Їдемо до Ливарного заводу. Це на іншому кінці Оклунківа, але Оклунків – місто невелике, скоро вже на місці. Дід маскує машину у кущах і ми йдемо шукати той стовп. Це виявляється справою непростою, бо територія навколо заводу геть заросла чагарниками і деревами. Нишпоримо там хвилин двадцять, аж поки хлопець не кричить:
- Сюди! Сюди!
Біжимо до нього, він вказує на стовп.
- А дерево хтось попиляв. – дивується хлопець. І дійсно, дерево попиляне на акуратні шматки. Кому це треба було пиляти дерево, що впало на огорожу покинутого заводу?
- Фігня, якось перелізу. – каже Карлсон. – Значить так, нам треба знайти того Ігоря за три години, поки триває раунд. Знайти і вийти з гри. Вмикайте комп’ютер, ти, хлопче, заходиш у гру і відразу пробиваєшся до дверей. Біля них і зустрінемося. Потім підемо разом шукати Ігоря.
- А може він сам здогадається прийти до дверей? – питає Дід.
- Та говорили ж, що у нього, як у вбитого в попередньому раунді, не буде ніякої зброї. А без зброї там не побігаєш. Без зброї він заляже і буде чекати, поки хтось поруч йтиме, щоб зброю забрати. – терпляче пояснює Карлсон. Потім заряджає обойму з набоями у пістолет. – Так, шукаємо якусь деревину. Тільки швидко!
Хлопці розбрідаються по кущах, я – ні, бо у міні-спідниці і на підборах. Стою, охороняю ноутбук. За кілька хвилин Карлсон тягне якусь деревину. Йому допомагає клієнтський син, якому Карлсон помітно подобається. Ну так, хлопчики ж. Деревину приставляють до стіни і Карлсон лізе. Думала, що буде сцена з прощанням, що він скаже щось на кшталт «Не пам’ятайте погано» або хоч «З Богом», але Карлсон просто переліз через паркан і побіг. Хлопець усівся прямо на землю і увімкнув ноутбук Діда. Той присів поруч. Я теж, бо ж цікаво було.
- Ну все, поїхали. – сказав хлопець і тут же з-за паркана почулись постріли.
- Що це? – схвилювався Дід.
- Це ваш товариш замок в дверях відстрілює, щоб зайти. – пояснив хлопець.
- А де це? – спитала я його, коли побачила на екрані лептопа якусь напівтемну кімнатку.
- Раунд починається з того, що ти опиняєшся у випадковому місці. Кожен раз іншому. Тепер треба вийти в коридор і роздивитися, де я. Але в коридорі небезпечно, там можуть бути вороги. Чуєш, хтось вже нарвався. – у хлопця аж голос змінився, так він хвилюється.
З ноутбука чути стрілянину і крики.
- Дві стратегії. Одна чекати, поки дичина сама не прийде. Але це можливо, якщо в тебе вже є бали. Бо ж за пасивність тебе штрафують. І можна так пролежати, втратити бали і нікого не вбити. То треба йти на полювання.
Хлопець підводиться і обережно йде до дверей з кімнати. Знову чуються постріли, він завмирає. Гра іде від першої особи, персонажа хлопця не видно, тільки руку зі зброєю.
- А звідки автомат? – питаю.
- У мене було багато балів. Чим більше балів, тим краща зброя. – пояснює хлопець. Обережно визирає в коридор. І миттєво у стіни поруч починають іскрити кулі. – Чорт! – хлопець ховається за стіну. – Чекають нас. Ну чекайте.
Він дістає гранату смикає чеку і чогось чекає.
- Кидай! – кричу я, бо ж знаю, що граната зараз вибухне. Але хлопець вичікує ще мить, а потім вже кидає. Майже відразу вибух і він вискакує з кімнати, біжить кудись у пилюгу та стріляє з автомата. На екрані загоряються «25» и «10».
- А, поранений! – він знову стріляє. На екрані з’являється «15». – Слабенькі! За найсильніших бійців можуть давати і до ста балів! Тому на них вигідно полювати, хоча і ризиковано! – хлопець говорить, а сам нишпорить по тілах убитих, забирає зброю. Кров, поранення, зброя, як і все навколо, виглядять дуже реалістично. Як в житті. Я не дуже знаюся на комп’ютерних іграх, то дивуюся, що ось так все зроблено. – Так, нам у шостий корпус. – каже хлопець, весь увішаний зброєю. Десь недалеко починається стрілянина. – Коли чуєш постріли, то треба туди йти. Бо поки хтось вбиває когось, ти можеш вбити обох. Але нам немає сенсу ризикувати. І нам потрібно йти до дверей.
- А ще знайти Ігоря. – нагадую я.
- А, ну так, ще знайти Ігоря. – згадує хлопець.
- А як тебе звуть? – питаю у нього.
- Арнольд. Тата фанатів від Шварца. – пояснює хлопець. – А гранати так і треба кидати, з відстрочкою. Бо як кинеш відразу, то у ворогів буде час сховатися. Смикаєш чеку, раз-два, кидаєш, вибух і біжиш добивати. Технологія така. Ой, бля!
Він падає на землю, бо по ньому стріляють. На екрані виблискує «-15».
- Суки, поцілили! – відкочується кудись в бік, дістає якійсь пакет, розриває, починає затикати рану у боці, з якої хлище кров.
- Тебе вбили?
- Поки ні. Але купу балів втратив! Чорт, відволікся! – він порається біля рани, а потім завмирає. Прислуховується. Бере автомат. Щось думає. Потім котиться по землі і стріляє. На екрані «35». – Я його зробив, сучонка! Тепер можна і відремонтуватися.
Порається біля рани. Ну тобто справжній хлопець сидить біля ноутбука і тицяє по клавіатурі, а порається біля рани його комп’ютерний персонаж. Я кривлюся від крові. Що за гра така? Вбивати інших, потім отримувати самому. Тьху!
- Я відійду трохи. – кажу Діду.
- Та почекай, зараз почнеться саме цікаве! – кричить Арнольд. Цікаво, як його ласкаво? Арік? Роня? Арнік?
Цікаве полягало у тому, що він вискочив у якусь будівлю, в якій йшла справжня війна. Постріли, крики, бійки. Він убив трьох, поранив одного і сам був поранений двічі. Останній раз йому відстрелили кілька пальців, він аж закричав. А потім додав: «Добре, що не на правій!» Пробивався далі, плазував, затаювався, стріляв, кидав гранати, кудись біг. Чи і не зайняття. Я таки відійшла у кущики, бо давно вже хотіла сходити до вітру. Ще у подруги напилася зеленого чаю. Присіла за деревами, коли почула голоси. Принишкла. Побачила, як поруч, ледь помітною стежкою пройшли кілька хлопців у чорній формі. Я таку кілька разів бачила. Це були охоронці з корпорації S.S.A., яка купила у Оклункові кілька заводів і торгових центрів. Вони то що тут роблять?
Я хотіла попередити хлопців, але не встигла. Бо охоронці обступили хлопців і наказали йти за ними.
- А в чому справа? – почав сперечатися Дід.
- Ви зайшли на територію, що знаходиться у приватній власності нашої компанії. – відповів один з охоронців.
- Ми не зайшли! Он паркан, ми по цей бік!
- Але є сліди проникнення на охороняємо територію. Он дерево поклали. Ми вимушені вас затримати.
- Ви не маєте права, я буду… - почав щось доводити Дід, коли його акуратно поклали на землю, одягли наручники, потім поставили і повели, як телятко на прив’язі. Арнольд не пручався, то на нього наручники не одягали.
Я ще постояла трохи у кущах, потім вийшла. Не знала, що робити.
- Гей, що з тобою! Пішли! – зненацька почула я голос Карлсона. – Роня, пішли! – кричав ще хтось. Я озирнулася – навколо ані душі. – Давай, а то нас тут покладуть! – Карлсон верещав просто відчайдушно.
Я вже подумала, що у мене проблеми з психікою. Ввижається бозна що. Коли бачу куток лептопа. Той Арнольд встиг закрити його і засунути під кущик поруч! Слухайте, в тата син, швидко метикує, такий не пропаде!
- Роня, треба уходити! – кричить хтось і я так розумію, що то і є той самий Ігор, якого ми шукали. Присідаю, дістаю лептоп, відкриваю кришку. Бачу, що я, точніше персонаж Арнольд лежить, а його трясуть Карлсон і якийсь хлопець. Мабуть дійсно Ігор.
- Значить, Арнольда забрали люди у чорному. Діда теж. Залишилася лише я. – малюю я ситуацію.
- Це ти, Божено? – питає здивований Карлсон.
- Я, я!
- Хто це така? – цікавиться Ігор.
- Наша колега. А що за люди у чорному? – цікавиться вже Карлсон. Якийсь вечір питань і відповідей.
- Я думаю, що це охоронці з S.S.A., принаймні форма дуже схожа.
- Це ті, що скупили весь Оклунків?
- Так, вони.
- А що їм тут потрібно було?
- Сказали, що територія заводу – їх власність. І затримали хлопців. Мені пощастило, що я як раз відійшла. Але все чула.
- Тільки S.S.A. нам не вистачало! – дратується Карлсон.
- Нас оточують! Треба уходити! – кричить Ігор.
- Вставай і пішли! – кричать мені.
- Я не знаю як. – кажу я, бо ж дійсно не знаю, як вставати у комп’ютері.
- Ти що бахнута! – кричить мені Ігор. Точніше кричить дещо ненормативно, це вже пом’якшила у споминах.
- Циц! – наказує Карлсон і починає проводити інструктаж, які кнопки тиснути.
- Навіщо це вам? Кидайте його тут і тікайте самі! – пропоную я найлегший варіант. Я людина розумна, не люблю зайвої роботи.
- Не можна! – каже Карлсон. – Ми не знаємо, що S.S.A. зробить з хлопцями! А що як запустить у гру? Не виключено, що S.S.A. якось пов’язана з грою. То тіло треба забрати! Я не можу тебе нести, бо мені потрібно стріляти. Ігорю теж. Намагайся йти сама!
- Добре.
Насправді нічого доброго немає. Наче всього кілька кнопок на клавіатурі, але я ходила, як малюк, який тільки-но зіпнувся на ноги. Багато разів падала, не могла залізти на сходи, ледь не провалилась у колодязь. Хлопці були вимушені не тільки воювати, а ще й допомагати мені.
- Довге ще? – запитала я.
- Ми вже поруч. – Карлсон важко дихав. У бою він добре виглядав. Такий хижак, зовсім інші рухи, зовсім інший погляд. Диви як змінився. – Вперед!
Вони побігли, прокладаючи собі шлях пострілами, я попленталася за ними. Мене двічі поранили. Здається не важко. Одна куля чиркнула плече, інша – ногу. І це було боляче. Я аж скрикнула! По-справжньому боляче!
- Що? – запитав Карлсон.
- Нічого! – мужньо відповіла я, бо розуміла, що зараз не час для сентиментів. До того ж тіло все-таки ранили не моє.
Ще якійсь бій, вибухи гранат, пилюга, постріли, я не знала куди бігти, мене підхопив Карлсон і потягнув, а Ігор прикривав з автомату. Ще один вибух і цей вже вибух я почула двічі. Один раз з комп’ютера, а інший по-справжньому. Потім крики. Дивилася, як мене тягнуть до паркану.
- Кинь нам деревину! – крикнув Карлсон.
- А які кнопки? – трохи протупила я.
- Та просто кинь, без кнопок! – заволав Ігор. Я підскочила, схопила деревину і посунула її за паркан. З труднощами, але перевалила. Потім з-за паркана виліз той хлопець. Потім потягли тіло Арнольда. Далі Карлсон. Ось вони вже усі утрьох на землі.
- Давайте відійдемо, а то може ще охорона прийде. – запропонувала я.
Ми відійшли у чагарники, там хлопці сіли поратися з Арнольдом. Привели його до тями.
- Де я?
- Роня, все нормально, ми вийшли. – заспокоїв товариша Ігор і почав реготати. – Уявляєш, прокидаюся, голий, без зброї, а тут війна. І все по-справжньому! Ох я пересрав!
- Тихіше! – наказує Карлсон. Ігор починає пошепки розповідати, що там було. Лептоп сповіщає, що батарея розряджена. Я його вимикаю. Грає мелодія «Віндовс» і під неї Арнольд починає сіпатися та хрипіти. Потім лежить мертвий.
- Якого біса? – дивується Карлсон.
- Роня, Роня! Що з тобою? – кричить Ігор. Але його друг мертвий. Як його не тряси за плечі і не плескай по щоках. – Що з ним? – кричить хлопець.
- Помер. – якось спокійно каже Карлсон.
- Як помер?
- Божена вимкнула комп’ютер, він і помер. – Карлсон все такий же спокійний. – Та ти не хвилюйся. Значить він не справжній був.
- Як? – Ігор не розуміє.
- Справжній у охоронців S.S.A. А цього ми з гри про всяк випадок витягли. Пішли, кинемо його через паркан, щоб тут не валявся.
Карлсон узяв Арнольда під руки.
- Давай, давай! Чого гальмуєш! – прикрикнув він на Ігоря. Той узявся за ноги і понесли. Я залишилася в кущах. Ошелешена. Бо ж хлопець був, як справжній. Я ж подавала бинти, бачила його рани, чула, як він сміється, щось питає. Він був такий самий, як і той, якого забрали. Справжній Ігор. І ось помер. Я нічого не розуміла!
Повернувся Карлсон з Ігорем.
- Пішли до машини, будемо чекати Діда там.
Поки йшли до машини, подзвонив батько Арнольда. Сказав, що привіз гроші.
- Але віддам, тільки коли побачу Ігоря.
- Він у нас. – запевнив Карлсон.
За кілька хвилин бізнесмен приїхав.
- А де Арнольд?
- Його заарештувала служба охорони S.S.A.
- За що?
- Вони кажуть, що купили завод.
- Суки! Вони весь Оклунків скоро куплять з тельбухами!
- Давайте гроші.
Він віддав. Я, чесно кажучи, боялася, що кине. Бо от же Ігор тут, візьме його під руку і уведе. Але заплатив. Мабуть боявся, що як кине, то ми розповімо батьку Ігоря, в яких бувальцях побував його син. Карлсон перерахував гроші і ми поїхали виручати хлопців. Мені було трохи страшно, що Арнольда не знайдемо, або що він буде мертвий. Невідомо ж які там зв’язки між гравцем і персонажем. Але минулося, Арнольд був живий, Дід теж. Довелося сунути пару сотень охоронцям, щоб вони їх відпустили. Потім бізнесмен потиснув нам руки (мені поцілував), забрав Ігоря з Арнольдом і уїхав.
- Ну, думаю, можна відсвяткувати наш успіх. – сказав Дід.
- Знаєш, це все ж таки успіх Стаса. А ми так, збоку. – втрутилася я. Карлсон посміхнувся. Він мені сьогодні все більше подобався. Справжній чоловік, а не звичайне чмо, до якого я вже звикла.
Ми заїхали в ресторан, добре повечеряли з вином. А потім Дід поїхав забирати з офісу кота, а ми з Карлсоном поїхали до нього. Ну так сталося…
