Федір Петрович аж язика прикусив! Невеличке огидне створіння з цікавістю розглядало людину блискучими жовтими очима, ледь чутно похрюкуючи свинячим п’ятачком. Воно мовчало, але маленьку пащу тримало відкритою, демонструючи свої дрібні, але гострі жовті зуби, а ще – тошнотворний запах, від якого квіти у вазонах пригнулися додолу. Чорне мохнате чудовисько притупнуло копитцями і подалося трохи вперед, а чоловік у ту ж мить відхилився назад і грюкнувся зі стільцем об підлогу, не встигши перехреститися. Парнокопитне жваво стрибнуло на стіл, зафутболило тарілку з апетитною стравою куди подалі, підхопило довгим шершавим хвостом чарочку горілки і за секунду поглинуло пекельну рідину.
–Шикарно!.. – вилетіло з рота у вигляді відрижки. –Оу, викликали? – уїдливо спитало воно…
То була рання ніч, п’ятниця 31. Проте пригоди нашого героя розпочалися набагато раніше. Правду кажучи, він їх сам придумав на свою бідну голову. Тож перепрошую за обірваний початок – далі буде.
Булигін Федір Петрович був директором м'ясо-ковбасного підприємства. Чому був? Тому що сьогодні вранці вже не став. Хтось із вищих повідомив його про закриття місцевої фабрики. Від торнадо емоцій, що забушували в Булигіна всередині, він поблід, позеленів, посинів і почервонів, неначе справжній хамелеон. Щоправда, будь у джунглях такий здоровий хамелеон (а Федір Петрович вирізнявся серед працівників м'ясокомбінату формами: сам у шафу не вліз би, а от з десяток футбольних м’ячів у його пузі – цілком можливо!), то ніяке маскування б не допомогло. І тут, ображений на весь світ, обурений такою несправедливістю, він бо – старанніший працівник, буквально ночей не досипав, леліяв ледь не кожну ковбаску і звільнений?, і тут він, маленький білий ангел, проклинаючи тих безсовісних пацюків, заметався по квартирі, віднайшов ключі і спустився у гараж. Умостившись у чорному «Лексусі», на який директор кропітливо заробляв, ви навіть не уявляєте!, цілих два місяці, він спробував завести двигун, але той лише кволо заскавчав.
–Ну, майстри-с-собаки! Щоб їм хвости повідпадали! – лаявся Федір Петрович; нещодавно він здавав авто у майстерню. –Доведеться автобусом, – буркнув чоловік.
Скоро директор, як завжди у костюмі кремового кольору, чиї ґудзики ніколи не застібалися, вже стояв на зупинці і чекав на транспорт. Але потрібна маршрутка все не з’являлася. Врешті-решт, під’їхав тролейбус. Булигін глянув на позолочений годинник: треба поспішати! І чоловік стрибнув до салону. Одразу показалася маленька кондуктор.
–Чоловіче, оплачуємо проїзд.
–Зараз! – фиркнув величезний пасажир. Його невдоволена гримаса ніяк не сходила з обличчя, тим більше, в кишені не було мілких грошей. –Ось, – нарешті простягнув він десятку.
–Евро? – скривилась контролер.
Пасажир, сам тільки помітивши свою помилку, не встиг пояснити, як…
–У Європі будеш платити своїми «евро»!
–Не хочеш брати – не треба! Мені твій квиток до одного місця!
–О, та за ваше «одне місце» треба три квитки оплачувати.
–Ах ти коза…
–Молодий чоловіче, – озвалася старенька пасажирка позаду Федора Петровича. –Що ви собі…
Директор комбінату зробив півоберта, і тепер бабуся благала про повітря. Чоловік навіть не помітив, як притис її до стінки.
–Оплачуйте проїзд! – стояла на своєму кондуктор.
–Сама йди і їж цю макулатуру – квитки свої! – знову повернувся чоловік; бабуся зробила рятівний вдих, але Булигін знову притис її, ледве не видавивши із салону, і поплив серед натовпу, немов потужний крейсер посеред крихкої арктичної криги.
Доки Федір Петрович доїхав до місця призначення, тролейбус вибухав реготом, а кілька пенсіонерок не припиняли бурчати. Зате VIP-пасажир знайшов усе-таки національну валюту і розплатився за цю незабутню подорож п’ятіркою. «Без здачі», – видавив із себе Булигін, проте контролер вперто відрахувала чотири гривні і двадцять копійок і всіляко намагалася віддати…
Отож, півгодини промайнуло – шеф опинився на роботі. Не встиг він увійти до кабінету, як висока білява секретарша почала перелічувати усі 19 дзвінків, що вона прийняла за ранок.
–Відстань, жирафо! Мене це вже не турбує.
–Але шеф!..
–І зміни парфуми. Чи ти хочеш зекономити на засобах проти тарганів?
Жінка лише хлопала довгими віями від здивування, а вдоволений директор грюкнув дверима з того боку. Жанна Денисівна ніколи не подобалась йому. Не встиг він усістись у велике м’яке крісло, як гучно задзвонив телефон.
–Алло.
–Булигін?
–Я за нього.
–Жартуй, жартуй – не довго залишилось. Офіційним указом державного…
Директор прибрав слухавку від вуха, кілька секунд зосереджено дивився на полиці з кольоровими папками, а потім знову продовжив слухати:
–…тому, щоб сьогодні ввечері твоєї жодної дешевої сосиски не сходило з конвеєра, а в приміщенні не було ні душі. Зрозуміло?
–То я вже екс-директор?
Голос у слухавці щиро розсміявся:
–О так!
–В такому випадку… іди ти до бісової матері!
Федір Петрович, гордий собою так, ніби здолав цілу імперію, жбурнув слухавку об стіл, потім ударив у нього ногою, за яку одразу схопився. Після цього божевільно закричав, застрибав, почав кидати й бити все, що траплялося під руку. Землетрус був би милосердніший до цієї кімнати, аніж її хазяїн.
Але це були тільки корінчики. Ростки стали пробиватися пізніше…
Тим часом колишній директор немов у білій гарячці бігав по цехах і виказував працівникам усе, що хотів сказати кілька років. Немало хоробрості додала пляшка коньяку, яка, вже будучи порожньою, полетіла вслід за одним робітником.
–Сарделька мені в глотку! Де ви навчалися? Ніжніше треба, ніжніше, ви ж не дрова розфасовуєте! Михайлівно, обережніше! М'ясо нині дороге. Не для того курочки вирощувалися під цілодобовою турботою. Герасимов, звідки в тебе ноги ростуть? О, і руки звідти ж! Синько, це теля мріяло, що колись його подадуть у МакДональдсі у вигляді гамбургерів, але точно не думало опинитися на смітнику через такого розтяпу, як ти! А ви чому витріщилися? Чого працюєте, як невмілі бабуїни? Скоро ця палка ковбаси буде закускою на званій вечері, й гості питатимуть: «А хто директор цього комбінату?». Жвавіше, жвавіше! Звикли отримувати гроші просто так. Робота складна, чи що? Треба з душею…
Кошмар продовжувався кілька годин, доки скромний замісник директора сам не зібрав працівників і, роздавши заробітну плату, не відпустив по домівках. А екс-директор з третьою пляшкою «немінералки» прощався із запакованими філейками і реберцями. Під вечір і він залишив фабрику.
Вулиця, приємне тепле повітря, і тут приходить у голову думка, що замало випито. Невже другий дім, до якого Булигін уже не повернеться, заслуговує на таке бідне прощання? Адже тепер баранина всміхатиметься йому тільки в магазині.
–Ах, ресторанна, ресторанна, р.., – почав наспівувати Булигін, аж раптом дорогу перебіг великий щур. –Пацюки? – вслух промовив п’яний. –Пацюки!
Чоловік звернув за сірим хвостатим створінням у провулок. Незабаром його обігнав ще один щур, потім інший, четвертий, п’ятий… Це вже було не смішно. Пацюки бігли швидко, уздовж вузького провулка, який обмежувався двома голими цегляними стінами. Під однією з таких стін розташовувалися великі баки зі сміттям. А поруч стояла стара біла коза і жувала якісь папірці. Вона вирячилася на товстого чоловіка, і той одразу відвів погляд. Булигін почав бігти підтюпцем. Він обернувся й побачив позаду вже десятки щурів, які попискували і виляли поміж собою. Вони заплутувалися в ногах Булигіна, і він боявся наступити на когось. Здавалося, дивна гонка не скінчиться, та тут у кінці провулку на кілька секунд показалися дві довгі плямисті шиї. Не впізнати жираф було неможливо. Не встиг Федір Петрович здивуватися, як загадкові створіння зникли.
–Чи я марю, чи я сплю? – питав у самого себе чоловік. Так чи інакше, але йому це до болю не подобалося. Він розвернувся, щоб повернутися на головну вулицю, як на тому місці, звідки прийшов Булигін, показалися собаки.
Федір Петрович їм також привидівся і, більше того, зацікавив. І два ротвейлери кинулися за великим дядьком, гучно гавкаючи і поливаючи асфальт слиною. Чоловік перелякався й одразу побіг у протилежну сторону. Але пси швидко наздогнали жертву, і Булигіну довелося відбиватися. Поруч із баками лежали також старі меблі. Федір Петрович, не довго думаючи, скористався відламаною ніжкою стільця у якості дубинки. Дісталося першій собаці, по голові, вона аж забула, навіщо мчала сюди, як навіжена. Проте інша встигла вкусити Булигіна за м’яке заднє місце, порвавши дорогі брюки. За мить чоловік згадав найпаскудніші слова, які луною розляглися по провулку. Булигін почав гамселити винуватця, але той і не думав відступати! Ротвейлер вертівся, стрибав довкола велетня, оглушливо гавкав і намагався знову вкусити його. Невдовзі й перший пес приєднався, проте Булигін махав палицею, ніби зламаний вітряк.
Бійка перейшла з провулка на простору вулицю. Пси добряче пошматували костюм чоловіка, а на його тілі було безліч укусів. Раптом один пес вихопив у Булигіна з рук дубинку, і той кинувся тікати. Тут на очі потрапили сходи. Він туди. Одним махом розчахнув двері у підвальне приміщення і миттю зачинив. Пси вдарилися головами об двері, не припиняючи гавкати.
–І вам туди ж! – із полегшенням зітхнув чоловік. Незабаром ротвейлери здалися і з гарчанням зникли.
А наш герой тим часом оглянувся довкола себе: він опинився у невеликій затишній закусочній. Підійшов до стійки, взяв меню і довго й уважно читав. Здивований бармен протирав один і той же келих, не зводячи очей з відвідувача. Нарешті Булигін мовив слово:
–Мені другу страву і чогось міцненького! На ваш смак, тільки побільше, м? – підмигнув колишній директор ковбасної фабрики.
Барменові здалося, що цьому неохайному чоловікові уже досить. Але відмовляти клієнтові не став.
Федір Петрович вирішив присісти за ближній столик, адже сьогоднішні біга виснажили його. У закусочній були й інші відвідувачі, та коли Булигіну привиділося, що всі вони козли, з двома рогами, маленьким носом на видовженій морді, та з двома справжніми козлиними вушками, він схопився за серце, а потім пробіг незначну відстань до крайнього столика, де і відгородився від усіх.
–Дурний день! – злетіло з вуст, і на голову впав шматочок палітурки.
Булигін подивився на вазони попід стіною, а потім мовчки струсив палітурку зі своєї маківки і став чекати на замовлення.
Пюре, горілка, огірочок: ух, добре! Пюре, овочевий салат, горілка – ах, пішло!.. Ось до посмішки знайома сарделька, чоловік наколов її на виделку.
–У-у, ти моя рідненька! – промовляв Булигін із закоханим виглядом.
Аж раптом сарделька застрягла у горлі. Чоловік почав задихатися, схопився за шию, застукав рукою по столу. Проте ніхто не звертав уваги. Ось-ось і кінець! Але хтось вдарив по спині, сарделька ракетою вилетіла з рота. Тільки-но Булигін хотів подякувати рятівникові, як тут же відсахнувся: за сусіднім столиком, зігнувшись, сидів бабуїн!
–Чорт! – скрикнув чоловік.
І тут замість тварини з’явилося воно: волохате, з ріжками та п’ятачком, хитре та огидне… «Бісове дитя!..» – промайнула думка. Булигіна голками пронизав страх, точно дикобраз; хотілося якомога швидше втекти, але його загнали у глухий кут. Чорт зробив різкий рух – чоловік упав.
–Викликали?
Федір Петрович, переляканий такою чортівнею, закричав щось незрозуміле, у голові палало єдине бажання: куди-небудь, але геть звідси!
І раптом тьмяне освітлення змінилося на блискучі білі простори, серед яких виступали величезні чорні скелі. З них виривалася жарка лава і клуби чорного попелу…
–Господи, я у Пеклі?
–Хм, ні. Це лише Ісландія, – зосереджено відповів хапун. – Ти попросив: кудись далеко. А тут непогані краєвиди!
–Як?! Це ти зробив?
–Ні, ну загалом слова самі все роблять. Це не пустий звук. А от останнє бажання – це я, – на цих словах чорт гордо випростався, груди вперед, – літаком не зручно, чи не так?
Вулкан виплюнув чергову порцію лави, яка швидко летіла прямо на Булигіна.
–Е-е-е! Забери мене подалі звідси! – загорланив Петрович.
–Оу, тільки не на Місяць, благаю! – посміхнувся чорт. –Останній раз після екскурсії на супутник Землі людину довелося розморожувати над жерлом гори Вільярріка, у Чилі!
–Та куди-небудь! – верещав той, не знаючи, куди дітись.
Куций спокійно клацнув пальцями і наступної секунди перед ними відкрився прекрасний краєвид: лазурне море, пальми, білий пісок…
–Непогано.., – розплився в усмішці Федір Петрович, переводячи дух, та недовго пробув він щасливим.
–Непогано витріщатися на рекламний щит, – чорт поглянув униз і тепер сам заволав, – на висоті 200 метрів?!
–А-а-а-а! Спусти нас!
У Булигіна запаморочилося в голові, коли він подивився на вид, що відкривався з хмарочоса. Проте чорт швидко переніс їх на землю. Тепер це була величезна смуга асфальту, до якого припав чоловік, розціловуючи:
–Земля, земля!
–Так би й зразу! – ніби ображаючись, відрізав дідько. Проте невдоволена міна швидко перемінилася на янгольське обличчя і, здійнявши короткі тонкі руки догори, промовив, немов на сцені: –Ну чому не можна призадуматися над тим, що кажеш, а не молоти одразу дурницю?.. От у Новій Гвінеї мої брати відрізають таким язики…
–Зажди! Я тут при чому?
–Як? А хто кликав?
–Я не кликав, я лише…
–Що?.. От так усякчас. А потім лякаються мене. За фальшивий виклик пожежних або швидкої платять штраф, так чому за мої виклики ніхто не відповідає?!
–Це лише… вигук. Звичайне слово.
–Людино! Так усі думають. Але слова не звичайні, то закон простий: що попросиш, те і буде.
–Що ж у мене досі «Бентлі» у гаражі не стоїть? – скептично відповів Федір Петрович.
Низенький шайтан порівнявся із сидячим чоловіком, притулився лобом до лоба і верескливо закричав:
–А ти емоціями своїми володієш?! Володієш, питаю, чи ні?!
–Чого ти завівся? – тихенько, низьким голосом відповів Булигін.
Безп’ятко на диво швидко стих і знову врівноваженим тоном продовжив:
–До речі, ти, здається, сьогодні хотів потрапити до моєї матері?
–М, ні, дякую! Я, я пожартував!
–Уважніше зі словами! Теж мені…
Федір Петрович роздув червоні щоки:
–А ти мені не вказуй! Мої слова, що хочу, те з ними й робитиму!
Нечистий широко-широко посміхнувся, довго так витріщався на чоловіка, на його козлину борідку, на молоді ріжки, на безобразне обличчя, а далі мовив:
–Я бачу…
–Забирайся геть! Ану брись, кадук нещесний!
–Як забажаєш.., – чорт зробив хитру посмішку ще більшою і захіхікав. – Сам збираєш довкола себе неприємності.
Наступної миті пекельник пропав безвісти. Натомість роздався гучний рев, немов позаду зібралася ціла армія левів. Чоловік дуже повільно розвернувся і тоді як заверещить! Так горланив, що аж голос утратив! Прямо йому назустріч рухався літак, що заходив на посадку… Перед очима пролетіли всі ковбаски, що їх випустив колишній директор м’ясокомбінату. Якісь секунди залишалися до побачення з велетенськими шасі боїнга…
Булигін прийшов до тями. Він досі лежав на підлозі закусочної, а бармен, що навис над ним в очікуванні, делікатно запитав:
–З вами все добре?
–П-прекрасно!.. – застогнав Федір Петрович.
Ви, мабуть, уже встигли записати цю історію до циклу фантастичних або химерних оповідей, і я б з вами цілком погодився, якби не кілька реальних фактів: сьогодні по головній вулиці проїзджала вантажівка з тваринами, що направлялася до зоопарку; два великих пси перегризли мотузки під час прогулянки в парку і втекли; в тому ж мікрорайоні затопили каналізацію, з якої швидко «евакуювалися» пацюки; коза Машка вирішила пошукати смачненького за межами подвір’я; ну а алкоголь незмінно завершив справу.
Не знаю, чи подарував верхній абзац довіру цій історії, чи може лише заплутав, але скажу точно: обережно! Бажання здійснюються…
Ресторан. Столик на двох. Свічки. Відвідувач романтичним поглядом слідкував за своєю співбесідницею і одночасно направляв бутерброд з ковбасою до рота. Клац! Чоловік схопився за зуб і в голові миттєво запалали сердиті слова: «Хто директор цього комбінату?!»
