Вступ
Колись чи то читав, чи то бачив наступний сюжет про баскетбол. Часи царювання його Повітряності - Майкла Джордана. «Чикаго Буллс» прилетіли до Парижу, щоби взяти участь у якомусь напівтовариському турнірі. Звісно, що журналісти не могли пройти повз шанс взяти інтерв’ю у САМОГО Джордана. І от один з них задає цілком банальне, а може й трохи провокаційне питання: «Які Ваші враження від європейського баскетболу?» Мабуть сподіваючись на відповідь штибу: «Я зовсім не знаю європейського баскетболу» або «Нема в Європі баскетболу, це тільки ми – американці вміємо в нього грати». Натомість Джордан почав розказувати про те, що європейські баскетболісти дуже технічні, можуть нестандартно зіграти в атаці, однак трохи ледачі в захисті. Журналіст здивувався такій інформованості і запитав: «Невже ви дивитеся ігри європейських команд»? На що його Повітряність пояснив: «Ні, але разом зі мною в команді грає Тоні Кукоч (знаменитий хорватський баскетболіст)». Тобто, знаючи переваги та недоліки Кукоча, Джордан дав досить влучну характеристику усьому європейському баскетболу.
Чому я навів тут цей приклад? На жаль, а може і на щастя, я не знайомий з усіма киянами, а особливо, з гостями столиці, однак пропонована мною теорія бабловітації ґрунтуватиметься на узагальненні спостережень за тими небагатьма, кого знаю, а також вивчення власної поведінки в межах та поза межами Києва.
Цікава теорія стосовно грошей є у одному з творів Пелєвіна. Проводячи паралелі з фізичними законами, він передбачає наступне: великі маси грошей призводять до утворення аналога чорної діри, в центрі якої знаходиться їх власник. І, аналогічно законам фізики, фізичні процеси всередині чорної діри є зовсім недоступними зовнішньому спостерігачеві і навпаки: той, хто знаходиться всередині чорної діри, при всьому бажанні, не може отримати жодних сигналів (інформації) про те, що відбувається ззовні. Тобто, простіше кажучи, ми не можемо мати жодного уявлення про те, як живуть, чим дихають, про що думають мільярдери, а вони зовсім, при всьому бажанні, не уявляють собі нашого існування.
Це один з постулатів фінансової фізики. Інший же фундаментальний постулат, не вказаний Пелєвіним, і на який я хочу звернути вашу увагу полягає в тому, що великі суми грошей – якщо бути послідовним у проведенні аналогій з фізичними законами, повинні призводити до викривлення моральних законів у людей, які знаходяться у полі їх тяжіння. Саме це явище надалі я називатиму, по аналогії з гравітацією, - «бабловітацією». При чому, що особливо важливо, викривлення моральних законів відбувається не тільки у власників астрономічних грошових сум (словосполучення «астрономічна сума» - уже чудове поєднання фізики з фінансами, мабуть, - підсвідомо-архетипічне), але також і у простих людей, які географічно перебувають в полі дії притягання великих скупчень грошової маси. «Грошова маса» - от вам, ще один випадково знайдений місток між звичайною та фінансовою фізикою. Де такий ефект може спостерігатися в нашій державі? Мабуть, тільки в Києві. Ось до чого я вів, згадуючи на початку своїх знайомих киян.
Найпростіші приклади бабловітації поза межами нашої держави взагалі банальні. Приклад перший: Сполучені Штати Америки. Чим, як не впливом бабловітації можна пояснити їхню зовнішню політику, втручання в життя інших держав та народів тільки на підставі захисту «своїх інтересів»? Були б вони такими «рішучими» без гігантських грошових сум? Відповідь однозначна.
Інший приклад: наші північні сусіди. Поки ціни на нафту та газ у світі були низькими, а держава їхня була по вуха в боргах, керівництво країни вело чемну неагресивну політику. Однак, з появою гігантської маси нафтодоларів, та, відповідно, виникненням сильного бабловітаційного поля в межах Садового кільця, змінилася і політика. Добре знаєте в який бік.
Частина 1 Пригоди Миколи Петровича
1
- Доброго ранку, пасажири! Через півгодини будемо в Києві. Вставайте. Здавайте постіль. Йдіть до туалету бо зараз зачинятиму, санітарна зона. Може чай, каву? – скоромовкою повторювала завчений текст провідниця, переходячи від купе до купе.
Микола Петрович з превеликими зусиллями відкрив очі і підвів голову. Сусіда по плацкарту, який спав на верхній полиці навпроти, вже десь не було. При спробі ворухнути головою, з’явився сильний різкий біль. «Блін, останнє пиво було зайвим» - подумав наш герой. Внизу, за столиком, розглядаючи пейзажі київських передмість, сидів і попивав чайок його напарник по вчорашній вечері Едуард Васильович. Помітивши периферійним зором рух на верхній полиці, а може просто почувши скрипіння плацкартного лежака він привітався:
- Добрає утра, Нікалай Пєтровіч. Как спалось?
- Доброє утро, нормально.
- Пара вставать. Скора Кієв. Сталіца нашей родіни.
Микола Петрович отетеріло задумався. Ніби не впізнаючи нового знайомого. «Ні, з ним вчора пили! Точно! – заспокоїв себе він. Але вчора він по-українськи балакав. І не як-небудь. А краще за мене. Та й українських пісень до опівночі разом співали. Змагалися з п’ятим купе хто-кого переспіває. І «Гей, наливайте», і «Розпрягайте, хлопці коней». Дебіли старі. Це ж, певно, весь вагон не спав. Та все одно, чого ж він сьогодні по-російськи? Певно тому, що Київ уже», - сам себе спитав і сам собі відповів Микола Петрович. Натомість із себе вичавив:
- Ага, пора!
- Как галава, нє баліт?
- Та трохи, нємного.
- Здєсь такіє сквазнякі, я вам скажу!
- Ага, дуєт, - погодився Микола Петрович. - Осторожно, я злізаю, попередив він сусіда, спустився вниз та вийшов у коридор, щоби зайняти чергу до туалету, а водночас ще раз спокійно подумати над метаморфозами , які відбулися з Едуардом Васильовичем.
З туалету він вийшов у супроводі криків провідниці: «Виходьте вже, я закриваю, до вокзалу під’їжджаємо!»
Уже в коридорі він зустрів Едуарда Васильовича. Мабуть, той кудись поспішав, тому що був уже одягнений та з сумкою на плечі. Хоча, куди можна поспішати в шостій ранку?
- Дасвіданія, Нікалай Пєтровіч! Щастліва вам!
- До побачення, і вам щасливо, - відповів Микола Петрович, а сам подумав: «Треба речі перевірити, чи не пропало нічого. Хоча, що могло пропасти? Гаманець в кишені, мобільний - у іншій? Що там можна у мене вкрасти? Ну не рукопис же».
З-за вікна почувся голос вокзальної дикторки: «Шановні пасажири, швидкий поїзд номер 28 «Тернопіль-Київ» прибуває на шосту колію». Микола Петрович не дослухав стандартного тексту, а оминаючи вже зібраних та готових вийти пасажирів поспішив до свого купе.
2
Наш герой їхав у видавництво. Віз туди свій роман про сучасне життя на селі. Свою сповідь. Де описав усе як було і як є.
Завдяки інтернету та відсутності вдома жінки, а ще частково і завдяки поверненню з Португалії чоловіка Василини Олександрівни, Микола Петрович пригадав своє юнацьке захоплення літературою. Почав писати та публікувати на всіляких літературних сайтах свої оповідання. Отримавши позитивні відгуки тамтешньої громади, взявся за більші форми, що закінчилося написанням роману з робочою назвою «Українське село. Життя після смерті». Саме його він сподівався опублікувати за допомогою протекції інтернетівських знайомих та папірців з водяними знаками, які жінка передала з Італії. Микола Петрович своїм головним творчим здобутком вважав щирість та правдивість. Тобто, писав усе, як думав, як розумів, нічого не «завиваючи в папірці». Згадав усе: і як радів незалежності, як агітував на перших виборах за Чорновола, як плакав, коли переміг Кравчук, як запив, коли Кравчук програв вибори Кучмі, доводячи всім, хто не встигав утекти, що не буде без Кравчука України. Також написав, як потім агітував усіх голосувати за Кучму, щоб не став президентом комуніст. Як ще раз запив, після того, як Януковича об’явили президентом. Як потім, вийшовши з запою, дивувався, чому президент все-таки Ющенко. Як сподівався, що після помаранчевої революції людям, нарешті, житиметься краще.
Писав, що у селах зараз як під час війни. Старі та діти. А може і гірше. Бо під час війни ще й жінки вдома були. А тепер і їх нема. Хто в Італії, хто в Чехії, хто в Польщі, хто в Греції, деякі навіть до Америки добралися. Коли їхали – думали, що на рік, на два. Відробити позичені гроші та заробити: хто на квартиру дітям, хто їм же на навчання та на весілля. А от вже по десятку років люди там, і ніхто не думає повертатися. Он і його Галюся в Італії вже вісім років. Приїде на два тижні перед Великоднем і назад. І скільки потрібно їм тих грошей? Вже ніби все є, як у людей. Воду провели. Дах метало черепицею перекрили. Євроремонт зробили. Літню кухню та гараж новий побудували. Замість «копійки» 79 року випуску купи «Гольфа» 98-го. Навіть паркан поставили нормальний – цегляний, та такої якраз висоти, щоб ніхто навіть підстрибнувши, не побачив, що на подвір’ї робиться. «Плазму» купили та «тарілку» на дах почепили. Що ще треба? Могла би назавжди вертатися. Якби захотіла. Певно вже когось іншого знайшла собі. А повертаючись до головної теми роману - села: з мужиків, крім п’яниць безпросвітних ще, так-звана, сільська інтелігенція залишилася, завклуб, фізкультурник та він, Микола Петрович Прятченко, вчитель історії. 44 роки - мужчина середнього віку, як любив жартувати завклуб: і не стоїть і до пенсії далеко. Рівно троє інтелігентів. Зовсім не випадкове, магічне число, за спостереженням того ж завклуба. Правда, ще до інтелігенції можна зарахувати закодованого Олексія Михайловича – вчителя «праці». Той хоч уже і не пив років уже десь зо п’ять, але не пропускав нагоди посидіти разом з випиваючими інтелігентами.
Таким чином, залишилися в селі лише ті, хто працювати або не може або не хоче. І один тільки бізнес процвітає: самогон та спирт розведений продавати. Пияки з хат речі, продукти виносять – в тих «магазинах» до оплати все приймають. З подвір’їв крадуть, що зле лежить. І нікому нема до того діла. Хоча всі все добре знають. І війт, і дільничний, і священик. Та що казати, взяти хоч першого, хоч другого, хоч третього: постійні клієнти. Село спивається – вимирає, але кому це цікаво? Поля бур’янами позаростали. Бо нема кому на них працювати. Після розпаду Союзу людям землю пороздавали. Перші роки всі працювали з ентузіазмом. Та й урожаї добрі були, поки в землі ще колгоспні добрива залишалися. А зменшилася урожайність - задумалися люди, скільки ж грошей треба на гній та мінеральні добрива, щоб щось у тій землі родилося. І скільки воно коштувати буде, враховуючи вартість оранки. Чи не дешевше на базарі польське купити. Та що казати, в той я час у кожному другому дворі корова була або й дві. А тепер на все село чотири корови залишилося. Та й взагалі, кожна третя хата порожня. Отаке на селі діється. А якщо врахувати, що з промисловим виробництвом у державі теж не особливо складається? От і виходить: буде країна – банкрот. А чому – ні? Коли влада дбає лише про те, як розікрасти, що не розкрадене, або переділити те, що розкрадене. А що ж робити? І взагалі, чи можливо ще щось вдіяти. От починаючи з найдрібнішого, найнижчого рівня. З його сім’ї, наприклад. Чи можна якимось чином його Галюсю повернути. Навіть, якщо вона не живе там з якимось макаронником. Клята Італія. Чемпіони світу з футболу. А грають так, що вити хочеться. Ні, не вити, а стріляти. Яка сила зможе його Галюсю повернути? Коли вона уже там своя, ще й дочку обіцяє забрати. А без Галюсі, що він вартий. Ну, ще десь-колись в гречку скочити, пару випустити. Але щоб все спочатку починати – ні. Страшно. Звик уже до кави італійської, олії оливкової, до євро в кишенях. А може все ж, любить він її? Не зважаючи на відстань, на підозри, на свої «подвиги».
От з таких роздумів про свої та суспільні біди складався роман Миколи Петровича.
