Погожого осіннього дня десятикласник Вікентій укотре не потрапив до школи. З хати начебто вибрався завчасно, бо від хутора до села їхати 5 кілометрів велосипедом. Шлях пролягав через старий сосновий ліс. І як тільки дерева заступили позаду світло вранішнього сонця, дихнувши холодом і вогкістю у груди, хлопець побачив галявину, густо засіяну боровиками.
– На біса мені та школа. Знову класний буде стукати вказівним пальцем об стіл і з насолодою втирати, що я повний дик, що бовтаюся лісом і не опрацьовую матеріал, що не думаю про майбутнє... Яке майбутнє? Допоки мати на роботі, краще назбираю грибів і влаштую собі бенкет, – думав він.
Тож рішуче повернув у бік, зіскочив на рудий, розм’яклий килим глиці й повів двоколісного товариша по найглухіших і таких знайомих з дитинства закутках...
Через годину Вікентій, з повною торбою грибів, уже відпочивав на піщаному горбі, зарослому дрібними ялинками та острівцями сірого моху. Попереду в пониззі виднілися луки та обставлена вербами звивиста ріка. І тут хлопець почув гучне хряпання ударів і ревіння лося. Той звук народжувався зовсім близько, а потім ще повторювався луною від ріки.
Першою вибігла молода лосиха. Повернуті назад та прищулені довгі вуха, мокрі боки, що здувалися від сапу. Самка поглянула байдужим, затуманеним поглядом на Вікентія, неначе то був звичайний пеньок, і понеслась клусом на луки. А потім, ламаючи сухі гілки і підминаючи кущі, прогупотіло півтонни напруженого тіла самця. Розкішні роги закинулися на спину. Горбоносий писок з роздутими ніздрями витягнувся вперед і гейзерно випускав пульсуючу перегріту пару.
Хлопець заворожено дивився, як сохатий легко і невимушено прочесав коридор-просіку у високих заростях дикого хмелю, вибіг на луки і граційно наздогнав подругу під вербами...
Враження від побаченого були дуже яскраві, засіли солодкими нав’язливими думками у юначій голові.
– Осінній гін. Гнати поперед себе самку. Наздогнати і заволодіти нею! Так просто.
Відлюдником зробили хлопця обставини. Батька не пам’ятав, бо той давно завіявся. А у матері була інша сім’я. На хутір навідувалася з вітчимом, щоб тільки понаварювати їсти. Вітчим кожного разу нервувався, матюкався, панічно жахався ґедзів і кліщів. Казав, що вони переносники сніду, енцефалітні й що тут взагалі небезпечно жити.
Ще малим Вікентій, тамуючи відчуття голоду, навчився, як звірятко, вишукувати у лісі поживу і не боятися його. І тепер, 17-річним, ходив, дивлячись під ноги, трохи нахиленим уперед, а непропорційно довгі руки неначе збиралися вихопити щось із землі. Однокласників шокував, коли їв сиру рибу без хліба, трохи посипавши сіллю. Дівчата побоювалися Вікентія, уникали. Та й про що з ними говорити. Єдиним предметом, який добре засвоїв учень, була зоологія, а таїну людських міжстатевих стосунків прагнув вивчати лише на прикладі великої рогатої худоби. Говорив вельми короткими фразами, як окриками, та ще й з лайкою. Від віртуозного відтворення Лісовиком вечорового крику пугача, отого понурого ухання, сатанинського реготу та істеричного голосіння, напівсонні ворони зривалися з дерев і летіли геть.
По закінченні школи хлопця комісували як непридатного до стройової служби через міжхребцеву грижу. Найнявся сторожувати на току, а вдень пропадав у лісі чи на річці. Одного разу, їдучи раненько додому, Вікентій побачив на дорозі чотири кільця і шмат передка від АУДІ. Кривавий слід вів до чагарнику. Пішов по сліду і знайшов сидячого вепра, який грізно клацав щелепами, а від перебитого хребта лише тягав за собою озаддя.
– Це моя здобич! – радісно блиснуло у голові.
Так швидко Вікентій ще не їздив на велосипеді. Захопивши ніж, лантух і сокиру з домівки, примчав назад. Коли нарешті здолав звіра, то відчув якусь первісну радість буття. Пив теплу кров, буцав-котив ногами вепрячу голову і танцював у ейфорії. Приміряв на грудях вибиті жовті ікла як талісман. А на вершечках пірамідальних ялин погойдувалися та уважно поглядали на Вікентія чорні, як смола, круки. Вдома довго мучив порося у сажі, щоб верещало, щоб чули сусіди і тільки потім почав смажити дичину.
Проминули роки. Вікентій перетворився на незаперечного авторитета, такого собі професійного слідопита. Знаходив косуль, кабанів і лосів у будь-яку пору року. Ніхто з заїжджих начальників не покидав хутір без здобичі. Звісно полював і сам. Тільки жіночки продовжували сахатися дикого, нестриженого нетяги. Нашіптували про нього фантастичні оповідки.
Після чергового вдалого полювання п’яні гості запитали:
– Чому не женишся? Тут же лісове царство! Чому не заведеш собі Мавки?
Лісовик відповів, потупившись:
– Мені треба дику. Таку, щоб бігла. Щоб тікала. Півкілометра. А потім здалася.
Головний ветлікар Яшка – браконьєр району – на це зауважив:
– Ну вегетативну і дику ми тобі знайдемо, це не проблема. От тільки що будеш робити, якщо вона не побіжить?..
У володіннях Лісовика була одна майже незаймана територія. По периметру обвалена сухими, вчасно не прорідженими соснами і старими березами. Під’їзду і доріг майже не було. Суцільні горби, западини і буреломи. На цій території лосихи приводили на світ дітлашню. Кабани барліжилися у численних ямах з водою, а потім натирали щетину живицею з великих сосон.
І от одного разу, нишпорячи там за великими білими грибами, Вікентій вловив серед настояного хвоєю повітря щось незвичне і п’янке. Що це? Жіночі парфуми? Самка на моїй території! Пройшов трохи і загубив аромат. Вернувся назад. Поглянув на верхівки дерев. Ага – вітер зліва. Піднявся на горб і звідти внизу нарешті побачив її. Зовсім молода, у якомусь допотопному російському сарафані. Жінка збирала на галявині ромашки до плетеного дамського кошика. Сарафан з’їхав, зсунувся по нахиленому тілу до грудей, оголивши принади у мереживах салатного кольору. І закипіла кров у жилах Лісовика.
– Це мій ліс. Моя здобич. Моя самка!
З роздутими ніздрями і нахиленою головою він понісся вперед. Жінка швидко повернулася на гупання і тріск гілок. Покинула кошика і почала досить прудко тікати та верещати. Це викликало ще більший шал у Вікентія. Він почувався спітнілим, обвішаним павутиною, задимленим лосем-самцем під час осіннього гону. Гін закінчився ледь розпочавшись. Попереду самки замаячив чорний великий джип, що занурився колесами у гарячий пісок і блаженно вигрівав днище-черевце. Гавкучий тер’єр уже мчав назустріч, а власник автомобіля гарячково розсупонював чохол мисливської рушниці. Довелося повертати назад...
І все ж, незважаючи на локальні невдачі, Вікентій жирів і багатів. Черево, огуззя, щоки і карк неухильно зростали. Уже не ходив пішки, а їздив на новій “Ниві”. Та виявилася найліпшою для гоніння звіра по болоту, піску та снігу. І навіть коли застрявала, то легко виштовхувалася двома-трьома чоловіками. Сусідка баба Настя, ще досить жвава, разом з сином алкоголіком допомагали по господарству. Оселя повнилася холодильниками, механізмами для переробки м’яса, коптильнями і т. ін. На почесному місці серед мисливських трофеїв і зброї висіли ікла першого сікача, зарубаного сокирою.
А з жінками не таланило. За роки, що збігли, жодна не затрималася більше тижня. Жодна не спокусилася на добро Лісовика. У п’яному пащекуванні той розповідав одну й ту ж історію, як знайшов у лісі самку за 100 метрів по запаху і що хотів гнати її... Відстань чомусь зростала з роками і досягла уже трьох кілометрів.
Тепер Вікентій, привозячи дичину, вже не мучив худе домашнє порося, а відкрито бенкетував з гостями. А тих, що бажали шматувати дармове м’ясо, ставало дедалі більше. Влітку Лісовик влаштовував на звірячих стежках годівниці-приманки. Туди звозив пріле зерно, насіння, кукурудзяні качани, очистки з току і глодянки солі. Ставив копички сіна, накриті від негоди. Але біля кожної “годівниці” на відстані вірного пострілу містилася засідка. Помости на деревах, замасковані курені та бліндажі, глибокі траншеї на межі лісу і лугу. Покинута напризволяще крайня хутірська хата теж знадобилася. Звідти стріляли через вибите вікно, лежачи на металевому ліжку, врослому в глиняну долівку...
Пізньої осені на хутір вкотре завітав ветлікар Яшка з двома міліціянтами. Ті чомусь прихопили на додачу до табельної зброї автомат АКС-74, ще й дебелу, пишнотілу подругу. Вікентій поглядав, як дівиця на високих підборах вилазила з міліцейського УАЗика і, розминаючи ноги, грузла у піску.
– Тобі сюрприз. Іди знайомся. Любина. Тьолка дика і свавільна, – сказав, підморгуючи Яша.
У першу ж ніч їм вдалося завалити здорового сікача і косулю. Отетерілій бабі Насті, яка прокинулася від гучних автоматних черг за вікном, привидівся 1943 рік. Тоді 15-річною дівчиною, в жахливу стрілянину, вона тікала з хати через болото на острів у розгалуженні ріки. Острів врятував від Німеччини більшість хутірського люду...
Дівчина бігла, збиваючи босі ноги об притоплену гать, а кулі з автомата цвьохкали – зрізали обабіч неї стебла високої кропиви...
Наступного дня Вікентія, що встиг похмелитися, заперла на кухні Любина. Артистично оголила, вивалила ліве персо і закинула ногу на широку табуретку, обтягнуту хутром косулі. Потім з придихом мовила:
– Слухай, лісовий чоловіче! Менти казали, що ти... зовсім дикий. І дійсно, від тебе несе кнурячим духом. Я від цього шаленію і знемагаю. Візьми, відходи мене... Як вепр свиноматку... Брутально, похапцем... На табуретці.
Вікентій завагався і зів’яв. В очах жінки читалася насмішка і зверхність.
– Самка... Велика... Дужа... Не злякається... Клятий Яшка... Напатякав... Наб’ю морду, – роїлися шматками думки.
Горілка нарешті додала сміливості Лісовику і той первісними окриками запропонував Любині побути не свиноматкою, а... ну ви знаєте ким…
Сердита жінка, розгойдуючи грудниною, сновигала на подвір’ї перед міліціянтами.
–Ви, блін... куди мене привезли? Я бачила всяких... Але гасати голяком у лісі по холодризі? Гоніво сполошне... Клієнт – зоофіл. Відвезіть – де взяли.
Старший міліціянт реготав і заспокоював подругу:
– Не жени хвилю... душечко. Відвезем, ... віддячим. Краще наверни сюди якусь знайому екстремалку. (Деякі слова у діалогах не справжні).
Наспіх розчленовану здобич кинули до УАЗика і відбули з дворища. Наостанок Яшка обіцяв привезти кращу діву. Рябий пес вискочив від баби Насті і довго гнався, злісно обгавкуючи чужинців. Він відчайдушно намагався вкусити шину і не звертав уваги на хлюпання калюж. Потім гордо мітив прилеглі до дороги кущі, а хвіст переможно закрутив на спині надкушеним бубликом. Машину немилосердно гойдало на баюрах. Із пошкоджених сім’яників вепра непомітно вибрався андросенон і кружляв по салону, нечутний для чоловіків і такий захопливий, запаморочливо- солодкий для Любини...
Минуло ще трохи часу. Лосів вибили, знищили першими. І тепер неподалік розвалених годівниць і врослих у землю глодянок лежать голови. Вибілені роками горбоносі черепи сохатих. Проваллями очей вони поглядають на шматки світлого неба у верхів’ях дерев та хмари, що пропливають. Потім зникли зграйки-табунці косуль. Уже не побачиш їхнього безгравітаційного бігу-пострибу поміж сосен у білосніжних позаду хутряних кожушках.
І лише поріділий кабанячий гурт вижив. Звірі знайшли прихисток на острові. Дерев’яна гать давно щезла у болотяній чвирі. Дістатися туди вкрай важко, та й небезпечно через трясовиння. Сірі журавлі розносять нині з острова по околицях хвилюючий і пронизливий крик. Парами, в унісон, вони ще радіють життю і народженню своїх дітей.
