Я в той день відпросилася з роботи, щоб сходити до подруги помитися. Спитаєте, що це за дивна дружба така? А я відповім, що дивне місто цей Оклунків. Серед літа, у саму спеку, коли краще приймати душ по кілька разів на день, вимикають гарячу воду, проводять якісь випробування по кілька тижнів. Від цього люди або вимушені йти на річку і там мити голови та приймати ванни, або знаходити щасливих володарів бойлерів і користуватися їх доброзичливістю. Я не то щоб з руху зелених, але ото змивати шампунь у річку здавалося мені не правильним. До того ж кайф ванни у тому що полежати, розслабитися, що на річці зробити майже неможливо. На щастя, в мене у подруги був бойлер, то я бігала до неї митися. Ох як по радянські це звучить, коли я спробувала розповісти про це нашим французьким друзям мене геть не розуміли.
Та менше з тим. Я полежала у ванні, вимилася, напахчилася і поїхала на роботу. Як я вже казала, від маршрутки до офісу треба ще було довгенько чапати пішки, що надихало мене на думки про машину. Кажуть, вони зараз страшенно подешевіли, а я ж стала майже партнером у Агентстві і все таке, але всієї суми в мене не було, банки навіть говорити не хотіли, тільки читали про місце роботи і відмовляли. Не довіряли Агентству кляті кровопивці. Але я дівчина з позитивним мисленням, вирішила, що пройде ще деякий час і банкіри на колінах будуть повзати, просити узяти в них кредит. Як це виглядатиме я трохи уявляла, бо був у мене колись залицяльник-банкір і на колінах теж плазував. Не дуже, скажу я вам, видовище.
Мої позитивні думки були нагло перервані великим чорним «Лендкруізером», який промчав на великій швидкості повз мене. Дуже повз, у якихось сантиметрах. Але не це погано, а то, що той будинок на колесах підняв куряву на дорозі і вся та курява залишилася на мою долю. Воно то може тваринам у Африці і подобається приймати пилову ванну, але тільки не мені, особливо опісля ванни звичайної. То зупинилася і стояла у хмарах пилюки, чекала, поки вона осяде. Це мені здалося найбільш вірною стратегією у тих умовах.
Між тим позашляховик різко загальмував біля нашого офісу. Це я чула по виску гальм. Серед пилюги розгледіла, як з машини вискочив водій і побіг до дверей. Подумала, що зараз шанобливо відкриє і виведе якесь цабе. Та замість цього водій ледь не вирвав двері і закричав:
- А ну вилазь! Вилазь я сказав!
Пилюка потроху опадала, то мені ставало все краще видно подальшу сцену. А саме, як чоловік, років так за сорок, у джинсах і клітчастій сорочці, спортивної тілобудови, коротко стрижений, такий приємний на вигляд, поліз у машину і почав звідти когось витягати. Витяг хлопця років вісімнадцяти, модно одягненого і переляканого, який мовчки пручався.
- Пішли, я сказав! Пішли! – крикнув чоловік і потяг хлопця до сходів, що вели в Агентство. Це означало, що приїхали вони дійсно до нас. Хоча до кого ще? Осі сусідні офіси давно вже стояли зачинені.
Пилюка трохи спала і я пішла, бачила, як чоловік затяг хлопця на другий поверх і почав стукати у двері. Я вже ступала на першу сходинку, коли йому відчинили.
- Ви – Агентство? – гнівно запитав чоловік.
- Ми. – після деяких роздумів відповів Карлсон. У нього були червоні вуха, що означало, що він різався у якусь стрілялку. Це я помітила таку дивну відмінність, що коли він дивився поруху, то в нього червоніло обличчя, а коли стрілявся, то вуха. Кілька разів перевіряла свою здогадку і вона з гіпотези перейшла у науково доведений, хоча і не пояснений факт.
- У мене до вас справа. – гаркнув чоловік і штовхнув підлітка нам до офісу. Цікаво, що це за парочка? Геї? Оклунків останнім часом досить таки лібералізувався, суспільна думка навіть почала визнавати цивільні шлюби і наявність коханок, але геїв досі не любили. Вони у місті, звісно було, але намагалися не відсвічувати, поводилися тихо і навряд чи б ото вчиняли такі сцени. До того ж чим ми могли б допомогти геям? Можливо цей хлопчик закрутив роман з донькою того чоловіка. І що? Дядя схотів, щоб ми привісили хлопчику вінчик безшлюб’я?
Я вже заходила в офіс, то можна було припинити вигадувати і почати слухати.
- А це хто така? – чоловік побачив мене і спитав грубо. Але потім його погляд помітно пом’якшився.
- Це наша співробітниця, Божена. – відповів Дід, який виглядав досить заспано. Любив сердешний, подрімати у себе на столі, як кіт. Ось кого треба було в тварину перетворювати, а не гіперактивного Дмитра.
- А, ну ладно. – погодився клієнт. – Сідай! – гаркнув на хлопця, який стояв у позі «струнко». Той сів на стілець перед Дідом. Сів і чоловік. – В мене до вас справа.
Гість не став чекати, поки Дід церемоніально скаже «Слухаю вас», а відразу перейшов до суті.
- Це мій син. – чоловік кивнув на хлопця. – Він мене підставив. І мені треба терміново викрутитися з ситуації, інакше буде жопа. У нього є друг. Син прокурора. Я був проти, щоб вони товаришували, завжди казав, що з прокурорами, як зі злодіями: як би не повернулося, а ти завжди будеш винний. І винуватий і винний. Але цей бовдур мене не слухав!
- Він нормальний пацан… - встряє хлопець.
- Затули пельку! – гримає батько. – Так ось, вчора вони влізли у якусь херню. Мій дурень звідти повернувся, а прокурорський синок – ні. Якщо ми його звідти не витягнемо, то батько-прокурор прийде до мене. А я цього не хочу, у мене бізнес. То допоможіть мені повернути його. Повернути якомога швидше!
Чоловік дивиться на Діда.
- Де пропав друг вашого сина? – питає той з кам’яним обличчям.
- Розповідай! – чоловік штовхає хлопця. – Тільки швидше, швидше! Не жуй му-му!
- Останній місяць ми різалися у «Мед фекторі». – почав хлопець. - Це така нова бродилка. Там все відбувається на покинутому великому заводі. Гра поділена на раунди і щоб вижити, треба набирати прохідну кількість очок.
- Як набирати?
- Вбивати інших персонажів. Це єдиний спосіб. За кожного вбитого тобі нараховуються бали. То кожен, щоб набрати балів, бігає і шукає, кого б вбити. Там така жорстока гра, всі проти всіх, можна стріляти, можна у рукопашну, можна гранатами. Як вийде.
- Це ж комп’ютерна гра? – перепитує Дід.
- Так. Вона нова, тільки місяць, як з’явилася. До речі, її зробила українська фірма. Корпорація S.S.A. Класна гра і…
- Розповідай куди дівся цей хер Ігор! – батько дає сину стусана. Той трохи пригинає голову, але не виглядає дуже вже переляканим.
- Вчора ми сиділи і грали. Ігор якось пішов у корпус, куди ніхто не ходив. Бо він добре прострілювався. Там когось вбити було важко, а самому отримати кулю – легко. А за кожне поранення знімали бали, за смерть взагалі багато. Але Ігор поперся. Перед тим ми замочили десь приблизно по десятку ворогів, у нас було багато балів і Ігор запропонував подивитися, що за корпус. Ну ми полізли туди, накарачках, тихенько. Там нічого не було цікавого, ми вже хотіли повертатися і раунд вже закінчувався, коли я побачив двері…
- Таки ти! Ти ж казав, що Ігор! – кричить чоловік.
- Я. Він проліз і не помітив. А я помітив.
- Ну ідіот! – чоловік дає сину ще одного ляпаса.
- Що за двері? – питає Карлсон у якого на обличчі велика зацікавленість. Ну так, він же сам великий гравець на комп’ютері.
- Звичайні двері. – продовжує хлопець. – Я поліз подивитися, а вони зачинені. Ну в мене було кілька гранат, я двері і висадив. По нас давай стріляти, але ми лежали за парапетом, нам пофіг. Потім полізли за двері, а там паркан з колючим дротом по верху і далі дерева, ліс чи що. Дивно взагалі то, бо там же все відбувалося на покинутому заводі, а тут ліс, пташки співають. Дивно, то дивно, але не дуже цікаво, ми хотіли повертатися, коли Ігор каже, що був тут. Точніше там. Ну, де ми ото з дверей вийшли. Але ж ми перший раз туди залізли. А він каже, що пам’ятає стовп. Там за парканом стояв такий іржавий стовп.
- Стовп? – перепитує Карлсон і киває головою так, наче цей стовп відкрив йому всі загадки.
- Стовп, такий, зварений зі швелерів. Ігор сказав, що залазив на нього, коли грав у футквест.
- У що? – перепитує Карлсон. Може у комп’ютерних іграх він і знавець, але от вуличних забав не знає.
- Футквест, така гра, що треба ходити по місту і знаходити місця по підказкам. Спортивне орієнтування тільки вулицями і за допомогою шарад. – втручаюся я. Бачу, як у папи витягується обличчя. Мабуть не чекав від такої мілашки і здібності зв’язно балакати, не то що ще щось знати.
- А-а. – киває головою Карлсон, хоча я не впевнена, що він знає значення слова «шарада».
- Зачекай, але ж цей футквест, він відбувається по-справжньому, не в комп’ютері? – цікавиться Дід.
- Так! В тому то і справа! – плескає долонею по столу хлопець. - Ми були у грі, стрілялися, а потім вийшли у місце, яке було справжнім! Ну, тобто Ігор бачив його без комп’ютера! І ми вирішили перевірити.
- Ідіоти! – крутить головою батько.
- Ігор пам’ятав, де був той стовп. В районі Ливарного заводу.
Це колись було одне з найбільших і найсмердючіших підприємств Оклункова, але воно спокійно спочило ще у перебудову, то я його вже не пам’ятаю. Після нього залишилася велика територія на окраїні міста, та палац культури, куди я ходила на бальні танці.
- Ми поїхали туди. Там все заросло кущами. Довго лазили, а потім побачили стовп. Той самий.
- Той самий? – перепитує Карлсон.
- Той самий! Я спочатку очам своїм не повірив. Але ми ще тоді, коли були у комп’ютері, кинули через паркан землею у стовп. Помітили. І тут той стовп і кусок землі. Це був він!
- Бля, яка ж маячня! – кривиться батько.
- Ми вирішили полізти через паркан. – продовжує хлопець, який не дуже то звертає уваги на песимізм батька, побачив, що ми слухаємо уважно і загорівся розповідати.
- Ну ідіоти!
- У Ігоря в машині була сокира. Ну, ми їздили у ліс шашлики пожарити. Ми зрубали дерево. Годину тюкали, але поклали як раз на паркан. По дереву перелізли. Потім виламали двері, їх вже хтось відремонтував. Полізли всередину. А там стрілянина, крики. Усе, як у грі, але по-справжньому. У грі все добре пропрацьовано, але все одно не те, аніж в реалі. В реалі це такий драйв! – хлопець крутить головою, коли пригадує.
- І що було далі?
- Ну, ми полізли грати. У нас тільки сокира була, але ж ми там все знали. Підстерегли одного лоха, прибили, узяли автомат. А далі пішли. Сімох поклали. Ми ж парою працювали, це дає переваги. Але не ми одні такі розумні. Нарвалися на бригаду. Там чотири чи п’ять стволів. Не знаю, як вони збіглися, у грі ніхто нікому не довіряє, кожен сам за себе. Але ці от домовилися, що разом легше і батька бити. Заманили нас і давай мочити. Я дивом вискочив, просто дивом. Там у одного автомат заклинило. Я його гранатою замочив і втік. А Ігоря завалили. Голову рознесли повністю.
- Вбили? – питає Дід.
- Ага. Тільки це ж гра. У цьому раунді тебе вбили, у наступному все з початку.
- Так він же не у грі був, він же по-справжньому заліз туди. – не розуміє Дід.
- Заліз по-справжньому, але то ж все одно гра. – пояснює Карлсон, хоч ясніше від цього не стає.
- То чого ви від нас хочете? – питає Дід і дивиться на батька.
- Дістаньте Ігоря з гри. Дістаньте, я відвезу його додому і забуде про все це, як про страшний сон. Ось що мені потрібно. – карбує свої вимоги бізнесмен.
- Добре, дістанемо. – каже Карлсон і задоволено посміхається. У Діда з очей вилітають блискавки, він явно не згоден з рішенням товариша.
- Нам треба порадитися. – каже Дід і йде до комори. Ми з Карлсоном за ним. У коморі Дід щільно зачиняє двері і ледь не кидається на Карлсона.
- Ти що, з дуба впав? Ти що твориш? Ти зовсім бахнувся! – шипить Дід отруйною змією.
- Чого ти? Це ж легка справа! Я піду у гру і поверну хлопця! Заробимо гроші легко, як два пальці обісцяти!
- Дебіл! Ти знаєш, що таке прокуратура? Ти знаєш, що з ними неможна мати справи! Ми домовлялися, що ані з прокуратурою, ані з СБУ не зв’язуємося! Ти сам це казав! Куди ти лізеш? Два пальця обісцяти! Та тебе усього обсеруть, дурню! – не вибирає виразів Дід.
- Чого ти? Та я дістану його! – вже не так впевнено бубонить Карлсон.
- Що достанеш? А якщо ні? Якщо його знову уб’ють? Або виходу з гри для вбитих немає? Що ти тоді будеш робити? А це ж тоді ми будемо винними перед прокурором! Ти цього хочеш? Хочеш? – Дід насідає на Карлсона, хоча на голову нижчий за товариша.
- Ну ладно, вибач, не подумав.
- Так думай! Думаю, Стасику! Тобі голова дана не тільки для прийому їжі! Думай, перед тим як щось казати!
- Просто жирний клієнт. – спробує виправдатися Карлсон.
- Та хоч тричі жирний, ну його нафіг, бо прокуратурі все одно більше платити прийдеться! – кричить Дід і він має сенс. От я досить ризикована дівчина, але розумію, що з прокуратурою дійсно краще не стикатися.
- Дід правий. Відмовляємо. – підсумовую я.
Ми повертаємося у офіс. Батько з сином дивляться на нас.
- Ми обговорили вашу справу. Нажаль, не можемо узятися за неї, бо це не наш профіль. Ми – Агентство ментального захисту. Працюємо з тонкими світами, метафізичними енергіями, ворожбою і чаклунством, таке інше. А на комп’ютерах знаємося погано. То вибачте. – каже Дід і розводить руками. Він виглядає досить переконливо, він хороший артист, але клієнт йому не вірить. Сміється.
- Слухайте сюди. Якщо хлопця не витягнути, то мені капець. Його батько швиденько звинуватить мого дурня, а потім і мене. Почне тягнути жили. А я йому скажу, що є ось таке Агентство, яке спочатку погодилося врятувати Ігоря, а потім відмовилося. Нехай він займеться і вами. І він займеться, повірте мені, займеться!
- Ми не давали згоди! – кричить Карлсон.
- Я не хочу тонути сам, гуртом веселіше. То ситуація ось така. Або я плачу вам гроші і ви мені допомагаєте витягти того Ігоря, або до вас приходить прокурор, трахає вас у мозок, ви робити все безплатно, а то ще і доплачуєте за виявлену честь прислужитися співробітнику органу нагляду. Вибір за вами. – чоловік недобре сміється. Я дивуюся, як він все так зробив, щоб вплутати нас. Ще той лис.
- Ми ніколи не балакаємо з тими, хто намагається розмовляти з нами мовою ультиматумів. – каже Дід. Звучить це не дуже переконливо і дядя сміється.
- Або плачу я, або платите ви, але витягати того хлопця вам все одне доведеться. Вибирайте самі. – каже він.
Це називається шах і мат.
- Десять тисяч. – каже Дід.
- П’ять. І в гривнях. – уточнює клієнт. Справжній бізнесмен, вміє рахувати гроші.
- Десять тисяч. – Дід теж намагається показати, що вміє торгуватися. Але це в даному випадку не його територія.
- П’ять і не копійки більше. А тепер швидше, бо скоро починається черговий раунд. Вам треба встигнути.
- Десять. Інакше ніхто і нікуди не їде. – Дід образився, що цей чоловік так хитро нас обдурив, то хотів хоча б грошової сатисфакції.
- П’ять, друже, п’ять. Інакше приїде прокурор. – бізнесмен стояв на своєму.
- З вас він візьме більше, аніж з нас, бо з нас брати особливо нічого. – втрутилася я на правах партнера. - То тепер вже у вас альтернатива чи такі заплатити нам десять тисяч і вирішити проблему, чи заплатити багато раз по десять тисяч прокурору, заспокоюючи себе думкою, що нам теж погано. Але ви не схожі на людину, якій неприємності інших важливіші за гроші.
Дядя дивиться на мене. Зовсім здивувався.
- Приємно поспілкуватися з розумною людиною. – каже він і в очах його запалюється звабливі бісики.
- У нас мало часу, вирішуйте. – я знаю, що треба дотискувати. Всі проміжні здобутки нічого не варті, якщо результат не досягнуто.
- Добре. Десять тисяч, тільки з поваги до вас. Як вас звати?
- Божена.
- Божена, яке ім’я! – він перекатує його у роті, як дороге вино.
- Гроші вперед. – устряє Дід.
- Добре. Ось. – чоловік лізе у кишеню, дістає гаманець. Рахую сотенні.
- Тут тільки три тисячі. – каже Дід.
- Це аванс. Інше по виконанню.
- Ні, гроші вперед. – наполягає Дід.
- У мене з собою більше немає. Я ж не банк.
- То їдьте за ними, а поїдемо до дверей. Почекаємо вас з грошима там. – кажу я.
- Ну ви вовки. – сміється чоловік.
- Не ми такі, життя таке. – ставить крапку в розмові Дід.
Бізнесмен уходить, залишивши нам сина, який повинен привести до стовпа.
- Де ту гру скачати можна, щоб подивитися? – питає Карлсон у хлопця.
- Там раунди. Черговий починається за годину. А коли раунду немає, то ніяк не подивишся.
- Дивна якась гра.
- Ага. Чому нам і сподобалася, що незвичайна.
- Ну хоч розкажи, що там. – Карлсон починає розпитувати хлопця про правила. У їх жвавій розмові я багато чого зовсім не розумію, на відміну від Карлсона. Той киває головою, бачу, як в нього загорілися очі. Мені подобається, коли у чоловіків загоряються очі, від Карлсона такого не чекала. – Так, ну добре. Треба зайти у гру, щоб ви могли слідкувати за мною, коли я туди піду.
- В мене є мобільний інтернет. Зайдемо на місці. – каже хлопець.
- О, добре. Тепер озброїмося. – Карлсон йде до шафи, яку ми з ним тягали, коли я наводила в офісі порядок. Легко відсуває її. За нею двері. Я вже про них і думати забула. А хотіла ж подивитися, що за ними, можу якусь кімнатку відпочинку обладнати. Карлсон відкриває двері. Впевнено і швидко. Ось же брехун, а тоді наплів, що за тими дверима може бути хтозна-що. Заходить в середину, там маленька кімнатка, майже пуста, на підлозі якісь пакунки. Карлсон лізе в один з них, щось дістає, виходить. Бачимо у нього в руці пістолет.
- Нічого собі! – каже хлопець, який с захопленням дивиться на Карлсона. Тому така увага дуже подобається. – Це ж «Вальтер»!
- О, та ти знаєшся на зброї! – сміється Карлсон.
- Звідки в тебе зброя? – дивується Дід.
- Ну, я ж колишній міліціонер. Як тут без зброї? – стинає плечима Карлсон.
- І ти ховав її тут? А якби обшук? Та нам би пришпандьорили усе, що захотіли! Ти що твориш? – кричить Дід.
- Поїхали, нам треба поспішати. – Карлсон не виправдовується, як завжди, він спокійний і впевнений. Зовсім інший. Достатньо подивитися, як іде до дверей. Як хижий звір. Це зброя на нього діє, чи передчуття битви?
(Далі буде)
