Тейлор стояв при дорозі у шерезі “пасажирів”, як він все ще йменував їх. Щороку всі колишні богданівці та їхні нащадки з’їжджалися звідусюди на свою прабатьківщину, виконуючи заповіт голови-синовбивці: на ритуалі повинні бути присутніми геть усі чоловіки села. Зрештою, ніхто з них не нарікав на такий обов’язок – ухилитися від приїзду означало самому позбавити себе на рік життєдайної енергії, яку щедро дарувало жертвопринесення. Рік плідний на врожаї і дітей, рік достатку і щастя здобувався коштом життя чужинця на ім’я Хома, Фома, Тома, Томас… Ім’я жертви – примха богині. Чом би богині й не мати примхи? Богині теж жінки…
Жінки. Здалеку долинав жіночий спів. З-за пагорбу з’явилася процесія “предметів його дослідження”. Були вони у білих шатах і з розпущеним волоссям, звільна рухалися і в такт пісні розтинали серпами, що їх кожна жінка мала в руці. Тейлор розрізнив лише кілька рядків співа, щось таке:
“…Ти превелика, що знялась високо,
що серцем загорілася до бою з великими богами.
Ти прокляла своїх дітей, а моїх батьків, зненавиділа їх…”
Ось уже легкою ходою вони минали чоловіків, що стояли навколішках обабіч дороги-єдиної сільської вулички. Серце Тейлора закалатало – почувся рев вола. Це був знак. Усі чоловіки заплющили очі. Жінки замовкли і рухалися, вже маючи Тейлора на оці. Він скорився. Тепер у Богданівці на світ дивилися лише жінки. Це неправильно! – гуло у нього в голові. Він повернувся до розмови з учителем.
***
- Доброго починання без крові не бува.
- Це улюблене прислів’я вашого села?
- Це закон всесвіту, - відповів учитель. – Про який чомусь забула ваша цивілізація. Утім, я не хочу розводитися про космологію. Я вчитель не з цієї дисципліни, моє завдання – стисло (він подивився на дзиґарик, який за ланцюжок витягнув з кишені) розповісти тебе про головне: богиня Богдана втілюється щороку на один день у свою жрицю і їде на волі нашім селом. Кожен чоловік, хто наважиться глянути на богиню, буде негайно кастрований її помічницями.
Тейлор витер піт з чола. (Згадай, що ти не лише чоловік, а й науковець!)
- Принаймні, я відразу здогадався, що символізує пам’ятник колоску.
- Вітаю. І можеш не питати, чому для жертви потрібен чоловік на ім’я Хома. Моя гіпотеза – це через легенду, пов’язану з цією церквою-музеєм, утім в ній давно ніхто не служить…
Тейлора не зацікавили гіпотези вчителя.
- Отже, якщо я просто не дивитимусь на богиню…
- Ти уникнеш дуже неприємного розділу в твоїй власній Historia calamitatum.
- А що далі?
- Далі буде учта. До твого вжитку буде найкраща селянська aqua vita. Ти заснеш. А далі… Обіцяю, ти нічого не відчуєш. Ми не звіри і не садисти. Твій труп знайдуть під пам’ятником колоску. А тебе з вдячністю згадуватиме ціле село.
- Я зворушений, - пробурмотів Тейлор.
***
Увесь цей діалог він знов і знов прокручував у голові. (There is something wrong in this story. Авжеж!) Рідна англійська мова немов зняла українські вроки з Тейлора. (Я не Хома, а Томас! Я з Ковентрі й – завдяки своєму, хоч і трохи офранцуженому, прізвищу – таки кравець!) Боячись, що не встигне, Тейлор розплющив очі – сонце, йде віл, на ньому верхи жінка, чиє убрання – лише її розкішне волосся. Вона усміхається йому. Тейлор почув:
- Мій peeping Tom, як довго я на тебе чекала.
Вона підкликала його до себе, і, коли Тейлор став поруч із волом, плеснула в долоні. Жінки закричали й рушили, вимахуючи серпами, на своїх родичів, чоловіків, сусідів. Ті, перелякані вереском і блиском серпів, похопилися з місць і кинулися врозтіч. Одним жестом заспокоївши своїх помічниць, вона (Богдана? жриця?) знову звернула увагу на Тейлора:
- Як тобі більше подобається: Богдана чи Ґодіва?
- Бовдур! – замість відповіді вигукнув Тейлор. – І оце я вважаю себе фахівцем з вуайєризму?! Ґодіва – God’s Gift – Богдана!
- Невже ти ще маєш намір писати якусь дисертацію? – здивувалася Богдана-Ґодіва, і, глянувши на неї, Тейлор нарешті збагнув, що всі чоловічі забавки: наука, ratio, logos, дослідження і дисертації, - не варті й однієї усмішки жінки. А Богдана продовжувала, - Не засмучуйся, бовдурами є всі чоловіки. Я не уявляю собі, як той голова міг так перекрутити всі мої накази, що мені щороку приносять в жертву людину; як могли погодитися на це інші селяне?!
- Чому ж ти не втрутилася? – не зводячи з неї зачарованого погляду, спитав Тейлор.
- Боги теж мають свої правила. Я мала би владу над жінками цього села лише за однієї умови – під час щорічної містерії хоча б один чоловік мусив подивитися на мене. Справжньою жертвою ритуалу має бути віл.
Одна з помічниць сунула Тейлорові в руку різак.
- Я… я не вмію.
- Ти навчишся, - примовляла Богдана, тримаючи руку Тейлора і показуючи йому куди вдарити, - ти навчишся приносити жертву, навчишся бути моїм чоловіком, навчишся бути батьком мого сина.
Тейлор пригадав ікону, яку він бачив уранці в хаті старого. Очі Мадонни були очима вола, очима Богдани.
- Моя Ісіс!
- Мій Оуранос, - відгукнулася вона.
Його mind зареєстрував якусь неприємну асоціацію, але по його руках вже текла кров вола, і Тейлор тепер достеменно знав дві речі: він закохався і він є вдома.
кінець.
===========================
Дякую
- всім жінкам-рецензенткам цього твору, чиї відгуки надихнули мене його таки не кинути на півдорозі;
- всім чоловікам, хто витримав дочитати мій твір. Хлопці тримайтеся!
- Івану Франку за рядки зі “Сотворення світу”, що я їх вкрав;
- селу Малєєво, Межовського району, Дніпропетровської області за моє існування.
