Потяг рухався не повільніше, аніж зазвичай, проте Остапу здавалося, що вони ледве повзуть, долаючи кілометри залізничного полотна з черепашачою швидкістю. Тісне купе було порожнім, якщо не рахувати самого хлопця, вагон узагалі вражав якоюсь дивною безлюдністю, навіть у тамбурі ніхто не смалив дешевих цигарок, не розносили газет-журналів та іншого подібного краму набридливі перекупники, та й провідниця за всю дорогу навідалася тільки два рази…
Остап стиха вилаявся. У неповних двадцять сім його нервова система перебувала на межі зриву. За нешироким квадратом вікна миготіли набридливі пейзажі напівстепу… Обдерті, неохайні дєрєвні були зовсім не схожі на ті чепурні та доглянуті поселення, до яких він уже звик там, на далекій Галичині. Там було добре. Вперше за довгий час Остап відчував себе розслабленим, спокійним, навіть позбувся звички щомиті сторожко озиратися, – риса, прищеплена багатим досвідом спілкування з різноманітними правохранітєльними органами та просто хорошими людьми. На перших порах, ніде правди діти, він змушений був пильно вслуховуватися в барвисту, прудку говірку місцевих, мало не зі словником ходити, але за кілька місяців уже вільно балакав з виразним західняцьким акцентом. Справи йшли непогано, потрібні знайомства вирішували практично все. Остап навіть почав зустрічатися з дівчиною, хоча особливої пристрасті до неї не відчував, – одначе вона була симпатичною і приязною з ним, а гіркі спогади бодай трохи відступали, коли він стискав її гнучке тіло в своїх обіймах.
І ось тепер довелося повертатися. Після всього він таки змушений був це зробити. Немилосердна спека розпалювала його невдоволення. Ніхто не мав права вказувати йому, що робити. Хоча всі вони працювали на Хазяїна, Остап давно звик вважати себе керівником їхньої справи. А тут раптом, – приїжджай терміново, це не обговорюється… У голові пульсували шалені думки, спогади накочувалися млосними хвилями, все те, що відступило й облишило його на деякий час у спокої, знову повернулося і нагадало про незаперечний факт свого існування.
Остапу захотілося випити, та, як на гріх, з собою нічого не було. Він же й пити кинув. Думав покінчити і з куривом. Ага… покінчиш тут… На першій-ліпшій станції зійде і купить четвертинку. А може, навіть цілу півлітру… Щоб таки добре залити собі очі, погамувати розбурханих демонів…
За спиною з тихим шурхітливим звуком відчинилися двері купе. Остап озирнувся, – майже радісно, змучений самотністю мандрівки. Несподіваний супутник виявився миршавим на вигляд, лисуватим чоловічком з величезною шкіряною валізою на коліщатах. Він захекано відсапувався і мружив короткозорі очиці. Загалом то був доволі неприємний типчик, на гадку хлопця, проте усе ж якась жива душа… Чоловік тим часом усівся навпроти Остапа, настирливо не спускаючи з нього погляду. Очі в незнайомця були незрозумілого рудявого-сірого кольору, повіки – практично безволосі, та й кліпав чоловічок ними дуже рідко, спроквола…
– Наче удав який, гіпнотизує мене, – промайнула думка.
Та в цю мить чоловічок заговорив, і темна магія його погляду, якщо вона й була, розвіялася безслідно.
– Вибачте, що так увірвався, порушив ваше усамітнення. Загалом, квиток у мене в інший вагон, однак там було порожньо, от я й дозволив собі… Провідниця сказала, що ви також мандруєте на самоті, тож я подумав, – чому б нам не вбити час разом?, – голос у нього був деренчливий, писклявий, якраз такий, як і мав бути… Характерна постать, такі завжди отримують ролі дрібних шахраїв та підленьких шісток у третьосортних кримінальних серіалах.
– Мене звати Сафроній Леонтійович, для друзів просто, – Сафроній, – провадив своєї чоловічок, – а вас?
– Остап, – видушив зі себе хлопець.
Хоч як не хотілося йому тиснути руку новому знайомцю, проте все ж довелося. Інтелігентом він себе не вважав навіть у часи ранньої студентської юності, та все ж… Давалося взнаки професорське коріння його родини з діда-прадіда… Остап ніколи не дозволяв собі більше брутальності, аніж цього вимагали обставини.
Чоловічок торохтів, не замовкаючи. За кілька хвилин Остап уже засумував за тихою пусткою свого купе…
А Сафроній тим часом вже колупався у своїй валізі, дістаючи з неї один за одним паперові згортки, целофанові пакетики, картонні коробочки, а за тим всім, – обплетений в солому великий бутель, вочевидь, не з фруктовим компотом.
– Ось, жінка зібрала всілякого дріб’язку в дорогу. Сподіваюся, не відмовите в товаристві? – запобігливо всміхаючись, чоловічок лукаво зиркнув на Остапа.
Хлопець все зовсім було зібрався відмовитись, але в останній момент несподівано для себе почув, що люб’язно погоджується на пропозицію. За мить усе добро перекочувало на столик, а ще з валізи на світ божий з’явилися два старосвітських зеленуватих гранчаки, виделки і ніж, – все з добротної нержавійки, ніякого пластику.
– Терпіти не можу одноразового посуду. Так само, як трахатися з презервативом, – підморгнув Сафроній і пронизливо хихикнув.
Остап і собі посміхнувся. Бутель на столі манив солодкою обіцянкою забуття.
Чоловічок розлив питво у гранчаки. Воно виявилося сизувато-молочного відтінку, наче та бурякова самогонка, що нею заливалися безпробудно Остапові друзяки зі Слобожанщини… Проте аромат напій мав геть інший, – не нудкувато-запаморочливий, а приємний, навіть вишуканий.
– Ви спробуйте, закладаюся, що ніколи раніше не пили нічого подібного… Будьмо ж, – чоловічок підняв гранчака у напівжартівливій ґратуляції і перехилив його одним махом.
Остап і собі ковтнув духмяної рідини. Спершу рот, потім горло, шлунок, а врешті й мозок хлопця наповнилися неповторним відчуттям живого вогню, що розлився всередині, одначе не палив, а ласкаво зігрівав, пестив, дарував світле відчуття легкості, відсторонення, ейфорії…
Сафроній тим часом накручував темп.
– Тільки ж закусити не забудьте. Рано ще нам втрачати голову…
Остап потягнувся рукою до одного з пакетиків. Там виявилися смажені курячі крильця. Хлопець витягнув одне і почав гризти. М’яса було мало, та смак усе одно був просто розкішним.
Чоловічок почав здаватися Остапу дедалі приємнішим.
– Чудова людина, чому це він мені спочатку не сподобався? – не міг допетрати хлопець.
Сафроній налив по другому. Остап випив, навіть не завагавшись. Зілля справді було капітальним.
Закусили тушкованими грибочками та канапками з бринзою. Третій пили стоячи, – за відсутніх дам, – і не закушували взагалі. Далі Остап вже перестав лічити перехилені гранчаки, одначе ні в бутлі, ні на столі пригощання не зменшувалося… Хлопець почував себе дуже дивно, не п’яним, радше навпаки, – абсолютно, стовідсотково тверезим, так, наче все попереднє життя перебував у легкому похміллі, а тільки зараз повністю очистив свій мозок від полуди.
– Я знаю, чого ти хочеш, Остапку, – голос у чоловічка зненацька дивним чином змінився.
Став глибоким, виразним, майже шляхетним… Із м’якими вкрадливими модуляціями.
– Я можу тобі це дати.
Остап вирячився на супутника. Миршавість його теж кудись зникла, зараз він нагадував заможного іноземного туриста, можливо, італійця чи іспанця, – смаглявий, кароокий, з красиво вирізьбленим профілем. Хтозна, чому, але ця метаморфоза не злякала Остапа.
– Ви справді знаєте? – з надією прошепотів хлопець.
– Я знаю все, повір мені, синку, – ці слова прозвучали трохи зверхньо, та Остап навіть не гадав ображатися. – Ти страждаєш, а я можу полегшити ці муки. Дозволь мені допомогти тобі. Не треба нічого робити, просто кивни, якщо згідний. Ти хочеш позбутися болю?
Остап ще міг відмовитись, міг… навіть на секунду захотів відмовитись… Та випите зілля так приємно полегшувало світ навколо. Остапу було потрібне полегшення. Хіба не його він шукав там, у чужому краю весь цей час? І замість заперечити, він ствердно кивнув.
– Я хочу, аби цей біль зник, – тихо прошепотів хлопець.
******
Наступної миті Остап збагнув, що вони більше не сидять у купе поїзда «Львів-Харків»… Власне, вони взагалі більше не сиділи, а стрімко падали кудись – у темне галасливе ніщо.
Вологий вітер бив у груди, в обличчя, шарпав, шматував тіло, здирав одяг.
Озвалося щось древнє…
І буде там пітьма, і скрегіт зубів…
Хлопець вкрився холодним потом від переляку. Можливо, він навіть трохи намочив штани, – зовсім, як у дитинстві, коли старші хлопці змушували його робити різні речі… Ті речі, про які він волів забути. А потім, у школі, він уже сам дозволяв робити це з собою… Плакав, а все ж дозволяв. Вони обіцяли кожного разу, що буде приємно, а було тільки страшно. І все ж він повертався туди, за новими дозами, які поволі стали конечною необхідністю… А ширнувшись, він уже не боявся. Він ставав богом, термінатором, суперменом… Ні, ні, Остап не мав права згадувати про це… Батько вчасно довідався про такі розваги десятирічного синочка. Тоді татусь – Його величність педофіл і курвойоб – іще мав у Остапа авторитет. Підкріплений хорошою порцією стусанів і двома місяцями домашнього арешту.
******
Падіння триває. Вітер свище у вухах, Остапу моторошно й холодно. Він щось гукає Сафронію, проте той ніяк нереагує.
Хлопці, не треба! Хлопці, я сама, заждіть!!!
Біль, крик, жах переповнюють усе тіло важким бетонним розчином. Кров холоне і перетворюється на лід. Ноги не слухаються, втікати нікуди.
Шестеро. П’яні. Або й не п’яні. Біль…
Скільки крові, де її стільки взялося в такому маленькому тілі? Вони регочуть і вимащують голені чола цією кров’ю.
Падають, Сафроній наче десь зовсім поряд, однак і страшенно далеко. Хто він? За спиною в нього розгортаються чи то крила, чи парашут… Сморід. Остапу нічим дихати. В голові паморочиться…
Ніііііі… Не чіпайте, облиште мене, я все віддам, Богом присягаюся…
Під ногами корчиться напівживе створіння, палена плоть пахне шашликом. Остап відчуває спазми дикого болю всередині. Такий біль відчуваєш, коли лежиш на землі, розпластаний, безпомічний, а десяток ніг у важких армійських черевиках методично перераховують твої ребра, гатять по голові, відбивають нутрощі, перетворюють обличчя, яке вже немає сили затуляти розтрощеними руками, в криваве місиво…
Пальці все ще стискають праску.
Але і біль триває також… Усупереч логіці, та мабуть на межі конання свідомість відмовляється керуватися законами логіки… Такий біль Остап навчився завдавати перфектно, – то була частина його роботи, його життя.
Нарешті їхнє падіння трохи вповільнюється, а потім і зовсім припиняється. Остап розплющує очі. Вони лежать на холодній, вогкій траві. Над ними – нічне зоряне небо, яскраво світить місяць. Він іще не повний, і нагадує Остапу кусень російського дірчастого сиру…
Сафроній підводиться, простягає Остапу руку. Можна завважити, які доглянуті, плекані в нього пальці.
І водночас – чіпкі, гачкуваті, з хижацько вигостреними нігтями.
– Пішли, – каже Сафроній, – зараз усе побачиш.
Остап і собі піднімається на рівні ноги, в голові злегка паморочиться. За мить приступ слабкості минає, і він урешті розуміє, де саме знаходиться.
Цвинтар. Величезний, просторий, справжнісіньке місто мертвих…
Світить місяць і скриплять під поривами вітру вузлуваті розлогі липи.
Хічкок відпочиває і давиться хот-догами від заздрості в своєму режисерському Едемі, якщо тільки існує окремий рай для кіношників...
Надгробки – у цій частині кладовища, – переважно старовинні, вгрузлі у землю, порослі мохом та чагарником…
Трохи віддалік на фоні неба видніється готичний силует невеликої каплиці. Щось дивне, тривожне в цих обрисах, проте Остап ніяк не може чітко зафіксувати, що ж саме його непокоїть.
Сафроній мовчки веде його вперед. Чоловіки підходять до невеличкої непоказної споруди, – щось на кшталт сторожки, – майже непомітної в гущавині дерев.
– Маєш останній шанс передумати, – каже Сафроній, – потім вороття не буде. Але й болю більше не буде. Вирішуй.
Остап не зовсім розуміє, про що йдеться, зате твердо знає, що не може так далі жити.
– Я забуду все?
– Не все і не зовсім забудеш. Спогади не можна стирати повністю, інакше людина може втратити розум. Однак ти втратиш здатність відчувати їх. Боліти більше не буде.
– Кажи, що робити, – хлопець запитально вдивляється в обличчя приятеля. Метаморфози тривають і далі. Та Остап зненацька втрачає будь-яке бажання спостерігати і аналізувати їх…
Сафроній коротко киває, наче згода Остапа була неминучою.
– Он там ти знайдеш все, що потрібно, – лопату, сокиру, ножі, – доведеться рубати коріння, тут древня земля, переросла жилами історії. Можливо, навіть пляшка води заникана в холодильнику… Іще там є досить містка… гммм… тара, якщо ти розумієш… Он там, за тими корчами, – територія, відведена для нових поховань. Вибирай місце собі до вподоби. Камінь також знайдеться в Притворі, – Сафроній вказує на дощату халупу.
– Ти залишаєш мене самого? – Остап знову відчуває наплив паніки.
– Не лякайся, тут не можна по-справжньому залишитися наодинці. Проте зробити це, окрім тебе, більше нікому. Це твій біль, і поховати його спроможний тільки ти. Спершу викопай яму, достатньо глибоку… Далі все відбудеться саме собою, от побачиш… Тепер я тебе залишаю. Якщо знову знадобиться позбутися чогось, просто побажай цього якомога дужче, і шлях сюди зайде тебе сам.
Остап залишається один. Йому все ще трохи лячно, та хлопець рішуче прямує до – як там казав Сафроній? – Притвору. Відчиняє розхитані двері. Всередині темно, пахне цвіллю, застояним повітрям, мишачим послідом… Невже тут узагалі можна що-небудь знайти?
Наче у відповідь на його думки, по кутках приміщення одна за одною запалюються чотири древні гасові лампи. Остап і справді помічає тут маленький холодильник та купу різноманітного начиння й інструментів. Вибирає міцну на вигляд лопату, сокиру із блискучим вигостреним лезом, потім увагу хлопця привертає об’ємний плетений кошик із покришкою. Наостанок він іще зазирає в холодильник, там – скляна півлітрова пляшечка мінералки, шматок смаженого стейку та кілька яблук.. Остап виходить надвір.
Недовго розмірковуючи, обирає непогану місцину віддалік, поміж кущів розквітлої шипшини… Бере лопату і починає копати. Сафроній не збрехав, – грунт направду в’язкий, утрамбований, перерослий кореневищами, лопата йде туго, доводиться прикладати чимало зусиль… Та Остап уперто продовжує працювати. Копає і копає, аж поки яма не стає достатньо глибокою.
Тоді береться за кошик. Він уже не порожній, та Остапа це не дивує. Якимось чином хлопець знає, що саме так і має бути. Краєм ока він зауважує під накривкою якісь закривавлені лахи, імовірно, то жіноча білизна, але не тільки – там є і його власні речі, приміром, червона адідасівська майка, уламки напівобглоданих кісток, старий армійський бінокль, позичений колись із батьківського письмового столу разом з пачкою стодоларових купюр та іменним табельним пістолетом... Є там і людський вищирений череп, мусить бути, хоча Остап його і не бачить. Намагаючись не зазирати більше до кошика, хлопець шпурляє його на дно викопаної ями та квапливо починає загортати її землею. Відчуває неймовірну втому та спрагу, ковтає мінералки…
– Сафроній таки дуже завбачливий тип, – думає хлопець.
Схожий на кусень російського сиру блідо-зелений місяць зацікавлено спостерігає згори.
Остап різко здригнувся і розплющив очі. Треба ж, насниться така чортівня… Купе було порожнім, як і мало бути. Хлопець витер спітніле чоло і насторожено прислухався до власного тіла, – та все було гаразд. Все було навіть краще, – голова перестала боліти, Остап відчував дивовижну легкість, свіжість. Лють, роздратування, все, що його мордувало протягом поїздки, – відійшло кудись на задній план. Він був живий, молодий, сповнений енергії, – ось усе, що мало значення. В купе зазирнула провідниця, – повідомити, що потяг прибуває у Харків за годину. Остап уперше по-справжньому звернув на неї увагу.
– Досить непогана, – подумалося йому. Наступної миті руки хлопця вже опинилися у жінки на талії.
******
З моменту повернення Остапа до Харкова пройшло два тижні. За цей час він устиг вирішити всі проблеми, укласти кілька вигідних контрактів, познайомитися з трьома чарівними дівчатками, набити пику парочці набридливих мєнтів, виграти доволі значну суму в покер… Всюди його супроводжувала удача. Все складалося якнайкраще. І все таки іноді, переважно пізно вночі, приходило дивне відчуття. Хлопець наче втратив щось дуже важливе, а от що саме, – не міг збагнути чи згадати… Загалом це не заважало Остапу насолоджуватися новим станом речей, однак у дзеркалі він часом ловив у своїх очах дивний неспокійний вираз. Такий погляд мав бути у людини, пійманої в безвихідну пастку… Потроху нове життя почало лякати хлопця. Все частіше зринала думка, що отой сон у потязі міг бути не просто сном… Спершу Остап гнав її від себе, як нав’язливу ідею, та потім… Потім він дещо пригадав.
– Якщо знову знадобиться позбутися чогось, просто побажай цього якомога дужче, і шлях сюди зайде тебе сам, – сказав той дивний чоловік з його сну.
Остап знав, що повинен спробувати. Ці уривки напівреальних напівспогадів не давали йому спокою.
Ніч наступала повільно, іще по-літньому млосна й гаряча, проте вже з нальотом передосінньої ностальгії.
Остап чекав цієї ночі, як одкровення. Хлопець вирішив, – сьогодні або ніколи. Він мав усе з’ясувати. Зійшов місяць, а з ним прийшли і спогади. Нічний цвинтар, зарослий столітніми липами, виразно зринув у пам’яті хлопця. Стежинка в траві, мокрій від роси… Тіні під могильними каменями... Зненацька Остап виразно почув пугикання сича… Падіння розпочалося раптово, і тривало набагато менше часу, аніж першого разу, – якщо тут взагалі існувало щось таке прозаїчне, як час…
Цвинтар був той самий, і водночас якийсь невловимо інший. Остап збагнув, звідки це відчуття, – він опинився у протилежній частині кладовища, набагато ближче до готичної каплиці. Та перспектива заблукати його зовсім не лякала. Тут він міг опинитися саме там, де побажає, в будь-який момент. Остап знав, що на цвинтарі можливим є все, що він здатен уявити. У цьому чудернацькому вимірі сила думки керувала світом, і Остап відчув себе мало не його творцем.
Зненацька у стрілчастих вікнах каплиці спалахнуло світло і до Остапа долинули дивні жалібні звуки. Музика… Голоси, що речитативом промовляли слова чи то молитви, чи то закляття… Непереборна цікавість поманила Остапа туди, на ті звуки. Каплиця вражала око довершеністю архітектурних форм, а темрява милосердно приховувала сліди невблаганних століть на її стінах… Готичний шпиль впивався в небо фатальним вістрям.
Зненацька Остап зрозумів, що саме не так з капличкою, – на ній не було жодного хреста. Ні на дахівці, ні деінде…
Хлопець наблизився впритул до входу. Двері були злегка прочинені. Остап не втримався і зазирнув у шпарину. В каплиці, в центрі невеликої зали група зловісних постатей у чорних мантіях оточила щось подібне на церковний вівтар. Облич Остап розгледіти не міг, але йому здалося, що він розрізняє в загальному хорі свого дивного супутника, Сафронія…
Чи були це люди в повному значенні? Остап так не думав. Щось звіряче, первісне прослизало у їхніх рухах, вигинах силуетів, звуках голосів…
Зненацька коло розімкнулося, і він зміг розгледіти, що саме править отим істотам за вівтар.
То була домовина, встановлена на високому кам’яному престолі.
Одна з темних постатей виділилася із загального строю і наблизилася до труни. Остап таки не помилився, – це був саме Сафроній, хоча хлопець і не зміг би сказати, звідки знає про це.
– Прийми наших братів у лоно милості, почуй їхні волання, притулку знедолених, прийди і відроди нас із безодні, твердине пітьми та мороку, – Сафроній, вочевидь, керував ходом церемонії.
Він простягнув руку, – лапу? – і відчинивши труну, дістав звідти щось. Придивившись, Остап з жахом зрозумів, що це мініатюрний трупик немовляти. Розтерзаного скальпелем – чи звичайним ножем, – майже до невпізнання.
– Ось те, що вони ховають від інших. Але насправді вони хочуть сховати це від себе… Вони приходитимуть знову і знову, брати… Ми ніколи не зостанемось голодними, – Сафроній дико зареготав, і його сміх поступово ставав дедалі більше подібним на вовче виття.
– Ми – твої слуги, пане темного боку… Дозволь нам насититися сьогодні, нехай спорожніють могили…
Сафроній рвучким рухом відкинув мантію. Під нею не було тіла – у звичному розумінні. То було щось… Згусток якоїсь матерії, темної, хижої, голодної… Тільки очі були ті самі – чорні, сірі, вогненно-руді… Пекло відблискувало у їхніх глибинах. Пащека демона поглинула останки людського дитинчати.
В цей момент тріумфальний вигук кількох десятків горлянок рознісся попід склепінням каплиці. Остап ледь встиг відскочити від дверей і шугнути в найближчий чагарник. Він геть не був певний, що істоти не почують його присутності, але, схоже, зараз їм було не до того. Рвучкими тінями кинулися вони врізнобіч по цвинтарю, сильні кігтисті кінцівки розривали землю під надгробками, ікла жадібно хапали здобич… Остап не міг поворухнутися від жаху.
– Так ось що їм потрібно – наші спогади, наш біль… Вони живляться ними, потроху висотуючи душі з людей…
Ні. Остап не міг дозволити, щоб і його мукою, його пам’яттю поживилася одна із цих потвор… Опанувавши себе, хлопець поповзом направився в той кінець кладовища, де власноручно закопав частину своєї душі… Він не був упевнений, що його спогади і досі там. Можливо, саме зараз їх ковтає котрийсь із монстрів… Або це вже сталося. Та в глибині душі Остап знав, що шанс іще є. Якби це вже трапилось, він мав би це відчути. Мусив відчути.
Ось і плита – та сама, що він її поклав тут, у зарослях шипшини. Остап з полегшенням зітхнув – земля була неторканою. Тепер він повинен був відкопати той злощасний кошик. Усе ще можна було виправити…
– Я чекав на тебе, Остапку, – Сафроній матеріалізувався нізвідки просто перед хлопцем. – Ти виявився сильнішим, ніж більшість із ваших… Але рішення, яке ти прийняв – помилкове. А за помилки доводиться платити, знаєш?
*****
На цвинтарі тихо. Його сторожа, поживившись вволю, зачаїлася в найтемніших закутках. Але все таки тут не безлюдно.
Широкоплечий, кремезний чоловік зосереджено копає яму. Поряд із ним – гладущик холодного молока, яке він час від часу ковтає, притомившись. Чоловік сокирою підрубує коріння, яким вдовж і впоперек переросла земля, зосереджено вигортає з ями свіжу землю. В його рухах відчувається поспіх і тривожність. А ще , – він чимось дуже знайомий Остапу. Та всі спроби пригадати марні. Це завдає смутку, принаймні, мало б завдати…
Неподалік лежить великий пластиковий мішок. Остапу стає цікаво, що там…
Хлопець робить величезне зусилля, – ніколи б не повірив, що для такої простої дії слід затратити стільки енергії, – трохи розтуляє мішок і зазирає всередину.
Там щось липке і округле… Схоже на…
Остап не вірить. Це неможливо. Ні.
У мішку – його власне тіло. Розчленоване на шматки. Ось голова, цурпалки рук, ніг, окремо – замотані у целофан, – нутрощі…
Йому стає млосно, та навіть права проблюватися його позбавлено.
За мить мішок опиняється у ямі. Чоловік втомлено сопе, сиве волосся мокрими від поту пасмами спадає йому на очі. Ретельно закопує яму, втоптує землю, ставить плиту, – достоту, як і сам Остап робив це колись…
Коли це було? Хлопець не пам’ятає. Він – уже навіть не мертвий. Напівтінь у світі мороку. Приречений блукати посеред закопаних чужих проклять і провин… Навіть сторожа цвинтаря, і та його оминає. Так покарав його Сафроній за спробу втечі. Десь там, у реальному світі його тіло, швидше за все, ще якийсь час продовжувало існування, аж ось… Остап хоче гірко всміхнутися, але для цього потрібно, принаймні, мати чим всміхнутися, хіба ні?
Зненацька він усе ж впізнає літнього чоловіка.
Його таточко саме в цю мить благополучно полишає цвинтар – повертається туди, куди Остапу дорога заказана навіки…
Схожий на кусень російського сиру блідо-зелений місяць зацікавлено спостерігає згори.
