Я повинна тебе любити. Не через те що ти любиш мене, не через те, що ти мною живеш. Я повинна любити тебе лиш через те, що ти - моя мати. Але не навчена я тобою любити просто, ні за що, без підтексту лиш через те, що ти є.
Якби ми були б з тобою чужими людьми… та ми з тобою чужі люди. У нас таки різні світи. Твій затьмарює мій, мій не визнає існування твого.
Ти плачеш не вміючи сказати: «Прости».
Я плачу, не вміючи вибачати.
Ти мене сприймаєш дівчинкою, яка іще мала і нічого не розуміє у житті.
А я тебе, мамо, теж сприймаю відповідно як дівчинка: боюсь тебе, чекаю тебе, мрію про ласку і ніжність твою.
Ти тужиш біля телефону і не наважуєшся натиснути мій номер.
Я перекладаю слухавку з руки в руку і не видавлюю й слова зайвого із себе окрім завченого «як справи».
Ти вивісила старі фото на стіни кімнат, де давно не лунав сміх твоїх онуків.
Я натискаю на комп’ютерну мишку і на моніторі мої діти бачать фото з бабусею.
Мамо, матусю, мамусенько – ти моя, рідна.
Це не тільки я тебе люблю, а ти мене також?
