Сніданок складався з борщу, mashed potato та чаю. Тейлор чемно дякував господарю за кожну страву. Чоловік років семидесяти порався, відгукуючись до гостя хіба з питаннями про аграрні справи Англії, на чому Тейлор знався ще гірше, ніж на мобільному зв’язку. Тому його спроба розповісти про рідні (які вони мені рідні, коли Богданівка значно рідніше, адже вона єдине село, де я був,- здивувся Тейлор) villages обмежилися вільним перекладом вірша своєї родички: “On the cheerful village green, skirted round with houses small…”. Далі Тейлор вже вирішив описати життя коваля на селі, але національна гордість нагадала йому, що автором наступного віршу був американець Лонґфело, тож він промовчав.
Господар пішов до себе в кімнату, а Тейлор оглядав хату. Після вчорашньої байки водія, він уже не очікував побачити на стіні ікону. Проте, вона там була, спростовуючи всі кошмарні припущення про загублений в степах України прихисток сатаністів. Вперше у житті агностику Тейлору стало затишно від образу Мадонни. Вона теж сиділа у хаті, на руках був хлопчик у вишиванці (місцевий одяг), за дверима виднів лан з селянками.
Селянки! Ось кого бракувало в цьому селі! Ані вчора ввечері, ані сьогодні зранку, коли прогулявся перед сніданням однісенькою вуличкою села він не побачив жодної жінки. Тейлор вийшов з хати. На лавці біля тину курили три чоловіка. Він перетнув браму, але не устиг привітати товариство. Один з двох стариганів гучно сказав третьому чоловіку, ровеснику Тейлора:
- Спитай з якого він міста!
Тейлор власне вже збирався сказати, що він непогано розуміє українську, хоч і розмовляє погано, але питання, яке йому поставили…
- Ю фром веа? – поцікавився хлопець.
…приголомшило Тейлора і від образи за слов’янське глузування над правилами рідної мови, він вдав ніби нічого не розуміє, коли…
- Woher kommen Sie? – несподівано спитав другий старий.
…і в Тейлора спрацював якийсь інстинкт – його гортань напружилася і здобулася виплюнути завчену на уроках німецької в школі (і, здавалося, назавжди призабуту) фразу:
- Ich komme aus Coventry.
Перший старий сплюнув. Другий задоволено закректів:
- Я ж казав, шо він німець.
- Genug! Тобто… годі! Я прекрасно розумію вашу мову, - розлютився Тейлор.
- І чого ж ти сюди приїхав? – незворушно промовив перший старий.
- Дисертацію писати. Тема: “Вуайєризм у культурах світу”. Хотів тут, у вас, попрацювати над розділом “Вуайєризм в умовах Наддніпрянщини”.
Вперше у житті він побачив, як люди вип’ячують нижню губу і серйозно хитають головою при назві його майбутньої праці, яка досі (і він до цього вже звик) викликала хіба гидливі посмішки жінок-колег і регіт чоловіків. Його навіть кинула наречена, з якою він зустрічався скількись років (чесно кажучи, ціле життя), коли зізнався їй, яку тему обрав. Тейлор дивився правді у вічі: ці селяне просто не знали, що означає слово “вуайєризм”, але він отримав таки задоволення, коли перший старий дав потиличника молодику (очевидно, синові) зі словами: поки ти тут учителюєш, розумні люди, бач, дисертації пишуть.
Вчитель, зрештою, не засмутився. Він запросив Тейлора оглянути місцеву церкву. (“Барокова архитектура. А всередені – просто таки музей!”) По дорозі Тейлор обережно поскаржився, що не помітив у селі предмета своїх досліджень.
- Чого ж у нас бракує? І, до речі, що ти досліджуєш? Тільки кажи по-нормальному, бо усі ці французькі витребеньки…, - відреагував учитель.
- Я вивчаю жінок. І… так би мовити, наші погляди на них, гм.
- Ну, жінок ти тут ще побачиш, але чи отримаєш від цього задоволення? – загадково промовив учитель і відчинивши двері непоказної споруди, додав, - Як ти гадаєш, на честь кого назване наше село?
- Невже на честь Хмельницького? Хіба були ще Богдани гідні цього? – зіронізував Тейлор.
- Не вгадав. Дивно мені. Ти ж, начебто, про жінок пишеш, а зациклений на чоловіках.
Тейлор зайшов у церкву. Всередині вона, й справді, нагадувала музей. Музей авангардного мистецтва, музей творів чиєїсь хворобливої уяви. Почварам розмаїтих ґатунків забракло місця на підлозі храму (храм кому? Дияволу? – Тейлор повернувся до своїх підозр), і вони лізли по стінах, їхні кажанячі крила звисали зі стелі, перетинчасті лапи стирчали з вікон. Тейлорові перехопило подих, він мусив доторкнутися до однієї істоти (boogeyman з моїх кошмарів, - прошепотів він), аби відчути прохолоду каменя, переконатися, що це є скульптура. Істота, як він і сподівався, була холодною, але то був живий холод, такий, який має змія або… lizard. Як ця тварина буде українською? Зосередитися на своїх мовних проблемах було для Тейлора єдиним порятунком від божевілля, в яке він потрапив.
Вчитель дав йому час насолодитися видовищем.
- Томасе, в тебе гарне ім’я. І чомусь я впевнений, що ти вже здогадався, яку роль маєш виконувати на нашому святі. Ти - …
- Жертва, - мимохіть промовив Тейлор.
- А я вчитель. І моє завдання навчити тебе поводитися належним чином. Щоби ти не зіпсував нам ритуал, а собі дав змогу піти зі світу без болі й страждань.
Тейлор вийшов за двери церкви. Біля входу юрмилися селяне. Вчитель потягнув його за рукав.
- Сідай. Заспокойся. Хоч там як це звучить, але ти маєш виконати велику місію, і, можеш мені повірити, тобі зараз заздрить кожний чоловік на селі. Пожертвувати собою задля загалу – шани гідний вчинок.
