- Ква! - квакнула жаба, вібруючи своїм широким зеленим волом.
- От тобі й ква, - мовив до неї Максим, не зводячи очей з поплавка.
- Ква!
- Сама така.
Поплавок стояв на воді, мов укопаний, і єдине, що змушувало його рухатись, то намір Максима час від часу перевірити наявність черв'яка.
- Колись одному дурню пощастило з такою, як ти. А інший упіймав був Золоту Рибку, а потім його задушила жаба. А я сьогодні, здається, повернуся додому і без жаби, і без риби.
“Хоча, якщо так піде далі, я ризикую впіймати і те, й інше. Принаймні, говорити з собою я вже почав.”
Здалеку почав наростати шум. Скоро з'явився моторний човен, і його пасажири весело помахали Максиму, пролітаючи повз нього, наробивши шуму, пустивши хвилі і налякавши жабу, яка притьмом кинулася до води. Максим підняв руку у відповідь і, приречено зітхнувши, почав змотувати вудку.
“Ех, де ж моє рибальське щастя?” - думав він, витягуючи з води порожню, і тому недоречну, сітку для улову.
А як усе починалося! Прокинувся о 5-ій ранку, зібрав наготовлені звечора речі, навіть бриля солом'яного нап'яв, щоб цілком відповідати задуманому образу справжнього рибалки. Йшов грядками й верболозами до річки, збивав босими ногами росу, подумки вітався з ранньою пташкою і почувався на сьомому небі.
А тепер ішов з порожньою сіткою, з вудкою через плече і насунутим на самі очі брилем. Завернув був навіть у сільмаг, щоб кинути у сітку пару рибин, але подумав, що то вже зовсім з іншого анекдоту, і пройшов повз.
У його розумінні зараз летіли шкереберть усі закони драматургії. Він повинен був упіймати рибу! Якщо вже не Золоту, то хоч якого миршавого зальотного карася. Для чого 5-та ранку? Для чого солом'яний бриль? Для чого закочені до колін штани? Розвиток сюжету йшов наперекір образу героя.
“Навіть палиця стріляє раз на рік!” - глянув на свою бамбукова вудку, яка й не думала видавати, бодай, якийсь звук.
- О, Максим!
“Чорт...”
- З річки? Впіймав?
- Нє-а.
- Диви... А мої тільки що дзвонили, казали, щоб готував сковорідки.
Максим затужив за сільмагом.
- Та я того... Не так, щоб порибалити, а більше відпочити. Відпустка.
- Ну-ну.
Сусіда зник на ґанку, Максим зайшов до свого двору.
Він любив свою “шевченківську” хатку, як не знати що. Влітку при першій-ліпшій нагоді спішив до неї. Вже кілька років усе поривався провести туди газ, перекрити дах, довести до ладу садок, поставити сяку-таку альтанку, але обійстя досі залишалося таким, яким знав його з дитинства. І він був радий тому. З благ цивілізації він мав лише електрику.
Відчинив двері, вдихаючи неповторний запах прохолодної свіжості, яка буває лише влітку і лише в таких глиняних хатах, і опинився перед запитливим поглядом власного кота, якого привозив сюди щоліта.
- Було тебе з собою взяти. Ловив би сам собі сніданок.
Кіт понюхав підсунуту під носа миску і зістрибнув зі стільця.
- Ах ти ж, невдячна тварюко. Ходи голодний, раз так.
Взяв Вербера і вийшов з хати.
У його занедбаному садку під грушею стояв складаний стільчик, на якому по-черзі любили сидіти Максим з котом. Максим — читаючи, кіт — здебільшого дрімаючи.
У сусідньому дворі патрали рибу. Максим, скосивши очі, спостерігав, скільки міг, як двоє сусідових синів, сидячи на осонні на лаві, раз-по-раз виймали здоровенних карасів з сітки, відрізали їм хвости і голови і складали у щербату емальовану каструлю.
- Ма-а-акс! Приходь до нас на свіжу рибу!
- Ага! Багато наловили?
- На пів-села вистачить!
Максим удавано позіхнув і глитнув слину.
Кіт був уже за сусіднім парканом.
“Зрадник!”
- Дякую, хлопці. Щось не хочеться мені сьогодні риби, - і гордо попростував до садка.
Вмощуючись на стільчику і розгортаючи Вербера, він думав: “Що може зробити з нормальною людиною невдала рибалка! Чого я накинувся на хлопців і на бідного кота? Клята жаба.”
Густо переплетене віття груші створювало неймовірно затишний затінок, тихо шелестіли час від часу сторінки. Схиливши голову на груди, Максим заснув.
Снилася йому велика жаба, що закидала у річку невід і ловила йому Золоту Рибку. Невід був старезний, весь у дірках. Рибка дражнилася з Максимом, прослизаючи крізь них і показуючи йому золотого язика. Раптом жаба повернулася до нього, і він побачив обличчя двох сусідових хлопаків, які промоляли, дивлячись Максиму в очі: “Тятя! Тятя! Наши сети притащили мертвеца!”
Максим скинувся від штурхана і встиг помітити, як з колін йому зістрибнув кіт. На колінах, на розкритих сторінках Вербера, акуратно лежав великий смажений карась.
Кіт сидів біля Максимових ніг і вдоволено вмивався.
