Автобус довго стояв на перехресті: бурхливим потоком перед ним текла траса, яку, на думку Тейлора, перетнути було годі, тож залишалося хіба повернутися до міста, звідти до Києва і додому, в Англію, - напівжартома сказав Тейлор, з незадоволенням відчуваючи, що й, справді, бажає цього. Остап голосно переклав пасажирам думки колеги, і весь автобус заходився від реготу. Це було жахливо. Сміх анітрохи не був глузливий, гірше – здоровий і заразливий. Тейлор не втримався і теж засміявся (жертва масового психозу, - вилаяв себе він), збагнувши, (сміх таки був каталізатором для його розсудку), що бентежило його в цьому автобусі: геть усі пасажири були чоловіки, більшість – селяне, а решта, без сумніву, міські і в кількох він навіть побачив усмішку розуміння, коли англійською пробурмотів своє зауваження Остапові. Зрештою, найдивнішим був настрій, що панував тут, – замість, за звичаєм цього краю, понуро вдивлятися у вікна чи обличчя сусідів, пасажири перемовлялися, посміхалися і, загалом, складали враження, що знайомі ціле життя, втім не встигнувши, не зважаючи на цю обставину, набриднути один одному. Тейлор відвернувся і втупився у гідрант, що стояв далі, за трасою.
Водій, нарешті, вистежив вікно у навалі машин і чкурнув у нього. По той бік потоку, Тейлор побачив, що гідрантом, насправді, був пам’ятник колоску з орбітою-листком. Допіру коли автобус наблизився до цього зразку соцреалістичного мистецтва, стало зрозуміло, що і листок був не листком, а серпом, чиє залізне лезо вгризлося в бетонну стеблину колоска. Треба буде потім поцікавитися в Остапа, що це за дивний пам’ятник, - подумав Тейлор і задрімав, заколисаний рухом автобусу.
“Прокидайся!” Він розплющив очі – над ним стояв водій. Автобус спорожнів. За вікнами сутеніло. Вони стояли обік кукурудзяного поля. Пасажири жваво прямували туди, і серед них було видно Остапа, який розмовляв по стільниковому. “Прокинувся? Ходімо вже!” – водій торкнувся його плеча. “Автобус далі не піде.” Без телефону, у чужій країні, посеред ворожого (у цьому він уже майже не мав сумнівів) оточення – це була пастка. Ти сам хотів їхати в цей Юкрейн, - сказав Тейлор уголос, став на заціпенілі ноги і, кульгаючи, пішов за водієм.
Вони йшли вже півгодини. Нічне повітря освіжило Тейлора. Він вже більш оптимістично поставився до цієї несподіваної пригоди і, прийнявши правила гри, вирішив спитати про пам’ятник колоску. Водій одразу почав розповідати:
- Було це давно. Головою Богданівки тоді був Председатель. Його поважали сусідні села, і навіть намісник, Секретар, що порядкував з Райцентру, довіряв йому. Председатель був суворим з мешканцями села, але було то лише назовні. Якось Секретар на честь свого десятилітнього перебування на посаді наказав спорудити пам’ятник при трасі…
- Він мав досить незвичний смак, – здивувався Тейлор.
- Він мав найзвичайніший смак. За його проектом пам’ятник повинен був мати стандартний вигляд: оберемок колосся, обв’язаний стрічкою з написом “Слава труду!”, у підніжжя – серп і молот. Звичайно, на пам’ятник мали піти гроші Богданівки. Усі гроші. Якби їх забракло, Председатель мусив вичавити решту з населення. І їх забракло. А Председатель був надто порядною людиною, щоби спустошити своє село.
- І як же він обдурив Секретаря? – спитав Тейлор, очікуючи почути одну з варіацій поширеної в Європі історії про хитрого бургомістра і пришелепкуватого губернатора.
- Він нікого не дурив. Однієї ночі, він відрізав голову своєму старшому сину на місці будівлі. Насвітанку люди побачили пам’ятник таким, яким він стоїть і тепер. А на кінець серпа було наштрикнуто тіло Секретаря. Богданівку підпорядкували іншому Райцентру, але новий Секретар власноруч викреслив село з мапи. Мабуть він здогадався, що у Богданівки тепер нове підпорядкування. Відтоді село живе своїм життям, про яке не знають поза ним.
- Чи не занадто кривава легенда для туристів? – відгукнувся Тейлор.
- Доброго починання без крові не бува, – відповів водій.
Вони вийшли з кукурудзи і ,приєднавшись до гуртку колишніх пасажирів автобусу, піднялися на пагорб, з якого відкривався вид на мальовниче село: стріхи, тини, ставки, світ місяця. На плече Тейлора лягла рука.
- Ти вдома, - сказав водій.
