- Не раджу брати мобільний телефон, пане Тейлоре.
- Чому ні? І, Остапе, зовіть мене на ім’я, ми ж домовилися.
Остап засміявся.
- Добре, Томасе. Перепрошую, даються взнаки два місяцi нашого листування: Dear Prof. Tayleure bla-bla-bla Sincerely yours…
- Зрозуміло, - перевав свого балакучого українського колегу Тейлор, - але мене цікавить, чому не можна взяти з собою стільниковий?
Остап відповів уже серйозно:
- Мобільний там не працюватиме. Не забувай, “село” не є еквівалентом англійському “village”: у нас один телефон на ціле село, причому телефон – стаціонарний, а село – сусіднє. Отже, якщо в тебе там побачать в руці мобільний телефон, завтра він матиме нового власника, тебе ж знайдуть у якомусь яру з ножем у серці.
- Переконав, Остапе.
Тейлор дістав з кишені джинсів мобільник, вимкнув, поклав на тумбочку і разом із заспокоєним Остапом вийшов зі свого номера.
Професор Тейлор був гуманітарієм, тому міг повірити, що технічний поступ забуксував на вкраїнських селах, чия атмосфера, вкрай пересичена пахощами садів, гудінням хрущів, співами дівчат і соловейка (птах), не дозволяє пробитися хвилям мобільного зв’язку до мешканців хат, що поклалися спати довкола своїх помешкань (місцевий звичай). Якби Остап зупинився на такому оковирному поясненні, Тейлор зараз безтурботно трусився би в екзотичному ЛАЗі по дорозі до Богданівки, міркуючи хіба про матеріали для майбутньої дисертації, але цей закид до селян… Звинувачувати своїх співвітчизників, надто односельців, у злодійкуватості – річ у світі рідкісна (Тейлор навіть подумки не наважувався на ненаукове і поверхове ствердження: “річ нечувана”), щодо українського села – безпідставна. Оце вже він, як гуманітарій, знав достеменно. Висновок був недвозначний – Остап прагнув залишити його без стільникового. Чому? – це питання Тейлор обмірковував, стрибаючи на жорсткому сидінні автобуса і машинально оглядаючи одноманітний (ні, радше “двоманітний” – зареєстрував визначення якийсь відділ його mind’у) ландшафт: лани і посадки, посадки і лани…
продовжувати?
