На обід я вийшла зустрітися з подругою, тою самою, що ніяк не могла обрати одного з двох справжніх чоловіків, що їй зустрілися. Подруга скаржилася на тупу чоловічу психологію, яка не допускає любов утрьох, що могло б все вирішити. Спитала про букети, вони останнім часом чогось перестали надходити. Або невідомий залицяльник потух так само загадково, як і загорівся, або можна було чекати його скорої появи на обрії.
- Боженочко, ти його обов’язково сфотографуй, хоча б на мобільник і фотку мені. Хочу на нього подивитися! Скільки ти кажеш було букетів?
- Шістнадцять.
- І жодного разу не з’явився?
- Ні.
- Оце підхід!
Подруга щось хотіла сказати, коли їй зателефонувала молодша сестра і запитала, як пити «Постінор». Подруга вилаялася у слухавку, вилаялася так, що на нас усе кафе вирячилося, після чого втекла на проведення виховальної роботи з молодим поколінням. Ну а я поїхала в офіс.
Вже коли підходила, то побачила, як до будівлі Агентства під’їхав чорний фольксваген. Може це залицяльник нарешті вирішив розвіртуалізуватися? Фольксваген «Бора», ну що, досить непоганий варіант. Але з машини виліз якийсь дядя років під п’ятдесят, схильний до повноти, червонопикий, з сивим волоссям. Він озирнувся навколо, так наче дивився чи не слідкують за ним. Трохи зачепився за мене поглядом, але лише на мить. Навколо нікого не було, ані людей, ані машин, цей глухий край вдень був геть знелюднілий.
Чоловік, мабуть задоволений оглядом, пішов до сходів, на їх початку трохи зупинився, почитав вивіску і почав підніматися. Клієнт? Та мабуть. І скоріше за все платоспроможний. У костюмі, з краваткою. Мій секретарський досвід давав можливість позиціонувати його, як керівника середньої ланки. Скоріше чиновника або банкира, бо ж оклунківські бізнесмени не любили піджаків з краватками, обираючи якусь більш вільну форму одягу на кшталт джинсів та клітчатих шортів.
- А ви теж сюди? – спитав гість, який вже тупцював перед дверима і побачив, що я прямую до сходів.
- Так. – кивнула я.
- По якійсь справі? – зацікавився гість.
- Так, я тут працюю. – я вже піднімалася сходами. Обережно, бо вони були в дірках, які могли виявитися фатальними для моїх підборів. Я давно казала, що сходи треба відремонтувати, але хлопці були проти капіталовкладень у орендований офіс. Ну хоч кондиціонер купили і те добре.
- А я до вас. – каже чоловік і намагається широко посміхнутися. Удає спокій, але видно, що хвилюється.
- Ласкаво просимо. – я вже піднялася, відкриваю двері офісу. Бачу розчервонілу пику Карлсона в навушниках, який, мабуть, знову дивиться порно. Дід мирно спить на столі. Вони вчора випивали, то сьогодні виглядають не дуже добре. – Романе Вікторовичу, Станіславе Валерійовичу, до нас клієнт.
Моя заява спричиняє сполох. Карлсон зриває навушники з яких чутно якісь стогони і зойки. Це ж з якою гучністю він дивиться порно! Дід прокидається і намагається підвестися, але, мабуть, відсидів ногу, то гепається назад на стілець і стогне. Ну що, антиреклама по максимуму. Щоб применшити її дію, я звертаюся до гостя і пропоную чай. Підхожу ближче, намагаюсь зосередити увагу на собі. Це вдається, але частково, бо ж гість дуже нервує, є щось, що відволікає його від моїх принад. Тим часом хлопці встигають прийняти більш-менш робочий вигляд.
- Слухаємо вас. – каже Дід с серйозним обличчям. Потім помічає кота, який розвалився на столі поруч. Бере його за шкірку і прибирає. Все це виглядає кумедно, але гість не сміється. Потирає руки і закусує свої пишні губи.
- Можемо вийти на вулицю, поговорити? – він озирається так, наче знаходиться не в офісі (та ще прибраному мною), а у якійсь печері, повній отруйних змій та павуків, які ось-ось кинуться на нього.
- На вулицю? – дивується Дід і його можна зрозуміти. На вулиці спека, а тут працює кондиціонер, затишно і прохолодно.
- На вулицю. Важлива справа. – переконує гість. – Ходімо.
- Але навіщо? – не розуміє Дід. Гість змовницьки озирається і шепотить:
- Тут може бути прослуховування.
Бачу, як Дід ледь стримується, щоб не засміятися. Карлсон не стримується, але починає кахикати, наче трохи вдавився.
- Слухайте, або ви довіряєте нам, або ні. – каже Дід. - Ми не можемо успішно співробітничати, якщо між нам будуть якісь підозри.
- Але зараз слухають всіх і…
- Ми щотижнево проводимо протишпигунський аудит наших приміщень. – промовляє Дід надзвичайно серйозно. Щось я не чула про жодний шпигунський аудит. Може Дід має на увазі моє прибирання? Мабуть що так. Між тим гість дивиться на Діда, видно, що вагається.
- Ну добре. – нарешті погоджується.
- Сідайте. – запрошує Дід. Клієнт сідає, дивиться на мене і Карлсона. Дивися який підозрілий! – Це наші співробітники, вони на підписці про нерозголошення. – знову бреше Дід. Але впевнено бреше, а впевнена брехня, то майже правда.
- Ви знаєте, хто я? – питає гість. Дід якось амбівалентно киває головою. Наче і знає і не знає, то гість вирішує таки назватися. – Я міський голова Слухіва Геннадій Размінаєв.
Слухів, це такий великий райцентр на північ від Оклунківа. Казали, що до війни, коли тільки створювали нашу область, стояло питання, кому бути головним містом области, Слухову чи Оклункову. І спочатку думали, що буде Слухів у якого і історія багатша і населення тобі було більше. Але проти Слухіва зіграло те, що у тридцяті села навколо його були опорою куркульського руху, який чинив відчайдушний спротив колективізації. Банди, повстання, повішені комуністи та інша неблагонадійність с точки зору радянської влади. То вирішили, що нехай столицею області буде Оклунків, де не було жодного повстання. Ось так наш город і став столицею. Та Слухів теж не пропав, непогане місто.
- Слухаємо вас. – каже Дід.
- Мені потрібна ваша допомога.
- У чому?
- В середу буде сесія Слухівської міськради. На ній мені спробують оголосити імпічмент. Для цього потрібно тридцять чотири голоси, дві третини від загальної кількості ради. У моїх ворогів є не більше двадцяти п’яти голосів.
- То в чому проблема?
- Проблема в тому, що вони якось впливають на моїх депутатів.
- Як впливають? – не розуміє Дід. Хоча що там не розуміти? Грошима чи карними справами, або і тим і тим впливають.
- Минулої середи мене ледь не зняли. У них було двадцять п’ять голосів і все! Я був спокійний, пройшло голосування і виявилося, що мою відставку підтримало тридцять три депутати! А ще один бюлетень визнали недійсним. Один! Там хтось хрестики в обох рядках поставив! Якби не той бюлетень, мене б зняли! Розумієте? Їм ТЕЦ потрібна! Вони хочуть ТЕЦ узяти! Там кияни одні хочуть зайти! Знають, що я їх на ТЕЦ не пущу, то вирішили мене прибрати! Спочатку хотіли підставити мене з хабаром, а тепер вирішили відставити! Імпічмент оголосити! Ні за що, ні про що! Просто прибрати, бо я заважаю створити на місці комунального підприємства приватну лавочку!
- То вони купили ваших депутатів?
- Та в тому і справа, що ні! Не купували! Просто впливали якось. Мені потім депутати розповідали, що ось вони виходять вони в фойє, отримувати там бюлетені, а в них починаються думки, що я поганий. Кажуть, як хтось цвяхи молотком у голову забиває! Розминаєв – поганий, Розминаєв – поганий, Розминаєв - поганий. Поки до кабінки для голосувань дійде, так вже голова наче прочищена. Починається «Відставка!», «Відставка!», «Відставка!», «Прибрати Розминаєва!» «Геть Розминаєва!», «Розминаєв не потрібен!». Так довбало, що люди ламалися і ставили хрестик у колонці за відставку! Найвідданіші мені депутати, казали, що нічого не могли з собою вдіяти! Всі як один депутати мої про це розповідали. Що от стоїть в голові так, що не обійдеш. Потім вже виходили, згадували, як проголосували, за голови хапалися, але то потім!
- Може брешуть? Гроші узяли і брешуть? – питає Карлсон, якому робота в міліції зничтожила віру у людство.
- Та я теж спочатку так думав! Але вони одне і теж торочать! Я поліграф з Києва привіз! Перевірив! Правду кажуть! То дійсно якось на них впливали. Кияни ті. Їм ТЄЦ потрібна і земля. Хочуть на Слухові озолотитися, а я їм заважаю! Не дам я їм місто грабувати! Я за Слухів і за Слухівчан! У мене навіть гасло було передвиборної компанії: «Розминаєв! Все для Слухіва!». Ось, подивиться, які листівки красиві зробили!
Мер дістає з кишені листівки і тикає нам. Я робила в рекламній фірмі, дещо на цьому розуміюся, то кривлюся від цього колгоспу. На листівках червонопикий мер летить над містом. Мабуть, це повинно було символізувати, що мер – то оберіг Слухіва, але мені відразу згадується анекдот про позитив від того, що корови не літають. – Хороші ж листівки? І слухівці за мене! Я їх мер! То допоможіть мені!
- То ви хочете, щоб ми нейтралізували вплив на депутатів?
- Так. Щоб його не було. Хай голосують, як хочуть. Тоді не набереться голосів! Вони взагалі не можуть мене знімати, бо ж народ мене обирав! Але їм гроші великі пообіцяли, то ото і забігали, щури! А увесь процес з Києва керується! ТЕЦ їм треба узяти, ТЕЦ!
Мер розійшовся, відтягує краватку, щоб легко дихалося, блищить очима, розчервонівся.
- Вони ж хотіли зі мною домовитися! Гроші обіцяли! Обіцяли в центрі побудувати корти тенісні з рестораном і кінотеатром, цілий спортивно-розважальний комплекс! Мовляв, побудують і перепишуть на кого я скажу, тільки я їм ТЕЦ в оренду віддав! У них вже кілька по Україні є. Ви б знали, скільки вони мені обіцяли! Шестизначні суми! А я їм, як відрізав! Сказав, що є комунальне підприємство і нехай працює! Тільки так! Вони давай скарги в прокуратуру писати, що директор комунального підприємства мій товариш, що гроші виводяться, інша маячня! Купа перевірок була, навіть карну справу порушили! Але потім закрили за відсутності складу злочину! Я відбився від прокуратури! Так оце вони тепер вирішили мене прибрати імпічментом! Заважаю я їм!
- Добре, ми беремося за цю справу. Але нам треба побувати на місці, обдивитися усе. – каже Дід.
- Це можна. Сьогодні увечері. Після закінчення робочого дня. Щоб ніхто не знав. Ви приїздіть і дзвоніть ось на цей номер. – мер дає нам клаптик паперу з цифрами. – Це мій помічник. Він вас проведе. Тільки ви обережно, щоб ніхто нічого не помітив. Вони ж слідкують за мною! Телефон слухають, всі зустрічі перевіряють. Ось я сюди їхав, наче на нараду в облдержадміністрацію, так за мною хвіст був! Довелося уходити. – каже мер і гордо посміхається, мовляв ось він який меткий, втік від переслідувачів. Ніхто його радості не поділяє, то чиновник троки стухає.
- Ми будемо обережними. Десь о восьмій вечора прибудемо до Слухіва. Нам потрібно буде побувати в сесійній залі і суміжних приміщеннях. – каже Дід.
- Добре.
- Потім поговоримо про ціну і про те, де ми розмістимо наша обладнання.
- Яке обладнання?
- Яким будемо діяти під час сесії.
- Я думав, може пігулки які є. Щоб от дати депутатам моїм і вони правильно проголосують. – каже мер.
- Ні, тут тільки треба встановлювати обладнання, щоб протидіяти вашим ворогам під час сесії.
- Домовилися. – мер простягає руку. Дід її тисне. – Тільки все тримайте у таємниці. Бо це небезпечні люди!
- Вони небезпечні, а ми – досвідчені. – каже Дід. Ох він і вміє надувати щоки!
Слухівський мер уходить, Карлсон трохи вичікує, а потім починає пританцьовувати.
- Жирний клієнт! Смачний клієнт! Приємний клієнт!
- Не швиди. – кажу йому я, як завжди казала мою бабуся, навчена життя.
- Збираємо обладнання. – наказує Дід. Навіть котик щось нявкає, мабуть показує, що теж зайнятий справами колективу.
Десь о п’ятій хлопці зібралися і присіли на доріжку.
- Як думаєш, важка справа? – питаю у Діда.
- Не знаю. Але нам після дракона і ветерана вже боятися нічого. – жартує він.
- Та легко все зробимо! – хвалиться Карлсон.
- Ну, хай вам щастить.
Вони їдуть у Слухів, а я ще залишаюся в офісі, потім у мене зустріч в центрі. П’ємо каву з подругою, яка розповідає про пригоди молодшої сестри. Скаржиться, що зовсім у молоді голови немає, щоб оце таке творити. Ну, як тобі сімнадцять, то яка там вже голова, заспокоюю я.
- Нас згадай. Яка там голова? Одні крила.
- Та і то так. Поїхали кудись потанцюємо, Божено! – пропонує подруга, яка хоче втекти і від сестриних проблем і від власного вибору між двома справжніми чоловіками. Їдемо у клуб, там танцюємо, потроху випиваємо. К нам починають залицятися якісь хлопчики. Ми їх не відшиваємо, але тримаємо на відстані. Після чергового танцю я помічаю на телефоні пропущений виклик. Дзвонив Дід. Передзвонюю.
- Алло. Що ти хотів? – питаю весела і розслаблена.
- Ти чого не відповідала? – напускається Дід.
- Що за наїзди? – обороняюся я, а по голосу Діда розумію, що трапилось щось погане. – Де ви?
- В ментурі.
- Що?
- Нас підставили. Нам потрібен адвокат. В офісі, на моєму столі, є календар. Там записаний телефон адвоката. Треба йому подзвонити. Зрозуміла?
- Наскільки все серйозно? – питаю я.
- Не знаю. Не можу говорити далі. – Дід вимикається.
- Божено, що трапилося? – питає подруга, яка побачили різку зміну на моїй мармизі.
- По роботі викликають.
- Та плюнь ти! Робочий день давно закінчився!
Плюнути хотілося, бо танцювалося дуже добре, але не покинеш же хлопців у біді. Поїхала на таксі у офіс, там довго шукала у срачу, який був на столі Діда, календар. Ще не знайшла, як Дід подзвонив і сказав, що адвоката не треба.
- Нас відпустили. Вже їдемо до Оклункова. – у Діда був заморений голос. А у Карлсона були синці під обома очима. Виявилося, що коли хлопці приїхали і їх провели до сесійної зали, якась зараза викликала міліцію, мовляв у будівлі міськради злодії. Приїхали два наряди міліції, які увірвалися у сесійну залу. Карлсон хотів поговорити з колишніми колегами, але колеги не схотіли. Діду розбили губу, Карлсону все обличчя, після чого відвезли у відділок і почали шити карну справу. Обіцяли посадити, вимагали розповісти, що робили в сесійній залі. Ну, хлопці - стріляні горобці, збрехали, що їм замовили відеозйомку сесії, ось вони і дивилися, де поставити камери. Їх би і далі мурижили, коли прискочив мер, натиснув на начальника міськвідділу і їх відпустили.
- Хто на вас доніс?
- Мер сказав, що вирахував крота у своєму оточенні. Один з помічників.
- Замовлення залишається?
- Так, але тепер нас там чекатимуть і це погано. – кривиться Дід.
- Та нічого, якось проберемося. – випромінює звичайний оптимізм Карлсон.
- Ага, проберемося. Твої друзі з міліції сказали, що як знову побачать нас у Слухові, то ноги переламають. – невесело каже Дід.
- Вони мені не друзі! Вони – мудаки! Оце через таких я і пішов з органів! – відповідає Карлсон.
- Знаю я, чого ти пішов. – підливає масла у вогонь Дід.
- Що? – Карлсон підхоплюється, бачу як стиснув кулаки.
- Хлопці, припиніть! Думайте, як виконати замовлення! Нам потрібен план! До речі, ціну обговорили?
- Мер завтра приїде, там все остаточно і вирішимо.
- Добре, тепер сідаємо думати.
Я намагалася бути конструктивною, але, мабуть, зі свіжорозбитим обличчям важко думати, то нічого не вирішили, окрім того, щоб зібратися зранку. Я була на роботі о восьмій, як і домовлялися, хлопці причапали о десятій.
- Ну ви і пунктуальні! Скоро вже мер приїде!
Вони сіли і почали дивитися в підлогу.
- Не мовчіть, розкажіть, що знаєте.
Виявилося, що хлопці знайшли в фойє сесійної зали сліди ментального випромінювання, яке дозволяє впливати на свідомість людини і підштовхувати до прийняття тих чи інших рішень. Судячи зі слідів, випромінювач знаходився у радіорубці сесійної зали. Дуже зручне місце з якого можна було накривати стіл для отримання бюлетенів і кабінку для голосування.
- Звідти депутатам голови і ламали. – пояснив Дід, поки Карлсон малював на папері план приміщень.
- А чого ти не можеш намалювати? – спитала я у Діда.
- Я нічого не можу намалювати. Пишу і то важко. В мене дар забраний.
- Що?
- Рома був художник, а потім у нього забрали дар. Тепер він нічого не може малювати. – каже Карлсон.
- Господи, що це у вас за робота? Одного в кота перетворили, інший за дверима зник, у цього дар забрали! – дивуюся я.
- А одного ж ще на сіль перетворили. Олежу. Він у Діда вдома стоїть.
- На сіль? – здивувалася я. А потім вирішила, що треба зосередитися на замовленні. У цих диваків ще вагон отаких історій, але за них не платять. – Що ми можемо зробити, щоб помішати випромінюванню?
- Поставити глушники. Ось тут і тут. – Дід тикає пальцем. – Два в залі і два в фойє. Але нам фіг хто дасть їх встановити, бо зал повністю контролюють депутати.
- А якось вивести з ладу ті випромінювачі можна?
- Теоретично - так. Є спеціальні прилади. Але ми їх ніколи не робили. – каже Дід.
- Ну то ось настав час. – вже випромінюю оптимізм я. – Лізьте у свою двомережу і вперед.
Хлопці лізуть, щось знаходять.
- Ну, конструкція не складна, зробимо. – каже Карлсон. Я дивлюся на Діда. Той щось думає, а потім киває головою, що дійсно так.
- Ну ось і добре. А то клієнт вже скоро буде, треба ж йому щось запропонувати.
Мер Слухіва дійсно з’являється десь за півгодини, розповідає, що звільнив того помічника, який виявився зрадником.
- Його купили, пообіцявши зробити начальником управління! Усього начальником управління! Навіть не заступником мера! Ось так задешево! А ми ж з ним двадцять років разом! І Крим і Рим пройшли! А ось так, продався не за цапову душу! Ох вони і вміють працювати, ох і вміють! Але тільки не зі мною! На мені тільки оближуться! Що ви, вигадали щось?
Ми розповідаємо свій план. Треба пронести в сесійний зал руйнівник випромінювача.
- А чому в зал? – питає мер.
- Бо в залі його можна встановити серед сидінь, а у фойє він буде занадто помітний. – пояснює Дід.
- Але як занести у залу? Депутати чужих можуть просто не пустити?
- Нехай пронесуть ваші депутати. Не казати їм, що то. Воно завбільшки буде, як коробка з-під взуття і не дуже важке. Нехай пронесуть і поставлять біля себе, а ми вже будемо керувати їм на відстані. – каже Дід.
- Воно точно подіє?
- Звісно! Зруйнує всі випромінювачі на раз. Але нам потрібно буди десь поруч. А Божена буде в залі. І сповіщатиме нас про те, що відбувається.
- Ви будете у мене в кабінеті, там вас не знайдуть. А пані Божені я випишу пропуск. Тільки хлопці, мені потрібен результат! Щоб нічого не зірвалося! Щоб не набрали тридцять чотири голоси! Бо інакше – капець!
Він дивиться на нас, потім зосереджується на Діді. Той витримує паузу.
- Результат буде. Апарат надійний, він виведе з ладу випромінювачі і депутаті будуть голосувати, як хочуть. Якщо там немає тридцяти чотирьох ваших ворогів, то імпічменту не буде.
- У них щонайбільше двадцять сім голосів!
- То добре. А тепер давайте обговоримо ціну. – Дід серйозний до урочистості.
- Давайте. Тільки я хочу платити по результату. – каже якусь фігню мер.
- У нас таке правило, що половина до справи, а половина після її успішного закінчення. – спокійно реагую на явну дурницю Дід.
- Третина. – починає торгуватися пан Розминаєв.
- Що? – Дід кривиться наче його назвали дурнем.
- Третина до справи, дві третини після. Я дуже ризикую. Якщо вони мене знімуть, вони мене знищать. – мєр намагається тиснути на жалість.
- Слухайте, Геннадію, у нас є правило, що половина і ми ніколи від нього не відступаємо. – каже Дід.
- Сорок на шістдесят. Проявіть повагу до клієнта. – каже мер. Диви який торгаш.
- Добре, домовилися. – Дід каже це не без вагання на обличчі. Де він навчився торгуватися?
- Яка сума? – обережно цікавиться мер, неначе тягнеться рукою до чашки з гарячим чаєм.
- Вісім тисяч. – каже Дід цілком буденним голосом, хоч це ж наше найбільше замовлення за мою бутність у агенції!
- Євро чи доларів? – питає мер і показує, що він ще той лох.
- Доларів. – впевнено, без тіні сумнівів каже Дід. Господи, а сума ж була в гривнях, він завжди називав в гривнях!
- Ну як в доларах, то нехай. – мер лізе у кишеню, дістає звідти кілька конвертів. Чистих, білих конвертів. Потрошить їх, виймає доларові сотки. Перераховує. – Ось три тисячі.
- Повинно бути три тисячі двісті. – каже Дід. Він ще і швидко рахує.
- Ну так. – мер додає ще дві сотні і вже з повагою дивиться на Діда. Той вміє себе поставити. Мер ховає конверти, в яких ще залишилося чимало баксів у кишеню піджаку. – Коли вас чекати?
- Завтра о шостій ранку.
Мер уходить, на порозі ще раз повторює, що не повинно бути жодних збоїв.
- Не хвилюйтеся, у нас репутація творців стовідсоткового результату. – каже Дід. Чую таке від нього вперше. Ну, як є така репутація, то добре.
Далі хлопці сідають паяти руйнівник для випромінювача. Мені дають цілий список, щоб я купила. Деталі, одяг, прибори. Увечері генеральна репетиція. Руйнівник працює, в моєму вусі скрекоче передавач, я відповідаю набором текстів на невеличкому лептопі.
- Просто будеш спостерігати, що відбувається. Коли почнеться процедура голосування, напишеш. Вони увімкнуть випромінювач, а ми вб’ємо його руйнівником. Здається усе. – задоволено каже Дід.
- Можна і повечеряти. – пропонує Карлсон.
- Тільки без бухла. Нам завтра рано прокидатися. – нагадую я.
Пляшку коньяку вони таки розпивають. Я лише мочу губи. Вранці, коли їдемо у Слухів, я свіжа, як квітка, а хлопці крекчуть і зупиняються випити пива.
- Це не серйозно! Пити під час виконання такого важливого замовлення! – кажу я їм. Вони наче і не слухають, але повертаються з безалкогольним.
У Слухіві залишаємо машину на стоянці, проходимо в кабінет мера. Там вже зібралися його депутати. Дід вибирає двох, міцної статури, віддає їм ящик.
- Занесете у зал і поставите.
- А що це?
- Просто ящик.
- Нас же будуть питати.
- Поставте на своєму рядку і прикрийте піджаками. А як питатимуть, то скажіть, що блок безперебійного живлення для камер. – вчить Дід.
- Воно хоч безпечне для здоров’я? – хвилюються депутати.
- Повністю! – переконую їх я. І посміхаюся. Чоловіки легше вірять красивим жінкам.
Мер відкликає Діда у куток, щось там шепочуться. Чиновник помітно нервує, хоча намагається виглядати впевненим. Його депутати навіть не намагаються. Кажуть між собою про те, як невідомо хто водив їх руками під час голосування тиждень тому.
- Так, все, пішли. – наказує мер. Хлопці залишаються, а я йду з депутатами. Довгий коридор, червона доріжка, потім двері, на яких кілька міліціонерів. Пропускають мера і депутатів, мене теж, навіть перепустки не вимагають. Знову коридор, ще двері, цього разу там вже стоять депутати, ворожі до мера. Зустрічають його появу свистом. Мер презирливо посміхається. Його депутати шикуються ледь не в клин. Невже поб’ються? Починається штовханина, крики, щось грюкає об підлогу. Ті бовдури уронили ящик з руйнівником! Ось вже підібрали, пробиваються в залу. Я за ними. Ворожі депутати щось там жартують з мого приводу, лізуть руками, але я дивлюся так, що осікаються. Прохожу у зал. Сідаю на стілець біля вікна. Звідти добре все видно. Зал невеликий, чоловік на двісті. Ще радянського зразку сині крісла. Депутати поставили ящик, щось нервово переговорюються.
Пишу хлопцям «Вони гепнули руйнівник об землю. Перевір чи працює». Чую, як і Дід і Карлсон хором лаються. За хвилину Дід каже, що все нормально, руйнівник працює. Мер починає сесію. Грає гімн, усі підводяться, кладуть праву руку на серце і починають відкривати рота, виконуючи гімн з виряченими очима. Потім сама сесія. Страшна нудота. Всі щось балакають, піднімають руки, кричать, сперечаються. Вже хвилин за двадцять цього бедламу в мене починає боліти голова. Коли ставлять на голосування питання про висловлення недовіри міському голові. Тут ж призначають перерву на десять хвилин. Виходжу з зали. Бачу, що двері у радіорубку відчинені. Заглядаю туди, бачу якогось хлопчика. Досить симпатичного. Такий високий, з приємним обличчям і широкими плечима. Заклопотано крутиться біля якихось пристроїв. Але схожий не на квочку біля курчат, а на орла, що ширяє у небі.
Хлопчик мені подобається, я б ще на нього подивилася, але відхожу, щоб не викликати підозр.
Коли перерва закінчується, обирають рахункову комісію, затверджують зразок бюлетеня для голосування, домовляються, що сам процес волевиявлення триматиме півгодини. Бачу, як ворожі депутати стають все веселішими, а мерські все сумнішими. «Почалося» - пишу Діду. Той каже, що вмикає. Перший депутат виходить з залу і йде до фойє отримувати бюлетень. З ним потім йде у кабінку. Виходить щасливий, показує бюлетень. Видно, що проголосував за відставку мера. Наступним йде «наш» депутат. У нього переляканий вигляд, якась непевність в очах. Бере бюлетень, ховається за завісою в кабінці. Секунди летять, коли депутат нарешті виходить. Посміхається, крутить головою. Теж показує бюлетень і видно, що проголосував проти. По натовпу, що зібрався поруч, біжить шепіт. Бачу, як пішов до радіорубки один з ворожих депутатів, який з трибуни таврував мера за безпринципність і блуд. Ага, забігали мишки, відчули кішку. Далі йде чужий депутат, ще один, потім наш і ще наш, обидва голосують проти відставки. Коли якісь крики у залі. Біжимо туди, а там дим.
«Чорт! Руйнівник задимився!» - пишу Дід. Чую, як він матюкається на тих дурнів-депутатів, які не втримали обладнання. Ящик виносять, бо ж він сильно димить. Я біжу у фойє, там продовжується голосування. І я бачу, що один наш завагався. «Що робити?» - питаю у Діда. Чую, як він характеризую ситуацію з використанням слова «капець». Бачу, як починають посміхатися ворожі депутати. І як зі скляними очима йдуть до кабінки депутати мерські. У вухо чую, як кричить сам міський голова, який на час голосування вимушений був покинути сесію. Гучно кричить. Дід щось виправдовується, але я розумію, що 4,8 тисячі доларів неквапливо і впевнено упливають з наших рук. І це мені не подобається. Треба щось робити, прямо зараз.
Оглядаюся і бачу двері до радіорубки. Я ще не знаю, що буду робити, але вже йду до них. На мене ніхто не звертає уваги, всі дивляться на чергового мерського депутата, який з поглядом загіпнотизованого бандерлога йде до кабінки. Пірнаю у двері, зачиняю їх. У радіорубці темнувато, гудять якісь прилади, над якими схилився той хлопець. Чекаю, поки очі трохи призвичаються, потім йду до нього. Він чує кроки, піднімає голову, здивовано дивиться на мене.
- Ти що…. – я не даю йому продовжити і починаю цілувати. Повірте, що це я вмію робити. Хлопець ще кілька секунд пручається, а далі він мій. Пливе і тане. Я штовхаю його прямо на прилади, над якими він стояв. Там купа тумблерів, ручок, хлопець жадно обнімає мене, а я руками кручу все, що крутиться і перемикаю усе, що перемикається. Не забуваю і про хлопця, не даю йому і секунди, щоб оговтатися.
Якщо описувати, що було далі, то це вже буде якась порнографія, а я до цього не схильна. Цікаво, що порнографія трапилася не лише в радіорубці, але і у фойє, навіть у сесійному залі. Вийшло так, що я, під час наших з хлопцем борсань, випадково увімкнула режим, який транслював ті почуття, які були у радіорубці. Між нами. А там же була дика пристрасть. І ось у фойє всі спочатку завмерли, а потім полізли один до одного цілуватись. Ну і так далі. Депутати до співробітників мерії, преса до представників технічних служб. Не знаю, з ким там довелося зустрітися міліціонерам, але коли я хвилин через десять вийшла з радіорубки на тремтячих ногах, то побачила у фойє справжній Содом і Гомору. Точніше їх наслідки. Бо коли уходила, то вимкнула випромінювач. Люди прийшли до тями і дуже здивувалися, коли побачили, що робили. Я теж дивувалася, переступаючи через скручені тіла, розкиданий одяг і перелякані погляди. Думала, що буде величезний скандал. Але нічого подібного. Усі учасники, мабуть, вирішили забути, що відбувалося. Викреслили з пам’яті той апофеоз хіті, який усіх накрив. Викреслювали так старанно, що затерли і плани по імпічменту. Мер залишився на місці, віддав нам залишок гонорару і запропонував мені посаду заступника мера. Бо ж я розповіла, яким чином була досягнута перемога. Але я в чиновники йти не збиралася, то ми розкланялися і відбули до Оклунківа. По дорозі Дід сказав, що тепер я в долі. Тобто отримуватиму не зарплатню, а відсоток від гонорарів.
- Чверть твоя. – урочисто промовив Дід.
- Чому чверть? Нас же троє? – здивувалася я.
- Одну чверть ми відкладаємо на випадок, якщо повернеться Сашко, або ми розчаклуємо Олега чи Діму. – пояснив Карлсон.
- Дай руку, партнере. – Дід простягнув свою.
- Тримай краще кермо. – порадила я йому. І подумала, що ще ніколи так приємно гроші не заробляла. Бо ж той хлопчик був такий красивий та вправний!
