У торгівлі я давно. З дев’яносто шостого. Ну і що, що філолог? Тоді часи такі були… У школі платили копійки, директорка знущалась, як хотіла. Тих нещасних пів ставки розкидала так, що доводилось щодня їздити на роботу, а то ж дві маршрутки, туди-додому – і з тих грошей майже нічого не залишиться. Найбільше шкода було покидати п’ятий-бе. Вони ридали і я ледве стримувалась, а потім вибігла та й усю дорогу сльози з-під окулярів витирала. Та що було робити? Запропонувала сусідка піти у її крамничку торгувати в алкогольному відділі. Погодилась, бо вже заїло життя-буття. Ні одежини нормальної купити, ні якогось делікатеса, а діти іноді таке ляпнуть язиком, що червонієш, наче помідор у теплиці, та відповісти нічого. Один, в якого татко „дахом” базару працював, вголос так і сказав, що тільки дурні можуть у педагогічний вступати, коли обговорювали твір на тему “Моя майбутня професія”.
Та я про інше хотіла… От Тетяна Олександрівна – моя хазяйка, лише тішилась, коли я щоразу більше почала замовляти алкоголю, але мені день від дня ставало чомусь усе моторошніше.
Почалось все з дяді Толі. Це наш штатний п’яничка. Разом із іншими своїми корєшами постійно тусується біля магазинчика, зо самого ранку підходить, щоб розжитися плящинкою. Купує найдешевшу оковиту, тремтячими пальцями вигрібає з кишень дріб’язок та зіжмакані гривні і підморгує мені, коли простягає гроші.
А цього разу прийшов він якоюсь надто твердою ходою, глянув на мене сфокусованим колючим поглядом, вручив новісіньку сотню і зажадав дорожчу горілку. Я не довго дивувалась, метнулась до полиці й віддала йому решту з пляшкою. Та це були квіточки. Дядя Толік просто на моїх очах хвацько скрутив накрутку і залив у свою горлянку весь прозорий, мов сльоза, вміст... Потім дивно перестрибнув з ноги на ногу й раптом у нього відпав ніс... Мені аж руки стерпли від цього видовища, а далі не пам’ятаю... Оговталась на підлозі, вилізла з-під прилавка, обвела очима залу. Нікого. Примариться же таке... Тільки озирнулась я на полицю, а там дірка світиться – таки ж нема тої проданої пляшки...
Тут у магазин завалює... ну, хто би ви думали? Дядя Толян! Власною персоною! Мені знову мало погано не стало, вирячила на нього очиська, але він спокійно придибав, виконав свій завчений ритуал вивертання кишень, нашкріб потрібну суму і висипав на прилавок. Начеб звичайний: очі – пусті й вицвілі, а ще жалісні, мов у безпритульного пса, що сподівається на шкоринку хліба від тебе. Ну, оговталась я трохи та й віддала те, що йому хліб заміняє. На щастя, він поводився, як усе. Ніжно схопивши булькаючий скарб, притис його до себе і потрюхикав до дружків. Звідки знаю, що до них? А я перейшлась до скляних дверей нашої буди, щоб глянути, куди почимчикує клієнт. Неподалік, у скверику, на нього вже чекало двоє колєг, вони хутко розлили у пластикові стаканчики горілку, довго й не чекали, випили вдруге, потім втретє. У магазині - ранкове затишшя, тому я й поспостерігала за тими пияками. Нічого дивного не помітила – все, як завжди.
Ще трохи помучили мене думки того ранку, а потім пішла торгівля, я закрутилась, доробила свою зміну і могла б забути про той випадок взагалі, та наступного дня сцена повторилась... Лише ніс вже не відпадав у дивного дяді Толі й взяв він три пляшки. І не пив у мене на очах, а хутко вибіг із магазину. Зразу опісля цього незвичного відвідувача звично припхався знов нормальний дядя Толік. Миршавенький, неголений, худющий алкоголік прошмигнув у ледь прочинені двері, непевною ходою добрів до ляди, втомлено прихилився до неї, поки вишпортував всі свої капітали.
Я наважилась і, коли брала гроші, запитала:
- Що, не вистачило?
Цей “красень” бездумно глянув на мене, облишивши жадібно витріщатися на багатства вітрини, спробував було в’їхати в запитання і гикнув.
- Дядя Толя, - не відступила я, - а як ви так швидко приговорили три бутилочкі?
- Чєво, Вєруня? Нє понял...
- Ну, брали ж щойно три пляшки і знову купуєте, - допитую, як есесовець партизана, і бачу, що мій клієнт розгублений. Грає на публіку?.. Тю, та який з нього актор, бачу, що не прикидається.
- Дєвонька, дай водочкі, а то труби горят.
Спродала я йому ту нещасну щоденну пайку і ще раз прослідкувала шлях дяді Толі на лавочку до скверика, де відбулось буденне дійство поглинання жаданої отрути.
Наступного дня я підготувалась до зустрічі ненормального дяді Толі, але сталось інше. До магазину першим зайшов товстун і чомусь він видався мені знайомим... Мужик зиркнув з-під лоба уважним й гострим поглядом і попросив продати ящик горілки. Ну, трохи я розгубилась, бо у нас не гуртівня, покупці беруть пляшку-дві, зрідка - кілька, а тут таке. Але віддала я йому сім бутлів з вітрини, а з підсобки винесла решту. Чоловік чемно розрахувався і спробував обхопити усі пляшки, та їх виявилось надто багато, тоді руки його видовжились, щоб зручно обійняти скляну здобич. Поки я стояла з розкритим ротом, яким хапала повітря, товстун згріб усі пляшки й поніс поперед себе... І думка у мене проскочила, аби піти й глянути, куди прямує цей покупець, але ноги приросли до землі, не рухались, хоч плач. Щойно він зник, як до магазину заскочив... той таки опецькуватий дядько. Видно, що поспішав, бо, захеканий, хутко замовив пляшку коньяку, розрахувався, схопив за горло свою покупку і швидкою ходою подався до виходу.
Боялась я йти на роботу в неділю зранку, вже хотіла подзвонити до Тетяни Олександрівни, що захворіла, мовляв, температура під сорок, не можу, хай шукає заміну. Ох, жижки трусились, але підбадьорила себе: нині – останній день, увечері здаю крамницю і гуляю два тижні.
Та не так сталося, як гадалося. Галька знову кудись щезла і нікого не попередила, у хазяйки зо злості ледь пара з вух не йшла, прошипіла, що звільнить цю хвойду та слухати мене не захотіла, що я хочу відпочити.
- Бачиш сама! Треба! – відрізала на мої пояснення, що мушу поїхати до бабусі в село.
- Мені теж треба! – я помалу починала заводитись.
- Премію випишу. Двісті гривень! – Тетяна Олександрівна хитро примружилась і застосувала пряник, щоб зламати мій опір.
Оскільки цього ранку жоден дивний відвідувач не діяв на мої добре покоцані нерви, покомизившись для порядку зо три хвилини і вибивши премію у розмірі 270 гривень, я погодилась попрацювати ще тиждень понаднормово. Доти, поки господиня не знайде нову продавчиню на місце Гальки, котра загуляла, певно, з якимось щедрим кавалєром.
Ви б знали, як я шкодувала потім про своє необдумане рішення! Чого-чого... У понеділок, о восьмій нуль три, до магазину зайшли троє. Молодиків цих я знала, мешкали вони у тому ж будинку, на розі якого стояла наша крамниця. Хлопці не раз заходили по пиво або й щось міцніше. Такі собі майбутні дяді Толі, а за одним – узагалі тюрма плаче, типчик слизький і відразливий.
Так от, вони купили сімнадцять ящиків горілки... Все, що у мене було! Один з них акуратно відраховував гроші, інші терпляче дочікувались, поки я двічі перевірила суму.
Довелось їх впустити у підсобку, бо де ж я такі тягарі подужаю виволочити сама. Трохи боялась, звісно... Але вони чемно винесли деренчливі ящики і раптом старший, здається, його звуть Сергієм, кивнув своїм друзям, щоб забирали горілку на вулицю, а сам підійшов до прилавка.
- Поговорити треба!
- Та що таке... – з острахом пробелькотіла я, перестрівши його погрозливий погляд.
- Нам би більше, завтра залети... прийдемо, хочу купити... е-е... цистерну горілки.
- То ва-ам... на... заво-од, - від жаху, що наводив на мене погляд цього Сергія, я вже й заїкатись стала.
- Ні, не треба! Ти організуй, я заплачу! Скільки скажеш!
Ось уже три роки я не працюю на Тетяну Олександрівну. Це вона паше на мене. І готова мої ручки цьомати, бо тільки я можу розпродати всю горілку, котру вона дістає у щоразу більших кількостях. Доводиться переходити вже на імпорт, бо своєї рідненької не достатньо. Грошей нам дівати нікуди, тому жваво скуповуємо банківські золото, платину, ті папірці набридло у банки розпихати, дорогоцінні метали – краще. Камінчики теж берем. Діаманти - надійна інвестиція. Чи цікавиться нами держава у особі, приміром, податкового інспектора? Цікавились всі: і податкова, і органи, і прокуратура. Навіть Інтерпол. Але на них усіх вистачає, а от їм духу відмовитись від неймовірно щедрих подачок – ні. Пасуться і мовчать. Недавно президент ще й орден дав. Та ну, не скажіть! Якраз заслужено. Зараз переконаєтесь. Є за що!
Ці прилітають кожного ранку за свіжою партією. Ще трохи і в моїй рідній Україні ніхто не зможе собі дозволити купити ту кляту отруту. Надто дорого! Усі заводи перейшли на виготовлення біленької, бо ж вигідно! Ага, ще треба налагодити скупку самогону, бо чула, що почали безбожно гнати. А я організую бізнес: купуватиму в своїх бражку і продаватиму зоряним п’яничкам. Гляди, на Землі за рік-два жодного алкоголіка не залишиться. Жадібність переважить, бо оковита стільки коштуватиме, що краще буде її експортувати у космос, ніж самим пити.
Що-що? Чому вони мене своєю постачальцею обрали? Пояснили, чого ж. Мені теж цікаво було, я запитала у... ну-у, назвемо його Сергієм. Каже, що лише я їх бачу, інші – ні. Не чують, не сприймають. Отака я особлива. А красти їм якийсь кодекс не дозволяє. Вони колись мали інших постачальників, але ніхто не вічний, померли, давно шукають нових і нарешті на мене натрапили. Серед землян майже ніхто не здатен налагодити з ними контакт, а тут – така удача.
Не знаю, не знаю... Нам справді пощастило, а от їм...
