Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 17221, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Футуристична лірика

Тарасович або Третій Гетьманат. 6. Блискавична здогадка

© Владислав Івченко, 05-08-2009
Оператори повернулися з прогулянки парком, ми ще раз перевірили план дій, роботу техніки, домовилися, як будемо тримати зв'язок. Подзвонив Пантагрюель, він, як директор програми, переймався усіма сюжетами.
- Думаю, встигнемо до завтра. Я вже дещо змонтував, додамо нових кадрів, як пам'ятники злазять з п'єдесталу, і відправимо. Супервідео виходить!
- Добре. Готуй поки на другий сюжет, а там подивимося.
Кожен випуск "Життя по-справжньому!" складається з основного сюжету і трьох так званих других сюжетів. Я відповідаю за чудовиськ та дива, Ярослав Нескінчений веде напрямок потвор у рубриці "Катастрофи людського тіла", Жорж Бураченко шукає криваві кримінальні історії для рубрики "Жорстока країна". Пантагрюель Ивченко відбирає з наших сюжетів найцікавіший і робить його основним. На цю тему ми запрошуємо в студію гостей, проводимо незалежні експертизи і таке інше.
- Там буде і на основний сюжет. – скромно висловлюю свою думку.
- А чиї пам’ятники? – цікавиться Пантагрюель.
- Шевченко, Щєпкін – це артист дореволюційний, Кожедуб – то льотчик, тричі герой СРСР, Харитоненко, місцевий багатій-меценат, дівчинка-купальниця і русалка.
- Шевченко, це добре. Про Шевченка люди подивляться. А що він робить?
- Нічого кримінального. Просто вночі злізає з постаменту, йде в міський парк, там з іншими пам’ятниками балакають, щось п'ють, співають.
- Дізнайся, що саме п'ють, звідки беруть. І взагалі, побільше цікавих подробиць! А ходячий Шевченко, це вже непогано!
- Ми все зробимо, Пантагрюелє.
- Добре, сповіщай мене, якщо події будуть розвиватися не за планом.
- Так.
Я хотів ще подивитися відео, коли побачив, що прийшов Славко. Він був зовсім поганий, кусав собі губи ледь не до крові, стискав кулаки, наче хотів в туалет, а туалету поруч не було.
- Ну що, дізнався?
- Так. А ви збираєтесь показувати про Тараса? – він був настільки серйозний, що це було смішно.
- Звичайно! Хто там знає Кожедуба чи Щєпкіна, а Шевченко знаю усі! Це ж бренд!  
- Може не треба? – зненацька запитав Славко, дивлячись кудись у бік.
- Що не треба?
- Розповідати про нього. Він же святиня важлива для багатьох.
- Славко, ти мабуть дуже заморився, лягай, відпочинь.
- Я серйозно кажу. Не лізьте до Шевченка.
- Я не розумію тебе, Славко.
- Завдяки йому ми є. Якби не він, то не було б українців. Були б якісь південні росіяни, щонайбільше, так малороси. А він зберіг нас українцями! – останнє речення він прямо викрикує.  
- Я з тобою не згоден. Але навіть якщо ти правий, то що з того?
- Як що? Ти не повинен замацувати Тараса!
- Замацувати? Я збираюся вигадувати про нього щось огидне? Звинувачувати у тому, що він не робив? Славко, я просто хочу розповісти нашим глядачам про це диво. І все. Люди, які дивляться "Життя по-справжньому!" мають право знати правду. Чи не так?
- Шевченко лазить на карачках, пиячить в кущах з якимись русалками! Це ж принизливо!
- Ну, по-перше, Шевченко помер і досить давно. То коректніше говорити не про нього, а про пам'ятник Шевченко. По-друге, я не бачу, чогось принизливого у лазінні рачки. Як треба йому дістатися до парку, а дорогою йти не хоче, то чого б і не проповзти? А те, що він в парку відпочиває з жінками, так і Тарас Григорович анахоретом зовсім не був, розумівся на радощах життя і цінував їх. Про це треба пам'ятати. Отже, підводимо риску. Ми розповідаємо не про Шевченко, а про його пам'ятник. Ми нічого не вигадуємо, а показуємо все так, як є. Ми сумлінно робимо свою справу і нам нічого соромитися. А тепер розповідай, що дізнався про Садко.
- Вони побилися з Щєпкіним.
- Що?
- Садко колись сказав, що він талановитіший за Щєпкіна, бо навіть у підводному царстві всіх зачарував своїми піснями. А Щєпкін відповів, що у казках може Садко і сильніший, але аншлагів не збирав і шаленство переповненого залу, що вибухнув оплесками, ніколи не відчував. Слово за слово, зчепилися і Щєпкін, хоч і старіший, але наваляв Садку. У того ніс по сю пору зламаний. Отак і розійшлися хлопці, тепер не товаришують. Садко з бабами окремо, а ці окремо.
- Звідки ти це знаєш?
- Ось. – Славко дає мені свій фотоапарат. Показує знімки. – Я подивився, що у Садко ніс зламаний. Дивно, думаю, як так? Почав перевіряти кулаки у інших. І Тараса – цілі, у Кожедуба – цілі, а у Щєпкіна – правий кулак розбитий. І на ньому слід фарби, яка на Садко.
- А історія про суперечку двох артистів?
- Ну, це вже я сам додумав. А через що вони ще могли битися?
Я розсміявся.
- Славко, більше нічого не додумуй, розповідай тільки факти, факти з доказами. Добре?
- Добре.
- А тепер лягай і відпочинь, ти з обличчя впав, ходиш, як смерть. Поспи трохи.
- А хіба не треба йти до пам'ятників?
- Ні, ми тут будемо. Спостерігати за всім зі штабу. Лягай, відпочинь.
Я дав йому дві пігулки заспокійливого і він заснув. Я ще правив книгу під американські забаганки, а потім сів за пульт. Хлопці вже були на місцях. Залишалося тільки чекати. Робити це довелося довго. Якщо минулої ночі пам'ятники ворухнулися досить рано, то сьогодні тільки у двадцять хвилин на другу.
- Почалося! – почув я шепіт оператора, який слідкував за Шевченко. Я побачив, як пам'ятник здригнувся, потягнувся, як кіт після сну, наклонився і почав злазити з п'єдесталу. Досить вправно сплигнув, хоч на цьому пам'ятнику Шевченко вже не хлопчик. Ще раз потягнувся і потьопав до арки. Швидко, ну Тарас Григорович, ну спортсмен! А ось і пан Щєпкін заворушився. Теж потягнувся і пішов. Постамент у нього маленький, злазити ні з чого. Іде Щєпкін, паличку в руках крутить, одразу видно що артист. Ось до нього Харитоненко приєднався, щось перебалакуються. А ось і Кожедуб, тричі герой війни, збив щось там більше півсотні німецьких літаків, а зараз обхопив руками трубу, на якій стояв і з'їхав вниз.
Шевченко у цей час вже в перехід ліз. Тісно там йому, бідоласі, але повзе, крекче та повзе. Нарешті виліз, зустрічаються біля купальниці, що з фонтану вже виплигнула. Всі обнімаються, цілуються, наче давно не бачилися. Здається, що Щепкін пляшками цокотить. Де він їх узяв? Ну артист! Так, пішла компанія набережною. А тут назустріч п'яниця. Звідки він і узявся! Іде по синусоїді, щось белькоче. Я злякався, що цей халамидник все нам зіпсує. Але пам'ятники алкаша не злякалися, трохи в дерева зайшли, коли п'яниця до них дочовпав, Щєпкін як вискочить.
- Кидай пити, негідник! – крикнув, а потім паличкою своєю по сраці алкашу. Той аж покотився, потім підскочив і побіг до міста. Вже прямо, без синусоїди, мабуть перелякався дуже і протверезів.
А компанія далі пішла. Вони повинні були йти до русалки на вході на пляжі, узяти її та далі відпочивати. Вже біля пляжу чекали їх наші мікрофони, які повинні були зафіксувати їх розмови та пісні. Все на мазі було, коли як заверещить хтось:
- Тривога, хлопці!
Пам'ятники це почули і пустилися навтьоки. По набережній. Оператори ледь встигли за парапетом сховатися.
- Що трапилося? – це Славко прокинувся.
- Не знаю. Хтось тривогу підняв. І третій оператор зник.
- Як зник?
- Ані зображення немає, ані на виклик не відповідає! Хлопці! Семен зник! Подивіться, що там з ним!
- Він кричить! Кричить!
- Це Голова! Голова! – це вже кричав Славко.
- Яка голова?
- В парку Голова, це вона його схопила!
І я згадав про ту Голову. З народної казка. Давно стирчала та голова у парку. Але ж вона теж пам'ятник, це вона тривогу зчинила!
- Хлопці, обережно, вона небезпечна! – крикнув я операторам, схопив пістолет і побіг в парк.
Я у добрій фізичній формі, то за дві хвилини вже був на місці.  А там тиша. Наче нічого і не було. Оператори стоять.
- Де він?
Я ліхтариком по землі воджу. І побачив камеру Семена. Біля губ Голови.
- Ах ти ж суко!
Голова зрозуміла, що викрито її, та як давай вдихати. Штовхнуло мене потоком повітря, збило з ніг і до пасті Голови тягнуло. Оператори нічого і зробити не змогли, тільки рефлекторно на кнопки зйомки натиснули. Тягне мене по землі, нічого не можу зробити, ось-ось опинюся на щелепах Голови і там загину. Якось це образливо мені здалося, що стільки зустрічей з куди-більш небезпечними чудовиськами пережив, а загину на цій Голові клятій, якою тільки дітей лякати. І тут згадав про пістолет. Який у мене в руці. Курс бойової підготовки у нас на програмі всі проходили, бо робили ми сюжети завжди в умовах вкрай небезпечних. Я натиснув на гачок. Постріл. Ще і ще. Прямо в рот садив. Всі набої! Воно тягне, я ногами в губи вперся і стріляю! Як в кіно!
Коли стихло повітря, здригнулася Голова і рот її закрився. Я впав біля бороди, лежу, нічого сказати не можу. Підбігають оператори, сіпають мене.
- Семена рятуйте, Семена!
Вони не розуміють, як його рятувати.
- Двері, тут двері є! – це вже Славко додумався. І я згадав, що в потилиці у Голови двері є. Хлопці побігли туди, виламали їх, заскочили всередину, витягли Семена. Мертвого. Навпіл його Голова перекусила. Як сосиску.
- А там ще костей багато! – кричить Славко.
- Людських! – додають оператори. Стоять у темряві, тремтять. Жах. Семен поруч лежить. Ноги окремо, тулуб окремо. Бідолаха.
Я подзвонив Пантагрюелю, доповів про втрату. Час від часу таке траплялося. З початку виходу "Життя по справжньому!" це був вже сьомий загиблий. Ми працювали, як на війни. Але смерть смертю, а програма повинна вийти.
- Славко, викликай міліцію. Хлопці, пішли монтувати передачу. Нам треба зробити все до ранку, потім перегнати на Київ, щоб там все підчистили. Ще їм треба запросити експертів, підготувати дискусію.
Ми йдемо пустою, темною набережною. Я кажу собі, що винен у смерті Семена. Бо не подумав про Голову. Що вона може бути небезпечною. Так, я намалював Семену маршрут, який не проходив біля Голови. Але він вирішив трохи скоротити шлях і пішов поруч з Головою. Яка подала тривогу, а потім ковтнула його. Семен загинув, але камеру зміг викинути, щоб вона не попала в середину Голови. Молодець. Справжній боєць. Я думав, що він просто блядун, а він – боєць. Ось загинув.
Це страшно – відчувати, що ти винен у загибелі людини. У Семена не було родини, тільки старі батьки. Тепер вони будуть отримувати за сина велику пенсію. Усі наші робітники застраховані. Родичі загиблих не залишаються без грошей. Але людина померла під час операції, якою керував я. Звісно, що неможливо все передбачити і врахувати, що завжди залишається елемент невизначеності.
Я б'ю себе по лобу. Семена вже не повернути. Я повинен винести урок з цієї історії, намагатися більше не повторити свою помилку. Це на майбутнє. А зараз я повинен був зробити передачу.
Ми заходимо в автобус. Там сидить водій з гвинтівкою, готовий вирушити на допомогу. Хлопці розповідають, що Семен загинув. Водій звідкілясь дістає пляшку горілки. Випиваємо по сто грамів, за упокой душі. Хлопці зливають відео, я починаю його монтувати. Мене нудить, мене охоплює відчай, та я знаю, що повинен працювати. Я вмію переборювати себе. Шоу повинно тривати, особливо таке шоу, як "Життя по-справжньому!".
Я дивлюся  на рухи пам'ятників. Ось Шевченко відкриває очі, крутить головою, дивиться навколо, чи нікого немає. Потім заводить руки вгору і потягується. Як звичайна людина. Поправляє шинель, починає злазити. Коли йде, то трохи накульгує на ліву ногу. Чи не наслідки то зіткнення з автомобілем, про яке розповідав Славко? А Кожедуб злізає з постаменту по-молодецькі, видно, що бойовий льотчик. Щєпкін зі своєю паличкою і котелком чимось схожий на Чапліна, тільки гладкого. Харитоненко – майже аристократ. А ось купальниця. Ховає пташку у сніг біля постаменту і йде з дядьками. Той химерний живіт у неї робить її некрасивою.
- Владюшо? – це дзвонить Пантагрюель. – Адвокати в дорозі. В цих Сумах аеропорт не може приймати вночі, то вони вимушені їхати на машинах. Але зараз шляхи пусті, вони будуть години за три. Якщо вас прихватять менти, то мовчи, чекай їх, вони все вирішать.
- Добре, Панта, все буде добре. Я зараз відправляю тобі відео.
- Давай. Як ти?
- Нормально.
- Тримайся. Ти знаєш, таке іноді трапляється і ніхто від цього не застрахований.
Я знаю. Але це перший труп в операції, яку проводив я. У Жоржа трупів було більше, бо ж він працював по криміналу. А в мене перший. І на такій легкій справі, так тупо! Я починаю відсилати відео. Біля автобусу зупиняються кілька машин з міліцією. Люди в бронежилетах і з пістолетами вриваються всередину, кладуть нас обличчям на підлогу. Вони знають, хто ми, вони просто мстяться. У "Життя по-справжньому!" погані стосунки з МВС. Через наші програми було звільнено кілька міністрів, а посадовців нижчого рангу зовсім без ліку. Ми не даємо ментам спокійно жити, то вони радо мстяться нам. Ось зараз одягають наручники, витягають з автобусу, везуть у відділ. Ми не пручаємося. Ми не перший раз в міліції, то не робимо помилок. Скоро прибудуть адвокати і визволять нас.
В ізоляторі тимчасового утримання нас розділяють. Операторів кудись уводять, а мене кидають до камери, де чекає Славко.
- Ти теж тут?
- Так.
- Адвокати вже в дорозі, скоро нас випустять. – заспокою я його.
- Та я не переймаюся. Це що – дрібниці, ось Семену не пощастило. – цілком розумно каже Славко.
- Так, не пощастило. Ти знав про Голову?
- Ні. Були якісь чутки, що в парку зникають люди. Але щоб це Голова їх жерла, такого і подумати не міг.
- Коли я жив в Сумах, я кілька разів бував поруч з Головою, але вона видавалася цілком безпечною. – згадую я.
- Мабуть, вона нападала тільки вночі і тільки на самотніх перехожих. – каже Славко. – А матеріал піде?
- Так, я відіслав його до Києва. Там з ним ще попрацюють.
- Менти не зможуть його зупинити?
- "Життя по-справжньому!" ніщо не може зупинити. Тим більше менти. Обіцяю, що у області зміниться керівник міліції. Бо в центрі міста жило людожерне чудовисько, яке хрумкало сумчан та гостей місця, як горіхи, поки менти, як завжди, хлопали вухами. І тільки втручання журналістів "Життя по-справжньому!" зупинило чудовисько! Якби не ми, воно б і далі їло людей, а міліції було б байдуже!  
- Це точно.
Ми зі Славком ще говоримо про наступну співпрацю, він каже, що не може просто піти з "Дракону", йому потрібно кілька тижнів, щоб закрити всі справи. Я погоджуюся, кажу, щоб Славко починав тренуватися. Для роботи в "Житті по-справжньому!" треба мати добру фізичну форму.
Мене кличуть на допит. Два охоронця у формі намагаються бути байдужими, але я бачу блиск їх очей. Вони впізнали мене і я для них живий бог. Вони фанати "Життя по-справжньому!", подивилися вже всі випуски по багато раз.
- А можна автограф? – каже один з них. І протягує два папірця. Інший знімає наручники. Я розписуюся, мене ведуть далі, заводять в камеру. Там троє чоловіків в цивільному. Починають кричати на мене, ходять поруч, махають руками, намагаються, щоб я повірив, що мене будуть бити. Мені смішно.
- Хлопці, я був в двох метрах від невидимого чудовиська. У двох метрах! Я відчував рух його крил і сморід з його пащі! Невже ви думаєте, що після цього я злякаюся вашого цирку?
Вони починають кричати, кулаки літають у мене перед носом. Вони лякають, а мені не страшно.
- Не напружуйтеся. Адвокати вже під Сумами.
- Адвокати не доїдуть до Сум, ДАЇ їх зупинить! А тебе звинувачують у вбивстві!  
- Кого?
- Голови! І оператора.
- Бу-га-га!
- А ну не смійся! Щось ти дуже веселий!
- А як же не веселитися? Спочатку я перегриз навпіл власного оператора, потім вбив скульптуру! Тепер ось радію.
Вони плигають поруч, штовхають у спину, але бити не наважуються. Провадять нехитрі розводи про те, що інші оператори вже дають свідчення, звісно ж проти мене. То краще не мовчати.
- Ну, тоді давайте поспіваємо. – пропоную я. - Якщо вже ви не хочете мовчати.
Мене валять зі стільцем на підлогу, тупотять черевиками поруч з обличчям. Які грізні люди! Я ще раз відмовляюся давати будь-які свідчення і мене ведуть до камери. Довгим коридором. І ось тоді я відчуваю непевність. Ні, не стосовно справ з ментами, це дрібниці! Мене хвилює сюжет. Він буде головним у випуску, то мусить буде довершеним. Я думав, що він такий і є. Особливо з кадрами, як Голова намагалася мене затягнути, а я стріляв у розкриту пащу. Круто. А ще ж Шевченко, що рачки повзе у переході, а Щєпкін з ходою Чапліна, а Кожедуб, який сповзає по трубі, як пожежник у американських фільмах! Ну і гігантська Голова, що жерла людей! Все це круто і я повинен відчувати захват, але мене охоплюють сумніви.
В камері балакаємо зі Славком. Потім його забирають, коли він повертається, то в нього синець під оком.
- От тварюки! – дивуюся я такому нахабству.
- Не звертай уваги. А може нам перевірити і інші пам'ятники по Сумах?
- Нажаль в нас немає часу. Сюжет буде готуватися сьогодні і піде в ефір увечері. До того ж які тут цікаві пам'ятники ще є?
- Ну, партизанам біля вокзалу. Є Альоша на Меморіалі Слави.
- Його підперли аж під саме небо, боюся, що бідолашний звідти не злазить.
- Ну так. Слухай, а ще ж є пам'ятник Коту в чоботях з дитячого парку!
- Тварин до уваги не беремо.
- А русалка?
- Це майже людина. А кіт і є кіт.
Славко занурюється у свої думки. Я -  у свої. Сумніви все сильніші. Я не знаю, звідки вони беруться, але я зовсім не відчуваю піднесення, яке завжди буває, коли зроблю класний сюжет. Щось мене мучить. Якась зачіпка.
Ми сидимо в камери, поки, нарешті, нас не випускають. Адвокати зчинили галас і ось ми на волі. І перше, що я роблю, то дзвоню Пантагрюелю.
- Панта, це Владюша.
- Слухаю! Вас вже випустили?
- Випустили. Зніми сюжет.
- Що? Чому? – дивується не тільки Пантагрюель, дивуються і хлопці.
- Я тебе прошу.
- Владюшо, все нормально? – стривожено перепитує Пантагрюель.
- Ні. Я відчуваю, що ми помилися.
- Владюшо! Бомбовий сюжет, я бачив відео! Це супер! – кричить Пантагрюель.
- Я знаю. Але повір мені, краще його зняти.
- Ти певний?
- Певний.
- Це важко, ми на нього розраховували.
- Панта, я знаю. І ти знаєш, щоб я не просив про це, якби не відчував, що так треба.
- Це пов'язано зі смертю оператора?
- Ні, це пов'язано тільки з сюжетом.
- Що не так в сюжеті?
- Не знаю, але мені здається, що ми не побачили головного.
- Головного?
- Вдарили мимо. Промазали, налажали. Поки не випускай його, я прошу!
- Добре. Ми замінимо його.
Пантагрюель довіряє мені. Він не випустить сюжет. Хлопці дивляться на мене.
- Семен загинув дарма? – питає один з операторів.
- Ні.
- Владюшо, в чому проблема? – питає Славко, очі якого повні відчаю.
- Не знаю. Не питайте мені зараз нічого, бо я не знайшов відповіді. Знайду – дізнаєтесь першими. Зараз мені треба подумати. А ви їдьте до автобуса і чекайте мене там.
Я піднімаюся по вулиці Першотравневій. Думаю. Мозок перебирає варіанти, веде важку, виснажливу роботу. Я знайду причину свого невдоволення. Я йду провулком Академічним, потім біля театру. Ось пам'ятник Щєпкіну. Так, дійсно, правий кулак збитий. І ноги забрьохані брудом. Це коли він вночі тікав по парку. Хоч би ноги не промочив, сіромашний, а то ще захворіє. Йду далі, ось пам'ятник Кожедубу. Якщо придивитися до труби-постаменту, то видно подряпини від рук та ніг льотчика. Ну злізти будь-хто зліг би, а ось дертися по цій трубі вгору дуже важко. Добра фізична форма у льотчика!
Я прохожу до дівчинки з пташкою. Вона самотньо сидить у покинутому фонтані. Вона така зворушлива, щоправда до живота, грубого та недоречного. Живота. Я дивлюся на цей живіт і відчуваю, як мозок, який вже, здавалося, робив, на межі можливостей, починає шурупати ще швидше. В мене паморочиться перед очима. Я заморився. Хапаюся рукою за парапет фонтану. І все розумію.
Як блискавка! Мить і я все зрозумів! Все! Ми ж дійсно не побачили головного! Не побачили того, що лежало на поверхні, того, що повинні були побачити з самого початку!
Я зриваюся і біжу через міст до автобусу. Заплигую всередину, оператори, адвокати, Славко перелякано дивляться на мою бурхливість.
- Знайшов! Еврика! Слона то ми і не помітили!
- Що таке?
- Що знайшов?
- Вона вагітна!
- Хто?
- Що?
- Дівчина з пташкою, купальниця на вході в парк! Вона вагітна! Оцей її живіт, як у павука! Там дитина!
В автобусі тиша. Адвокати, як люди прагматичні, мабуть вже розмірковують, де тут узяти хорошого психіатра, бо я збожеволів. Оператори мало що розуміють.
- Вагітна? – дивується Славко. Він наче у розпачі. Ну звичайно! Не помітити того, що було як ясний день!
- Вагітна! Вагітна! І здогадайтеся від кого?
Всі дивляться на мене. Славко починає тремтіти, таке враження, що він ось-ось лусне від нервів.
- Від кого? - питає він хриплим голосом.
- Від кого? – питають інші.
- Від Тараса Григоровича Шевченко! – кажу я і махаю рукою, наче вражаю їх блискавкою. Вони стоять скам'янілі і я їх розумію. Якщо те, що ми відкопали раніше, було бомбою, то ось це вже було атомною бомбою!
(Далі буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98726892471313 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …