- Я так часто заходжу сюди, що часто забуваю своє ім'я, поки я тут.
- А як тебе звати?
- Я Клара... здається.
- Гарне ім'я. Я б хотів мати таке.
- Дурницю говориш. Ти ж хлопець.
В сутінку клуба я не міг бачити її обличчя, але голос її здавався серйозним.
- Ну так. Все одно хотів би. Я хотів би бути тобою.
- От дурний. Дарма.
- А ти чому сюди приходиш?
- Ну як же. Це місце для втрачених людей. Сюди стікаються всі ті, хто забув, навіщо живе і втратив усі орієнтири. Тут усім байдужа та життєва шкаралупа, якою так захоплюються мої родичі і знайомі.
- Справді?
- Так. Один із засновників цього місця, Кайл, якось розповідав історію: перед народженням кожному дається невеличкий ліхтарик, яким він світить у житті перед собою, але ліхтарів на всіх не вистачає, і тому хтось залишається без нього. Ось вони і блукають в житті, як сліпі в темному лісі.
- Мм. Ну якщо вони сліпі, то яка різниця, темний ліс чи ні?
- Не знаю. Мені байдуже.
Хтось підійшов до нас і попросив мене пройти з ним.
- Привіт, я бачу, вперше тут? Чудово. Що тобі вже розповіли?
- Що це місце для людей без ліхтарика, що блукають нібито як в лісі.
- Непогано. Часто люди вважають, що у нас тут щось на кшталт церкви або клубу колективної терапії, але все дещо не так. Тут просто всі ті, кому нема чого сказати в житті. І ми нічого не робимо тут, просто збираємось і створюємо атмосферу. Жалюгідно, зате правдиво. Ходімо, я тебе представлю.
В залі було темно і надимлено, незнайомець провів мене до столика, де сиділо двоє з дредами і один в окулярах.
- Скажи щось про себе, як ти тут опинився?
- Я давно вже нічого особливого тут не шукаю, втім, як і всі, хто живуть у цьому місті. Ввечері я йшов по центральній вулиці, і тут дивний хлопець протягнув мені флаєр з адресою вашого клубу. Мені в принципі було байдуже, але сьогодні у мене вільний день, і я прийшов сюди.
- У нашому місті дуже мало хороших музичних гуртів, тому сюди іноді заходять різні меломани, щоб потусуватись. Але їм тут швидко набридає і вони ідуть. Я сам раніше займався музикою, але щось у мені згасло і я зрозумів, що пересипаю з темного у похмуре. Тоді у нас і з”явилась ідея цього місця.
- Можеш походити і зустріти когось цікавого, а можеш одразу піти звідси – тут ніхто нікого не тримає.
Відійшовши від мовчазної знудженої компанії, я пройшовся кілька разів по залі, але раптом мені стало ніяково, як і завжди, коли я відчував на собі увагу. Я вирішив піти. На виході мене перестріла Клара.
- Візьми мій телефон. Якщо подзвониш, я погуляю з тобою в будь-який час!
Це було дивно. У Клари було пряме чорне волосся і зовнішність привабливої відьми, але мені було байдуже. Я записав її телефон і вийшов з клубу.
***
Наступним моїм ходом було дістатись помешкання пішки через наповнене нічною чорнотою місто по непривітним калюжам і закапелкам. Довгий час я йшов доволі успішно, не чуючи абсолютно нічого дивного (якраз дощ пройшов, до речі), але раптом десь збоку пролунало:
- Хей друже, ходи-но сюди.
Само по собі це звучало цікаво, адже для нічної гопоти, яку можна зустріти о цій порі в такому місці, українська мова ще більш чужа, ніж, наприклад, німецька. Нічого особливого не маючи на думці, я пішов на звук голосу. Коли я підійшов упритул, виявилось, що мовник загорнутий у плащ і широкий капелюх, і обличчя його не видно.
- Я думаю тобі буде цікаво. У мене є для тебе деяка робота.
У нього був дивний акцент, явно якийсь західний, але можливо це був наслідок навчання в якомусь столичному вузі. В будь-якому разі, він явно був нетутешній.
- Звичайно, у тебе нема причин мені довіряти. Але. Якщо твоя цікавість перевершить твій страх, ти будеш нагороджений.
Незнайомець простягнув мені пакунок, в якому щось хлюпало. Я взяв і сунув в сумку, не розглядаючи.
- Дуже не раджу тобі розкривати цей пакет самому. Його важливо передати особі з того клубу, де ти щойно був. На ім'я Аліса. Вона там така одна. Нагорода не забариться.
Не особливо прощаючись з химерником, я повернувся на дорогу і пішов далі. Я ще подумав, що він доволі дивно розтягує слова.
***
На наступний день, після роботи, я подзвонив Кларі. Через півгодини я під'їхав до кінотеатру, де ми вмовились зустрітись, а вона вже чекала там і розглядала афіші.
- Нічого цікавого. Не люблю кіно про людей.
- Підемо кудись?
Я не мав особливо приємного досвіду спілкування з дівчатами і не знав, що їм казати і що з ними робити, щоб їм було добре. Врешті, я був готовий, що я їй скоро набридну і вона буде гуляти з кимсь іще. Мені просто було байдуже.
- Я знаю одне місце, біля покинутої лікарні. Ходім.
Іти туди пішки було, як мені здалось, далеченько, тож я спитав Клару про її сім'ю.
- Вони хочуть, щоб я не пила і не приймала наркотиків, бо це підриває репутацію сім'ї. Все інше про мене їх не цікавить. Зі мною вони давно не розмовляють, бо у них є справи важливіші.
- А брати чи сестри є?
- Брат. Малий ідіот. Вважає себе величезним оригіналом і бунтівником. Пфф. Слухає якийсь російський реп і надає цьому значення. Чудова підміна справжньої інформації.
- А ти що слухаєш?
- Музика мало чого означає. Я люблю The Cure. Вони зараз модні, але то пусте. Я іноді мрію про часи, коли всі будуть розуміти їх музику. Тоді деякі люди не стануть розмінюватись на порожню форму. Ми майже прийшли.
По невеликій галявині біля напівзруйнованої будівлі було видно, що тут нечасто бувають гості – по відсутності пустих пляшок і недопалків, звичних для таких місць. Мабуть, крім Клари, ніхто і в думках не відає про цю лікарню. А може, всі просто бояться сюди приходити? Чому тоді Клара не боїться?
- Часто приходиш сюди?
- Ні, не дуже. Тільки коли приводжу сюди когось. Останній раз це було... не пам'ятаю. Давно.
- Чому тут собак нема?
- Вони не люблять тутешню атмосферу. Зате котів тут багато. Вони з”являться трохи пізніше.
Ми присіли на повалене блискавкою дерево і задивились на сонце, що от-от мало зайти за зеленуватий горизонт.
- Я себе жахливо почуваю останні дні, - сказав я, - здається що скоро настане повний кінець усьому.
- Правда? Ну кінець – це не найгірше. Гірше, коли ти не можеш дочекатися кінця того, що тобі не подобається. Тобі все це подобається?
- Не знаю. Мені все байдуже. Я давно не відчував якихось почуттів до чогось. Більше всього я хочу, щоб у моєму житті з”явилось дещо реальне. І я боюсь цього не дочекатись.
- А, знайомо. У мене було дещо реальне. Я його втратила. І, думаю, назавжди.
- Гмм.
Я замовчав і стало трохи незручно. Хотілося розповісти їй щось, відволікти її, але мені нічого не спадало на думку. Сонце уже сховалось, і тільки червонястий ореол все ще вказував на його минулу присутність.
- Це було не так давно. У мене була подруга, вона була для мене всім. І я втратила її. В тому і моя вина, бо я могла її зупинити, але не зробила це. Я розплачуюсь за це, бо тепер я зовсім одна. Зовсім.
Позаду нас щось зашурхотіло. Я дещо зіщулився, але зрозумів, що це всього лише кішка.
- Ну чому ж. Невже ти не знайдеш собі нових друзів? - мій голос звучав слабко, але я намагався додати йому впевненості, хоч сам не вірив у той оптимізм, який зображував, - завжди є ті, хто тобі допоможуть.
- Ні. Є речі, які не заміниш. Як деякі друзі. Вона була одна назавжди, її суть проросла всередину мене. Вона була моєю душею. Таке не повертається знову.
Раптом я зрозумів, що навколо кільцем стоять кішки і запитально на нас дивляться. Кольору вони були різного, але приблизно однакового розміру – доволі великі кицюри. Одна чи дві легенько подавали голос – не то мурчали, не то порикували. Клара, здається, нечутно з ними спілкувалась. Вона протягнула руку, дослухаючись.
- Вони кажуть, ти ще не готовий. Шкода.
- Мм... Кларо? Коли ми були в клубі – чому ти дала свій номер саме мені?
- Я давала свій номер кожному, що приходив у клуб. Але ти перший, хто подзвонив.
Одна з кішок потерлась об мою ногу, і я взяв її на руки. В сутінках я бачив погано, але мені здалось, що у кішки дуже дивний погляд. Навколо було абсолютно тихо. Навіть шуму міста було не чути, хоча воно знаходилось зовсім неподалік. Коти почали тихо перемовлятись між собою. Звучало це трохи незвично, ніби кілька грудних дітей розмовляють на відомій тільки їм мові.
Мені стало трохи не по собі. Здавалось, ці істоти читають мої думки і можуть зробити зі мною все, що захочуть. Ну а Клара можливо і не буде проти. Врешті, з ними вона знайома довше, ніж зі мною. Кішка на моїх колінах взяла мене за обличчя лапами і заглянула в очі. Там, в її очах, був спокій. Я подумав, що от-от прокинусь.
***
Я прокинувся у себе вдома в ліжку, і довго не міг вирішити, чи не наснилось мені це все. Але підошви мого взуття були в землі і соснових голках, які я міг підчепити лише мандруючи по заміським ландшафтам, і це примусило мене повірити в реальність пригоди.
Кілька днів по тому я знову завітав до безіменного клубу для покинутих душ і розпитував усіх про Клару. Ніхто нічого не знав про Клару, а якщо хто і знав, то їм не стало бажання про це говорити. Майже ніхто там не знав, чому вони взагалі туди прийшли, і в цьому був свій шарм.
- Тут нема соціальності, нема групової свідомості, тому тут набагато краще, ніж будь-де. Соціум – це найбільша біда людства, - говорив один з них.
Я вже десь чув подібну риторику, але сперечатись не хотілось, бо слухати мене все одно ніхто б не став – не для того ж вони туди приходили.
Пізніше я зателефонував Кларі і кілька разів ми балакали з нею по телефону про музику і складнощі повсякденності. Я зрозумів, що їй хочеться чогось зовсім інакшого, ніж життя тут, але вона надто стомилась, щоб вигадувати щось нове. У неї були маленькі радощі кожен день, але вистачало їх не на багато. Вона була нещасною і змореною нападами апатії. Нікому не було діла до неї. І навіть мені, бо я уже давно розучився любити когось.
- Давай сходимо погуляємо. Я не люблю розмов по телефону, вони мене нервують.
І ми ходили містом, розмовляючи про елементарні події з життя або про щось екстраординарне, як віщі сни або обмін тілами. Втім, не важливо, про що ми говорили. На кілька годин нас ставало двоє, а потім я проводжав її додому, і ми знову опинялися кожен сам-на-сам зі своїми фобіями і бажаннями. Клара більше не розповідала про своє минуле, а я не питав. Більше того, з кожною розмовою вона ставала все більш замкненою, ніби відчувала наближення чогось неминучого і страшного.
- Колись не буде ні тебе, ні мене. І ми більше не зможемо зустрічатись.
І вона була права.
***
Якось я раптом згадав про клуб і здивувався, що так давно там не був. Хоча мене цікавило не стільки перебування у цьому клубі, скільки спостерігання за його членами – викликали цікавість тамтешні персонажі і чи постійно вони перебувають саме там, а може там і хтось новий з'явився. Тож я прийшов туди і зустрів знайомого. Він абсолютно не здивувався, коли побачив мене. Його взагалі тоді важко було здивувати.
- О, і ти тут. Сходи замов чогось випити.
Спиртного там, правда, не продавали, але можна було купити якогось напою з хімікатами, що я і зробив.
- Я щойно зайшов і думав уже іти, бо тут вкрай нецікаво. Тут нічого не відбувається, це так банально.
Тут я згадав про незнайомця і спитав його, тобто товариша, про Алісу – чи не знає він такої.
- А, я чув про неї. Вона чорнява і всі звуть її Клара. Мені розповідали, що вона тут до всіх клеїться, але щось давно її не видно.
- А ти впевнений, що це саме вона?
- Я багато чув про неї. Вона любить називатись чужими іменами і крутити людей навколо пальця. Так що, думаю, це саме вона.
Я допив гидку хімічну фігню, яку продають під модним американським брендом, і попрощався з товаришем. Більше тут робити було нічого.
***
Іноді буває важко бути собою, особливо якщо тебе про це ніхто не просить. Часто ж бути взагалі не хочеться, а хочеться стати нечутним і спостерігати потік чужого існування. Можливо, це і є страх перед життям, те, за що колись забороняли екзистенціалістів? Але чи тільки страх наштовхує на думки про не-буття? Можливо, це просто втома. Від банальних дій, з яких не можеш вирватись. Від любові, яка давно стала фікцією і вимушеним спектаклем. Від думок, які є лише пародією на мудрість. Втома від того, що ти не такий, як хотілося б, і втома вдавати, що все йде як слід. Мені здається, я просто перевтомився, і мені необхідно дуже довго відпочивати.
***
Після цього я довго не бачив і не чув Клару, я займався своїми справами, а вона ніколи не телефонувала перша і не приходила до мене. Врешті, я зібрався з духом і вирішив не дзвонити їй, а одразу піти до неї додому.
Вдома її не виявилось. ЇЇ не дуже приємні родичі повідомили, що вона пішла в якусь одній їй відому лікарню. Я зрозумів це так, що це була та сама лікарня, де ми були в час першої зустрічі.
Дорогу туди я запам'ятав, тож дістатись туди не було проблемою. Було вже доволі пізно, і я подумав, що вона, можливо, вже пішла звідти. Але прийшовши на місце, я одразу помітив її. Вона лежала на землі, а на її руках і ногах лежали кішки і медитативно мурчали. Я тихо позвав її. Хвостаті створіння невдоволено встали і обступили мене, заглядаючи в очі. Клара сіла.
- Ми прощаємось. Скоро я піду звідси в інше місце. Я ще не знаю, в яке.
Я дещо занепокоївся через ці її слова. Врешті, це могло бути пов'язано з тим пакунком, який я їй збирався віддати. Я дістав конверт, в якому досі щось хлюпало, і простягнув їй. Вона мовчки взяла.
- Вони не хочуть мене відпускати. Але я прийняла рішення, що не хочу бути тут. Навіть якщо я буду такою, як вони. Не хочу.
Кішки повернулись до Клари і стали їй щось говорити. Я не витримав і пішов додому, по дорозі намагаючись забути про все і заспокоїтись. Повернувся я дуже пізно і, впавши на ліжко, одразу заснув.
***
Наступного дня я дізнався, що перед смертю Клара попросила передати мені книгу “Брати Карамазови”. Я не став відкривати її і дивитись, що там всередині. Я просто побоявся.
