Колись давно, задовго до того, як люди навчилися розпалювати багаття, а ця Земля була не такою круглою; коли ріки й озера розливалися одним континентом, а навкруги була лише вода; коли ще не було машин і пристроїв,..
давним-давно...
Все було вперше. Перші емоції й переживання. Перші радощі й страждання. Перші...
"Хто це так нахабно сміє лити на мене воду",- дивувалася якось Земля.
На що у відповідь хіба що полило трошки більше.
"Хто це, хто?..",- вже майже злякано гула бджолами, шелестіла листям Земля.
На що почула легкий усміх:
"Дощ я... Ще прийду в гості. Не забувайте..."
Ще дивувалася якийсь час земля та й почала вкриватися зеленню.
Ввечері знову прийшов Дощ. Поливав Землю щедрими струмками, а та лише сміялася.
Так повторювалося довго. Але одного разу не прийшов уже так немало очікуваний Дощ.
"Він зовсім забув про мене."
Ніщо: ні веселодзьобі пташки вгорі, ні дзвінке сонце над пташками, ані неугомонні цвіркуни в траві не могли розрадити землю. Журилася Земля. Ось почав проступати пісок поміж травами, ось почала тріскати земля, ось уже майже все живе починає ховатися, хто куди може. Нема Дощу. Довго нема. Люди навчилися розводити вогонь. А Дощу нема. Люди придумали зрошувальні канали, щоб допомогти своїй Землі. І їй справді стало легше.
Ось такою була ця історія.
Стояв у розпалі як завжди жаркий день. Раптом почало темніти. Із-за горизонту доносилися дивні й незрозумілі звуки. Землі стало страшно...
Здійнявся вітер й швидко замайоріли полки сизих хмар.
"Що ви тут робите!"- розсердилася Земля в намірі вже просити тих, далеко не завжди надійних людей про допомогу.
"Це я!.."
Краплини давно забутим звуком заблимали поміж гіллям, зашкварчали по гарячому, розпеченому піску, забарабанили по покрівлях людських осель, засюрчали потоками поміж скель, наповнили ріки новою силою, прорвали греблі зрошувальних каналів.
"Хіба не впізнаєш мене?",- той же знайомий, та призабутий голос.
Люди повиходили надвір, піднявши долоні назустріч Дощу.
"Я набирав сили у прабатька Океану і знову прийшов до Тебе......."
