О, місто, місто, розхристане вітрами, набулося в прохолоді, в синіх ранках, камінних трубах, туманних вечорах. Темна бруківка веде вздовж кам’яної стіни, вологої, порослої виноградом. Коли провести по ній тоненькими пальчиками, кожен камінчик шепоче казку про те, як надвечірні промені ковзали ним благаючи дістатися кам’яного серця, і зникали, розчинялися, не здолавши непорушні мури. Сходи що більше не ведуть нікуди, зігріті останнім теплом, сонце спочило за ними невимовно втомлене, і таке самовіддане. Зранку обіцяло: «Я зігрію, тільки дозволь, не ховайся.»
Я зморена й безсила, зігріта сонцем й розхристана вітром, наче це місто надвечір, воно дісталося до серця, розлилося смарагдами, затопило теплим медом, розчинилося камінним димом, полонило, і не відпустить. Я тепер назавжди у його нескінченному літописі, синіми хмарами, довгими зливами, виноградними гронами. Кохаю тебе, любе місто.
