ЖИТТЯ У ФОТОШОПІ
«Кінець гламуру» - роман про реальних жінок, написаний жінкою. Не боюся майже лайливого лейбла «жіноча проза»! Вона, на мій погляд, нічим не гірша за чоловічу, просто більш вишукана і чуттєва. І що поганого у тому, що на пострадянському просторі нарешті і жінки почали активно писати? Звісно, не усі зазнають слави і гонорарів Джоан К. Роуллінґ, але те, що наші книги здатні добросовісно конкурувати на полицях книжкових крамниць, давно ні в кого не викликає сумнівів.
Із зміною суспільно-економічного ладу у нашій країні пройшли незаперечні зміни і у нашій свідомості. Народилося покоління людей з іншим мисленням і з іншими цінностями. Втративши орієнтир «Ленін-партія-комунізм», ми не отримали на заміну нічого іншого. Бо ж віру у Бога з нас майже витравили. «Король помер! Хай живе король!», і місце зайняв універсальний всемогутній фетиш під грубою назвою «бабло», яке має воістину магічний вплив. Вперше почула це слово, коли прийшла працювати літредактором до одного з львівських вишів. Подумала, що це чиєсь прізвище.
«Се ля ві», каже одна із героїнь мого роману. «Хочеш бути щасливою, живи легко», додає інша. Думка - суб’єктивна. Адже формула щастя у кожного своя. Усі головні герої і героїні книги – яскраві представники недавно сформованого бізнес-класу в Україні. Вони ще пам’ятають той час, коли напівголодні у студентському гуртожитку чекали на передачу з дому. Тому і поставили собі за мету матеріальний достаток. Досягли її. Але однаково усім чогось бракує: кохання, підвищення, грошей? Схоже на те, що чогось іншого. Але ж чого?!
Можливо, когось ці жінки роздратують, а хтось, навіть, позаздрить їм, а хтось просто посміхнеться, впізнавши себе. Який час, такі і його герої. Література, як фотографія у фотошопі, тільки злегка прикрашена авторським домислом.
Хм… здається обійшлася без недоречного пафосу.
Ніка Нікалео
C’EST MA VIE
Після тридцяти я навчилася декільком речам. По-перше, відкрила для себе справжній смак шоколаду; по-друге, навчилася пити тільки хороше вино; по-третє, із подивом зауважила, що на світі існують ще й інші чоловіки окрім мого. А по-четверте, зрозуміла, що не та жінка красуня, у якої привабливі риси обличчя, а та, яка нею себе почуває. І здатна переконати у своїй красі усіх оточуючих. Ще у цей перелік могли потрапити діаманти, машини і діти, але, мабуть, найголовніше, що я зрозуміла: бути просто жінкою – так круто! І я вдячна за це своїй долі.
Раніше мені постійно здавалося, що я ніколи не подорослішаю. Це у шістнадцять двадцятип’ятирічні видаються старими, а тридцятирічні взагалі старперами! А насправді і в двадцять, і у тридцять ти все ще чекаєш чиєїсь підказки. Тобі здається, що існує якийсь універсальний вказівник у житті, що нагадує американський Хайвей. І тільки тоді, коли я оцінила правило «натворив – відповідай», зрозуміла, що вже виросла з дитячих підколінок.
- Ало? – відповідаю на раптовий дзвінок.
- Ця гадина мені уже всі нерви витріпала! – замість привітатися, плачеться Роксолана.
- Хто? Та що сталося? – намагаюся врубатися.
У трубці самі схлипування і шморгання носом.
- Приїжджай на другу в «Арагві», за податковою, - пропоную, бо зараз не поговорити.
- Ага, - ледь вичавила.
Рокса - одна з моїх товаришок. Хороша і талановита кобіта. Але з особистим щастям у неї якось не клеїться. І хоча я у такі ідіотизми, як вроки, не вірю, та надивившись по ТБ їхніх «Битв чорнокнижників», «Таємних символів» та іншої мракобісної чухні, мимоволі починаєш замислюватися. Напевно тим телеканалам самим щось пороблено, бо усі мусують одну й ту ж саму тему. Спитайте будь-кого на вулиці: «Яка найважливіша дата вам відома?» І отримаєте відповідь: «2012 рік». Не через чемпіонат світу з футболу, а через кінець календаря майя! Повний регрес.
Жити треба сьогодні. І я живу: виховую сина, піклуюся про свого чоловіка – це з моїх, так би мовити, обов’язків, а також відвідую різноманітні виставки, презентації і концерти, тренажерний зал, басейн і найпрестижніший у нашому місті салон краси «Венеціано». Саме туди я і прямую, цокотячи новими чобітками від Молінарі.
Здалеку помічаю, що перед входом до нього ідуть якісь розбірки. Висока худенька фарбована білявка раз у раз гатить торбою по голомозій голові кругленького мужчини, викрикуючи: «Сволота! Бабій підстаркуватий!». Той хапає її за руку і настирно відтягує у потрощений Мерседес GL, що стоїть поруч.
Підійшовши ближче впізнаю номери на авто знайомого мого чоловіка. «Ха! Вона тільки тепер дізналася про його походеньки?!»
Машина, нервово завівшись, від’їжджає.
- Прівєт, котя! – при вході до майстерні гламуру вітається зі мною адміністраторка, а сама з інтересом повивалювала беньки на конфлікт на вулиці.
- Доброго ранку! – зверхньо усміхаюся Лєночці, ставлячи свою вітонівську сумку на її столик.
Враз біля мене виростає новий перукар, метросексуал Алекс. Взагалі-то за паспортом він – Олег, але ж це не так стильно звучить. Тож Алекс манірно допомагає мені зняти шубку-чорний діамант, намагаючись бути максимально люб’язним:
- Ви сєводня очєнь свєжи і красіви.
- Справді? Отже, вчора я була пом’ята і страшна? – ненавиджу, коли люди знають мене і все одно звертаються російською.
- Мабуть, я неправильно висловився… Я мав на увазі, що сьогодні ви особливо чарівна, - він переходить на українську, ніяковіючи від мого поганого ранкового гумору, на який я маю повне право як VIP-клієнт цього закладу.
А чому власне я маю бути люб’язною? Мало не щодня я залишаю тут майже половину місячного заробітку середнього українця і була б набагато більш задоволена, якби зі мною тут спілкувалися моєю лінгвою. Хіба це не справедливо?!
- Любонько! Привіт, сонечко! – назустріч мені виходить мій косметолог і я поринаю у надзвичайно приємні вранішні процедури.
Алінка, справно відпрацьовує свій борг за влаштування її мною у тепленьке робоче місце.
- До нас тут віднедавна ходить одна вкрай пихата дівиця. Блондиниста така і дуже худа, хоча уже і двійко діток має. Вона ще у вашої перукарки обслуговується…
Львів, хоча майже і міліонер, – місто, де тебе усі знають. Хочеш ти цього чи ні. Саме її я щойно спостерігала у словесній баталії з чоловіком. «Ну-ну, так у чому там справа?»
- Юля, друга дружина Бориса Ростиславовича. Ну, ви ж знаєте, що він заради неї мусив розлучитися зі своєю колишньою сім’єю. Кажуть, що він і зараз дуже опікується ними, хоча і передав своїй першій якусь там мережу магазинів.
- Та-ак?! – зображаю здивування.
- Але бабій є бабій…
- Алінка, вийді на мінуточку! – чую голос Лєночки, що перебиває розповідь. І вже за дверима, - Нє надо нічєво расказивать, ти шо с ума сашла?!
Напевно, почула проходячи повз кабінет. Косметолог повертається у пригніченому настрої і компасує мені мозок маразмами про свої креми. Про Борьку з Юлькою вже ані слова. Але ж я і так в курсі їх історії.
Боря Ростиславович - особливий поціновувач жіночих принад, причому без зайвої перебірливості. Про це знали усі, у тому числі і його перша дружина. Скоріш за все, друга сім’я була його необдуманим рішенням. Про це Боря (сто процентів!) жалкував. Оскільки та, заради якої він це здійснив, нічого особливого собою не представляла і зовні нічим не виділялася серед інших тодішніх його пасій. Красива молоденька лялечка з не надто обтяженим інтелектом обличчям. Очевидно для усіх, що вона йшла на бій лише за солідні «маєтки» Борі. І хитромудро розставивши свої тенета та вчасно завагітнівши, пробила коханця на жалість. В результаті цього отримала свій бойовий трофей, закріпивши право на нього народженням синочка, а за доволі короткий термін - і донечки.
Чи думала вона, що у зв’язку з цим Боря Ростиславович змінить свої смаки? Пружні дівочі груди на безсонні ночі з дитячими памперсами і пляшечками з сумішшю? Не знаю, навряд чи… Але однаково гірко дізнаватися про те, що ти не єдина, навіть тоді, коли ти знаєш, що ти не перша. Мабуть, саме у таку мить починаєш розуміти, що ймовірно ти і не остання.
Через годину Алінка підійняла жувально-кремового кольору млинець з мого обличчя, констатувавши:
- Досконало!
Салон з псевдоіталійською назвою «Венеціано» - не просто заклад, де чоловіків і жінок намагаються переконати, що вони перетворюються тут на супермоделей. Це місце, де акумулюються усі останні новини і чутки. Тут тусується увесь істеблішмент по-українськи, так би мовити, вершки нашого суспільства. До них увійшли і колишні, «відвисівші» своє валютчики, рекетири, фарцовщики, тепер, пардон, бізнесмени, депутати, навіть продюсери...
Відтам до стоянки п’ять хвилин ходу. Можна було б звичайно і під дверима машину залишити, але на Жовтневій тепер такий скажений рух, що ризик бути коцнутим чи навіть просто царапнутим занадто високий. Краще я вже потруджу трохи свої ніженьки.
А на паркінгу знову заставили мою машину. «А чорти б узяли того дядю Мішу з його йолопами!», подумки вилаялась я. «Мене Дарина запиляє за запізнення!» Сідаю за кермо і сигналю стоянщику з усієї дурі. Тут же зі сторожки вибігають двоє хлопців і, як по команді, відганяють свої автівки. Мені це подобається! Після розмови мого чоловіка з ким треба, я тут зайвий раз навіть очима не веду. Лише сигналю. Респект!
- Ало, Дарунь, ти вже на місці? – дзвоню подрузі на мобільник. – Я вже під’їжджаю. Ну, двадцять хвилин, це не так уже й довго.
Коло моїх особистих друзів зводиться до кількох найщиріших подруг. Люди, які поділяють твої інтереси і думки, просто скарб у скрутних психологічних ситуаціях. Це за кордоном прийнято за шалені гонорари таскатися по приватних психологах, а якщо випадок запущений, по психотерапевтах. А в нас цю роль виконують, як усім добре відомо, вуха подруги і її носовичок. Причому абсолютно безкоштовно!
Під’їжджаю під ресторанчик. Ставлю машину подалі від якогось олігофрена, який припаркував свою на повороті, на кільці, прямо під знаком. Очевидно думав, що стрілочка означає «парковка тут». Ох, і заїде ж йому хтось у зад!
- Ну, ти і нахаба, - по-дружньому усміхаючись недавно відбіленими зубами, вітає мене за столиком Дарина. – Я вже замовила нам по салатику і фрешу.
- Рокса обіцяла підтягнутися. Ридала мені зранку у трубку.
- А що сталося? Знову її благовірний крила розпустив?
- Він їх і не складав ніколи, - і тут же згадую в тему: - Он і Борькина Юлька нарешті пересвідчилася, що той чужих курей товче!
- Теж не новина! Що посієш, те й пожнеш. Але побачити таке на власні очі – все одно, що каблучку з діамантом загубити.
- Це точно! Так ти, я зрозуміла, в курсі.
- Ага. Ми з дівчатами якраз збиралися додому. Вже десь близько другої ночі було. А тут Боря з Анжелочкою вийшли. Ти її бачила на проспекті Шевченка в «Ельдорадо». Їх там троє подружок ходить. Усі, як з тієї реклами Ді-джингл: «Мерзавки, із носа виколупують казявки». Вона молоденька зовсім, ще в Політеху вчиться.
- Це та, що з силіконовими цицьками? – глузливо.
- Ага, формиста дівка. Та навряд чи це імпланти. Вона з якогось села.
- Так ти геть усе знаєш, а мені ані мур-мур.
Так кортить поділитися з Даркою про те, що на мене накотило у горах на вихідних. Може це кохання?! А може ще гірше – пристрасть? А може просто захоплення? Тоді це скоро минеться. Зараз я явно не в стані адекватно оцінити те, що сталося. Якась гаряча субстанція у грудях бурлить і стогне, і прагне вирватися назовні… Ні, сьогодні я їй не зізнаюся. Потерплю.
- Чуєш! Я і не думала, що тебе Борька цікавить, - кидає, попиваючи фреш, Дарина і додає спостережливо, - ти якась дивна. Очі блистять, такими дурницями, як ловеласи, цікавитися стала…
- До чого тут він! Просто хоч якийсь екшен. І конкуренток, що підросли краще в обличчя знати. Щоб у випадку чого…
- Та йди ти! Тобі це вже точно ні до чого. Твій Вася живе однією роботою. Зранку до ночі там пропадає, - запевняє.
- Це – правда. Але ми вже так давно одружені. До того ж я теж у нього, вважай, що не перша, - вагомо додаю я.
- Ну, там законного шлюбу не було. То й нема про що говорити. Ти краще обновку продемонструй, - спрямовує в інше русло.
Дарка Трипята була однією з найрозумніших на курсі. Рано вийшла заміж за розлученого архітектора. Промучилася з ним пару років, в очікуванні здійснення його наполеонівських планів. Народила чарівного малюка, на якого татусеві було начхати. Потім плюнула на все і розлучилася. Влаштувалася працювати у податкову, де за сім років пройшла шлях від інспектора до начальника відділу. Різними путями пробивала собі дорогу, але я їй не суддя. Синочок був відправлений до бабусі у Галич, на свіже повітря, на справжнє коров’яче молоко. Вже навчається у третьому класі. А Дарка тепер, як дівиця, на виданні. Та ще й з великими перспективами! Іноді я їй навіть заздрю.
Вона моя єдина давня подруга. Справжня жіноча дружба, як на мене, дуже нагадує шлюб. Ти сприймаєш подружку, як свою власність, і часто-густо ревнуєш її до інших не таких близьких подруг, з якими вона може проводити час без тебе. А раптом захопиться так, що ти їй станеш непотрібною?! Це означає, що ти втрачаєш когось, кому ти повністю довіряєш, на кого можеш розраховувати у форс-мажорних обставинах, і хто за тебе стоятиме, як за себе. Звичайно з часом я навчилася ділити її з іншими. Та все ж я ревно охороняю територію нашої інтимності і довіри, щоразу наголошуючи, що наша дружба – унікальна і навіки.
- Ну, де ти Роксунь? – відповідаю на дзвінок бідолахи. – Не можеш? Добре, давай. Ввечері здзвонимося.
- Просто, вже відпустило, - трактує її вчинок Дарина.
- Дар, а що там у вас на роботі? – цікавлюся з інтересом, бо знаю у податковій багатьох.
- Завал повний! Іноді мені так хочеться послати все нафіг! Взяти нормальну місячну відпустку, як у нормальних людей. А не те цикання по два тижні… Або й взагалі піти у консалтингово-аудиторську фірму, - видихає скрушно, - вони мене вже давно до себе кличуть. Що скажеш?
- Я б не погодилася, - відповідаю чесно.
- Та ну? – єхидно всміхається.
- Тут – ти держслужбовець з відповідними привілеями і перспективами. Повага знову ж таки… А там що? Ну, дадуть велику зарплатню з посадою, хай навіть, директора і місяць відпустки. А їздити будуть на тобі по усіх ямах, як на старому пікапі. Я ж не один рік пропрацювала у свого Василя в бухгалтерії! Пам’ятаю як там наді мною знущалися спочатку. Пригадуєш, як плакала?
- Ну, я ж одразу в дамки, - із гонором зауважує. - Але приватний бізнес нині є, а завтра… Одна радість – відірватися на вихідні у нічному клубі.
- Слухай, а візьми і мене з собою, - дивлюся на її реакцію.
- Та ти жартуєш? А що скаже твій? – ніяковіє вона.
- Хіба я не маю права раз розважитися? Ну, вигадаю чиїсь уродини та й все.
Але моя цікавість набагато глибша. Там, я навіть потай від себе самої надіюся побачити Його! Він розбурхав мою свідомість і душу ще у горах. Ох, же і дженджик!
- Ти там будеш хітом вечора.
- Жартуєш чи що?! – я здивовано посміхаюся, бо давно не відчувала себе центром уваги мужчин.
- Напевно… Свіже м'ясо, - примруживши одне око, відповідає подруга.
- Та де там, не першої свіжості…
- От глупа. Якраз саме те, що треба!
На тому й порішили. У Трипятої скінчилася обідня перерва. А я в очікуванні давно забутих юнацьких вражень вдоволено поїхала на сеанс медитації.
Нічний клуб - те місце, де випадково можеш зустріти тихого сім’янина в товаристві дівчат сумнівної репутації. А Він – просто зразок для оточення. Та мене не проведеш! Його недвозначні вібрації я відчула за тисячу миль. Вже навела довідки і знаю, де Він часом вештається. Щоправда, жодного разу його ні з ким не застукали. Значить мій серцеїд у пошуку. Тим краще для мене. Що ж, мій котусю, буде тобі приємний сюрприз!
*********************
Далі буде*********
