Каштан
Так звали коня. На жаль, його вже немає. Рудий, з широкими грудьми, великий і потужний, він бадьоро топтав землю літ до 45. Такий довгий вік коня був незвичним для людей, що його оточували, що на ньому так довго «їздили”. Люди дивувалися цьому довгожителю, а викінчені пияки навіть заздрили, бо коли їхня рука вже була нездатна втримати ні косу, ні сокиру, а лише чарку, а за плечима дедалі частіше чатувала Бліда Посестра-Визволителька, і це в 35, а тут якийсь кінь на десять літ може пережити… Та дарма, Каштан тягав собі вози, плуги, борони, важке дерево з лісу. На пласкій його спині часто вмощувався конюх, бо Каштаном не гребували навіть пасти череду. Ще вражала звичка Каштана їсти цукерки. У кращі часи їх носили переважно діти. Найбільше захоплення у них викликало те, як він ніжно брав губами цукерки з долоні та жував, не знімаючи обгорток.
Згадуючи Каштана, важко збагнути, яким чином його організм витримав багато років голодного зимового існування, холод, протяги напівзруйнованого сараю. Якщо додати брутальну поведінку п’яного конюха, побиття, жахливі перевантаження і брудну воду іржавого корита, то від здорового коня мали б вже давно лишитись покривлені кістки та шкура. Проте збігали роки, а Каштан залишався майже таким, як і в двадцять. От тільки характер поступово змінювався. З’явився норов. Вранці його треба було довго ловити серед молодих коней, котрі жодного разу не ходили в упряжці. А таких не приручених, ненавчених з кожним роком ставало дедалі більше. Відійшли вже люди, які вміли приручити, навчити, одомашнити коня. От і настав день, коли на все село робочими кіньми були Каштан з кобилою Сірою.
Звичайно, поведінку Каштана можна пояснити. Кожного ранку приходив якийсь телепень, і треба було йому коритися, незважаючи на лайку, щоб потім цілий день тягати вантажі, коли три десятка молодих не приручених побратимів вилежуються в загоні. Навіть гучне дружнє іржання, що вечором зустрічало його, змореного, не давало полегшення...
Археологи стверджують, що коня вперше було приручено 5,5 тисячі років тому під Кременчуком, і що ті домашні коні з неоліту значно переважали за висотою і розмірами дикого тарпана. Отже, зародившись за сотню кілометрів від мого рідного села і проіснувавши такий тривалий період, мистецтво обходження з конем було втрачене для односельців за лічені роки.
Останні три роки Каштан бігав у табуні. Пізньої осені, коли годувати коней було нічим, недолугий колгоспний вождь вирішив позбутися цього клопоту найпростішим способом. Ворота затоптаного загону відчинили, і коні відчули первісну волю. І все немов повернулося на кілька тисяч років…
Коли випав сніг, табун перекочував до озера з його незамерзаючими джерелами. Тебенівка — термін, мало знайомий для людей, коні засвоїли дуже швидко. Їхні копита вперто добували з-під снігу поживу. Це була не лише пожухла трава, а й культурніші рослини з неприбраних полів. Корму вистачало, бо сотні гектарів землі не оброблялися, трава і бур’яни сягали людського зросту, у полях розвелося багато дрібної живності, а на врослих у землю скиртах почорнілої соломи відпочивали хижі птахи. У цьому запущеному кутку для коней був свого роду заповідник. Табун зростав. Сіра, стара подруга Каштана, й та привела лошатко серед снігів. Воно весело мчало в білій куряві, не відстаючи од материного боку, коли коні верталися до лісу на ночівлю. Там, серед розлогих сосон і беріз, було затишно.
Улітку на кілька місяців коней повертали до загону. Робилося це з великими потугами, і робити це ставало дедалі важче. На Каштанові ще бовталася напівзотліла вуздечка, але запрягати себе він уже не дозволяв нікому. Охочих спробувати це зробити збивав з ніг широкими грудьми хижо прищуливши вуха. І коли одного разу гуртом якось затисли його в кутку сараю, він сміливо кинувся у вікно, одягши на шию віконницю і розтрощивши її вщент. За три роки з Каштана вивітрилося все попереднє «запряжене» життя.
Табун був добре організований, міцний і, здавалося, йому ніщо не завадить «вбігти» в наступне тисячоліття. Та сталося інакше.
Довготривале і злісне ухиляння вождя від видачі зарплати людям призвело до невдоволення і заворушень. Надходила пора першого дзвоника в школі, а саме перед тим — час поїздки на Сорочинський ярмарок. Люди вимагали грошей — у великій кількості і негайно. Щоб наповнити порожню касу колгоспу, керманич вирішив принести в жертву табун. Сільські люди не вміли, не знали, як, власне, вбити коня. Тому запросили різника з великого міста.
Низького зросту, з довгим тулубом та короткими ніжками, він на комбінаті був першою дійовою особою, але мав справу з домашніми, а не дикими кіньми. Побачивши стільки нашорошених вух і очей, грізного жеребця на чолі табуна, різник розгубився. Топтався біля загону, не наважуючись увійти. За порадою місцевого п’янички, що аж трусився у передчуття скорої чарки, здичавілого Каштана привадили до огорожі цукеркою. І він підійшов, і його смертельно вдарили ножем у груди. Інших, схарапуджених, просто стріляли з мисливської зброї. Передсмертне хрипіння коней, дим з рушниць, дим від трактора, який відтягував убитих, лискуча дорога, витерта ще теплими кінськими боками…
Селяни, яким коні давали останню надію вчасно зорати грядку на зяб, чи закрити навесні вологу, кинути зернятко в землю і зібрати врожай, старі і вже немічні, що бачили смерть у різних проявах за часів колективізації, голоду та війни, розповідали про наругу над кіньми, ховаючи очі і соромлячись своїх слів.
Коли все скінчилося, від табуна вціліло кілька жеребних кобил та троє лошат. Вціліла і руда тонконога, яка звалася Чорнобильською. Вона дійсно прибилася до села в пору, коли всі говорили про Чорнобиль.
Отже, здали коней і «розбагатіли»: вождь видав на кожного селянина по 10 гривень. Купити щось суттєве на ці гроші марно й думати, тож «кінські гривні» витратили на шкільні зошити, цукерки, бублики та горілку.
Ярмарок відгув, заворушення стихло, а в того, що поманив Каштана в останню дорогу, щоб потому до нестями обпитися, все ж хочеться запитати: яка та горілка на смак була? Чи не солона часом?
П.Домаха
