Йдемо, Карлсон шкандибає. Галявина закінчується, починається порослий лісом схил пагорбу. Стежка зникає, потроху деремося вгору серед дерев. Спів все ближче. І до співу починають додаватися якісь дивні звуки. Спочатку не звертаю на них уваги, а потім дивуюся, щоб це могло бути? Хлюпання якесь і покректування. Нічого не розумію. Дівчатам тим часом починають співати щось зовсім швидке, ухають, регочуть, у них там прямо свято якесь. І звуки стають гучнішими, вже наче і не покректування, а стогони цілі.
Вже бачу попереду якийсь просвіт між деревами, коли зненацька чується рик, потім пориви повітря ледь не збивають з ніг, примушують тривожно шелестіти дерева. Далі якісь удари по землі, від яких вона аж тремтить.
- Що це таке? – питає Карлсон, який схопився обома руками за дерево. Я схопилася за інше і я не знаю, що відбувається. Тільки чую, як серед цієї бурі регочуть дівчата. Принаймні їм, як видається, нічого поганого не роблять. – Бля! – досить гучно лається Карлсон.
- Ти що! – пошепки гиркаю я на нього. Придивляюся і бачу, щось біле у нього на голові. – Що це?
- Не знаю. – каже Карлсон і стоїть, як паралізований. А на голові у нього шматок чогось слизького і білого. Я б на його місці струсила з себе те, що впало, але Карлсон стоїть і не ворухнеться. Підхожу до нього. Струшую рукою. Кусман білого падає на пісок. Я дівчина досвідчена, то здогадуюся, що впало на бідолашного Карлсона. Він, здається, ні. Ну і хай залишається у щасливому незнанні.
- Що це? – питає.
- Тихо! – наказую йому і притискаю палець до губ.
Невідома стихія буяє десь хвилину, аж поки все не заспокоюється. Ані вітру, ані тремтіння землі під ногами, дівчата зовсім поруч щось тихенько балакають, у лісі починає темніти.
- Пішли далі. – шепочу Карлсону, який все тримається за дерево і якось не виявляє бажання рухатися далі.
- Навіщо?
- Ми ж у розвідці! Треба дізнатися, що там відбувається!
- Я тебе прикрию. – шепоче він. Герой та й годі!
- Дякую, я сама. – кажу йому і починаю обережно крастися вперед. Ось дерева закінчуються. Бачу попереду невеличку галявину. За нею велика печера у майже прямовисному схилі. Перед печерою лежить якесь одоробло, а поруч сидять дівчата, щось тихенько балакають між собою. Одоробло тихо рухається у подиху. Здається, то і є дракон. Але роздивитися його важко, бо вже досить темно. Здається, голова схована у печеру. Он хвіст, яким він бив по землі, вибивши великі рівчаки. А он кучугури, навернути лапами з кігтями. Пристрасна істота, що тут скажеш. Тепер он сопе. Ну як завжди, мабуть, засунув.
Виходжу з-за дерев, йду до печери. Переступаю хвіст, який навіть наприкінці товстезний, як дерево.
- Дівчата! – шепочу співачкам. Вони здивовано на мене дивляться.
- Ти хто? – питає в мене одна з них, мабуть, старша.
- Я – Божена. – перелізаю через кучугур, який нарили ноги чудовиська і ось вже я біля дівчат. – Привіт.
- Привіт. – вони дивляться на мене з зацікавленістю. – Ти що тут робиш?
- Я з агентства ментального захисту. Нам замовили вас повернути.
- Хто замовив.
- Віктор. Начальник управління.
- Передайте Віктора Анатолійовичу, що ми не хочемо. – каже дівчина, а інші кивають головами.
- Що не хочете? – уточнюю я.
- Повертатися.
- Це як?
- А так. Не хочемо.
Я дивлюся на дівчат. Оця їх позиція досить несподівана для мене.
- Хочете залишатися з цим? – киваю у бік дракона.
- Ага. – вони дружньо кивають головами.
- Вам тут добре? – я все ж хочу з’ясувати чому вони вирішили так, як вирішили.
- Нам там погано. Ми ж сироти. Що нас там чекає? Вже цього року випустять нас з інтернату і що далі? Ані житла, ані освіти. Тільки і вміємо, що співати, тільки кому наші співи потрібні?
- Але й тут не мед. – кажу я з такою інтонацією, що і не переконую їх, а просто сумніваюся.
- А нам ніде меду і немає. – каже дівчина і всі її подруги починають кивати головами. – У житті так і буває, що комусь сам мед, а іншим увесь час тільки дьоготь і сьорбай.
- Дівчата, але цей же дракон, він що, збочинець?
- Та ні, йому самотньо. Драконихи немає, а природа вирує. Були б руки, може воно якось би полегше, а то і рук немає, тільки крила. Воно то літати добре, а усе інше – ніяк. Ось він нас и викрав, щоб ми йому допомагали.
- Це ж треба таке! На хор вокально-танцювальний колектив використовувати!
- Йому співі наші дракониху нагадують. Тому він нас і викрав.
- І що оце, увесь час будете йому з природою допомагати?
- Ні. Ваня пообіцяв, що кілька місяців, а потім він нас у Іспанію відвезе.
- Хто пообіцяв?
- Ваня. Його Ванюшою звати, він сам з Вятки. – дівчина киває у бік дракона, який знай собі посапує. Дівчина говорить серйозно, аж головою киває. Всі дівчата її слухають уважно, ледь у рот не дивляться.
- А що в Іспанії?
- А там тепло і море є. Навіть океан. Он у нас Оля була в інтернаті, два роки тому поїхала туди, влаштувалася на рибоконсервний завод. Каже, що робота є і платять добре. Вона уже на Канари з’їздила, машину в кредит узяла. Життя. Не те що тут поневірятися.
- Воно то може і так, але ж чи правду ваш Ваня каже.
- Та ми знаємо, що чоловіки брешуть, але це ж дракон, може таки правду говорить. У будь-якому випадку, вирішили ми йому вірити. Так хоч якась надія є, що владнаємося у житті. Ми ж вирішили разом триматися, не розбігатися. От разом і будемо.
Дивлюся я на них, дівчата хороші. І прикро за них, що і тут їм важко буде, без знайомств і освіти, і в Іспанії, у яку ой як я не вірила. Занадто добре для правди.
- А що цей… - киваю у бік дракона. – Надовго заснув?
- До ранку.
- Ви теж спатки?
- Ні, нам ще прибратися треба. Зібрати його добро в корзини.
- Навіщо?
- Та скоро Андрійович приторохтить.
- А це ще хто?
- Та фермер місцевий. Ми йому здаємо, а він нам гроші платить. Ми ж на дорогу збираємо.
- А навіщо фермеру те добро?
- Каже, що свиней годує, але бреше.
- Звідки знаєте?
- У нас же в інтернаті підсобне господарство. Теж свині є. Фермер у нас купує по сто гривень відро. Щось дорого дуже свиней таким годувати.
- Тоді навіщо йому?
- Та бозна. Нам яка справа? Ми зберемо, здамо, гроші отримаємо і добре. Ну що, дівчата, пішли зберемо. А ви скажіть Віктору Анатолійовичу, щоб він за нас не хвилювався. Він хороший, ми як в Іспанії влаштуємося, так запрошення йому пошлемо. Щоб і він океан побачив. Передасте?
- Добре.
- Ну ми пішли тоді.
Вони дружньо підвелися, узяли лопати та відра, пішли збирати добро, яка дракон розпорошив навколо. Підсвічували собі ліхтариками, бо в лісі вже було геть темно. Я пішла до хлопців. Карлсон сидів під деревом і напружено прислухався.
- Ну що там?
- Спить дракон.
- А чого ж ти дівок не забрала?
- Не хочуть вони.
- Як не хочуть? – дивується Карлсон. – Жартуєш?
- Та що там жартувати? Не хочуть і все. Їм дракон пообіцяв Іспанію.
- Кого?
- Іспанію. Це країна така, у Європі, на березі океану. А океан, це як море, тільки більше і…
- Припини. – каже Карлсон.
- Пішли до Діда.
Ми повертаємося через галявину. Нас зустрічає Віктор. Від хвилювання тупцює на місці, коли бачить нас, то аж підстрибує.
- Ну що там?
Я розповідаю.
- Їх не можна там залишати! Той дракон бреше! У них в Києві виступ!
- Що нарив? – питає Карлсон у Діда.
- Та що. Треба меч героя кувати. А це довго. Тільки вогонь два дні розпалювати. А ще є треба залізо потрібне найти. Потім героя, щоб той меч підняв.
- Ні-ні! То довго! – втручається в розмову Віктор. – А швидше ніяк не можна?
- Можна, тільки погано закінчиться. Це ж дракон! – Дід піднімає палець в гору для того, щоб виглядати більш значуще.
- До чого тут дракон? – встряю і я. – Дівчата і самі не хочуть уходити.
- Як не хочуть? – дівується і Дід. Я розповідаю йому про іспанські мрії.
- Та вони малі, дурні, не розуміють, що їх обманюють! – хвилюється Віктор.
- Вони дійсно малі, але не такі вже і дурні. – кажу я.
- Ти віриш, що дракон відвезе їх у Іспанію?
- Не дуже то.
- Так ото ж!
- Тільки як вони не хочуть, ми силою їх від дракона не заберемо. – пояснюю я свої сумніви.
- У них скоро виступ в Києві! – кричить Віктор про свої проблеми.
- Тихо! – наказує Дід. Всі замовкають. Чутно, як неподалік шелестять дівчата. Видно світло їх ліхтариків. – Що це вони роблять?
- Добро драконове збирають. На продаж.
- Яке добро не розуміє Карслон.
- Як тобі на голову впало. – пояснюю я.
- На голову? Отой слиз?
- Ти що, так і не зрозумів, що то було?
- А що то було? – Карлсон демонструє просто таки дива гальмування.
- Дещо. – втручається Дід. – Вікторе, нам потрібно трохи порадитися, можете нас залишити?
- Добре, але дівчата повинні поїхати в Київ! Це ж секретаріат президента!
- Ми зрозуміли.
Віктор уходить в темряву. Ми сідаємо біля дідівського ноутбука, який тьмяно мигкотить.
- Я так розумію, що головна проблема в дівчатах? – демонструє тверезість погляду Дід.
- Так. Той дракон їм багато чого наобіцяв і вони не хочуть йти від нього. – кажу я.
- Тоді треба їм наобіцяти ще більше і виманити! – демонструє свою безпринципність Карлсон. От вже не чекала. – Скажемо, що їх викликають у Київ, бо їх виступи дуже сподобалися і з ними хочуть підписати контракт!
- Не можна дурити дітей. – кажу я.
- Це ж на їх благо! І нам потрібно це замовлення, у нас вже грошей немає! – аргументує Карлсон.
- Дітей дійсно дурити якось неправильно. – каже Дід.
- А що робити? – гнівно питає Карлсон. – Що?
Хороше питання, на яке поки немає відповіді. Сидимо, думаємо.
- Тоді давайте обдуримо дракона, як ви такі добрі. – каже Карлсон. Зараза така, знімає цю думку у мене майже з язику.
- Як обдуримо? – питає Дід, що як завжди не дає собі улетіти мріями.
- Аби переконати його, що десь є дракониха. – кажу я. – Він би, мабуть, полетів.
- Та це ж легко! – аж кричить Карлсон.
- Тихо! Де ти візьмеш дракониху? – цікавиться Дід.
- Та виріжемо шматок з якогось фільму, зробимо це, як репортаж новин, що наче є дракониха, десь під Черкасами, і хай летить! – Карлсон так зрадів, що видно, як у нього оченята горять у темряві.
- Хороша ідея. Поїхали. – Дід підводиться.
Ми починаємо блукати лісом, не можемо вийти. Дзвонимо Віктору. Ледь знаходимося.
- Ну що?
- Завтра ми звільнимо дівчат. Сьогодні передплата. – каже Дід.
- Ви ж мене не обдурите? – обережно цікавиться Віктор. Видно, що тертий, такого, як і захочеш, не обдуриш.
- Слухай, ми будували свою репутацію шість років! Зараз вона вже нас годує і ми не будемо рубати сук, на якому сидимо! – завченими словами відповідає Дід.
Мчимо до міста. Даїшники нас чогось не чіпляють, хоч ми явно перевищуємо швидкість.
- У мене ж номера облдержадміністрації. – пояснює це диво Віктор. Вже у місті домовляємося, що він заїде до нас завтра по обіді. Хлопці засіли шукати потрібне відео. Потім ще щось довго обробляли, я викликала таксі і поїхала додому. Коли повернулася вранці, хлопці ще щось паяли, нетверезі, з розчервонілими очима.
- Ти подивися, що в нас є! – закричав Карлсон і мені терміново було продемонстровано невеличке кіно про дракониху, яка сидить собі на горі і сумує за другом, якого немає.
- Звідки гори в Черкаській області? – спитала я, бо ж знала, що у сусідів жодних гір немає.
- Ми вирішили його на Кавказ відправити, щоб не скоро повернувся. – задоволено сказав Дід і хитро посміхнувся.
- Ну, тепер треба вирішити, як це все продемонструвати драконові.
- Тобто? – не розуміє Карлсон.
- Ну ти ж не з ноутбука ж будеш показувати! І якось треба підвести звіра, щоб він повірив! – пояснюю я.
- А чого це він не повірить?
- А того, що може він істота підозріла. Обережніше треба.
- Показувати будемо на простирадлі, як кіно. – каже Дід.
- Оце так просто серед ліса показують кіно? – сумніваюся я у плані.
- А чого ні? – не розуміє Карлсон. Як завжди.
- Потрібна якась історія. Щоб дракон повірив. Слухайте, а давайте, зробимо, що ми наче знімальна група програми «Шукаю пару»!
- Це ж програма про людей.
- Про людей. А вони для цікавості і за чудовиськ узялися. Знайшли дракониху і тепер шукають їй дракона! Їздять і показують ролік про молоду! – даю я волю фантазії.
- А що, непогано. – підсумовує Карлсон. Дід тільки киває головою.
- Треба дістати велику камеру, як у знімальних груп. Я буду як кореспондент, а ви знімати. Встановимо екран неподалік печери і почнемо транслювати. Дракон повинен зацікавитися і прилетіти. Як буде запитувати, розкажемо нашу версію, а як ні, то нехай дивиться і летить на свій Кавказ.
- А потім? – питає Дід. Чесно кажучи, про потім я і не подумала. Вже бачили себе перед камерою, розмірковувала, що одягну. Мені кілька разів пропонували йти на телебачення, але я чомусь відмовлялася, хоча кілька знайомих пішли, спочатку тут, в Оклункові, а потім переїхали в Київ.
- А хай тоді шукає вітер в полі. – каже Карлсон, який, як ви помітили був схильний до простих рішень.
- А як знайде? – цікавився далі Дід.
- Так, ти правий. – кажу я. – Треба відмовлятися від цього замовлення. З драконами краще не зв’язуватися.
- Що ти кажеш? – вибухає Карлсон. – Ви з глузду з’їхали! Коли в нас ще клієнт буде? Та ну ви що? Такий план! Що нам зробить той дракон! Що, прилетить в Оклунків і почне розбишакувати? Та він злякається сюди і носа показати!
- Не кричи. – наказує Дід і хмурить чоло. Наче щось думає і вирішує. Хоча я знаю, що вже все вирішено, ми обдуримо дракона, а там вже як пощастить. Відчуваю, як мене дряпає за ногу котик. Це диво мене попросили узяти на ніч, бо ж хлопці були зайняті. Я узяла, а потім не могла викурити з власного ліжка! Спати з ним теж не хотіло, то довелося зачинити котика у ванні, де він вив ледь не до ранку. Але в мене затички на вуха, сусіди у відпустці на півдні, то вий, хоч розірвися. Тепер вони на мене образилися і мстяться.
- Слухай, хвостатий! Ще одна така витівка – підвішу за хвіст, будеш гойдатися! – кричу я коту, який після теракта сховався під стіл і виглядає звідти надзвичайно задоволений.
- Не кричи на Діму. – встряє Карлсон.
- Ти правий, кричати вже запізно, треба вішати за хвіст.
- Тихо! Їдемо до дракона. – наказує Дід. Відступати нікуди. Як те одоробло прилетить, щось вигадаємо.
Далі починаємо їздити Оклунковим, збирати все необхідне. Екран, проектор, відеокамері, безрукавки, як у телевізійних операторів. Я одягаю нові панчохи і кажу котику, щоб він тримався від них подалі, бо інакше не минути біди. Коли приїздимо до офісу, нас вже чекає Віктор. Віддає половину грошей і везе нас на місце. Зупиняємося неподалік гори, хлопці напинають екран, Віктор їм допомагає, але нічого не розуміє. Ми йому навмисне нічого не розповідаємо, щоб не подумав, що це все легко.
Нарешті екран встановлено, проектор теж, колонки для звуку підвішена на деревах навколо. Вмикаємо і починаємо показ на повну гучність. У вухах бринять стогони самотньої драконихи. Мене трохи беруть сумніви, бо все ж це несправжня дракониха, а кіношна, може всі ці її стогони так само приваблюють дракона, як рип гуми надувної жінки – чоловіка. Спливає кілька хвилин, я бачу, що вже усі встигли розчаруватися, коли чується якийсь скрип. Потім з’являється тінь, яка несеться над землею.
- Летить. – говорить Карлсон, говорить, як зачарований. Бо ж вперше бачить дракона, здоровезну тушу, розміром з будинок, як пливе у повітрі.
Ми дивимося за драконом, який робить над нами коло і приземляється біля екрану, з якого стогне і плаче дракониха. Взагалі то вони не дуже схожі, але може у їх виді є статевий диморфізм. Дракон дивиться на екран, як баран на нові ворота, так захопився, що аж став хвостом по землі бити, ледь нас всіх не зніс.
- Обережніше будь-ласка! – крикнула я йому і почала обходити.
- Де вона? – несподівано спитав дракон майже людським голосом, тільки дуже гучно, у мене аж вуха позакладало.
- Вона на Кавказі. Сумує і чекає на коханого. Ми з шоу «Знайди кохання», дізналися, що ви тут є і оце приїхали. Зараз знімемо вас. Давай, Славко!
Карлсон з камерою підходить на тремтячих ногах, наче знімає.
- А вона точно чекає? – питає дракон.
- Точно, точно! Вона ж заявку подала. А ви збираєтесь летіти до неї?
- Звісно! Тільки скажіть де вона!
- Тихіше кажіть, а то ми оглухнемо.
- Ага. Де вона?
Я йому розповідаю, як летіти на Кавказ, обіцяю, що під Туапсе його зустріне наша знімальна група.
- Я можу вас з собою узяти. – пропоную дракон, але ми відмовляємося, мовляв немає закордонних паспортів. – Ну тоді я полетів.
Він підхоплюється, цілує екран, потім біжить, підстрибує і починає рухати крилами. Поступово набирає висоту і за кілька хвилин зникає у далині. Ми стоїмо приголомшені усім, що відбулося. З кущів вилізає Віктор.
- Невже улетів? – питає він.
- Улетів. – каже Карлсон. – А який же здоровань! Слон цілий! Як воно тільки літає!
- Ну що ж, давайте закінчимо з оплатою і можете забирати дівчат. Дракону летіти два дні, то час у вас є. – Дід як завжди не забуває про гроші. Віктор виплачує, все, як домовлялися і біжить у бік печери. Ми не чекаємо, як він там переконає дівчат, їдемо до міста. Там Дід веде нас в ресторан, обідаємо вином і потроху приходимо до тями, бо дракон зблизька вражає.
Десь за місяць нам на пошту прийшов лист з Секретаріату президента з подякою за сприяння вокально-танцювальному колективу «Гармонія». Тобто дівчата таки до Києва доїхали і успішно виступили. А ось дракону не повезло. Бідолашний летів над Кавказом, а там як раз були чергові ускладнення між Росією і Грузією, Ваню прийняли за ворожий літак і збили ракетою. Коли побачили, кого грохнули, то зарили в землю, щоб не було міжнародного скандалу. І начебто ми у тій загибелі були винні, треба було Ваню в Карпати посилати, там безпечніше. Але ж загинув дракон у мріях про кохану, думаю, у останні секунди було йому добре. А якби не збили, якби довідався він, що ніякої драконихи немає? Було б йому дуже боляче. А так помер щасливим. А ми грошей заробили, що у кризу надзвичайно важко.
