“Кожна людина має право на свободу переконань та на їх вільне вираження; це право включає свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань, а також свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь–якими способами та незалежно від державних кордонів.”
(Стаття 19 Загальної декларації прав людини. ООН, 1948)
"Ми самі повинні стати тими змінами, які ми хочемо бачити в світі"
Махатма Ганді
Пролог
5, 4, 3, 2, 1. Поїхали...
Режисер прямого ефіру почав зворотний відлік часу до початку вечірнього випуску новин, додаючи до слів красномовні жести на пальцях. Ведуча помітно нервувала, це було видно по тому, як часто вона поправляла руками своє біляве накручене волосся, гарячково потирала ніс.
Оператор показав спочатку крупним планом її довгі витонченні ноги, неначе спеціально створенні природою для модельних показів та для заздрощів від інших жінок, а потім і дещо стурбоване обличчя.
-Таня, заспокойся нарешті! Роби все як завжди. Читай все просто з монітора, і нічого не видумуй,-цю фразу неодноразово повторила редактор новин перед прямим ефіром, заспокоючи не достатньо досвідченну ведучу. Їй доводилось робити це постійно, бо Тетяна Фролова завжди нервувала перед своїми прямими ефірами, та могла інколи такого наплутати з наданною їй інформацією, що жоден дипломат в світі не вирішив би конфлікти, створенні нею.
-Добрий вечір, шановні телеглядачі. Ми розпочинаємо випуск вечірніх новин. Спочатку коротко: місія Міжнародного Валютного Фонду завершила роботу в Києві, підготовивши ряд вимог для отримання траншу stand-by для того, щоб Україна уникла дефолту...
***
Тетяна Фролова, ведуча вечірніх новин на одному з центральних телеканалів країни, спочатку розповідала телеглядачам про можливий дефолт найбільшої та найбагатшої країни в Європі (за невикористаними ресурсами та можливостями, а не за рівнем життя), а потім про чергову серію мильної опери під назвою "Верховна Рада," в цьому вона права: іншого точнішого слова й не підбереш. Адже так звані "законодавці"-головні герої нескінченої української "Санти-Барбари", замість того, щоб приймати необхідні для країни, в часи фінансової кризи, закони- улюкали та дуділи в дудки, сопілки, немов вони знаходилися на святкуванні Дня Сонця в дикому африканському племені мумба-юмба, били по-піонерськи в барабани, свистіли як розбійники з Великої дороги, кидалися з кулаками один на одного як юнаки, не поділивши дівку на вечір. Цим самим, вони демонструюють свою повну неповагу до українців.
Весь цивілізований світ сміється над нами, коли бачить таку плідну "законотворчу роботу", але менше з тим, "розбійники" та " злісні барабанщики" ніколи не представляли інтереси народу, який вони всі так сильно люблять раз в 4 роки. Було б чесніше, щоб вони на всю країну зізналися, про те, що сума виділена на VIP-лікарню "Феофанія" в 2009 році становить 218 млн грн., а це на 70 млн.грн. більше ніж на всю сільську медицину, от і порівнюйте "богів" і "кріпаків". Народні депутати напевно забули, що влада це в першу чергу відповідальність, а не особистий привілей.
Далі, сексопильна ведуча, в минулому відома попсова співачка, продовжила лякати людей на ніч розповідями про обвали котирувань на торгових майданчиках Нью-Йорка, Лондона, Франкфурта, Києва, Москви. Шокуючим та льодяним левітанівським тоном вона повідомила про банкрутство іпотечного банку Lehmann Brothers, неначе від цього навіть прибульці з сузір*я Оріон повинні падати замертво від інфарктів, величезні проблеми з ліквідністю у великої трійки автопрому США (Форд, Дженерал Моторс, Крайслер), про великий корпоративний борг українських банків, а також про мораторій на видачу депозитів. Всі ці новини, здаєтьсяя, повинні були змусити більшість населення не спати цілу ніч.
Пізніше, на екрані з*явився " незалежний експерт з самої чесної та правдивої агенції" з дуже довгою назвою ( щось пов*язано з демократією) , він прогнозував мало не кінець світу. Як виявляється з його слів, весь Всесвіт тепер буде жити в залежності від дій Федерального Резерву США та стратегії новообраного президента Барака Обами. Експерт гнівно критикував бувшого голову ФРС Алана Грінспена, начеб-то той не передбачив "катастрофічні"(цитата) наслідки повального іпотечного кредитування неплатоспроможного населення. Для важності своїх доводів, він навіть зацитував "батька-засновника" США Бена Франкліна про недопустимість передачі приватним банкам права на випуск грошей в державі. Хоча ніхто так і не зрозумів до чого тут це.
"Неупереджений експерт" напевно вже й забув, як десь пів-року тому, він же осипав діфірамбами та високопарними епітетами, цього ж нещасного колишнього голову ФРС, називаючи його єдиним творцем "нової постіндустріальної фінансової архітектури світу". От як буває у "експертів".
***
Єдине позитивне в цей вечір, що прозвучало з вуст Тетяни Фролової, так це новини про вражаючі перемоги київського "Динамо", донецького "Шахтаря", харківського "Металіста" в Кубку УЄФА. Незважаючи на гнітючі новини про світову фінансову кризу, українські клуби демонструють відмінну гру, та радують своїх фанатів гучними перемогами в Європі та вдома.
Футбол та брати Клички, це поки-що все, чим може гордитися вся Україна, вони стали своєрідною візитівкою нашої нації.
Всіх нас вже дістало, що про Україну в світі знають тільки погане: як не мафія, то фінансові піраміди, маньяки, "отморозки" бігають по вулицям, і ще безліч-безліч негативу, який виливається майже не кожного дня закордоним глядачам, читачам, слухачам.
Одне цікаво, чому на всесвітній службі Бі-бі-сі (BBC world) рекламують курорти Хорватії, Уганди, Греції, Казахстану, Індонезії, Нігерії, а про наші місця для відпочинку Ви не почуєте нічого?
Дивно якось! Може нам і не має, що показати, окрім розграбованих заводів, ферм та вимерлих сіл? Чи в держави немає грошей на замовлення рекламного ролику на сорок сім секунд на Бі-бі-сі? Може. Тільки ніхто в світі в це не повірить, бо в Києві більше "Лексусів" та "Бентлі", ніж в Амстердамі та Оттаві разом взятих, я вже мовчу про загальну кількість бутиків по країні... Одне радує, що нам поки-що далеко до "олімпійських"олі богів на Рубльовкє.
ХІБА МИ НАСТІЛЬКИ ПОГАНІ ТА ДУРНІ???
НЕ МОЖЕ БУТИ!!!
Прийде час, і ми забудемо тих підлих брехунів, які кожного дня намагаються зробити з нас ідіотів. Не вийде! І підліткова криза розвитку мине, і ми нарешті прокинемося від багатовікового сну байдужості до своєї долі. В нас все гарне лише попереду! Врешті-решт, дуже хочеться в це вірити, як кажуть психологи-самонавіювання інколи допомагає, а в часи розпачу, це здається такою ж недосяжною ціллю як і для американців встановити пам*ятник Рональду Рейгану на Червоній площі в Москві.
***
"Давай, кажи про наше екслюзивне та сенсаційне інтерв*ю, вже час!"-на моніторі з*явилася підсказка для ведучої.
Тетяна Фролова, ведуча програми вечірніх новин, завжди користується підказками на моніторах, її навіть змушують це робити, бо колись вона спробувала зімпровізувати та наплела дурниць, переплутавши Усаму бін Ладена з Саддамом Хусейном в присутності американського посла. Після цього, ображений дипломат назавжди відмовився приходити на політичне ток-шоу цього телеканалу. Звичайно, тут і думати нічого, на роботу ведучої її взяли тільки за те, що вона досить відома та розкручена співачка. Мало не щодня її напів-оголене тіло показували в музичних кліпах в різних позах та ракурсах на всіх телеканалах, тому менеджери каналу цілком логічно обрали її для підняття рейтингів програми новин. Тільки з одним вони дещо прорахувались- Тетяні набагато простіше розібратись в косметичних новинках від Vichy та Garnier, колір лаку для ногтів на ногах, світських плітках про Бреда Піта та Анжеліну Джолі чи в любовних п*ятикутниках наших "суперзірок"(себе вона вважає теж такою), ніж в тонкощах монетарної політики Європейського Центробанку, прихованих месіджах Володимира Путіна, чи в хитросплетіннях української кумівства.
Інколи, а це майже завжди, вона й сама не розуміє про що власне йде мова, її робота це-просто прочитати інформацію з монітора, кокетливо закидувати свої стрункі довгі ноги, сексуально вигинати спину та демонструвати чоловічій половинні країни свій п*ятий розмір бюсту-накачаний силіконом, погодливо кивати головою в такт співбесіднику, постійно дивитись в телеекран з серйозною міною, от і все в принципі, що від неї вимагається.
***
-А зараз, наш канал пропонує Вам переглянути напевно найскандальніше інтерв*ю з часів оприлюднення так званих "плівок Мельниченка". Невідомий чоловік сам вийшов з нами на контакт, та запропонував взяти у нього інтерв*ю, пообіцявши розповісти нам всім сенсаційні факти. Наш провідний журналіст, Андрій Мельниченко, керівник бюро журналістських розслідувань "Ukrainae incognita" виїхав на, запропоноване таємничим паном, місце. Нагадую, це прямий ефір. Зараз наші режисери налаштовують супутниковий зв*язок з Андрієм. Ось мені підказують, що Андрій вже на зв*язку з нами,-затараторила скоромовкою Фролова.
-Андрію, добрий вечір!
-Добрий вечір, студія!-привітався журналіст,- ми вже готові розпочинати! Наш невідомий гість вже чекає на нас в потаємній кімнаті. На жаль, ми не зможемо побачити його обличчя, він сидить в зовсім темному кутку кімнати.
-Добре, Андрію, ми з нетерпінням чекаємо обіцянної сенсації!
-Добрий вечір, Україно. З Вами я, Андрій Мельниченко, навпроти мене сидить наш гість, який вийшов зі мною на зв*язок декілька днів тому, і запропонував розповісти на всю країну про сенсаційні події нашої дійсності. Тож йому слово.
-Добрий вечір, громадяни України! Скажу відразу, я поки-що не можу назватись, але це не від того, що я особисто боюсь когось... Через те, що я Вам повідомлю, можуть постраждати невинні люди. Втім, це не так важливо зараз,-запутанно розпочав незнайомець.
- Може, перейдемо відразу до теми..? Про що саме Ви хочете розповісти нашим телеглядачам?-нетерпляче запитував Андрій.
-Я збираюсь розкрити істинні причини самогубства полковника міліції Олександра Трофимлюка, начальника відділу по боротьбі з організованною злочинністю,-відразу шокував глядачів незнайомець.
***
Загадкове та незрозуміле самогубство Олександра Трофимлюка два дні тому потрясло всю країну, ніхто до ладу не міг пояснити логіку його дій, адже він був успішний міліціонер нещадно боровся зі злочинністю, жодного разу не заплямований в корупційних скандалах, чи в політичних змовах. Журналісти пропонували на розгляд людям безліч неймовірниих теорій: від теми коханки до "кризи середнього віку". Це самогубство, цими днями, постійно було на вустах у людей.
-Справді? У Вас є така достовірна інформація?-перелякано поцікавився Мельниченко, він очікував чого завгодно, але тільки не це, слова незнайомця збили його з пантелику.
-Так, в мене є достовірні факти, але все по порядку...Ви повинні знати правду, бо тільки правда зробить Вас вільними...
Глава 1
Було десь біля дванадцятої годинни ночі, йшов сильний проливний дощ, поривистий вітер з величезною силою безладно розсівав краплини води по вулицям міста. Як кажуть в народі в таку погоду гарний гоподар навіть смертельно хворого дворнягу з хати не вижене.
Олександр Трофимлюк-полковник міліції квапливо вибіг зі свого будинку, майже відразу був зупинений непрохідною стіною вітру, краплі дощу, немов різки, боляче вдарили йому по обличчю, він інстинктивно закрив його руками.
"Сьогодні дійсно жахливий день, що цим стариканам треба в цій пізній порі дня?"-розізлившись подумав майор, наближаючись до машини, яка заховалась неподалік від його будинку. Йому відчинили задні двері.
В салоні горіло лише тьмяне світло від панелі приборів, в іномарці сиділо троє.
-Ну що Саня, допригався таки?-запитали в нього відразу в лоб, мабуть замість привітання. Трофимлюк спочатку оторопів від такого початку нічної конспіративної бесіди, але мозок, не гаючи часу нагадав йому, навіщо його підняли на ноги о 12 ночі.
-Нікалайович, я ж Вам казав, дайте мені ще пару днів, і я знайду його... Ми вже майже вичислили їх, ще трохи і ми візьмем всіх, вони пошти трупи- винувато виправдовувася полковник.
-Вже сильно пізно, Саня! Ми давали тобі достатньо часу зарамсіть праблєму, ти не зміг знайти їх. А зараз ми всі під загрозою, вони нам погрожують викриттям. Потрібно було раніше думать і робить щось, а не дотягувати до цього критичного моменту,-пояснив йому старший по званню, його давнішній колега. Про його високий статус в міліції свідчив 120 кілограмовий живіт, та розпухле від постійних п*янок обличчя. Тепер, зрозуміло чому молодь так рветься в правохоронні органи, не для того, щоб захищати нас від "отморозків", а для того, щоб відкормити такого ж здоровенного пуза як в Рошфора з мульфільму "Чіп та Дейл". В Україні, здавна велике пузо вважається символом достатку, сили, та "ваги" в суспільстві. Карл Юнг сказав би з цього приводу таке "це все наслідки колективної пам*яті, компаньєрос." Дядько Фройд знайшов би в цій звичці сексуальні збочення (даю руку на відсіч). Повертаємось до наших героїв.
Інші двоє сиділи на всяк випадок, якщо б ситуація вийшла з-під контролю.
-Шо означає раніше?-перелякано запитався Трофимлюк, в нього затряслися руки, кинуло в піт, миттєво пересохло в горлі. Так організм реагує лише на виклики пов*зані з загрозою для свого існування. Полковник міліції зі своєї багатої на події практики швидко здогадався, що означає "раніше" сказане старим кабінетним бюрократом в погонах.
-Ти розумієш, що тепер ти повинен піти... Ти повинен піти назавжди..,-ошарашив його колега відвертим проханням.
-Куди піти?-зробив вигляд, що не зрозумів майор.
-Туда,-незворушно сказав йому той же чоловік , багатозначно показавши вказівним пальцем на дощове небо.
В салоні машини встановилась гнітюча тиша. Кожен з присутніх стидливо ховав очі, щоб не зустрітись поглядами один з одним. Трофимлюк зрозумів тяжкість та незворотність ситуації, в яку він зараз потрапив, але інстинкт самозбереження продовжував хоч-якось боротися за життя. Обличчя Трофимлюка прямо-таки перекосилося від жаху, і він сильно прикусив губу, відразу виступила кров.
-Ви таки вирішили від мене позбавиться,-нервово констатував він, постукавши пальцями по сидінню,- а, якже жінка, діти?
-Сань, ти послухай, ми не можемо допустить, щоб про тебе дізналась вся країна. Тобто, я трішки не так виразився,- тут же поправився міліціонер,- що ми знали з самого початку, що ти замішаний в цій справі. На жаль, ти вже відпрацьований матеріал для нас. Сьогодні, я зустрічався з цим мужиком...Він не йде на компроміс з нами щодо тебе...Він хоче тебе завалить публічно, все розказать пресі, ми не можем собі цього позволить. Народ потом всіх наших старих мєнтовських чєрвєй на вилах винесе з кабінєтів, якшо узнає хто з тобою був в тємє.
-І що? Вирішили мене одного сплавить? Нє, не вийде, я вас всіх заложу! Будем всі разом відповідать!
-Вийде, Саня, вийде! Ми з ним домовились, шо ти уходиш в тєнь, но ми позволяєм твоїй сім*ї уїхать отсюда, дєньги, все остається у них, но ти уходиш, така наша умова, інакше сам розумієш... Нє, ну, якщо тобі їх не шкода, вони підуть разом з тобою. А він, завтра на всю країну викриває факти про тебе, про Мілютіна, Еллу, і так далі, а ми завтра же берем Мілютіна. Ти пойми правильно, ми не можем жертвувать всією правоохоронною системою. Люди і так дивляться на нас як на ізвєргів. Страна живе в бєспрєдєлі, ти і сам це знаєш. Тебе ж ніхто не заставляв прикривать того отморозка Мілютіна, ти сам це зробив, ти за це получав сєрьозні дєньги, ми прикривали тебе як могли... Но, більше ми не можем нічого зробить для тебе. На верху, "пєнсіонєри", вже все вирішили, або ти сам, або тебе. Єдинне, про що я попрохав, так це, щоб не трогали сім*ю, вам і так хотіли зробить аварію, то інсценіровать ограблєніє, і всіх вас тю-тю... От так,-тяжко видихнувши, наче після сповідді, промовив старший міліціонер, повідомивши секретні деталі перемовин.
-І ви зробите з мене "козла отпущєнія", "оборотня в пагонах" на всю страну?-гнівно поцікавився майор, зрозумівши, що його участь вже вирішенна. Він як не хто інший знав, якщо "наверху все вирішенно", то вже нічого не вдієш, жити залишилось не довго.
-А шо нам остається робить?! Ти сам все до цього привів! Канєшно зробим, тобі уже буде всьо равно, ми повинні це зробить! Нам ще жить та жить. Ти вже далеко зайшов, Саня! Кожний сам відповідає за себе, така у нас система, нічого не поробиш, на жаль!- мабуть щиро пожалкував знайомий полковника.
Трофимлюк слухняно мовчав, тут вже дійсно нічого не зробиш. Перемовники вважали, що він думає, згадує приємні моменти з життя, скажу відразу вони помилились, навпаки, полковник ні про що не думав, просто мовчав, думати було вже нічого, тобто ні про що.
-Я прекрасно розумію, шо зробити "ЦЕ" буде важко, тому я привіз тобі одну штуку, взяв у наших відомчих лікарів. Просто вколиш собі, і заснеш..,-пояснював " міліціейський бонза", обережно додавши,- на віки. За жінку і дітей не хвилюйся, ми відправим їх в другий город, після того, як закінчиться скандал. Вони витримають, їм доведеться це пережити, і нападки преси, і шуміху навколо цього. Але будуть живі, а там час вилікує.
-Та, не нада мені нічого давать, я мужик кінець-кінцем, я сам "ЦЕ" зроблю,-змирившись зі своєю долею, сказав міліціонер. Єдине, за що він дійсно переживав зараз так це за сім*ю.
-Як хочеш,- байдуже відповіли йому,- тільки зробить "ЦЕ" треба сьогодні до ранку. Ну-у-у, ти сам розумієш, нам треба приготуватись, все облаштувати як треба. Нам же завтра треба виступити по тєліку...Обществєнность буде требувать інформацію, нада шось правдоподобне збрехать же, а то заклюють...
-Я зрозумів, наостанок скажіть хоть хто це, щоб я перед смертю знав!-попрохав Трофимлюк, щоб йому назвали людину, через яку розпочався весь сир-бор, і який зрештою змушує його добровільно йти з життя.
-Ми не знаєм! Це нагле падло, переграло нас повністю. Ми про нього нічого не знаєм. Я сам не понімаю, чого він за тебе так взявся. В нього прораховано всьо, нічого не дізнаєшся не підкопаєшся, все покрито суцільною таємницею. Ви комусь сєрйозно перейшли дорогу своїми тьомними дєлами,-дипломатично відповіли полковнику.
-Та шо ти брешеш!-розгнівано кинув Трофимлюк,-
-Ви знаєте хто це, просто не хочеш нічого казать. Я поняв, ви з ним договорились, шоб мене одного сплавить. Вам це вигодно. Канєшно, тоді буду я один винуватий у всьому, даже мертвий, а Ви всі, жирні коти, опять вийдете сухими з води. Ви ж такі самі злочиці як і я, просто Ви більше примазані до начальства. Я все поняв, ви за мене все рішили.
-Я зроблю "ЦЕ", тільки пообіщяйте, шо жінку і дітей не тронете, падлюки.
-Слово честі..,-відповіли йому хором.
-Ай, яка там честь,-роздратовано відрубав полковник.
Коли він виходив з машини, в нього запитали:
-Записку напишеш?
-Яку ще на фіг записку?
-Ну-у, там в жизні розчарувався, з жінкою не лади, шось в том роді?
-Нє, самі пишіть, козли.
Приблизно третьої ночі в одному з будинків в котежному містечку пролунав одинокий постріл, якого ніхто не почув через страшену зливу та ураган. Полковник міліції Олександр Трофимлюк був знайдений застреленим в своєму кабінеті наступного дня, на столі знайшли посмертну записку, в якій міліціонер написав, чому звів рахунки з життям "втомився від постійних домашніх скандалів, безпідставних звинувачень у шлюбних зрадах".
Люди ворушіться, бо страх і байдужість ведуть до зубожіння та рабства!!!
Байдужість-причина страху!!! Герман Мелвіл
Все, що необхідно для тріумфу зла, так це змусити добрих людей нічого не робити.
Едмунд Бьорк
Глава 2
Вже сідало втомлене сонце.
Всі порядні городяни поспішали додому: чоловіки вже подумки обіймали жінок, дітей, потім насолоджувались вечерею. Їхні жінки поспішали теж- потрібно ж забрати дітей з дитсадка, купити продуктів в супермаркетах, щоб приготувати ту ж вечерю. А взагалі, в їх житті все як завжди-буденна монотонна рутинна.
Нестримний потік машин, нескінченні пробки, пронизливі дратівливі звукові сигнали, лайка між водіями...
Останні промені сонячного світла відбивалися в склі височенних офіс-центрів в центрі міста...
Хлопці і дівчата проходили повз численні в місті ресторани, паби, кафе, кінотеатри, їх запальний сміх руйнував спокій наступаючого вечору. Яскраві вивіски, сіті-лайти, баннери, біг-борди створювали враження, що ти не в Україні, а наприклад в Лас-Вегасі-центрі світової безтурботності та різноманітних розваг чи в Монте-Карло-місце зустрічі міліонерів, щоб ще один раз скинутись грошима для подолання голоду в Африці.
Але не тільки це можна побачити в місті: старі бабці повсідалися на лавках біля своїх будинків-постійне місце дислокації клубу "кому за 60". Кожна, звичайно, ж зі своїми давно наболілими проблемами, власним баченням політичної ситуації в країні. Грубо перебиваючи одна одну, вони обговорювали шляхи виходу планети з економічної кризи, а потім поступово в ході тяжких словесних баталій дібрались й до молодого подружжя, яке нещодавно оселились в їх будинку. Голоса бабусь як завжди звучали у властивсій їм осуджуючій манері. Їм, носіям високої моральності, категорично не подобались відкритті наряди молодої жінки, матюкливий сленг її чоловіка, проте найбільше бабусь дратувала повна відсутність уваги з боку молодих до їх персон, молоді люди навіть ніколи не обтяжували себе сказати бабусям таке рідне і конче необхідне для соціального контакту слово "Здрастє".
Майже кожен в місті може прийти до власного помешкання, побути з сім*єю, запросити друзів, відсвяткувати дні народження, згадати щасливі моменти зі свого життя, поділитись проблемами, пожалітись на босса, поплакатись в жилетку.
Лише ВОНИ просто спостерігають за цими лише зовні щасливими людьми. Тільки приховане спостереження залишили люди ЇМ для зв*язку з містом, та напевно і з усією людською цивілізацією. Люди по-різному дивляться на НИХ: частіше всього з презирством, хтось з жалем, а декому, і це в основному, простіше відвернутись.
БЕЗПРИТУЛЬНІ ДІТИ поступово збирались до купи біля каналізаційного колектору, це-місце їх загального збору. По-одному, а частіше невеликими групами вони підходили до колектору. Діти ділились враженнями за ще один прожитий, та на силу вимучений день. Місцеві таксисти зневажливо називають цей колектор "тирло".
***
–Пацани, я сьодня собрал тридцять сєм бутилок, потом здал...купив пакєт дєшового молока, нєсколько булочок...так хотілось жрать, аж живот здавлювало. З Каляном скінулись на "Момєнт", так що покайфуєм сьодня! А ви як? Шо нарилі?-по-діловому розмовляв хлопчина років з десяти, його права рука міцно затисла в кишенні тюбік клею «Момент».
–А шо ми?! Шаталісь целий день! Прошвирнулісь под конєць дня по мусоркам, найшли коє-шо..! А тє уроди..! Чуть по мордам нє получили!-тяжко дихаючи відповів інший.
–Шо за уроди? Хто? Шо хатєлі?-здивувався Саньок, який перший розпочав розмову.
–Та...Ми тока залізли в баки з мусором, як прибігли якісь алкаши, давай орать "шо ета іх тєріторія, убірайтєсь вон"! Чуть не убили, уроди!-прозвучала відповідь.
–А я скока вам раз казав? Нада ставить на "шухєр" пару чєлов! Ну лади, "Момєнта" хвате на всіх!-з особливою радістю вимовив останні слова Саньок, витягнувши з кишені клей, щоб показати всім.
–Та нам пожрать би шо-нібудь! Ми почти весь день тинялись голодниє! Тока в конце дня падвєзло чутарік-ми одному шнирю занесли товар на склад на ринкі, то он розщедрілся: купив нам піражков і півка!
-Када це було ще?-перебив його товариш.
–Окей, палєзлі! Шото нарішаєм!-закомандував Саньок, направляючись до входу в колектор.
Промені сонця стали останніми свідками того як безпритульні діти по-черзі лізли в колектор через люк. Вони підштовхували один одного, намагаючись швидше залізти, та сховатись від ненависного їм горішнього світу.
Вони вже вдома. У цих дітей власний дім, своя сім*я, хоча не така як у всіх. В них доля- від всіх відрізнятись. Вже напевно звикли до цього.
Брудна, набита всіляким хламом каналізація-ось їх дім. Сморід і якийсь неприродній запах просякнув буквально все в помешканні безпритульних. Від цього вбивчого запаху, для того хто потрапить сюди вперше, стане відразу зле. Тільки для них він є своїм і рідним. Безпритульні діти звикли до всього: до сморіду, голоду, щоденних образ, ненависті від людей та Бог знає ще до чого. А що? ВОНИ виживають. Зараз їм важко пригадати, хто перший облюбував цей колектор. Втім це не так вже й важливо для них.
З часом діти наносили в колектор безліч різноманітного сміття, яке було розкидане по всій обжитій ними площі. Дещо з цього сміття колись було їжею, щось-одягом, інше-лежанкою. Сьогодні як завжди в цей період дня, більшість з дітей тримають в руках поліетиленові пакети- в них те, що було знайдено на смітниках, біля ресторанів, кафе, кінотеатрів, зупинок. Безпритульні діставали з пакетів об*їдки, недопите молоко, жалюгідні обрізки ковбас, незрозумілі суміші, та і як не дивно багато цілих шматків хліба. ХЛІБ завжди рятує дітей від повного голоду-його люди викидають на смітник в найбільших кількостях.
Через спеку, як на вулиці, так і в середині колектора, недоїдки, та інші принесені ними предмети "домашнього вжитку" і створюють той сморід від якого кожен з нас втратить свідомість. Все це було хаотично розкидано. Їхнє помешкання ні чим не відрізняється від смітника. Посеред всього лежить декілька матраців, які були дуже порвані, з них було видно шматки матерії, наскрізь просякнуті нестерпно давлючим запахом. На них БЕЗПРИТУЛЬНІ складають всі речі знайденні за весь день: зламані годинники, друзки, рейки, дощечки, розбиті чашки та ще багато різного хламу. Цей непотріб спочатку завжди сортується "старшими" (хлопці віком від дванадцяти до чотирнадцяти), вони також ділять їжу здобуту всім товариством за день, це напевно є найприємнішим моментом дня для всіх. Отримавши свої "порції", діти повертались на свої місця, звичайно дехто ображається на "старших", вважають себе несправедливо обділеними. Але пізніше образа змінюється на величезну радість: на кошти виручені від здачі пляшок, макулатури, випрошеної милостині, випадкових підробіток, крадіжок, "старші" купують клей чи бензин, який розділяється на всіх. Нюхаючи клей чи бензин, БЕЗПРИТУЛЬНІ забувають, що вони голодні, обідрані та нещасні.
***
Через деякий час після прийому галюциногенів вся компанія збирається навколо "старших", які сиділи на облізлих матрацах. Вони розподіляли хто і куди завтра піде "працювати".
–Ей, Калян, ти, Жекан, Нікі- завтра йдете до жеде вокзала з утра, пока туди не прийдуть "мужики", ясно?-властно заявив Василь-старший і досвідчений хлопчина з усієї компанії. "Мужики"- дорослі люди, які опустились на соціальне дно, по-простому кажучи бомжі. Вони не дозволяють "працювати" на своїй території, часто вчиняють жорстокі бійки з іншими бомжами чи навіть з дітьми за свою сферу діяльності. Тому Василь розподіляв своїх хлопчаків так, щоб вони прийшли раніше "мужиків", а то розбірок не уникнути.
–Да, понятно! А чьо тока ми туда ходимо? Ми нє адін раз палучалі па мордє ат бамжов!-роздратовано промовив Колян, який був старшим серед своїх хлопців.
–А кто туда піде?-резонно запитав в нього Василь,- ви хотя би сможетє убєжать от них! Ти сам харашо знаєш, що жеде вокзал нас только і корме, там людей всігда багато, щось тай дадуть...Так шо давай...Ви завтра туда!-пояснив свою думку Василь.
-Рома, ти, Пудєль, Сєрий, Мала-завтра на центр! Прашвирніться под рєсторанами, кабаками там нам іногда получаєця вицепить цілі мішки об*єдков. Главноє, успійте первими, шоби другіє "фірми" не забрали всьо!-продовжував командувати Василь.
–Канєшно, ми як всігда вийдєм рано! Только завєді будільник, шоб ми не провтикали!-бадьоро відповів Рома, повернувшись до своїх і показав жестом на Василя "мовляв слухайте старшого".
"Фірмами" називають одна одну ватаги безпритульних дітей. В цих "фірмах" своя ієрархія управління: старші контролюють менших і розподіляють серед них все, що вдалось знайти за день. Дуже часто між "фірмами" спалахували не по-дитячому жорстокі бійки, війна велась як завжди-за територію. В цьому безпритульні діти нічим не відрізнялись від дорослих. Звичайно, ласим шматком була територія, де багато ресторанів, кафе, кінотеатрів, дискотек, тобто центральний район міста, за контроль над ним і велися справжні війни.
Як в популярних зараз бойовиках-старші серед безпритульних "набивали стрєли", тобто призначали час і місце бійки, який влаштовував обидві "фірми", той хто перемагав і отримував контроль над бажаною територією. Зазвичай перемагали ті, у кого більше старших хлопців. Билися по традиції під мостом, стінка на стінку, билися не тільки кулаками, часто безпритульні використовували один проти одного й каміння, палки, навіть ножі. Правила бійок встановилися хлопцями, які "атматалі срок" в колоніях, і перейняли звідти такий спосіб вирішення спірних питань-"стрєлкі". Не дивно, що після таких жорстоких розбірок під мостом випадкові перехожі знаходили тіла вбитих безпритульних дітей, які були забиті на смерть в боротьбі за об*їдки та за контроль над сміттєвими баками. Коли після однієї з таких "стрєлок" люди знайшли під мостом понівечені та спотворенні тіла діток, то містом поповзли чутки про маньяка, який вбиває дітей. Міліція збилася з ніг, шукаючи його, але безрезультатно. Для свого виправдання вони знайшли душевнохвору людину, яку взяли тільки за те, що просто проходила біля злощасного мосту, але його хаотичні свідчення не наблизили слідство до розкриття масового вбивства безпритульних дітей. І тільки коли до міліції потрапили безпритульні за крадіжки, стало зрозуміло, що ніякого маньяка не було, це діти вбивали дітей. "Бєспрізорнікі" розповіли в міліції, що вони завжди з*ясовують стосунки під мостом, і дехто з них назавжди залишається лежати під мостом.
Відносну тишу зруйнував тоненький голос найменшого з ватаги, Андрійка: -
-Вась, а ми куда завтра? Ми же с табой завтра?
-Да, канєшно со мной! Як токо завтра всє пайдут по "точкам" ми сразу оприходуємо всє мусорні баки тут у нас вулиці!-відразу відповів Василь і продовжив,- надєюсь, ми успієм раньше тих шакалів, а єслі нє-то на ноги! Щас ето нє важно! Пацикі доставайте бистрєє кайф і пакєти.
Кожен з них нетерпляче чекав на ці слова."Клей" та "пакєт" звучать для безпритульних як команда "до дії!".
–Давай, капай мінє больше клєя!-зриваючи голос кричав Василь.
По-старшинству вони підходили до Сані, Ромки, потім одягали пакети, з клеєм всередині, на голову і дуже швидко вдихали пари. Падали на матраци, на підлогу. Їхні замурзані, подерті обличчя розпливалися в щасливій посмішці, випромінювали радість хоч одного разу в день. В цей момент вони бачили мрії, нездійснені бажання, різнокольорові фантазії. Нюхаючи клей, нещасні діти намагалися втікти від вбивчої реальності, та суспільства, яке не сприймає їх. Відчували таку бажану насолоду, але й вона не довго тривала. Глюки від клею проходили досить швидко, свідомість повертається до реальності і все...Знову постає для них вічне питання-як вижити завтра?
Коли всі приходили до тями, Андрійко, зашарудів пакетом, щось шукаючи в ньому. Василь відразу кинувся до нього зі словами:
-Що, тварь, "хавку" от нас никаєш? Ми ж к тєбє...Ми-одна сім*я! А ти...!- заніс кулак на головою зляканого Андрійка. Той лише закрив обличчя обома руками- спрацював захисний рефлекс. Інші теж підбігли слідом за Василем до нього. В колекторі створився страшенний гомін від хаотичного крику безпритульних. Вони знайшли "крису", так називається той, хто щось ховає від товаришів. За це у безпритульних передбачено жорстоке покарання "тьомная". Це коли всі б*ють того, хто винний по-черзі і без винятку, так як навчили "атсідєвшиє в калоніях" товариші.
Андрійко, захлипуючись:
-Пацики, ви чьо? Ета нє то, шо ви подумалі! Ета нє жратва!Всєво-навсєва шахмати!-скрізь сльози пояснив.
–Я ж от вас нікада нічьо нє никал!
-Дай сюда свой пакєт! Ща я гляну!-протягнув руку Василь.
–Тіха, я сказал! Чьо ви там арьотє? Шо нє слишитє, шо я сказал!-крикнув він, взявши в руки пакет Андрійка.
–Такі да, нє саврал малой! В натурє шахмати!-сказав з подивом старший, заглянувши в пакет.
–Де взяв?-постало цілком слушне питання.
Василь тримав в руках чудернацьку чорно-білу коробку, яка привернула увагу всіх; від нього чекали пояснень що таке "шахмати"-мало хто з них чув раніше це загадкове слова.
–Я нашол, нашол!-заїкаючись відповів Андрій,- ми з пацанами рилісь сьодня в баках с мусаром, там ані й лежали...прикиданні всяким хламом...ну я витянул, витєр іх і сюда прітараніл.
–Іграть умєєш?-поцікавився Василь, простягаючи йому шахи назад і заспокоїв,-ладно, малой нє плач, нє ной!
Після цих слів Андрійко перестав надриватися плачем, витер сльози брудним рукавом, підняв голову, крадькома поглянув на Васю, ще трішки потягував носом і наважився:
-Ми раньше с батьой і братом шпілілі в шахмати. Батя тода ще работал на заводє, сільно не бухал...І када приходив з роботи приносив нам з братаном сіропа та бубліков, чітал газєти, потом садив нас біля себе...Показував як іграють в шахмати.
Андрійко вже заспокоївся, глибоко вдихнувши, продовжив свою розповідь:
-Сначала було тяжело разобраца толком, но потом через нєсколько нєдєль ми научілісь с братаном правілам, і уже якто іграли, но..,-тут малий запнувся, перевів подих,-шпілілі ми не довго, батя бухал всьо чаще і чаще, позже іхній завод закрилі...сори...скандали...сємейні разборкі...потом мамка начала бухать і начался бєспрєдєл! Драки були дома постояно,- в нього знову виступили сльози,-якто вони дома бухали з корєшами з под*єзда і щото не поділили, началі драку вязать. Мамаша пирнула пахана ножом в спину...прієхала "скорая", мєнти...Батю повезли вже мертвого, а нас з мамкою притарабанили в мєнтуру, там я й ночував...чєрєз пару днєй мене забрали в дєтський дом. Там я встрєтілся с тобою Вася! Помніш?-запитав Андрійко у Василя.
Якось непомітно всі безпритульні обсіли його, кожен уважно слухав його розповідь, майже в усіх була одна й та ж історія життя.
-Тю, таке спросив?! Канєшно помню! Тебе привели такого малого, зляканого, зарьованого, мінє стало жаль тебе... А ти помниш, як нас там учітєля наказивалі, мачілі палкою по рукам, закривали в туалєті на ноч..!-задумливо промовив Василь.
Андрійко скоромовкою випалив:
-Виганяли на мороз зімою, а літом не давали води по пол-дня!
Рома поглянув на всіх і здригаючись чи то від холоду чи від неприємних спогадів додав:
-Ай, як спомниш, аж мурашки бєгают, так страшно стає! Шо ж ми їм такого сдєлали, а?
Ніхто так і не зрозумів до кого адресоване питання чи до них чи до вчителів.
-Та-а-а-к,-протягнув Василь, погоджуючись з Романом,-то були ще ті уроди, так іздєвались!
-Вась, а помниш як хотіли втікти, а нас поймали і закрили в темній, сирой комнатє на целих два дня. Я тоді думав,що ми схаваєм друг друга з голодухи..,- продовжував згадувати Андрійко.
–Нам тоже було не сладко! Коли боліли іногда- то воспітатєлі нам казали, що ми всі подохнем скоро! А пацани нєкоториє розказували, шо раньше даже виганяли полностю голих на уліцу зімою, тіпа шоб закалялись! Послє етого нікто ходить довго нє мог, а вони ганяли туда-сюда!-Сергій не залишився осторонь спогадів і розповів про свої враження від дєтдома.
Лєна також знайшла, що розповісти товаришам:
-Та воно в каждом дєтдомі так. В нас такий прикол був: прівьоз один "крутой" нам бальшой тєлік, дівідюху, приставку ігрову, шоб ми ото дивились та гуляли.
–Ну і шо, і у нас такоє било!-роздратовано вигукнув Роман.
–Та падажі ти! Хай малая розкаже!-підтримав Лєну Василь.
-Прикол бил в том, шо дірєктор забрал ето всьо сєбє, а нам притянув старий чорно-бєлий тєлік, каторий показивал тода, када його ударіш чєм-то тяжолим зверху...
-І шо далі?-нетерпляче вигукнули діти.
–Прієхал той "крутий" до нас в дєтдом, глянув, а не тєліка, ні приставки нєту. Пашол он до дірєктора, витягнув його з кабінєта і давай його біть па мордє, а тот ридаєт как тьолка саплівая, нюні розпустив. А нам так прикольно було, правда токо поначалу, бо потом дірєктор вобщє азвєрєл- обзивал нас всякімі гадостямі, білі больше, чим раньше,-пониклим тоном закінчила коротку розповідь Лєна.
–Ми ж тоже чьо с Андрюхой тікали, бо били сильно, іздєвались уроди над нами! Я всєх іх нєнавіжу!!!-голосно сказав Василь.
Більшість з їхньої ватаги були діти, які повтікали з дитячих будинків, в яких над ними жорстоко знущались педагоги-вихователі, а також діти, які повтікали з дому через нестерпні умови життя, насилля батьків, їхню байдужість. Звичайно, це все об*єднувало дітей, але, спогади про наругу над собою зі сторони батьків чи то вихователів-дуже тяжка ноша для їхньої все ще дитячої психіки. В новому місці свого проживання,-вулиці вдень, каналізаційний колектор вночі, нічого на краще не змінилось, та ж сама жорстокість, байдужість. Безпритульні вже зрозуміли, вони нікому не потрібні а ні вдома, тим паче на вулиці.
Василь ще раз нагадав усім, хто куди вирушає працювати. Після всіх цих розмов, тяжких спогадів, отруйних випарів клею безпритульні готувалися до сну. Вони вже не мріють так як мріють діти в дитинстві. Час їх безтурботного дитинства вже давно минув. Зараз живуть за правилами дорослого життя, яке правду кажучи, пропонує їм лише ритися в баках для сміття, свалках, канючити милостинню, красти, а на додачу ще й воювати за своє право на життя.
Найбільше вражає те, що ніхто з дорослих не вважає такий спосіб життя ганебним для дитини. Як завжди незмінне життєве правило українців "моя хата скраю, а отже я нічого не знаю" діє ефективніше всіх конституцій й законів разом взятих. Такою вже є наша велика нація.
Глава 3
Світало. Зі сходу пробивались поодинокі промені палючого небесного світила.
Місто повільно та неохоче оживало, готувалось до ще одного божевільного за ритмом дня, по вулицям вже їздили поодинокі автомобілі, трамваї, деінде було видно людей, які поспішали на ранкові зміни.
Як ранні пташки, безпритульні діти з "фірми" Василя вилазили через люк колектора в горішній світ, в них також робота-тільки на виживання. Василь нагадував всім куди йти "працювати":
-Слишиш, Калян, ти ж не забув, шо ти, Жека, і Нікі... І так бистро на жедевокзал, щоб були там раньше "мужиков". Ясно?
-Да, понятно,- хором вимовили всі троє.
Старший повернувся до інших.
–Ромик, ну ви тоже знаєте куди вам нада йти! Токо дивіться там осторожно, там швалі всігда хвата!
Андрійко солодко позіхаючи, запитав у командора:
-Васю, а ти куди сьодня? Ти з нами? Ілі апять куда-то сліняєш?
Василь, грізно насупивши брови різко відповів:
-Та, нікуди я уже не сліняю, канєшно з вами! Давай продирай сліпи! Позіхаєш тут мені!
Колян, Жека, Нікі відправились на вокзал, там перериють всі сміттєві баки, зберуть пляшки і все що, може бути їжею. Ромик і його банда прошерстять та зачистять центр, вигребуть все цінне і притягнуть пакєти до колектору, і далі працювати. Так цілий день з одного місця в інше. Василь з меншими обійдуть всі сміттєві баки, що знаходяться на вулиці, де вони живуть.
Більшість людей ще тільки збиралися йти на роботу, діти в школу, а вони вже працювали, вишукуючи в різноманітному смітті хоч щось придатне для споживання. Голод змушує їх жити як не дивно, задоволення цього інстинкту-єдина радість безпритульних дітей, всі інші надбання цивілізації їм на жаль не відомі.
***
Василь, Андрійко та ще декілька товаришів нишпорили в баках для сміття. Вони завжди приходили до приходу "мужиків", бо ті виженуть їх звідси, ще й по шиї дадуть, а потім баки вивезуть сміттєзбиральні машини, і нічого корисного для них не залишиться, це для безпритульних буде трагедією. Тільки звичайно в них справжні життєві трагедії: не такі як в донни Марії чи донна Педро з відомого телесеріалу, який дивиться вся країна, а потім всі заливаються крокодилячими сльозами чи-то з радості, що Хуаніта нарешті вийшла заміж за Родрігеса, чи-то з горя, коли підступний Хорхе отруює Фернандо. От вам і вершина тупості народу: в самих проблем више криші, а вони живуть проблемами героїв серіалів. Людянність. Це дуже серйозно.
–Андрюха, давай лєзь в той бак, що ближче до малого, я отсюда бачу там зверху лежать пакєти з-под молока. Давай доставай їх, витягуй тіхонько, осторожно придурок, не пролий молоко!-навчав Василь меншого.
–Слиш, Вась, я хотів в тебе давно спрасіть,- промовив Андрій, обережно дістаючи жаданні пакєти як зливки золота, ,-а гдє ти бил дві неділі? Ти случайно не пєрєбрался в другу "фірму"?
-Ройся давай рєще! А то прийдуть бамжари і кранти нам! Поняв? Я пообіщав, шо все розкажу, значить розкажу!-сердито відповів Василь.
Він гордо випростався, поклав до пакєта молоко.
–Ви не павєрітє, послє того, як ми всі розійшлись по "точкам", я забіл стрєлку з братвой з автовокзала. Ви ж должні помнить, у них до нас були серйозні прєд*яви,- набравши в груди повітря, продовжив розповідати.
-Та не пялься на мене так! Чьо пасьош, гніда? Витягуй з того бака всьо, ша пєрєпатрошим!-шикнув "босс" на Андрія, бо той роззявив рота, уважно слухаючи його оповідь.
–Та ото ж я й кажу дальше, "стрєлку" ми забили на автовокзалі. Я прийшов туда, пацики вже ждали там, ми тока почали базарить, як тут десь взялись "мєнти", павязалі нас всєх до одного. Я їм сразу сказав "я ж нічого не начуділ, за шо?", а вони ні в какую! Ми не варавалі нічого, я сначала подумав, шо це автовокзальські казли шось замутілі... –І шо дальше, Вась?-не втримались діти.
–Чого перебиваєш, казьол? Ти вже все собрав?-розгнівано запитав Василь.
–Не збивайте мене больше с тєми! Работайте лучше, а не вухами хлопайте! Ясно?! Я продолжаю, я сначала прікінул, шо "мєнти» повезуть в участок, будуть накалять за вороство як всігда, а воно нє, в участок ми не поїхали, а нас всіх повезли в дєтдом сразу...
–І шо там було? Класно чи нє там? Яка там жрачка? Чмирять сильно?-до Василя посипались запитання.
Він відчуваючи важність свого положення, майстерно витримав паузу, потім мовив:
-Сначала вроді-би й нічьо, нормально. Нас привезли в дєтдом, зустріли не плохо, воспітатєлі вобще не мурчали, помили, накормили, дали нормальну одежу. Потом, ми познакомились з мєстной братвой дєтдомовськой.
–Шо за братва? Нормальні пацикі? Панти нє кідают, фікси скалят?-поцікавився Андрійко, який вже малював в своїй уяві молочні ріки, та обіцяний їм одним проповідником "рай на Землі"..
–Та так собі, я сразу побачив, шо народ там зашуганий сильно, забитий, но бєспрєдєла нєту. Думав, ми там ще й руліть начнем скоро, но вишло совсєм не так. Воспітатєлі сразу такі ласкавиє, хароші, но я то знаю, шо ето галімий развод- мене не проведеш. Я таке уже відєл, лафа бистро проходе,-Василь раптово зупинився, поважно поглянув на годинник, як бізнесмен в якого, секунда вимірюється в сотнях доларів.
–Вас почали клєпать, іздіваца?- допитувались діти в нього.
–Як сказать...Ви давайте рєще собирайте всьо в пакєт, а то прибіжать щас бамжари, будуть нас щеміть, кидайте все сюди,- підганяв хлопців Василь, продовжуючи свою розповідь.
–А там ми іграли в футбол, на компах шпілілі, в "Контру"(Counterstrike-популярна серед дітей комп*ютерна гра) особєно, було класно в общем!
-Вась, а ти помниш як ми з тобою тоже в "Контру" в клубє шпілілі?- радісно запитав Андрійко.
–Та падажі ти з свойою "Контрою"!!-зашикали на нього хлопці.
–Так от, то, шо називали "дебілами", "мудакамі", "атмарозкамі", "малолєтнімі щіпачамі", "бічуганамі" ми вже привикли давно, но нєсмотря на це кормили там класно. Іногда прада били палками по спині, по пальцям, це не було чимось особєним для нас. Зато всєх блох, клапов вивели з нас бистро,- піднесеним голосом сказав Василь, поринаючи глибше в спогади.
–Чесно сказать, я б нє хатєл бєжать оттуда! Но нє всьо там було так харашо як кажеться! Прошло пару днів, ми сиділи вечеряли, тут одному пацику стало плохо. Воспітатєлька визвала "скорую помощь", приїхала машина, токо не така як настояща-з мигалками, і з красним хрестом, а проста тачка. З тачки вийшли не врачі в білих халатах як положено, а в обикновеній одежі, такі здорові брітагаловиє бугаї, бандюги якісь, я вам атвєчаю. Вони зайшли в столовку, пабазарілі о чьом-то з воспітатєлькой, дали пацику укол, положили його на носілки і в тачку і папьорлі з дєтдома,-він зупинився, підбираючи потрібні слова.
–Шо ж тим пациком случілось? Він живий?-запитали хлопці.
–Ну, нам сказали воспітатєлі, шо з ним всьо харашо, через пару днів мол він вернеться, тіпа врачі його вилічать. Сказали, шоб не переживали, таке іногда буває- відразу відповів старший,- там познакомився з одним прикольним штріхом, Каляном Печерицьою. Так він мені сказав, шо в них часто таке случається, кому-то стає плохо, і послє того як больних забирають ті страні брітагаловиє в больницю, ніхто ще не вертався. От така от проблєма. Так Колян і сказав, шо ніхто не вертався,-задумливо промовив останнє речення Василь, нервово потираючи скроні.
–А чим же вони боліли, вам не казали?-запитав Андрійко, вставши з затерплих колін.
–Я тє шо врач? Я не знаю чим боліли, нам нічого не казали! Но саме інтєрєсне було дальше! Все було вроді–би харашо послє того, як забрали того пацика. Но як-то, я як щас помню в п*ятницю, сиділи ми в столовій під вечер, тут так рєзко один з автовокзальських пациків схватився за живот, і упав з лавочки на пол, ми всі схватилися з своїх мєст, прибігли воспітатєлі, нас вигнали з столової, не успіли даже пожрать нормально. Опять приїхала та сама тачка з тими здоровими бугаями, вони його положили на носілки, винесли з дєтдома, і поїхали собі як і той раз!
-І шо він тоже не вернувся? Шо було дальше?
-Канєшно, не вернувся!- роздратовано вигукнув Василь, вдаривши себе по колінам обома руками.
–Я сразу поняв, шо тут що-то нє то, не понятне, стрьомнає! У мене самоє страшноє було впєрєді! Аж споминать не хочеться! Да-а-а,- протянув Василь, ховаючи очі додолу.
Всі діти відразу напружились почувши ці слова, але Андрійко як найближчий товариш наважився запитати:
-В тебе тоже заболів живот, і тебе повезли в больницю оті брітагаловиє? Ілі як воно там було?
- Пашол ти! Гніда! Забрали... Я нє увєрєн, шо вам це буде інтєрєсно, там таке було..!- стурбовано сказав Василь.
-Вась, ну не тяни розкажи? Тебе не було дві неділі, і ти нікому розповідав! І щас пєтляєш!-заскиглив Андрійко.
–Харашо, я розкажу. Було такоє, нас два раза возили до басейну, це тільки, шо я застав, бо потом я втік.
–Я б тоже покупався в басейні, це ж так класно! Повезло тобі!-радісно вигукнув Андрійко.
–Придурок, ми туди не купаться їздили, поняв! Ти ніколи не слухаєш до кінця, баклан!-розгнівано відповів Василь.
–Нас туди привозили зніматься в парнухі! Нас заставляли зніматься!-продовжив він.
–Шо таке парнуха? Як ето ви знімались?-прозвучали запитання.
Старший серед безпритульних розповів як деяких дітей в дитячому будинку змушували займатись сексом під прицілом відеокамер. Зйомки проходили в басейнах, саунах, на квартирах. Дітей привозили з дитячого будинку, давали їм пігулки, які серйозно посилюють сексуальний потяг до протилежної статі. В цих оргіях, за словами Василя, приймали участь також і дорослі чоловіки й жінки. Після цього дітей привозили назад до дитячого будинку, і знову давали пігулки, які спричиняли часткову амнезію у дітей, тобто щоб вони забули про участь в зйомках порнографії. Василь також розповів про свого товариша Миколу Печерицю, який теж приймав участь в зйомках, але абсолютно нічого непам*ятав про це. Дивні, на його погляд, отруєння в столовій та зйомки в порнографічних фільмах і стали головними причинами втечі Василя з дитбудинку.
