Я впевнено крокую вечірнім парком.
Майже безшумно – я взута в легенькі шкіряні сандалики на каучуковій танкетці, вони такі зручні і водночас елегантні… На мені – шовкове блакитне плаття, перехоплене довгим замшевим пояском з китичками – у стилі гіппі, а обличчя затіняє неймовірний солом’яний капелюшок. Сонцезахисних окулярів я не ношу принципово – не звикла ховати погляд.
Ох, той погляд… Дівчата завжди із заздрістю кажуть, що в мене в роду, напевно, була гейша… Або ж я сама була нею у котромусь із минулих життів… В будь-якому випадку, ця гра, – одна із моїх улюблених. Можливо, вона дещо жорстока, проте, загалом, цілком безневинна. Ось і зараз я граюся.
Виловлюю серед випадкових перехожих цікаві обличчя… Чоловічі,звичайно ж. Бажано з тих, що прямують мені назустріч. Втуплююся людині просто у вічі… Глибокий млосний вираз у погляді – ретельно прорепетируваний перед дзеркалом. Легкий порух лівої брови, запозичений, – тільки не смійтесь, – у Аль Пачіно, з одного епізоду того фантастичного кіна «Адвокат диявола»… Губи напіврозтулені, це не посмішка, це – вишкір хижачки, але вони поки-що про це не здогадуються… Ніздрі нервово здригаються. Все це шоу триває зовсім недовго, – кілька секунд, і все ж реакція наступає миттєво. Іноді вона просто приголомшлива. Один хлопчина якось гепнувся прямісінко на тротуар, на рівному при чому місці, задивившись на мої витівки.
Спитаєте, навіщо я це роблю? А просто так… Розважаюся.
Особливе збочене задоволення я отримую, коли обрана жертва не сама, а з супутницею. Дружина, коханка, дівчина, – мене це не хвилює. Ось вони йдуть поряд, такі благополучні, красива пара, сказали б ви, вона щось жваво йому оповідає, сміється, він також посміхається, можливо, трішечки поблажливо…
І тут його погляд зустрічається з моїм. Він забуває про все на світі, зокрема й про свою подружку, і топиться в безодні моїх карих очей… Я регочу про себе, заливаюся мефістофелівським сміхом, я корчуся від нього… чи, може, від болю? Що з того, що це триває всього лише кілька миттєвостей? Варто мені було б захотіти, і цей погляд став би початком його загибелі…
Лавочка під ялинами. Дівчисько, не більше сімнадцяти, всілося на колінах якогось жевжика у реперському прикиді й зосереджено вилизує його підборіддя та шию. Муркоче, наче кошеня… Дурненька. Репер скошує очі на мою постать, що наближається неквапливо, звабно, фатально… Відверто посміхаюся йому. Хлопчина, бачу, ледь не втрачає притомність… Проходжу повз, не озираючись, відчуваю запах його бажання… Банальність. Невже до цього я прагнула? Невже це саме те, що мені потрібно в житті?
Втім, усе одно сьогодні я маю важливіші справи, аніж розбещувати оту легкодуху частину людства, яку хтось помилково назвав сильною… Мої пальці знаходять в сумочці гостре лезо морського кортика, подарованого одним приятелем, офіцером-відставником. Гладжу його, наче давнього друга. Сталь холодна і приємна на дотик. Я ще не вирішила,що саме зроблю, але прихопити з собою Адмірала (так я називаю ножа) – добре рішення. Лезо розсікає шкіру на моїй долоні. Виступає кров. Я дещо здивована, – так давно не бачила власної крові… Злизую її зі шкіри, проте на смак вона геть неприємна, гірка і якась… наче водяниста, чи що…
Ось іще одна пара. Йому під сорок, ця категорія – то найлегша здобич. Таким паморочиться в голові від одного мого вигляду, без будь-яких додаткових маніпуляцій… Поміж ними крутиться білявий опецькуватий малюк, пищить від захвату і чогось постійно допитується в татка… Чоловікові не до того, він заворожено вивчає мої засмаглі ніжки… Проходжу і мимо нього... Дружина, поза сумнівом, усе помітила. Вибач, любонько, але це й тобі на користь, – попереджений, значить озброєний.
Хоча… В цих баталіях іноді й найдосвідченіші бійці роблять катастрофічні прорахунки. Скільки виграних битв за спиною, а єдину в житті по-справжньому важливу війну я примудрилася програти… Хвиля гіркого болю підноситься з глибин, підлазить до горла колючим клубком, застилає вологою пеленою очі…
Не плакати. Тільки не плакати. Не смій плакати…
Не потрібна. Він – дивовижний, практично ідеальний у цьому паскудному, огидному, брудному світі, але я йому не потрібна. Чи могла я таке собі уявити ще місяць назад? Дівчата засміяли б, якби довідались… Але я мовчу. Я не схильна жалітися на долю. Та я і в долю не вірю, щиро кажучи. Я сама – доля. І зараз я дещо відкоригую в сюжеті цієї дешевої мелодрами. Якщо хтось думає, що може безкарно так чинити зі мною, – гірко помиляється.
Ось я вже на виході з парку, піднімаюся височезними кам’яними сходами. Завжди їх ненавиділа. Вони нагадують мені, що все плинне і непостійне, а час минає… Від невеселих думок мене відволікає радісний дитячий сміх. Дівча, років трьох-чотирьох, розхристане, на колінах, – зелені сліди від трави, замурзане, швидше за все, морозивом… Гасає за голубами, а ті, розгодовані й ледачі, не поспішають її лякатися… За дівчинкою наглядає чоловік. Ох, і дістанеться йому від жінки за такий вигляд дитини… Але він, попри все, справляє враження хорошого батька. Є в ньому якась внутрішня сила і теплота. Високий, симпатичний, випещений, але це суто чоловіча випещеність. Я мимоволі звертаю на нього увагу. Саме такі мені подобаються найдужче. Дбайливий татусь… Але незнайомець мене ігнорує. Абсолютно і повністю. Мій погляд стає дедалі важчим, я вже й сама відчуваю вогонь, що спалахнув у моїх зіницях, але від чоловіка, – нуль реакції.
Все, що його клопоче, – то донечка. Мала підбігає до нього, щось захоплено лопотить, він уважно її слухає, киває… Я проходжу повз них, але він так і не підводить на мене очей. Я мала б розізлитися, але натомість відчуваю… вдоволення? Так, то саме воно. Приємне, світле відчуття. Маленька, скромна квіточка, що виросла на смітнику. Їй також потрібне сонце, як усім Божим створінням. Я посміхаюся. І при цьому не вважаю себе дурепою.
Переходжу вулицю на червоне, – завжди тільки на червоне. Дурна звичка, чи не так?
Ось і будинок, до якого я прямую, – його будинок. Шукаю очима знайомі вікна третього поверху. Балкон, на якому разом смалили контрабандні гаванські сигари… Ключа він так і не забрав у мене, – навмисно чи по забудькуватості, хтозна… Можливо, сподівався, що я все-таки прийду знову, попри все… Попри його заручини і близьке весілля, – не зі мною, звісно ж. І я таки прийшла.
Зупиняюся під цими вікнами. Я у роздумах. На балконі з’являється тонкий дівочий силует. Вона розвішує білизну, можете уявити? Хазяєчка, мать її… Ненависть з новою силою спалахує в мені. За мить до неї приєднується друга постать, – ці сильні плечі і характерну осанку я впізнала б на іншому боці земної кулі… Він обіймає її, щось каже, – я не можу розібрати слів, але виразно чую ніжність в його голосі. Мої пальці судомно стискають лезо Адмірала, кров струменить на землю, але мені все одно. Я хочу їхньої смерті, хочу смерті цього зрадливого хтивого покидька… І малої сучки, яка замакітрила йому голову, теж. Вони обіймаються і цілуються просто над моєю головою, і така любов у їхніх жестах, рухах, відголосках їхнього сміху…
Мені перехоплює подих від болю. Та потім… Інший сміх лунає в моїй голові, – сміх маленької дівчинки, а за ним в уяві зринає і ніжна посмішка її батька. Мабуть, це і є те, заради чого варто жити? Те, у що слід вчепитися зубами з останніх сил, і не відпускати? І оті, на балконі… Я стою там іще якийсь час, мені майже холодно у легкому шовковому платті, я відчуваю себе чужою і непотрібною… Але все ж у мене з’являється примарна подоба надії. Я тихо повертаюся і йду звідтіля. Сутінки радо огортають мене.
Зненацька ззаду спалахує жовтявий сніп світла від автомобільних фар. Машина пригальмовує. Дверцята з мого боку відчиняються і хрипкуватий чоловічий голос пропонує підвезти. Я кидаю погляд всередину салону. Те, що я бачу, мені подобається. Сідаю. Всередині приємно пахне сумішшю дорогих чоловічих парфумів і хороших цигарок.
Чоловік за кермом спершу видається доволі милим. Сильні м’язисті руки, хороший годинник, – моє досвідчене око, як завше, миттєво фіксує такі деталі. Якийсь час ми весело перекидаємося малозначущими фразами, я обпікаю його парою фірмових поглядів, він аж ніби трохи знічується… Мені вже починає здаватися, що натрапила на несподіваний дарунок тієї самої долі, в котру не вірю… І в цю мить чоловік простягає руку і кладе мені її на коліно.
Моя посмішка стає просто вбивчою. Очі випромінюють обіцянку неземної насолоди. Він уже себе майже не контролює. Я облизую губи і повільно торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він ошалілим від пристрасті голосом запитує, куди їхати. Я називаю адресу. Поволі прокидається голод. Усміх набуває дедалі кровожерливішого відтінку, та йому годі допетрати, що й до чого... Здається, пізня вечеря нам з дівчатами забезпечена.
В парку давно стемніло. Люди розійшлися по домівках. І нікому, жодній живій душі немає діла до двох постатей, що невідомо з якої причини затрималися на алеї. Високий,статурний чоловік і маленька дівчинка років трьох-чотирьох на вигляд. Набігавшись донесхочу, мала присіла на лаву поруч із новим другом.
– А ти й справді знаєш, де він живе? Бо татко каже, що святого Миколая нема, а подарунки потрібно купувати в магазині… А в нас немає грошей, – дівчинка задумливо морщиться.
– Татко помиляється, от побачиш. Якщо хочеш, я тебе туди відведу, – чоловік лагідно всміхається.
Дитина не помічає хижого блиску в його очах, не помічає спітнілих долонь, пришвидшеного віддиху... Вона ще надто мало знає про світ. Втім, можливо, це й на краще. Що може чекати її на шляху в нікуди? Можливо, так навіть милосердніше? Принаймні, він завжди собі це говорить. У ті, особливі моменти... Коли їхні оченята поступово набувають скляного виразу, а маленькі тільця перестають тріпотіти в його смертоносних обіймах.
– Справді, відведеш мене? Це було б чудово, – замріяно шепоче дівча, – я б тоді попросила його, щоб… щоб татко був такий, як раніше, щоб не лаяв мамусі, і щоб вона не плакала так голосно вночі… І щоб вона знову могла ходити, бо… бо вона… лежала і дивилася… а я… – і дівчинка починає голосно хлипати.
– Не треба плакати, маленька. Ти зможеш попросити його про все,що захочеш. Можливо, він навіть дозволить тобі повозитися у своїх особливих санчатах.
– Санчата, – влітку? – очі малої спалахують цікавістю.
– Ага. Там ще багато всякого… Тобі сподобається, – недбало кидає чоловік. – То що, ходімо?
Дівчинка не відповідає, натомість простягає йому свою долоньку. Чоловік ніжно бере дитину за руку, вони підводяться з лавки і за кілька хвилин щезають у темряві. Тільки відлуння їхніх кроків якийсь час іще живе у парку… Невдовзі воно зникає теж.
