-Сіре Трікордан, а привиди існують?, - зіщулившись, певно від однієї думки про привидів, запитала Єва.
-Не знаю, - спочатку розгубився Трікордан, - Я їх не зустрічав…
Питання захопило його зненацька, тому що, навіть коли він прийшов до дівчаток, то не міг зосередитися і повернутися в цей світ зі своїх думок. Того дня, він отримав якийсь лист, і цілісінький день ходив ще більш задуманий ніж завжди. І навіть сидячи перед принцесами, до яких він прийшов розповісти чергову казку, далі перебував у своїх думках, і лише питання Єви, привернуло його увагу до дівчаток, які вже кілька хвилин німо спостерігали за його дивним станом.
-В нас в замку їх нема, Слава Богу, - відізвалася зі свого кутка і нянька і при цих словах перехрестилася, - Але кажуть в інших вони є…
- Я їх не зустрічав…, - повторив свої слова Трікордан, - Але, я знаю одну історію про них…
-Розкажи!!!, - в унісон вигукнули, ба ні, закричали, малі принцеси.
-А не будете боятися уночі?, - хитро підсміхнувшись спитав казкар.
-Ні, не будемо!, - похитала головою Єва.
-У нас в замку їх же нема!, - підтримала її Марія.
Трікордан ще трішки подумав, пригадуючи ту історію, а тоді почав розповідати…
Про те, що може трапитися, коли у замку оселився привид
Коли з нами трапляється щось незрозуміле, ми в першу чергу боїмося. Далі ми намагаємося позбутися страху, позбутися того, що нас лякає. Але рідко коли ми намагаємося зрозуміти, чого ми боїмося і чим є те, чого ми боїмося. А якщо ми так зробимо, то можливо побачимо значно простіші способи уникнути страху чи позбутися його.
В одному замку якось поселився привид. То був замок, який належав одному небагатому, але гордому баронові Русту, не надто розкішний, не надто великий, але все ж то був замок, яким він гордився. І те, що в ньому поселився привид, зовсім його не втішило. Руст не розумів, чому, серед сотень замків, серед яких були і більші, і розкішніші, і похмуріші привид обрав саме його?
Спочатку привида помітили слуги, які чули, як він стогне по ночах у довгих коридорах замку. Далі його бачили на мурах вартові. Одного разу, він з’явився на кухні, і того вечора, барон залишився без вечері, бо кухарі повтікали від страху, і до ранку не захотіли повертатися на кухню. Було ще кілька випадків, але загалом, крім цих дрібних капостей, привид поводився на диво мирно, всупереч загальновизнаній думці про привидів.
Але барону від цього було не легше. По околиці ширилися чутки про привида, а гості, які приїхали на учту, з приводу заручин його сина, поспішили покинути замок до ночі, незважаючи на усі запевнення барона в безпеці і благання залишитися. Як я уже казав, то був гордий барон, і такі речі боляче ранили його честолюбство. Тому він постановив собі позбутися привида за будь яку ціну…
Він запрошував до замку різного роду чарівників, які зналися на тому, що робити з привидами. Запрошував священників, які переконували в тому, що лише вони можуть змусити привида піти. Запрошував різних ворожок та шептух, які курили в коридорах замку якісь свої трави і бубоніли під ніс незрозумілі слова. Але це не мало жодного суттєвого ефекту, і привид й далі робив свої дрібні вибрики.
Аж одного разу, коли барон в роздумах, що ж йому робити, вийшов, коли уже сутеніло на мури замку, йому з’явився привид. Його образ, мабуть з огляду на те, що ще не була ніч, виглядав трохи розмито, але Руст міг розгледіти його обриси, побачити, що він зарослий бородою із запалими очима і вбраний в якийсь чудернацький старовинний одяг.
-Доброго вечора!, - ввічливо привітався привид.
-Д-доброго вечора!, - відповів йому барон, наляканий привидом, а ще більше його ввічливістю.
-Як самопочуття, вашої світлості?, - чемно поцікавився привид.
-Д-дякую, д-добре, - чомусь затинаючись на букві «д», відповів барон, - А ваше?, - барон був не тільки дуже гордий, але й дуже ввічливий, навіть із привидами.
-Дякую, уже років сто, як помер, - відповів привид так, ніби говорив про погоду, - Але маю до вашої світлості пильну справ! Чи може барон зі мною кілька хвилин поговорити?
-Я с-слуха…
-Я просив би вашу світлість припинити ту кумедію, з моїм вигнанням. Я не надто шкодний привид, сильно нікого не турбую, а від тих всіх чаклунів і ритуалів мене уже скоро почне боліти голова, яка уже, зверніть увагу не боліла років сто!
Руст спочатку не знав, що і відповісти, але коли нарешті знайшовся, то гнівно сказав:
-Але ти оселився в моєму замку, лякаєш тут усіх, і кажеш, щоб я тебе залишив в спокої? Та я все віддам, лише щоб тебе позбутися!!!
-Прошу пана, але ви тим шарлатанам і справді віддасте усе, але мене їх забобонами не позбудешся…, - і далі пробував переконати його привид.
-Згинь нечиста сила!!!, - закричав розгніваний барон, і привид зник, ніби розчинився у повітрі.
Барон Руст дотримав слово – він докладав ще більше зусиль, щоб позбутися привида. Запрошував найвідоміших чаклунів та відьом,платив їм великі гроші і обіцяв ще, якщо вони проженуть привида. Але минав час і нічого не допомагало. Наймогутніші чари, якщо це справді були чари, а не обман, були безсилі проти одного однісінького привида…
А того, така настирливість барона здається лише роздратувала. Він вже не просто лякав, він робив багато інших капостей. Блукав по замку і лякав усіх і усюди, незважаючи на зачинені на сім замків двері, кухарі боялися потикнутися на кухню після заходу сонця, бо тоді в них летіли ложки, тарелі, кубки і ножі, а його виття на мурах, не тільки наводило на мешканців замку моторошний жах, а й не давало нікому заснути.
Привид виявився правий – Руст справді витратив на те, щоб позбутися його усе, що мав. А коли втратив усе, то заклав усе своє майно, щоб оплачувати послуги тих, хто клявся йому, що зуміє прогнати привида, хоч уже і не вірив їм… Усе – крім замку і землі на якій то стояв, бо жоден лихвар не брав їх в заставу, вважаючи замок і землю проклятими…
І одного дня у Руста закінчилися гроші, і в замку не залишилося жодного чаклуна чи відьми. Взагалі-то в замку залишився лише Руст, один-однісінький, бо його сім’я, налякана тим, що коїлося в замку, переїхала до родичів, слуги і вартові розбіглися хто-куди, і Руст залишився один в пустому замку. Точніше не один – в компанії з привидом, який літав пустими коридорами та палацами, шукаючи кого б це налякати…
В такий випадках, часто приходять в голову безглузді ідеї, які б раніше видавалися абсурдними. Так сталося і цього разу… Руст, в розпачі одягнув свою кольчугу, навіщось натягнув на голову шолом і взявши в руки меч і щит, пішов своїм замком, волаючи:
-Виходь, нікчемний привиде! Тепер поміряйся силами зі мною! Виходь на герць!.
Здивований цими вигуками, привид і справді з’явився перед бароном в пустій світлиці. Побачивши його вигляд він почав реготати, стоячи на місці. А Руст, побачивши його, кинувся рубати його, але меч проходив крізь нього мов крізь повітря, не завдаючи ніякої шкоди. Тоді він рубонув, ще раз, і ще раз…
Якби хтось в той час зайшов в кімнату, то б побачив дуже дивну сцену. Посеред просторої зали стояв привид, який корчився від сміху, а його намагався вразити своїм мечем лицар в повному озброєнні. Зрештою, після ледь не півгодинних спроб вбити, чи хоча б заподіяти якої-небудь шкоди привиду, стомлений барон, сів на землю, спершись спиною об стіну, і зняв шолом з голови. Він був смертельно стомлений, і з нього ріками стікав піт.
-А, що, ваша світлосте – замучилися?, - трохи вгамувавши сміх запитав привид, - А як відпочинете, то й далі будете продовжувати мене мечем рубати, га?
-Ти.. ти.. підлий і нікчемний…, - простогнав Руст, - Через тебе я втратив усе, що мав і залишився один… Радий?
-А не казав я баронові, що ті шарлатани пустять його статки з вітром?, - посміхнувшись спитав привид, - І що, чи вдалося мене позбутися? Лише розізлити… Що тепер будете робити?
-Я… б вже продав цей замок, та через тебе, хай тобі грець, він вважається проклятим… І бачиш – вже жити в ньому ніхто не хоче, тільки я залишився…, - в барона на очах виступили сльози.
А привида такі слова барона змусили задуматися:
-Проклятий… Ніхто не хоче жити…, - бурмотів він собі під ніс, - З того може вийти ґешефт… Якщо він погодиться… А якщо ні… Але спробувати можна!
Після цих слів, привид здійняв голову та руки до стелі і почав вимовляти якесь закляття на невідомій мові. За певний час в повітрі почали вимальовуватися обриси іншого привида. Був він удвічі більший, за того, що мешкав в замку Руста і на голові мав корону всіяну гострими зубцями. Коли він повністю з’явився, то насамперед роздивився навколо і прогудів:
-Чого ти викликав мене сюди, Арніде?, - звернувся він до замкового привида.
-Вітаю тебе Міносе, в моїй скромній обителі!, - схилив перед ним голову Арнід, - Я мешкаю тут віднедавна, і за цей час, моє перебування тут і старання ось цього чоловіка, - він вказав на Руста, - Який є власником цього замку призвели до того, що його покинули усі мешканці окрім нього! А сам замок заслужив славу проклятого, і ніхто тут жити більше не хоче! От я й подумав, що він би нам підійшов…
-А цей, - Мінос кивнув на Руста який і далі сидів на підлозі спершись об стіну, - згоден?
-А куди він дінеться, - захихотів Арнід, - Ми з ним вже майже приятелі, а все, що в нього було, він витратив, щоб позбутися мене…
За кілька хвилин обидва привиди роз’яснили баронові, що вони хочуть. Вже довгий час, привиди шукали таке місце, де їх могла б жити велика кількість водночас. Вони могли захопити якийсь замок і прогнати звідти усіх людей, але без доброї волі господаря, який мав погодитися на таке, довго перебувати там вони не могли, бо оселя сама виштовхувала їх. Тому вони давно хотіли придбати якийсь замок і оселитися там…
-І ви хочете, купите в мене мій замок?, - запитав Руст, не вірячи власним вухам.
-Саме так!, - відповів Мінос, який виявився старійшиною привидів.
-І ви маєте за що викупити його в мене? Знаєте скільки він коштує! Це ж родовий замок!, - заговорив зненацька Руст, трішки надто самовпевнено, як для людини, в якої не залишилося вже нічого.
У відповідь Мінос посміхнувся своїми темно-сірими губами і проговорив щось на тій самій невідомій мові, якою перед тим його викликав Арнід. І за мить на підлозі з’явилася невелика скриня повна самоцвітів і перлин. Цілком справжніх до речі. Після цього, все інше було лише питанням часу.
Вони уклали угоду, і барон Руст приніс клятву, дуже довгу і страшну, що передає цей замок у власність привидам, обіцяє від свого імені та від імені нащадків, не відвідувати його, не пускати сюди людей та різного роду чаклунів та в жодному разі не руйнувати його. За це він отримував ту саму скриньку повну дорогоцінного каміння. Коли Руст, разом з двома кіньми, нав’юченими скарбом та деякими речами із замку, в сутінках залишав його, то Арнід та Мінос з мурів прощаючись махали йому в слід руками. Але він цього не бачив, та й їх теж, бо в сутінках годі розгледіти привидів…
Руст збудував собі інший замок, ще красивіший і багатший. Про свою пригоду він нікому не розповідав, але слова свого дотримав, і до замку не потикався сам і нікому не дозволяв. Це ж звелів і своїм наступникам.
Та хто б і посмів займати замок, населений ледь не сотнею привидів! Лиха слава ширилася про нього світами, і ніхто навіть в думках, не наважувався заходити туди. Так він і досі стоїть там – Замок Привидів, замок, в якому мешкають самі лише привиди…
…-І все ж, я б не хотіла, зустрітися з привидом, - підсумувала Марія.
-Мабуть все ж, вони не такі приязні і ласкаві, як ви їх описуєте, сіре Трікордан!,, - додала Єва.
У відповідь той засміявся і похитав головою:
-Не знаю! Я ж кажу – я їх не зустрічав! Надобраніч, Ваші Високості!, - побажав він і пішов.
А коли нянька, вкладала дівчаток спати, то бурмотіла про себе:
-Не зустрічав він привидів! Сам як привид – ходить цілісінький день, похмурий як та примара, і різні нісенітниці плете! Куди король з королевою дивляться!... Єдине добре – що хоч малі спокійно спати лягають після цих небилиць…, - зітхнула вона…
