Я – предмет! Я вхожу до інтер’єру цієї кімнати. Щє та честь, але обирати нема з чого. Може дві реєнкарнації тому я був японським імператором або египетським котом. А зараз я - стіл. На мені стоїть комп’ютер, сувеніри з моїх численних реєнкарнаційних батьківщін, прінтер, і лежить її мобільний телефон – заряджається. Я хотів би бути Мао Дзедуном, та я – предмет! Ми тут усі предмети.
Нова софа - м’яка і широка, як стегна дівок з картин Ренуара, стверджує, що реєнкарнація неможлива. Що життя одне, і її нескілечки не ображає, коли хозяйка займається на ній коханням. Та я - стіл, час від часу на мені опиняються книги, що оповідають мені біографії багатьох людей. Іноді в них я впізнаю колишніх друзів-ворогів, і навіть своїх нащадків. Як після цього не вірити в буддійську теорію п’ятнадцятижиттєвості?
Шафа, набита всіляким шмоттям, до мене теж ставиться скептично. Вона гостра на язик, завжди придумує усілякі назвиська для мене. Я не ображаюся – душа міщанська! Тим паче шафа має численні комплекси – в неї вже давно скриплять дверцята, і вона має дві царапини з правого боку. Вид не товарний. Я трохи психоаналітик (хозяйка часом залишиє на мені триллери та жіночі романи), тож я знаю, що існує кризис середнього віку, страх наближення старості і дипрессії. Шафа страждає усім цим безґлуздям, тож мудріше не звертати на неї уваги!
Килим... Ось з ким життя зіграло поганий жарт – пил, черевички, що не змінені після вулиці на затишні кімнатні капці, і навіть трішки вина, що розілляла одна з подруг хозяйки, усе на ньому! Від такого існування він здається мені справжнім буддистом. Вчора помітив на ньому невелику дірочку – нірвана не за горами.
Єдиним моїм гідним співрозмовником у цій кімнаті є книжковий шкаф. Він начитаний, ерудований, справжній інтелектуал, і що важливіше – інтелегент. Та він зазвичай не має на мене часу, бо займається самовдосконаленням! Дуже шкода...
Ми всі предмети і маємо міжпредметні стосунки. Але справжні пристрасті кояться між хозяйкою та її оточенням! Скільки сміху, вона віддала цім стінам, скільки сліз – подушкам. Бува сяде на крісло біля мене. (О, я про крісло не росповів, та воно мовчазне і дике, нічого цікавого). Поставить на мою дерев’яну шкіру горнятко гарячої кави чи сік апельсиновий, рідко щось алкогольне, і давай по клавіатурі вистукувати! Що вона там пише – не знаю, але емоції її відчуваю, поїдаю кожне коливання її настрою. Бува як грюкне по мені кулаком, як заверещить щось, а потім так обессилено на крісло й повалиться. Воно дарма, що дике, а її своїм хутром приголубить! А то хтось в гості прийде й вони фотографії чи фільм якийсь по комп’ютеру дивляться. Вона тоді така жвава, що я із кріслом годен місцями помінятися, щоб її обійняти.
Я – стіл. Я –предмет. Останнім часом на мені багато пилу. І хозяйка кудись зникла – кажуть, заміж вийшла. А нам погано без неї, ми скучаємо. Ми всі – предмети.
2.08.2009
