| © Іван G., 31-07-2009
|
IV
Двері безшумно відкрилися, і в кімнату зайшла королева Елеонора. Малі принцеси зістрибнули з ліжка і вклонилися матері, шурхіт в кутку, свідчив, що і нянька спішила засвідчити королеві свою відданість. сір Трікордан послідував їх прикладу лише за мить, оскільки сидів в кріслі, спиною до дверей, які вели в покої принцес Єви і Марії.
-Ваша Величність…, - він схилився у поклоні трохи незграбно, мабуть від того, що розгубився.
-Не переймайтеся моє присутністю, - посміхнулася йому королева, - Я просто хочу послухати вашу історію разом з Їх Високостями, - кивнула вона на дівчаток.
Сір Трікордан стояв ошелешений. Його ошелешив прихід королеви, її посмішка, справді приязна посмішка, і її намір. Сьогодні він сам прийшов до принцес, знаючи, що вони будуть його чекати. Але те, що крім принцес при його розповіді буде присутня, ще й королева він не очікував.
Пару хвилин він мовчки сидів в кріслі, збираючи до купи думки, як і розбіглися в усі усюди від появи королеви. Йому спало на гадку, що для королеви і принцес його зосереджений вигляд, мабуть здається якоюсь задумою, самозаглибленням, хоча насправді за таким його станом не стояло нічого, окрім обдування якихось дріб’язкових питань, часом дуже очевидних. І окрім крихти спогадів…
-Сіре Трікордан, якщо моя присутність накладає печать мовчання на ваші уста, я можу залишити вас наодинці з Їх Високостями…, - сказала Елеонора, якій здалося, що причиною мовчання яке висіло в кімнаті і гнітило усіх, стала саме її бажання приєднатися до принцес.
-В жодному разі, Ваша Величносте, - тихо відповів Трікордан, навіть не обернувшись до неї, чим вкотре порушив етикет, - Я просто збирався із думками…
Про короля і скрипку
Багато речей, часто зовсім не такі, якими ми їх бачимо, чи то пак хочемо бачити. Ми ускладнюємо просте, і до болю спрощуємо складне, бачимо єресь у святому і навпаки. Як рідко ми можемо уникнути таких помилок…
То було незвичайне королівство. Якщо одні королівства славляться на весь світ своїми мечами та солдатами, інші своїми кораблями та моряками, треті своїми ремісниками та їх виробами, то це славилося своїми піснями та музиками. Здавалося, тут співали всі та завжди, колискові пісні змусили б заснути як янголів навіть принцес Єву та Марію, серенади топили кригу сердець найнеприступніших дівчат, і навіть реквієми звучали велично і по-своєму красиво.
А ще в тому королівстві робили музичні інструменти. Вони були такі, що жодні інструменти в цілому іншому світі не могли з ними зрівнятися найкращі з тих інструментів, були у королівському оркестрі. Всі вони були зроблені найкращими майстрами, і якщо в інструментів була своя аристократія, вони, безумовно, належали б до неї. Коли вони грали усі разом, то їх звуки зливалися у таку неймовірно красиву, божественну мелодію, що навіть король з королевою, були лише підданими музики, бо схиляли перед нею свої голови з коронами.
Була серед усього цього оркестру одна скрипка. Вона була старша за інші, і, відповідно більш зношена. Звуки які вона видавала, здавалися немелодійними, і багато хто думав, що вони випадають із загальної симфонії. Навіть найвміліший скрипаль, не міг добути із неї тих звуків, які були йому потрібні згідно нотних записів. Здавалося вона грає так, як вважає за краще, за потрібне.
Але чомусь жоден капельмейстер королівського оркестру, не наважувався позбутися її. Всі вони вважали, що інструменти королівського оркестру, є чимось недоторканим, і ледь не найбільшим святотатством заподіювати їм шкоду чи позбуватися їх. Як я вже казав, в цьому королівстві музика була ледь не усім.
Проте, одного разу на репетицію оркестру прийшов король Міредо в супроводі своєї свити. Він зовсім недавно зійшов на престол, тому гаряча кров ще нуртувала в його жилах, і прагнення, щоб усе було, як того хоче він, ще жило в ньому. І він почув, що серед ідеальної, неповторної гармонії звуків його оркестру, ті дивні, трохи химерні звуки, які видавала наша скрипка.
-Що це таке?, - сердито скривився він, - Цей скрипаль не уміє грати?
-О, ні, Ваша Величності, це найкращий скрипаль у цілому королівстві…, - відповів йому капельмейстер.
-Тоді у чому річ?
-Ця скрипка.. Вона.. вона дуже примхлива…, - тремтячим голосом сказав капельмейстер.
-Покажіть її мені…, - і коли Міредо роздивився скрипку, то сказав, - Я бачу тільки те, що вона дуже стара і розношена! Приберіть її з мого оркестру!, - і зненацька розсміявшись, додав, - Киньте її в темницю, за непокору королю!
Король пішов, а його свита ще довго сміялася з того жарту, який король вирішив вчинити зі скрипкою. І вони не бачили, як тремтів старий капельмейстер, коли бережливо загорнувши її в дорогоцінний шовк, віддав воякам, які віднесли її у темницю, в одній із веж замку, як і наказував король. І три дні після того, оркестр не міг грати. Всі інструменти наче показилися, ніби не хотіли грати без тієї скрипки, ба, навіть прагнули до неї, в темницю…
-Не минеться це діло так просто…, - бурмотів капельмейстер, безсонними ночами, думаючи, що робити, якщо до наступного виступу оркестру, інструменти не прийдуть до ладу.
Але його побоювання були даремними, і інструменти на концерті зіграли прекрасно. Але чогось бракувало, і виступ королівського оркестру вже не ніс в собі тої іскри, яку всі звикли чути. Музиканти знали в чому справа, але ніхто нічого не міг зробити, не наважуючись сказати будь-що королю…
Капельмейстер виявився правим, і це все просто не минулося. Уже за місяць після цієї історії, в королівстві стався переворот. Та сама свита, яка ще недавно своїм сміхом зустрічала вирок короля скрипці, тепер скинула його, і теж наказала посадити у в’язницю. Ненадовго – на ранок було призначено страту.
Міредо опинившись у темниці, не був ні в розпачі, ні наляканий. Він був наче загіпнотизований, не розумів, що коїться навколо, і як він, ще зранку могутній король, тепер, увечері чекає страти у темниці свого ж замку… А ближче до півночі його охопила байдужість і він вирішив поспати перед стратою, просто не знаючи, що йому робити.
На твердому дерев’яному ліжку, лежала купа якогось лахміття, яка мабуть мала служити за подушку. Коли король поклав свою голову, яка уже завтра мала злетіти з його плечей, на нього, то зненацька почув який дивний звук, ніби він торкнувся до струни. Зацікавлений, він взяв лахміття в руки. На доторк воно виявилося шовком, а коли він його розгорнув, то побачив там скрипку.
Король уже й призабув про цю всю історію, це його діяння не мало ввійти в жодні аннали історії, воно просто було його примхою Але доля розпорядилася так, що ця примха наздогнала його у цій ось темниці. І зараз тримаючи скрипку на колінах, торкаючи її струн, згадуючи це все, в його вухах звучав сміх його свити, і він думав, що, насправді не скрипку, зовсім не скрипку, слід йому було наказувати в темницю…
-Звичайно, не скрипку! Але пізно ти це зрозумів, як я бачу…, - сказав хтось в пустій темниці.
Міредо налякано озирнувся навколо:
-Хто це? Хто тут? Хто це сказав?
-Я…, - відповіли йому, і до нього дійшло, що ці слова належать… скрипці!
«Усе, я зійшов з розуму, через усе…», - подумав в розпачі Міредо.
-Це було б надто просто, і надто великодушно, щодо тебе…, - якби в скрипки були уста, то б при цих словах, на них, мабуть, була б посмішка.
-Ти говориш? Ти, скрипка, і говориш?!, - запитував шокований король.
-Так, я скрипка і я говорю…
-А чому ж інші скрипки не говорять?
-Бо я Королева Скрипок…, - велично прозвучала відповідь, - Тепер ти розумієш, чому ти тут опинився? Королев не можна кидати в темниці! За так, рано чи пізно, приходить розплата…
-Але… але я не знав…, - голос в Міредо заплітався.
-Незнання не звільняє від відповідальності? Чув таке?, - скрипка наче знущалася з бідного короля.
-Але якщо ти говориш зі мною… Чому ти не говориш з іншими людьми, з скрипалями…?
Зненацька струни скрипки видали гнівливий акорд:
-Ти не чув, що я сказала? Я Королева! І бажаю розмовляти, і розмовляю лише з королями! Чи ти гадаєш, що мій титул, менш вартісний за твій?
-Ні, - гірко розсміявся Міредо, - Я вже переконався, що це не так, і ми з тобою рівні у титулах!
-О, ти розумнішаєш на очах! Шкода тільки, що ти почав застосовувати голову, коли вона от-от впаде з твоїх пліч…, - струни скрипки видали якусь веселу, знущальну мелодію, - Образи королев не прощаються!
-І, що уже нічого не можна змінити?, - спитав Міредо, чи то самого себе, чи то скрипку.
-Накажи повернути мене назад…, - відповіла Королева Скрипок.
-Не можу! Я вже не король…
-Я і в темниці залишилася королевою, а ти вже кажеш, що ти не король… Що тут тобі порадиш… Єдина надія для тебе – ти не наказав мене знищити, може і тебе теж не стратять... , - сказала Королева, і вони вже більше не розмовляли.
Міредо цілу ніч обдумував, все, що його спіткало, а на ранок, його прийшли і забрали на страту. На головній площі міста, під сувору мелодію, яку грав королівський оркестр, в якому вже не було Королеви Скрипок, його вивели на ешафот. Після всіх обрядів, його спитали:
-Яке останнє бажання?
Король певний час думав, а тоді забажав щось, що викликало здивування у всіх:
-В тій же темниці, де я сидів, лежить скрипка, яку я наказав туди кинути. Я хочу, щоб ви принесли цю скрипку мені сюди і я взяв її востаннє в руки!
Хтось нарікав, що це буде надто довго, що не можна так затягувати, але звичай є звичай, останнє бажання є останнє бажання, і скрипку привезли. Міредо взяв її у руки і врочисто промовив:
-Я покарав тебе! Тепер я оголошую тобі помилування і повертаю тебе в королівський оркестр!
-Ти не можеш милувати!, - розсміявшись крикнув, хтось із змовників, - Бо ти вже не король!
Гордо випрямившись Міредо окинув всіх сповненим величності поглядом і сказав:
-Король – він і на ешафоті король!, - і з цими словами, він передав скрипку капельмейстеру.
А тоді став на коліна, і поклав голову на плаху. Але вже за мить все змінилося – не встиг кат занести над ним сокиру, як у місто увірвалися війська вірні королю. Вони перебували у сусідніх фортецях, і почувши, що сталося, поспішили на допомогу Міредо. Змовників було покарано, а Міредо знову сів на трон. Врятувало його лише останнє бажання, яке відтягнуло момент страти…
Міредо правив довго. Більше він вже не робив необачних речей і правив розумно та розсудливо. Він видав указ, яким забороняв будь-як позбуватися шляхетних інструментів королівського оркестру, а, якщо якийсь з них постаріє, то мав бути перенесений у окремий музей, де повинен був вічно перебувати в пошані. Часто він наказував принести собі скрипку, і довго сидів з нею один в своїх покоях. Часто наказував гарти на ній, і в дисонансі звуків, він ніби чув те, чого не могли почути інші…
Коли король Міредо, якого прозвали Мудрим, помирав, то його наступник спитав його, як йому вдавалося правити так мудро та правильно:
-Розумієш, сину, - відповів він посміхаючись, - Мені давала поради одна дуже мудра Королева…
Ось так, річ, яка спочатку видавалася зайвою, насправді мала дуже важливе значення. Тож не варто нехтувати дрібницями і приймати швидкі рішення, щодо них. Бо через непотрібну розбиту цеглину, яку ми сьогодні прибрали зі стіни, завтра може впасти цілий наш будинок…
Сір Трікордан піднявся зі свого крісла і повернувся до королеви Елеонори. Та кивнула і із задуманим виглядом піднялася з свого місця:
-Вже пізно, діти мої, - сказала вона Єві та Марії, - лягайте спати!
Поцілувавши обох дівчаток в чоло, вона залишила їх няньці, а сама разом з сіром Трікорданом, вийшла з кімнати, в супроводі фрейліни, яка йшла з ними, освітлюючи їм дорогу підсвічником.
-Недитячі казки, ви їм розповідаєте сіре Трікордане, - сказала королева.
-Вони ж принцеси, - навіть в сутінках коридорів, якими вони йшли, було видно посмішку на устах казкаря, - А принцеси не бувають дітьми!
Елеонора, вже біля дверей своїх покоїв спинилася, і прощаючись, пильно глянула в очі Трікордану:
-Мені було б цікаво почути історію про вас, сіре!
Замість відповіді, він лише вклонився…
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
