Стояла спека вже кілька днів. Офіс наш геть прогрівся і десь по обіді перетворювався на пекло, від якого ніде не сховаєшся. Я казала хлопцям про кондиціонер, але вони жидили гроші.
- Який кондьор, коли клієнтів вже тиждень немає! – казав мені Карлсон, втирав піт і пив воду, як верблюд після тижневого переходу пустелею.
- Та ми ж тут зваримося, у цьому пеклі! – доводила я.
- Ось буде нормальний клієнт, отримаємо гроші і купимо. – обіцяв Дід.
- Скажи краще залицяльнику своєму, щоб не квіти посилав, а кондьор купив! – заздрив Карлсон.
На той момент кількість букетів, отриманих від невідомого досягла вже чотирьох. Більше ніяк він себе не проявляв, примушуючи моїх подруг втрачатися у здогадках, що ж це за диво таке терпляче.
- Або телепень, Боженочко, або закохався по-справжньому. Другий тиждень тільки квіти посилає! Ну хіба не диво! – казали вони мені. А я собі нічого в голову не брала, мрій не мріяла, жила, як живеться. З’явиться той квітникар, тоді і подивимося, що за людина.
Хлопці почали збиратися на пиво. Це вони щодня, десь о третій, коли вже ставало нестерпно жарко, уходили у якийсь ганделик неподалік. Там торгували холодним пивом на розлив, яке можна було пити за дерев’яними столами у невеличкому садочку поруч. Оце хлопці там від спеки і рятувалися, залишаючи мене у офісному пеклі. Та я притаскала з дому вентилятор, сиділа у одній майці, попивала зелений чай і більш-менш спеку витримувала. Хлопці поверталися десь о шостій, забирали мене і підвозили до міста. Дід їв ментолові цукерки, щоб від нього не тхнуло пивом на випадок, якщо ДАЇ зупинить.
Ось і того вечора хлопці пішли, потім прийшли трохи нетверезі, я зачинила офіс, вже сідала у старе дідівське «Рено», коли побачила, як по вулиці їде біла «Волга». По цій вулиці рідко колись щось їздило, окрім велосипедів, а тут «Волга». До того ж їхала дуже повільно, наче видивлялася щось.
- А ну зачекайте. – кажу хлопцям. – Може клієнт.
- Та який там клієнт! Поїхали! – занив Карлсон. – Діма їсти хоче. – показав він на кота, який закрутив головою, показуючи, що їсти хоче сам Карлсон.
- Та ні, це до нас. – наполягла я. І дійсно, «Волга» зупинилася поруч, з неї вийшов чоловік і почав оглядатися. Років під сорок, товстенький, схожий на м’ячик. У білій сорочці і сірих штанях, верх яких ховався під солідним черевцем.
- А де тут агентство? – спитав хлопець у нас, бо більше було ні в кого.
- Тут.
- А що, вже не працює?
- Та ми зачинялися. – кажу я, залишаючи клієнту надію.
- Але вас приймемо! – поспішає Карлсон, який вже вилазить з заднього сидіння, тримаючи в руках клітку з котом. Виглядає чудернацько.
- Ви по справі? – питаю я, а сама боюся, чи не перевірка чергова.
- Ага, є трохи. – погоджується чоловік. Йдемо у офіс.
- Слухаю вас. – каже Дід.
Як завжди, клієнт трохи нітиться. Не знає з чого почати.
- Кажіть, кажіть, не бійтеся.
- Та я не боюся. Тут така справа. Дивна просто. – чоловік витирає врожайний піт з чола. Ох і важко ж мабуть йому при такий жарі та з такою вагою.
- До нас зі звичайними справами не звертаються. – серйозно, навіть трохи урочисто каже Дід.
- В мене група пропала. – каже гість.
- Хто? – дивується Карлсон трохи більше, аніж треба було.
- Група. Я начальник обласного управління у справах сім’ї, молоді та спорту. Влітку ми організовуємо байдаркові сплави річками Оклунківщини. Цього рази нагородили путівками на сплав вокально-танцювальний колектив «Гармонія». Сімнадцять дівчат. А вони зникли.
- Так то в міліцію треба звертатися. – знову встряє в розмову Карлсон.
- Та звертався уже. – зітхає гість. В нього просте обличчя, морда валянком. На щоці свіжий шрам. Гість товстезний. Скільки ж він важить? Кілограмів сто п’ятдесят? І комусь же дісталося таке щастя - он виблискує обручка на пальці.
- І що міліція? – питає Дід.
- Та нічого.
- Не знайшла?
- Знайшла. Я їх сам знайшов. Тільки там така справа… - гість замовкає.
- Яка справа? – обережно питає Дід.
- Дракон їх забрав. – каже гість і ніяково посміхається. Мовляв, вибачте, що кажу дурниці, але вимушений.
- Дракон? – дивується Карлсон.
- Дракон? – перепитує Дід.
- Дракон? – навіть я не стримуюся.
- Дракон. – киває головою гість. - Там все зрозуміло було по слідах. На останній стоянці, де дівчата ночували, на бережку, у піску сліди залишилися великі. Мої хлопці відразу сказали, що то дракон.
- З’їв їх? – обережно питає Дід.
- Та ну ви що! Ні! Хай Бог милує від такого! – гість хреститься і стукає долонею по столу. – Живі вони. Ми підходили до печери, чули, як вони пісні співають.
- До печери? До якої печери?
- Дракон у печері живе. Там в Чорнолісському районі пагорби є. В них з давніх-давен крейду добували. Повидовбували люди печери. Ось дракон в одній і оселився. І дівчата там.
- Так а чого міліція не може їх забрати? – дивується Карлсон.
- Тому що дракон вогнем плюється. – розводить руками гість.
- Та що там той вогонь проти автоматів! – не розуміє Карлсон.
- Вбивати його не хочуть, бо бояться скандалу.
- Якого скандалу?
- Дракон - істота рідкісна. До того ж вона на багатьох прапорах інших країн зображена. А що як міжнародний скандал зчиниться? Не хочуть в міліції на себе відповідальність брати. Кажуть – ти відправляв групу, ти і рятуй. – чиновник знову витирає піт і важко дихає. – А тут ще дівчатам виступати треба в Києві. Секретаріат президента запрошує. Уявляєте, що буде, як не приїдуть!
- Та й батьки шум піднімуть. – киває головою Карлсон.
- Немає в них батьків. Це з вихованок будинків-інтернатів ансамбль. За чотири дня їм до Києва їхати. Якщо випливе про дракона, то страшне, що буде. Тому я до вас.
Він дивиться на Діда. Не те щоб з надією, а просто якось зморено.
- Ви моя остання надія.
- Вибачте, але це трохи не наша спеціалізація. Ми більше там по магії всякій, а тут дракон. – каже Дід.
- Я заплачу, добре заплачу. Тільки б дівчат звільнити.
Карлсон досить помітно штовхає ногою Діда.
- Нам треба порадитися. – каже той.
Вони уходять у комору. Я залишаюся з гостем.
- Чаю не хочете?
- Нічого не хочу. – каже він. - В зашморг хочу.
- Та не хвилюйтеся ви. Може щось вигадаємо.
- Вже шість років сплави були! – не слухає мене гість. – І нічого! Навіть травм не було. Ніхто не втопився, не залився, сокирою не покалічився! А тут на тобі! Сімнадцять сиріт зникло!
- А вони що, самі пливли?
- Та звісно ж ні! Три інструктора з ними, все як треба. Тільки дівчата попросили морозива і ті бовдурі побігли у село купляти. Ну, воно ж як сімнадцять дівчат просять, так куди дінешся! Тільки навіщо було зупинятися біля пагорбів? Всі ж знають, що або пропливаємо їх, або за кілька кілометрів ставати на відпочинок. І досвідчені ж інструктори, найкращі, а як маком їх обсіяли! Ті дівчата їм голову заморочили і зникли! Можна було почекати, коли вони дракону набриднуть, так в них виступ у Києві! Секретаріат президентський контролює питання! А ще, борони Бог, до ЗМІ дійде! Це ж такий скандал буде, що голову мені знесуть! Ох!
Він аж стогне бідолашний.
- Я ж і сам з інтернату! Сирота! Вибився тільки в люди і на тобі! Ну що за лайно!
- А дракон дівчатам погано не зробить? – цікавлюся я, бо не дуже то знаюся на життєвих цінностях цих істот.
- Та ні, начебто. – якось невпевнено каже чиновник і знову витирає піт. - Як досі не зробив, то чого ж йому робити? – він дивиться на мене з надією, наче от я скажу, що дракон нічого поганого не зробить і він не зробить. - Ми там з водієм моїм лазили, чули, як вони співають, сміються.
- А чого ж не прокралися та не увели? – про всяк випадок уточнюю я.
- Куди там прокрадешся! – аж вибухає клієнт. - Інструктори он полізли, так той дракон вогнем у них плюнув, тепер лежать у лікарні з опіками! Мені тепер з інспекцією по охороні праці розбиратися, як вийшло, що відразу три робітника отримали травми на виробництві! І це ще ж пощастило, що там струмок поруч, так вони у нього і попадали. А то б і зовсім згоріти могли! Уявляєте, щоб тоді було! Небезпечний той дракон! Страшенно!
- А звідки він взагалі там узявся?
- Не знаю. Місцеві кажуть, що прилетів років сім тому. Наче з Росії, бо російською балакає. А може просто зі сходу. З Донбасу чи Криму. Хоча я не чув, щоб у Криму дракони якісь.
- І що оце, дракон прилетів і влада ніякої уваги?
- А яка увага? Ти ж не напишеш в область, що у тебе в районі дракон! Бо за таке тебе звільнять швиденько. То всі і мовчать. І райдержадміністрація і міліція, всі. Бо хто у дракона повірить? Подумають, що допилися в районі. Та він там особливої шкоди, як кажуть, і не робив. Сільгосппідприємства йому щось на кшталт дані давали. Одну корову на тиждень та картоплі з комбікормом. Спиртзавод бражки давав, той дракон випити полюбляє. Нахлищеться і спить. А це ж треба було, прокинувся! Дівчата самі винні! Бо поплавали у річці і сіли співати на бережку. А там же сімнадцять душ, та голоси у всіх, як труби ієрихонські! Хоч кому серце розтоплять! Справді дійсно добре співають! Їх чого і в Київ викликали. Вони ж ото на конкурсі виграли, їх по телевізору показали, побачив хтось з Секретаріату і загорілися. Голосисті дівчата, тільки не там співати почали. Як завалили хором, так навіть дракон прокинувся. Забрав їх. А мені тепер хоч у зашморг лізь. Ех! Ну що за життя! Шість років все нормально, передова область у організації літнього відпочинку, ввели систему пересувних таборів, один з найбільших охватів літнім відпочинком по країні! І ось на тобі! Ну не щастить, так не щастить! Сімнадцять дівчат! Виступ в Києві, секретаріат вже цікавиться! А ще як політика домішається!
- Та яка ще політика?
- А така, що опозиція як дізнається, буде роздмухувати все! А тут ще ж вибори на носі! Таке зроблять, що хоч святих винось! Капець просто!
Начальник управління крутить головою і виглядає все так, що хоче він нею насолодитися, бо вже скоро її зрубають. Крутить, витирає піт. Коли виходять хлопці. По гарячим очам Карлсона я вже розумію, що вони узялися. Так само, як і по невдоволеному погляду Діда.
- Ну що ж, ми спробуємо вам допомогти. Тільки дракон – справа складна, коштує немало. – каже Дід.
- Скільки? – питає чиновник, який миттєво покинув відчай і скиглення і став сухий та діловитий.
- Три тисячі завдатку, три по завершенні, плюс поточні витрати. – каже Дід і так обережненько косирує на клієнта. Перевіряє, багато запросив чи мало? Оце тому їх робота і здається мені шахрайством, що ціна її плаває, як хоче. У чесної роботи є собівартість, яка все тримає, а тут можна і сотню попросити, а можна і тисячу. Ціна залежить від клієнта, а не від роботи.
- Згоден. – важко видихає начальник управління. – Дорого, але згоден. Тільки дістаньте їх, дістаньте, бо ж за три дні Київ! Думав поїдуть туди засмаглі і щасливі, а тут ось таке! Дістаньте!
- Нам треба буде виїхати на місце. – каже Карлсон.
- Поїхали! – підхвачується клієнт.
- Божено, ти з нами.
- Навіщо? – дивуюся я, бо серед моїх численних чеснот зовсім немає вміння командувати драконами.
- А як знадобиться чимось дівчатам допомогти. Коли працюєш з жіночим колективом, то завжди треба мати жінку. – Дід це проговорює з інтонаціями вчителя, а очима показує, щоб я не пручалася. Ну добре, поїхали.
Їдемо на «Волзі» чиновника. Він сам за кермом, каже, що залишив водія біля печери слідкувати за драконом.
- Може те стерво улетить кудись, тоді він дівчат уведе. – пояснює свій план клієнт, який сказав, що його звуть Віктор. Вказаний розвиток подій нас не дуже то влаштовує, бо знову залишимося без замовлення і грошей. А у нас на носі різні платежі, від оренди до комунальних, ще ж і зарплатня якась потрібна, не кажучи вже про кондиціонер. То залишається лише сподіватися, що дракон нікуди від дівчат не піде. Поки ми за нього не візьмемося.
Десь за годину ми приїхали.
- Далі пішки, бо дороги немає. – пояснює Віктор і швиденько так починає бігти ледь помітної стежиною серед лісу. Ми за ним. Я знімаю черевички, бо на підборах лісовою дорогою не набігаєшся. Пісок під ногами приємний, прохолодний, у тіні не встиг набратися сонячного жару. За кілька хвилин чую, як хлопці починають важко дихати. Паління і алкоголь зробили їх не надто витривалими. А наш клієнт, хоч і товстун, а знай собі сопе попереду, швиденько перебирає ногами. Нарешті зупиняється перед великою галявиною.
Хлопці важко дихають, висолопивши язики. Не спортсмени.
- Он пагорб, у ньому печера. – показує Віктор. Карлсон киває головою, дід скептично дивиться. – Дракон в середині і дівчата там. О, чуєте? Знов співають!
І дійсно, з пагорба, який починається за галявиною, порослою високою травою, лунає пісня. Народна, весели, з криками. У дівчат приємні та сильні голоси, є що послухати.
- Славко, давай у розвідку. – наказує Карлсону Дід.
- А ти? – питає той.
- А я поки подивлюся по базам даних. – авторитетно вимовляє Дід. Я регочу з його серйозності. Ну це ж треба! Бази даних. По драконам, чи що?
- У розвідку? – перепитує Карлсон. По його мармизі видно, що йти до дракона йому зовсім не хочеться. От же чоловіки пішли! Всього бояться! Немає героїв! Ось як жити з цим дівчатам. Я аж зітхаю. І кажу, що піду сама у розвитку.
- Ти? – дивується Дід.
- Я. Мені цікаво. Чекайте тут. І стережіть черевики. – залишаю їм взуття і прямую до пагорбу. Не те щоб я вже така відчайдушна, що дракона не боюся. Але, якщо подумати логічно, то небезпека дуже мізерна. Дракон викрав сімнадцять дівчат і нічого поганого їм не зробив. Інакше б вони не співали он так весело. Як не зробив сімнадцяти, то навряд чи зробить погано вісімнадцятій. До того ж я і співати можу. Ходила у школі на хор. Навіть кілька пісень пам’ятаю.
- Божено, зачекай! – обертаюся і бачу, як за мною трусить Карлсон. Ти диви! Мабуть соромно стало, що от дівчина у розвідку пішла, а він залишився. – Підемо разом. – пояснює він те, що зовсім не потрібно пояснювати. А потім гепається і з криком котиться по траві.
- Та тихіше ти, йолопе! – шикаю на нього. Карлсон схопився за ногу і качається по траві, як блоха ста собачка. – Тихо! – наполягаю я на дотриманні конспірації.
- Нога! – шепоче Карлсон. Мабуть, він ступив у якусь яму, не помітну в траві, ось тому і гепнувся.
- Терпи. – кажу йому. Даю кілька хвилин на відновлення. Слухаю дівчат. І справді чудово співають. – Пішли.
(Далі буде)
