RU Вы прочитаете то, что никогда не читали
UA Ви побачите те, що ніколи не бачили
RU Вы услышите то, что никогда не слышали
Даний автобіографічний твір не схожий на інші, оскільки він написаний двома мовами (українською та російською) Я думаю, що читати його буде не важко, оскільки переважна більшість населення України – двомовне, чи не так?
Чому? Я хотів виділити себе (пишу українською мовою) та своє альтер-его (пишу російською)
- Давай поиграем в шахматы твоей головой!
- Ты же и так играешь моей ступней.
- Куда ты?
- Убиваю твои ногти.
- Но ход D-2: B-12 невозможен.
- В этом мире возможно все!..
Я всегда отличался от сверстников. Когда мне было годиков так восемь, по дороге в школу я останавливался, прислушивался к окружающей меня среде. Нет, я не смотрел на прохожих. Я поднимал глаза вверх. И смотрел… Нет, не на тучи. Я смотрел на солнце. Когда я видел солнце, тучи сами собою испарялись. Мне тогда казалось, что это не мое настроение зависело от погоды, а погода зависела только от меня. Когда грустил- шел дождь, когда тосковал- снег. Но вскоре я опять-таки вглядывался в всплеск солнечных лучей. Тогда мне было изумительно хорошо. Сейчас мне сложно смотреть на солнце, а тогда было просто как дважды два. Я мог, не отводя глаз, смотреть на ядово-желтый шар более пяти минут. При этом я даже не моргал(для справки: сейчас ношу очки, имею миопию слабой степени; поэтому повторять за мной не стоит). Мне казалось, что Солнце для меня словно магнит. Были бы крылья- полетел бы к нему. В Солнце- секрет. Оно защищено огнем. Дотронешься- сгоришь. Ты рад? А вот я- да! То, что я находил для себя, рассматривая эту планету, казалось невероятным. Ради того, чтобы увидеть его ближе, я готов был ослепнуть. Оно мне давало заряд энергии. Я был словно как солнечная «батарея». И вообще, я считаю, что если сконструировать корабль, способный долететь до почти недосягаемой планеты на расстояние тысячи метров, то жа′ра не будет. А будет прохладно. Мое мнение- Солнце имеет горящий щит. Там находится высокоразвитая цивилизация, а не то что мы… Она чем-то похожа на нас. У них есть лекарства от всех наших болезней. И это при том, что для нас они мертвы. Они могут с нами поделиться. Они говорят мне это. Нужно просто попросить. Я пла′чу…
Они ненавидят жару. Но без горящего щита не могут. У них есть базы на дне океанов нашей планеты. Правительства многих высокоразвитых стран их прикрывают.
По натуре Они- добрые, но зло их несет в лучшем случае- смерть. Они рядом. И это не просто так. Они проводят над людьми эксперименты для того, чтобы получше узнать, какими были их предки. Правильно! Они- наши будущие поколения. Только через много миллионов лет. И не в этом пространственном континууме.
- Уберите свои экскременты!
Тех, кто им мешает, они отправляют посылкой на тот свет. И при этом, что еще прекрасней, вырывают мозг и заставляют его работать на себя.
- Они просят, а он соглашается.
Совсем немногим из нас они могут открыть свои секреты. И секреты этих секретов. Мы- контактеры. Нас так называют. Кто- то из нас рисует, другие- пишут. Мы им нужны. Пока мы им нужны, мы живы. Они спасают нас от «внезапной смерти», которой попросту быть не может.
- Все предначертано судьбой.
Они могут дать контактерам удачу(ясное дело, что потом- забрать). Ничего не бывает «впустую». Ничего не бывает «просто так». Но плата за все- разная.
- Бог дал, бог взял.
Им выгодно, чтобы Мы позитивно реализовывали себя в жизни, так как тогда, благодаря Нам, больше людей узнает о НИХ.
- Они высыпают на землянки нашей утопии рой подсказок, которые мы не замечаем иль не хотим помечать.
Все дороги ведут в АдоРай. Все дороги ведут в Никуда.
20.05.05
Я погано спав. Постійно крутився. Важко було на душі. Ламало тіло. Ні, я не був п’яний. І ломки не було. Якийсь величезний тягар душив мене. Я зняв хрестик – мені стало легше (на ньому було зображене розп’яття). З тієї ночі я не хрестився. І в церкву не ходив. І молитви не читав... Прокинувся, намацав рукою якусь ганчірку та виш вирнув її на підлогу... Стоп! Що за ганчірка? Як вона опинилася на моєму ліжку? Я схопився та побіг її піднімати, щоб дізнатися, що воно таке. Дивлюсь – якийсь шмат білої тканини типу бинта. Від нього відмежовуються дві нитки, одна – довга, інша – коротка. Я взяв і спалив її. Не знав, що можна зробити ще. З першого разу вона вогню не піддалася. З другого – майже повністю згоріла. „Зурочили!” – думаю. Вбив би, якби міг. Покришив би на шматки та їв би живе м’ясо... Якась ревнива негідниця. За це вішати треба, а потім лоскотати трупи.
21.05.05
- Я тебе не хочу бачити такого, яким ти є!- сказала вона.
Я б сам себе вбив, якби міг. Але маю ще одну справу. Подумую поїхати кудись, далеко-далеко. Знаю, що мене там мало хто чекає. Але я виб’юсь... Зберу невеличку сумку, зберу найнеобхідніше. Візьму грошей, яких я трохи назбирав... Та поїду! Я буду писати для тих, хто мене читатиме...
22.05.05
Во мне два человека. Я это заметил еще с детства. Один – сильнее, другой – слабее. И вот я чувствую, что тот, другой, уже вырывается наружу. Он не дает мне чувствовать себя. Один хочет стать великим, другой – простым клерком. Один – добрый, чувственный, красивый. Другой – злой, противный и тоже красивый. Они оба прекрасны по-своему. Иногда я не могу им, тем другим, управлять. Он мне становится неподвластным. Одного тянет к иконам и к Николаю Чудотворцу, другой его презирает, его душит крест. Я не верю ни во что, кроме Высшей Силы. Знаю, что есть и Бог, и Дьявол. Есть еще и другие силы, нам они неизвестны. Человечество перестало думать. Это приведет его к жизни, поскольку все мы уже умерли. Все! Амба. Плохо кролику.
24.05.05
Я пришел к ней сегодня ночью. Давно ее не видел, почти месяц. Я на нее взглянул и понял, что я ее люблю, понял, что готов провести с ней остаток вечности. Я ее люблю так сильно, как море венчает цветок, я ее люблю так сильно, как Зевс любил своих возлюбленных. Она осталась такой, как прежде, но похудела. И начала курить. Нервы… Она была в сарафане. Раньше так не одевалась. Видно было, что она тоже меня любит, но сказать об этом не может. Я сделал ей сюрприз – она обрадовалась…
Они мне так сказали. А еще я их видел, своих праотцов. Плачу!.. Они не такие, какими их рисуют в журналах. Они не такие, какими ты хочешь их видеть. А хочешь ли? Они – разные, имеют небольшие глаза. Они мне сказали, что зеленый свет – ТАМ. А ты с ним не воюй. Они мне сказали, что он – избранный. Он очистит эту планету от грязи. Не убивай жизнь в себе. Не убивай его. Я могу убить всех кроме тебя. Они мне запрещают. Атомный симбиоз его породил. Он его, надеюсь, не убьет. Я – не совсем человек. Я узнал только сегодня. Я видел ИХ. Они просят помощи. Не убивай жизнь. Я быстро потерял астральную связь – у меня мало энергии. Но он – сильнее. Он сильнее меня в десять миллионов раз. Кто-то пишет моей рукой. Все предначертано судьбой. И почерк другой. Не могу сопротивляться. Больна голова. Он – как Иисус, только сильнее. Надеюсь, не умру. Хотя какая разница? Прощаюсь. Уже не плачу. Они обещали беречь тебя во время моего отсутствия… Я покорю тебя, а он покорит МИР.
Ніч з 2-го на 3-є червня, 2005 рік (скорочено)
Мое сердце бьется часто, так что сейчас вылетит. Но даже после этого я не умру. Он – полубог, получеловек. Потрогай, рукой прикоснись. Все предначертано судьбой. Жди. Я постараюсь остаться живим. Не вернусь – буду помогать мертвым. Береги себя и его!
Иисус ХI века, Жаладам Аквариус
- Васильев! Ух, я вас сьем!
Коментар (мій) щодо подій у ніч з 2-го на 3-є червня:
Є комбінація цифр, якої я боюсь. Але у ніч з 2-го на 3-тє червня Вони стерли всю інформацію щодо тих цифр з моєї пам’яті. Я більше нічого не боюсь. Раніше бачив образи, коли заплющував очі. У ту ніч усе було не так, як завжди. Я так розумію: вони мене готували до зв’язку із Ними... Телепатичного. Я лежав на животі, як раптом вони мене будять (о 4-ій годині ночі). Хтось наче струмом пробиває моє тіло з голови до ніг, з ніг до голови (і так двічі). Потім я розплющую очі. Коли я це роблю, бачу сонце: щось таке жовте, пекуче. Заплющую очі – не бачу. Потім – знову. Мені приємно. Дивлюсь на ліву руку – вона, наче антена, направлена вгору. Розплющую очі – бачу образ. Він – у обтягаю чому тіло костюмі, начебто синтетичному, має велику голову, на голові - щось невідоме, очі маленькі, знаходяться дуже близько одне до одного; довгий, ломаний (там, де в людей перетинка) ніс. Його звати Жаладам Акваріус, він моєю рукою підписався на папері. Після тепла я почав відчувати відплив енергії. Я переліг на спину, відкрив рота – начебто щось вийшло з нього, зникла слина. Підняв руку – вона оніміла. Наче хтось вселився в моє тіло. Встав з ліжка – стало холодно. Наче я – живий труп, мрець. Я виконую розпорядження. Сідаю і пишу те, що вони хочуть (дивися запис за 2-3 червня російською мовою). Потім я розумію, що це пишу не я і, скоріше за все, не моє альтер-его. Я хочу в туалет, але піти не можу. Вони мені не дають. Холодно. Моторошно. Я ввійшов з ними в контакт. Лягаю спати. Дуже скоро хтось мене будить о 5-ій ранку. Я сідаю у темряві із напівзаплющеними очима (які весь час здригаються) починаю писати. Ісус ХІ століття Жаладам Акваріус зробив підпис на моїй душі.
* * *
Вона різала собі вени та співала пісеньку про веселий Альманах.
- Вы все – хитрые, бессмысленные и бесполезные
- Брудні потвори
- Вдягніть черевики
- Ідіть до лицаря
- Угору
- Якого немає
Вона, з розрізаними венами та розпатланим волоссям, била руками об стіни. Вона присіла, бо була в туалеті – знову пішла кров.
* * *
Є одна комбінація із цифр, якої я боюсь. Її боїтеся і ви, але цього не знаєте. Для кожного вона – різна. Її неможливо вгадати чи вирізнити з-поміж інших. Лише Вони можуть це зробити. Але Вони не хочуть. Це комбінація, що може анулювати душу кожного з нас. І тоді не буде нічого... Лише думки, думки, думки...
* * *
Буває, що я бачу людей (і не тільки), яких не існує. Точніше, вони то є, але не на цій планеті. Інші люди їх не бачать. Лише дехто. Їх мало. Буває, що йду по вулиці, чую сигнал машини, адресований мені. Я не впевнений, що це чують інші. Він не такий, як усі. Не такий і я. Нещодавно їхали машиною, один із міліціонерів, що стояв на тротуарі, дивився мені в очі...
- Так!
Потім він чемно вклонився.
Не так давно йшов вулицею, зупинився. Бачу бічним зором поряд із собою одну пару. Пішов уперед. Не знав, що робити і куди дивитися. А жінка, що проходила поруч зі мною, наче прочитала мої думки, і, дивлячись мені в очі, мовила:
- Угору!
У Чернігові був випадок, коли я, крокуючи до тролейбусної зупинки бічним зором (так само як і вперше) помітив двох молодих і одночасно старих людей.
Ця пара... Вона була така світла і чиста, мов Ангел, а він – замислений, неначе мудрець. Зовні їм можна було б дати десь років так до 25-ти, але очі їх світилися тисячолітньою мудрістю. Хоче вірте, а хочете – ні. На них ніхто не звернув увагу, окрім мене. Я довгий час не міг відвести очей від тієї закоханої пари. Стало незручно – відійшов. Повертаюся – вони зникли, розчинилися в повітрі.
Я ніколи не забуду, як вони повернулися та почали дивитися на мене. Так люди не дивляться. Вони наче були з паралельного світу та щиро здивувалися, що я їх побачив.
Ти бачиш їх...
А вони – тебе...
Вона була вдягнута в біле вбрання та мала черевики з камінцями, зачіску типу каре. А в нього було щось схоже на бакенбарди, занадто, як для його віку, вираз обличчя. Пам’ятаю їх стрімкий, доволі приємний погляд, а ось кольору очей не пригадую. А чи був він взагалі? Може, вони так зробили, щоб я забув колір... Навіщо?
Але я скажу Вам одне – вони були прекрасні.
* * *
Це було буквально декілька днів тому. Я пішов до церкви. І це після того, як став атеїстом. Я знаю, що є бог, його опонент Диявол, що вони уклали одне з одним угоду. Є багато інших сил, Вам і мені невідомих. Я вірю у Вищу Силу, Вищий Розум...
Я не скажу, що я там робив. Скажу одне – таке зробить десь один із тисячі людей. Якби я вірив у бога – то скоїв би гріх. А оскільки я йому не поклоняюся, то я гріх не скоїв. Це був Храм всіх святих у Ніжині. До речі, поняття „святості” вигадала сама церква...
Коли я вийшов, то читав слова, написані на аркуші і чекав Його. Гадав, що він вийде з-за колон. Та я помилився.
Він ішов неквапливо, кульгав, був погано, але зі смаком, одягнутий. Той образ, який він використовував, був чоловіком років 37-и (виглядав гірше). Метрів 50-т він ішов по дорозі у мій бік та єхидно посміхався. Я гадаю, що він був мертвим. У очах його відчувався присмак крові, ненависті, агресії та любові. Жодного слова мені не сказав. Я зрозумів, що це – Він. І пішов за ним. Він попрямував під храм святих, де почав мочитися. Був полудень. Сяло сонце. Крім нас двох не було жодної людини довкруги, не чулося жодного звуку. Я бачив лишень його спину і те, що він мочиться на храм... А тоді він розчинився в повітрі. Я не міг його проґавити. Я підійшов до того місця, де він стояв – не залишилося жодних слідів від сечі... Смієтеся? А тоді мені було не смішно? Мені було страшно.
Його я більше не бачив. Я не знаю людей, які вдень будуть дзюрити на храм, церкву чи собор... Чи знаєте їх ви? Яка середньостатистична людина зробить це? Яка нормальна лю... Вибачте, нормальних людей не буває...
Я тричі обійшов собор, лише після третього кругу я знову почав бачити людей, чути гул.
Я пішов додому.
Я пішов порпатися в своїй душі.
Оскільки хтось іще до мене вчинив там безлад.
Коментарі за останній тиждень, Сб., 11 червня 2005 року, 19:55
* * *
Мир – игрушечный. В нем садится батарейка.
Вы видите это? Никто не видит. Это вижу я.
Мы боремся. А зачем?
Мы воюем. А для чего?
Мы любим. А почему?
А нужны ли мы кому?..
Почему мы любим, если придется расстаться?
Для чего нам воевать, если все равно нас погубят?
Зачем ускорять смерть, если все равно умрем?
Зачем побеждать, если все равно придется упасть?
Зачем что-то решать и выдумывать, если все уже решено и выдумано до нас?
Зачем вообще жить?
Ведь жизнь – это грех?
Ведь жизнь – бессмысленная штука?
… А мы просим еще один шанс…
У кого?
Зачем?
Для чего?
Почему?
А фишка-то вся в том, что нам не дано узнать ответы на эти вопросы.
