Весна запізнювалася. Зима переконувала Місто у коханні. Обсипала снігом ренесансні плечі, тулилася до нього крижаними віями.
- Чого ти мене не боїшся? – дивувалася. – І мешканці – теж… Куди спішать?
- На роботу. Хіба ти не бачиш…
- Які диваки! – шурхотіла холодними руками. А як налякаю…А як засиплю…
- Спробуй…
Хурделила, сипала снігом і реготала...
Місто прибирало її казуси. Було важко. Залишилися старі лопати, машини. „Зайди ” - не господарювали. Боліло серце за обдерті мури, за бомжів на вулицях. Та не хотів про це розповідати красуні.
Зима розгорнула прозоро - голубі крила і полетіла на Високий Замок оглядати окраїни.
- А ти красивий, як Краків, Відень, Прага ... Боюся, що нікуди не піду від тебе… Ха - ха - ха...- сміялася дзвінко. Тулилася до мокрих асфальтових губ…Враз, злетіла з його рук до проспекту Свободи і лоскотала холодом закоханих.
- Тремтите? Б»ють дрижаки? То тікайте…Чого чекаєте годинами?
Львів усміхався з пустотливої гри Зими. Хотів показати все найкраще та вона сама вибирала оглядини. Заглядала у провулки, вимітала закутки. Зупинилася біля стін драматичного театру і показала Львову на обшарпаний вигляд Богеми. Почервонів, як хлопчик... Та вигляду не подав, не шукав оправдань. А Зима розважалась як хотіла. Львів намагався заховати неприємні ситуації. Зауважив жінку в зеленому пальтечку і чорній хустинці. Стояла біля стін театру. Хукала в руки, тупцяла стоптаними чобітками. Оглядалась, чекала на перехожих. Зігнувшись по-старечому, і, скрививши уста, жалісливо просила:
- Подайте на хліб...Допоможіть дожити до пенсії...
І їй подавали. Низько вклонялася, ховала гроші , а згодом, повторяла по-новому:
- Дитинко!.. Не оминай стару бідну жінку! Я - сама одна живу… За молодості аборт зробила ... Видиш, як я спокутую!...- кинулась до дівчини.
Та поклала копійки у зігнуту долоню і швидко пішла.
* * *
„О! Таки вдався мені день, - раділа жебрачка. – Багато назбирала! Піду на базар і всього собі накуплю... Запрошу пані Олю і посидимо за вечерею… ”
У пательні шкварчало м»ясо, димів пахощами капусняк, красувався завиванець з маком, а поважна пані Оля дивувалася: «Чого це сусідка так розщедрилася? Звідки взяла гроші на гостину? Все така скупа, маломовна... Сьогодні розцвіла, мов дика рожа біля старої запущеної кухні». Знала, що не скаже. Чемно чекала на запрошення до вечері. Сусідка не спішила. Поклала їжу на піднос, відкрила двері й крикнула:
- Любко, відкривай двері! Я їсти несу! Ромчик все мені, й мені. Нині я вам...
- Мамо, де ви гроші взяли? – здивовано промовила невістка.
- Та то , Любцю, другу частку пенсії дали... Ой, шо я кажу!.. Та бери, вечерю, бери й не питай!...
Невістка взяла пахучу тацю і подумала: „Що з свекрухою сталося? Ніколи такою доброю не була…»
- Параню, а вам що дали пенсію по другому заходу?! Як то? – запитала, не втримавшись, пані Оля, - я тільки одну отримала ...
- Та то так... а як, по правді, то я нині артисткою була... Знаєте, я - грала! І не зле заробила... Вдалася мені та роля... Я ше змалку любила театр. Молодою в читальні пропадала... Артисткою хотіла бути ! Лиш тато все мені говорили: « Я фойди в хаті видіти не хочу». Віддав заміж до Львова, за шевця. Він все мав гроші. До театру давав, а зі мною не ходив, гибів над чоботами... Любив слухати як про виставу розказувала...
- Де ж то ви так грали?.. Може б і я пішла?...
- О, якби ви знали!.. Та я вам не скажу...
- Та чому ж ?
- Знаєте, вам та роль не пасує… Ви дуже порядна пані… Гарних дітей маєте… Нащо вам то… Я сама мушу дбати за себе... Івана нема… Сина діти обсіли…Де йому до мене.. Мушу гроші заробити... Хочу, щоб мене гарно поховали… А похорон нині дорогий...Ой, та ви частуйтесь, Олюню, смакуйте...
Львову стало гірко й неприємно від підслуханої розмови, а щоб Зима не насміхалася – голосно цілував її дзвоном трамваїв...
Львів – 2008.
