Отже ми біжимо. Вже ранок, місто прокинулося і поспішає на роботу. Ми біжимо. П'ятірка хлопців з серцями, стиснутими передчуттям великого успіху. Знаєте, як це приємно? Ось ці миті, вони варті усіх трудів і небезпек. Мені здається, що якби хтось з наркоманів пережив таку мить, він би покинув колотися, бо це сильніше. Мозок фонтанує гормоном щастя, в мене за спиною виростають крила, я відчуваю себе молодим богом. Йо!
Перебігаємо міст, занурюємося у підземний перехід. Я нишпорю ліхтариком по стелі.
- Ось дивиться! Це його сліди!
Хлопці кивають головою, дивлячись на подряпини стелі, вони погоджуються, але трохи розчаровані, бо чекали більшого. А то сліди. Ну, є сліди, то й що?
- За мною!
Вибігаємо з переходу, біжимо через вулицю Героїв Сталінграда, нам сигналять машини, та ми не дуже то звертаємо уваги на них. Коли в тебе екстаз, то важко дотримуватися правил дорожнього руху. Ми біжимо сходами на гору. Я бачу сліди і тут, але не показує хлопцям. Їм потрібна ціла таємниця, а не деталі. Ось ми забігаємо в арку швидкого мінету та малої потреби, долаємо її, біжимо між лавками сквером банківської академії. Я зупиняюся тільки біля пам'ятника Шевченко. Хлопці стають навколо мене. Важко дихають, висолопили язики, вони розгублено оглядаються, схожі на зграю собак, що втратили слід.
- І що? - нарешті питає Славко.
- Пізнаєте? – кажу я і вказую на Тараса.
Кажу тихо, до того ж ми стоїмо у нього за спиною, він не побачить.
- Що? – хором питають хлопці.
- Містер Здоровило! – кажу я і посміхаюся. – Придивіться до спини. Бачите білі смуги?
- Бачимо. – хлопці ще не розуміють, до чого я веду.
- Тепер за мною.
Ми проходимо далі, наче туристи. Я щось розповідаю про історію пам'ятника, а сам роздивляюся його коліна. Вони потерті. Потерті! Ну звісно, Кобзарю ж приходиться лізти на колінах через підземний перехід! Та під дротами тролейбусними він повзе рачки!
- Пішли.
Ми заходимо за ріг, хлопці підозріло дивляться на мене.
- Ви що, не второпали?
- Ні. – дружно відповідають вони і дивляться на мене з надією.
- Те, що ми бачили, то ж були не велетні! То були пам'ятники! – я регочу від того, наскільки вже ясно! – Здоровило – то Тарас. Гладкий – Щєпкін. Малий, тобто Мала – купальниця зі входу в парк, каліка – то Русалонька з міського пляжу! В неї хвіст, її доводиться носити!
- А Танкіст?
- То пам'ятник Кожедубу!
- Але Кожедуб – льотчик.
- Льотчик! Ми просто переплутали, подумали, що то шолом танкіста, а насправді то шолом льотчика!
- А Франт?
- Франт – то Харитоненко! Цукрозаводчик та меценат, він стоїть на Червоній площі!
Хлопці дивляться на мене і блимають очима. Вони не можуть второпати те, що я їм сказав. А я відчуваю свято у душі.
- Оце і вся компанія! Панове оператори, пропоную вам сходити в магазин і купити пару пляшок коньяку. Відмітимо операцію і подумаємо, що будемо робити далі!
Даю гроші операторам, вони біжать в магазин. Славко дивиться на мене.
- Владюшо!
- Що?
- Але як пам'ятники можуть ходити?
- Ногами. Як і люди.
- Але вони зроблені з гіпсу та металу! Вони не можуть!
- Славко, ти де живеш?
- Де живу? На Луці, ти ж знаєш!
- Я не про те! Ти живеш на Сумщині, в краю, де дива і чудовиська зустрічаються скрізь! І ти питаєш мене, як пам'ятники можуть ходити? Господи, та навіть в Харкові, матеріальному, грошовито-прискіпливому Харкові, тому самому Харкові, якій став безплатним додатком до Барабошовки, навіть там був випадок, коли зі свого місця на фасаді колишньої будівлі "Донвугілля" пішли двоє кам'яних шахтарів! Це в Харкові, місті, де майже всі служать Мамоні! Чого б це пам'ятники не могли ходити в Сумах, столиці краю чудовиськ? До того ж ми бачили! Не тільки бачили, але й зняли на плівку! Це буде бомба!
- Цього не може бути! Пам'ятники не ходять! – не може повірити Славко.
- Ходять. Зараз подивимося відео.
Ми ще зайшли подивитися на пам'ятники Щєпкіна, Харитоненка та Кожедуба. Потім попивали коньяк і дивилися відео. Сумнівів не виникало.
- Ось це паличка Щєпкіна, а ось це його котелок. А оце Кожедуб! Шолом. А ось це Харитоненко – в такому модному сюртуку, хоч і з селян, а мав добрий смак!
Все сходилося. Я подзвонив в Київ і сказав Пантагрюелю, що у нас на підході бомбовий сюжет.
- Уявляєш? Пам'ятники вночі збираються у міському парку і відпочивають!
- Круто? А як з відео?
- Поки є не дуже якісне, але зробимо краще.
- Давай. Якщо встигнеш до завтра, поставимо сюжет в наступний випуск.
Сьогодні в "Житті по-справжньому!" – ходячі пам'ятники! Сам Кобзар відпочиває у компанії великого артиста, героя-льотчика, мільйонера-мецената та двох дам! Круто!
- Значить так, Славко дізнайся у метеорологів, як там з погодою.
Він швиденько подзвонив і йому сказали, що сьогодні буде ще мерзенніша ніч, аніж минула.
- Суцільна мряка!
- Це добре. Можемо прогнозувати, що вони знову зберуться. Тепер нам треба зняти, як вони будуть злазити з постаментів. Одна камера на Шевченко, інша біля Кожедуба, третя - при Щєпкині. Третя, коли зніме артиста, вирушає в парк.
Я дістав мапу і розписав кожному з операторів його маршрут.
- Нам конче потрібні саме моменти коли вони злазять з постаментів! Не проґавте їх! Знімайте зі звуком. Пам'ятники повинні скрипіти, вони ж з металу та гіпсу, як каже пан Славко.
- Добре, Владюшо.
- Тепер по останній і лягаємо поспати. Увечері ми повинні бути свіжими та сильними.
У автобусі були зручні спальні місця і туалет. Автобус дозволяв знімальній групі бути абсолютно автономною.
- Славко, а ти куди?
- Я додому, відпочити.
- Можеш тут прилягти. Місце є.
- Ні, я краще додому. Звик до свого ліжка.
- Ну, тоді увечері побачимося.
- Добре.
Він вийшов з автобусу і побрів кудись. Він весь тремтів, був схожий на наркомана, він не спав вже кілька ночей. І зараз заснути не зможе. Нерви. Він у передчутті великого успіху. Він сподівається, що я візьму його в програму журналістом. Рядовим, та і це немало. Навіть на водія в програмі був конкурс по десять людей на одне місце. "Життя по-справжньому!" – це було круто. Якось я побачив у барі, в якому інколи випивав, табличку з надписом "Тут відпочивають люди з "Життя по-справжньому!". Разом з появою таблички в барі піднялись ціни, але людей стало тільки більше. Я туди ходити перестав, бо не хотів бути впізнаним.
Я ліг, вкрився ковдрою і швидко заснув. Нічого не снилося. Я дуже заморився, колю сплю стомлений, то мої сни, як аркуш білого паперу. Чисті від думок. Прокинувся десь після обіду, випив кави, яку зробив водій. Хлопці ще спали, коли прибіг Славко. Як я і думав, він і не вкладався спати. Ми пішли поговорити в монтажну, де стояло все обладнання.
- Слухай, друже, тебе менти ще не зупиняли? Ти виглядаєш, як наркоман, який терміново шукає дозу.
- Мене тут кожен мент знає, я ж кримінал вів довгенько. І я тут накопав дещо.
- Кажи.
- Пам'ятаєш, на площі Незалежності стояв Ленін?
- Так, був. На великому постаменті. Його потім перенесли кудись.
- Перенесли. Точніше казали, що перенесли. – Славко нервово посміхається і загадково дивиться на мене.
- Ну, кажи, кажи!
- Ніякого переносу не було. Просто одного разу пам'ятник зник. Влітку це було. О четвертій ранку патруль міліції, що проходив майданом, виявив відсутність Леніна. Через півгодини все обласне керівництво вже було на ногах. Та як міг вибухнути грандіозний скандал, бо це ж з центральної площі зник Ленін!, так ось тодішній губернатор...
- Петрович, чи що?
- Так, Вепе. Так ось він наказав зробити так, ніби пам'ятник вони самі демонтували. Бо, як демонтаж, то це свідчило б про рішучість влади, ладної на конфлікт з комуністами. А якщо вкрали пам'ятник, то це свідчило б про суцільне безладдя в регіоні і президенту явно б пошепотіли на вушко, чи не пора поміняти на Сумщині голову облдержадміністрації. Ось так!
- Звідки ти це знаєш?
- Я поговорив з кількома людьми, які тоді працювали в облдержадміністрації. А ще з крановиком, який приймав участь у наче демонтажу Леніна. Він підтвердив, що його там не було. Кран був, вантажівка була, а пам'ятника не було! Пустий постамент!
- Але ж пам'ятник знайшовся!
- Так, о сьомій ранку його знайшли на Дуровщині, в кущах. Він наче ховався. Сидів там, обхопивши голову руками. І поруч велика калюжа. Наче плакав.
- Зачекай, як сидів? Він же стояв!
Я трохи пам’ятав того Леніна з дитинства, коли разом з батьками ходив на демонстрації восени і навесні. Ленін височив на великому постаменті і вказував кудись у бік вулиці Свердлова, де був психдиспансер. Цей напрямок служив приводом для багатьох жартів.
- Так, в центрі Ленін стояв, але коли його знайшли на Дуровщині, то сидів. Лише на третій день підвівся! А Вепе наказав всім говорити, що це по наказу облдержадміністрації Леніна перетягли на Дуровщину. Ну, люди і повірили у цю брехню.
- А що ж відбулося насправді?
- Його вигнали.
- Кого?
- Леніна.
- Вигнали? Хто?
- Тарас, Щєпкін, Кожедуб, Харитоненко, вся ця компанія.
- Славко, ти ще кілька годин тому не вірив, що пам'ятники ходять!
- Тепер вірю. Я поговорив з одним ментом, він працював в охороні облдержадміністрації. Не хотів розповідати, але я йому налив горілки і розбалакав. Так ось, він каже, що кілька разів бачив, як Леніна задрочували.
- Задрочували?
- Так, приходили, лаяли його, кидалися багнюкою. У темряві міліціонер не бачив, хто це робив, але точно пам'ятає, що земля тряслася.
- Чого ж він не викликав допомогу?
- Боявся, що звільнять. Подумають, що збожеволів і звільнять. Ну, ти ж розумієш, як це він подзвонить і скаже, що земля трясеться, що хтось Леніна ображає. Це б дивно виглядало, ось він і мовчав. Він чергував і в ніч, коли Ленін зник. Каже, що знову тупотіла земля, чулися лайки...
- Які саме?
- Він запам'ятав "Комуняка", "Сифілітик" та "Людожер". Потім гупнуло щось. Вранці біля постаменту знайшли дебелу каменюку, мабуть нею кинулися. І збили Леніна, точніше пам'ятник його, як ту кеглю. Гепнувся Ленін з постаменту, а той же метрів шість заввишки був! Вагу мав велику, то в будівлі облдержадміністрації аж кілька вікон вилетіло. Потім охоронець чув якісь борсання, наче боролися люди. Потім наче пороти когось почали.
- Пороти в сенсі трахкати?
- Ні-ні! Пороти, в сенсі карати. Каже, що наче батогом били. Чутно, як у повітрі свистіло.
- Щоб це могло бути?
- Це ж паличка Щєпкіна! Мабуть завалили Ілліча і по п'яткам відходили, щоб не мало. Бо кричав бідолашний, а потім побіг.
- Після п'яток не дуже то побіжиш.
- Так він і недалеко. Може навшпиньки біг. А йому услід кричали: "Ще раз тільки побачимо, марксистська морда!". Більше і не побачили, бо Ленін на Дуровщіні сховався і тепер звідти ані ногою. Ну, хіба що на Хіммістечко ходить, там же теж Ленін стоїть, біля Палацу культури хіміків.
- Хороша історія. Треба буде і за Леніним послідкувати.
- А ще про русалку дізнався, яка біля міського пляжу.
- І що русалка?
- Поки льоду немає, плавати любить жіночка.
- Плавати? Вона ж залізна, як це не втопиться?
- Ти її хвіст бачив? Та вона плавати повинна, як торпеда! Я з рятувальниками поговорив. Там же колись біля пляжу рятувальна станція була. Потім її перенесли. Але один водолаз розповів, як одного раз зустрівся під водою з русалкою. Там така ситуація була, що вночі то їм заборонено під воду пірнати, але на пляжі відпочиваючий кільце золоте загубив, коли плавав. Грамів на тридцять, дебеле кільце. Цілий день його шукали, не знайшли. То водолаз вирішив вночі пошарпати дно. Лазив, лазив, нічого не знайшов. Почав випливати, а тут його як вдарить щось металеве, по голові прямо. Водолаз знепритомнів і на дно пішов. Каже, що помер би, точно помер. Але прийшов до тями на поверхні. І відчуває, що хтось його знизу штовхає. До берега. На мілині залишили, де вже не втопиться. Він лежав, чув, як щось важке з воді вилізло і травою борсалося, на гору. Зрозумів, що то русалка, але нікому не розповідав, бо хто в таке повірить!
- Круто!
- І мент і рятівник готові розповісти все.
- Точно готові?
- Вони як дізналися, що це цікаво для "Життя по-справжньому!", то вмить загорілися. Кажуть, що улюблена їх передача.
- Ще б пак! – кажу я спокійно. Нас дивляться всі. У нас шалений рейтинг першого показу, казкові рейтинги повторів (три за тиждень), а потім нас ще купують на ДВД, щоб дивитися знову і знову.
- Я добре пропрацював, Владюшо?
- Непогано.
- Я можу розраховувати на місце стажера?
- Ні. Тебе нічого стажувати, я візьму тебе журналістом. Тільки дивися, не задирай носа. Попереду важка праця.
- Я знаю!
- І ось що.
- Так. – він часто дихає, думаю він на сьомому небі від щастя. Аякже, справдилася його мрія. Та він це заслужив.
- Там же є ще пам'ятник Садко.
- Садко?
- Ну, той що називають "Буршта з блядями".
Буршта, це був колишній керівник міста, при якому Суми дуже багато будувалися. Так ось, він був не тільки будівник, але й поціновувач прекрасного, то створив перше в місті вар'єте, а ще поставив у центрі фонтан, основою якого була скульптурна композиція. У тій композиції головним був чоловік, що грав на гуслах. Типа це і був Садко. Навколо ж нього у досить розкутих позах застигли голі дівки, мабуть якісь водяні істоти. Народ у нас простий, до міфології не схильний, то ні в якого Садко не повірив, а почав звати скульптуру "Буршта з блядями", натякаючи на життєлюбність керівника міста.
- Дивися, там же є Садко, є дівки, але вони чомусь у зустрічах пам'ятників участі не приймають. Цікаво, чому? Дізнайся про це.
- Добре.
Славко побіг. Раніше він не був такий працелюбний. А зараз, що не кажи, все кидається виконувати. Добра риса характеру.
Я почав монтувати відео. Дивився і дивувався, як це я відразу не зрозумів, що це пам'ятники. Ось шинель Шевченка, його зачіска з лисиною, ось вус його видно. А оце ось військова форма Кожедуба. Та і Щєпкіна спробуй не впізнати! А Харитоненко – модний та з аристократичною осанкою, хоч син селянина! Все так просто, а водночас здогадався лише зранку.
Далі прокинулися оператори, ми поїли, хлопці вирішили піти в парк, роздивитися ще раз місцевість, щоб легше було орієнтуватися вночі. Цієї ночі я вирішив залишитися за пультом в автобусі. Сигнал з камер буде йти до мене, зможу дивитися усе в прямому ефірі, керуватиму операторами.
- А ще треба поставити жучок на тому місці, де вони сидять. Щоб чути, про що розмовляють.
Хлопці обговорюють технічний бік справи. Я дивлюся на годинник. Лише третя година. Ще довго чекати. Сідаю за лептоп, готую "Сто чудовиськ України" для Америки. Там хочуть видати цю книгу, але кажуть, що треба переписати кілька розділів, які порушують політкоректність. Видавець прислав мені зауваження до книги на п'ятдесяти сторінках! Сама книга на триста сторінок, а зауваження на п'ятдесят! І які зауваження! Рафіновані дурниці. Наприклад, у розділі про Шпиля треба було прибрати момент, що особливо він полюбляв вбивати євреїв і членів комуністичної партії. Бо це, мовляв, антисемітизм. Але у Шпиля ж були саме такі вподобання, я нічого не вигадав! Але треба прибрати. У розділі про Зубаток треба було все переписати, бо, мовляв, жінки в ньому показані жорстокими вбивцями і поневолювачами чоловіків, хоча це вони страждали під ярмом статевої дискримінації протягом століть і тисячоліть. То не можна, щоб чоловіки були жертвами. Дракон з Нововасилівки повинен був кинути палити, бо в книжці неможливо згадувати про паління. Літаючи свині не повинні були літати, бо видавець побачив в цьому сатиру на янголів, що в релігійній Америці могло дорого коштувати. А в розділі про член-рибу треба було написати, що вона була обрізана, бо обрізання корисне і знижує ризик зараження ВІЛ-інфекцією. Мої слова про те, що член-риби, то хоч і дивні, але тварини, які чути не чули ані про обрізання, ані про проблему ВІЧ, видавець пропустив поміж вух. Доводилося враховувати ті дурниці і кипіти ненавистю до йолопів, які трапляються у кожній країні, навіть в Америці.
