Думки точили мозок, наче той шашіль деревину. Мені здавалося, що я навіть чую хруст. Тріщали і розліталися на дрібні невидимі оку друзки переконання і цинічне ставлення до життя. Чи потрібні людині такі глибинні потрясіння аби здійснити переоцінку цінностей? Не знаю. Але мені, схоже, потрібні. Саме такий одномоментний вибух у всіх напрямах примусив задуматися і розблокувати запроторену у золоту клітку душу… Мене збили з курсу, як впертого воєнного літака. І тепер я падала, залишаючи по собі довгий чорний слід на небі свого життя.
При в’їзді у Конопницю ми зустрілися з Василем. Поруч з ним у машині сидів Орестик. Він лише учора повернувся із Галича.
- Хлопці, ви куди зібралися, мене не попередивши? – запитую крізь опущене скло.
- Мамо, мамо, тато сьогодні показував мені якою шаблею користувалися запорізькі козаки! – із захопленням повідомляє син. – Вона така здоровенна!
- Ми були у музей зброї, люба. Мусив його переконати, що треба займатися спортом. Інакше як?! Що за воїн – захисник матерів і дітей з нього? – жартома і підморгуючи мені, запитує чоловік.
Пригадую той півтораметровий важезний, та просто не підйомний, як на сучасного дженджика, меч.
- Ну, добре-добре! А зараз, на ніч, де вас несе, хлопці?
- А он там, у напрямку Городка бачиш, яка чудасія над небокраєм висить?! – чоловік показує мені рукою в небо. – Одинадцять якихось незрозуміло яскравих точок!
- Мамо, це ж НЛО! Про них по телевізору передача ішла, - мало не кричить у хвилюванні Орест.
- Мені б ваші проблеми, рєбята! Їдьте, а я вип’ю якоїсь таблетки, - голова болить і посплю, - говорю так, наче мені на щелепу гирю навісили, і рушаю до хати.
Може й добре, що їх хоч якусь годину не буде вдома.
Прохолодний душ різко і боляче вливав в мою зболену голову свіжі думки. Я почувала себе брудною, розчавленою і мокрою ганчіркою. Мені здавалося, що такі емоції мали б бути у хідничка в коридорі, до якого усі витирають ноги. На якого усім наплювати, адже він саме для того там і лежить. Так, його довго вибирають, придивляються, щоб пасував до інтер’єру, щоб мав високу якість, але щоб був не надто дорогим. Бо його можна замінити будь-якої необхідної миті.
Я була його хідничком! З самого початку він знав, що я у його житті тимчасово, ненадовго. І ставився до мене, як і до всіх своїх попередніх пасій. Боже, мій! А я собі нафантазувала шалене кохання. Мені здавалося, що до зустрічі з ним я ходила у тупій пустоті. Усе здавалося безглуздим і прісним. А коли я в нього закохалася, моє життя наповнилося змістом. Засяяло різними барвами. Я відчула себе королевою, мрією. Єдиною і неповторною для нього. А насправді… мені було брутально плюнуто у душу, розчавлено серце і показано свою зверхність.
Я не витримала жалю до себе і глухо заридала. Затулила собі рота руками, зібгавшись, як мале дитя, навколішки. Мені здавалося, що я цього не переживу, що світ котиться у Тартар разом зі мною. Не хотілося ані жити, ані вірити нікому.
Раніше він був для мене приємною, солодкою скалкою у серці. А тепер стояв колом у горлі. Душив своєю зневагою і глумом. Я ненавиділа його усім своїм єством. І одночасно мене розривало від однієї думки про те, що я вже, напевно, ніколи не буду з ним. Не відчую його ніжних доторків, його пристрасно-палкого дихання і солодкого шепоту. Я помирала. Я стікала у каналізаційну трубу разом із водою. Я проклинала і його, і себе. Із моїх грудей вирвалися гіркий схлип і ридання… Я скреготала зціпленими зубами від болю і безсилля. Бо все було оманою, маревом, бутафорією.
- Любове Андріївно! З вами усе гаразд? – у двері ванної постукала Петрівна.
- Нормально! Все нормально! – нервово вигукую.
«Хай котиться до дідька! Чого їй треба? Вічно пхає всюди свого носа!», ще більше дратуюся її нахабним вторгненням у мою схарапуджену свідомість.
Але тут же жалкую за своїм тоном. Мабуть «я неправа», входить стрілою у мозок справедлива думка. Домогосподарка турбується про усіх нас, наче рідна. Заради тих грошей, що ми їм платимо? Навряд чи. Адже у нинішні скрутні часи Василеві довелося вдвічі зменшити її зарплатню, а Петрівна не пішла від нас. Хоча її і переманювала наша сусідка з «мармурового палацу» навпроти. Падлюка! Хотіла просто-напросто нахабно перейняти собі баришами мою прислугу. Але та, наче зріднилася із нами. Та й ми її любили. Тому і відмовила вона тій підступній «дорогоцінній королеві». Василь дізнався про це від нашого садівника. Почав давати більше вихідних домогосподарці. Хотів хоч якось компенсувати недоплати.
Враз у думки ввірвався образ Василя. Надійний, рідний, великодушний і такий близький. Хотілося йому у всьому зізнатися. Хотілося, щоб він зрозумів і пожалів. Пригорнув до себе по-чоловічому і втішив. Але… як буде себе почувати потім, коли ми десь, колись, ненароком зустрінемося з тим бабієм? Як старий, пошарпаний лось із розлогими інтер’єрними принадами на голові? Навряд чи такий прикрий факт вартує моїх зізнань. Відчула себе потворою, що зрадила віру свого чоловіка. Зрадницею того сімейного тепла і затишку, який удавала. Хоча… Хоча він теж був винен у моїй слабкодухості: не приділяв достатньо уваги, не цінував моєї вірності сім’ї. А я ще зовсім молода і красива жінка, правди ніде діти. Мені потрібні компліменти, подарунки і щире захоплення! А Василь майже не цікавився чим я живу. Працював, опікувався позашлюбною донькою. Як виявилося, подарував їй стометрову квартиру в одному з «Євробудівських» будинків на Гіпсовій. Ну, та то таке! Роксолана права – це йому тільки додає позитиву. А я в той час жила мріями. Чекала, що ось-ось трапиться поміж нами щось таке, від чого голова піде обертом, зірки вночі засяють яскравіше, а два болотних ставки по дорозі на Шегині здаватимуться океаном. Я марила тим єдиним і неповторним коханням. Але час минав і нічого не відбувалося. Навпаки, усе змінювалося від зацікавлення і симпатії на розчарування і роздратування.
І раптом з’явився такий красномовний, улесливо-солодкий Ігор. Не дивно, що я радісно обманулася. Я була переконана у тому, що не усім таланить у житті зустріти справжні почуття. Що не кожна достойна істинної любові. І вже точно жодна не відмовиться від неї, хай і поза сім’єю. Хіба черниці. Бо жіночки не надто привабливі осудливо кивають головами і погрозливо махають вказівним пальцем, перед такими, як я - впевненими у собі серцеїдками, з однієї лише бабської заздрості. Таким, як вони, ніхто і ніколи нічого не запропонує. Ніхто не впаде на коліна, цілуючи їх руки. Не засипле оберемками елітних квітів. Не нудьгуватиме ночами у передчутті майбутньої зустрічі. Та й чи просто хтось подумає про них?! Як я могла так міркувати? Не знаю.
Однак, хіба ж я не варта високих почуттів і не здатна на них?! Я насправді по-новому відчула своє життя. Воно заграло досі невідомою мені веселковою палітрою. Я нічого не просила у того франта: ні коштовних подарунків, ні подорожей, ані дорогого одягу. У мене самої від усього цього шафи тріщать. Як то кажуть, ніде повісити, але ж і безперечно – нічого одягти. Одвічна жіноча капризність і нестримне бажання себе прикрашати. Дурепа! Сліпа дурепа. Хотіла обманутися і обманулася. Це була просто пристрасть. Це «шкварчала моя сигаретка», майже так, як казала Проня Прокопівна.
А зараз я мушу зібратися, закопилити губу, як тоді, ще у студентстві, коли глузували з моїх допотопних, перешитих маминих платть. І, гордо піднявши голову, іти далі. О Боже, мамо! Як давно я говорила з мамою?! Місяць-півтора тому? Здається, що ще давніше. Зараз же їй зателефоную! Вона сама не сміє. Думає, що я дуже заклопотана і зайвий раз не турбує. Бідненька доглядає свою молодшу бездітну і дуже хвору сестру у Феодосії. Тітка кілька разів кликала нас до себе в гості, на море. Але ми, але я не побажала принизити себе відпочинком на Чорноморському узбережжі. Наступного ж тижня полечу туди з Орестиком і Василем, якщо він зможе. Головне – маму потішити! Ще й тут паршивою донькою виявилася. З усіх боків винна.
Та я не зі слабких! Я зможу переступити через те болото, у яке мене намагалися занурити, струсонути з себе бризки гидоти, якою мене заплямували. Ні, я не з тих, хто буде себе топити! Я зможу жити без шалених і абсолютно непотрібних пристрастей! Я - доросла людина, а не інфант. У мене є сім’я, якій я потрібна. Я можу себе реалізувати як особистість. Певно, що Рокса права, і я займуся ділом. Можливо, навіть повернуся у Василеву бухгалтерію. Нічого! Це не принизливо, це повчально і необхідно для бізнесу. Криза на дворі ще не вщухла. А особливо на будівельному ринку. Я не буду розриватися між ним і Василем. Ігор – пройдений етап. Я думала, що він – мужчина, з яким не соромно з’явитися перед ясні очі чоловіка. Ідіотка! Він чужий, чу-жий чоловік, до того ж ниций і розбещений грошима та жінками суб’єкт. Я добре засвоїла цей урок. Він був добрим учителем, а я не менш здібною ученицею. Він збагатив мій досвід. Тепер я одразу розпізнаю справжні почуття від полювання на розвагу. Це не ті стосунки, які треба рятувати. Це від них треба рятуватися і бігти, як дідько від ладану. І рятувати останні крихти своєї душі та ще не зовсім втраченої свідомості. Усе хороше попереду.
Я більше не буду нічиєю маріонеткою. І не гратиму хитро зрежисований сценарій. Для чого усе це? Щоб навколишні, як глядачі у театрі, балансуючи на межі захоплення і заздрості, аплодували мені і перемовлялися між собою? Для того, щоб вбити безглуздо скроєний час? Провести його ще безглуздіше? Отримати порцію адреналіну? Напевно, це єдине, що отримуєш від таких стосунків. Але ж не такою дорогою ціною! Краще я поїду на рафтинг у Туреччину, на сафарі у Кенію чи бодай погицаю на квадроциклах у Карпатах. Я почну писати книгу свого щасливого, повнокровного життя у реальності. Для чого мені чужий розпущений чоловік, до того ж такий, що стрибає по різних ліжках. Суцільне багно і огида! У мене є свій – добрий, відданий, чуйний і щедрий. А заволодіти його увагою тепер я вже точно зумію.
Я вимикаю воду і загортаюся у теплий махровий халат. Поправляю усе ще тремтячими руками макіяж і парфумлюся. Скоро прийде Васько. Головне себе нічим не видати. Не зробити йому боляче. Вже вдруге. Боже, яким я була стервом! І з Роксою поступила так підло! Адже Аліска була колись її подругою. Давньою, ще зі школи. А я таємно задарувала ту подарунками і завалила зайвою увагою з однієї лише користі отримати собі не німецьку подругу, ні! А гіда-перекладача з безкоштовним місцем проживання у Берліні. Рокса ніколи мені не докоряла з цього приводу. Це було занадто низько для неї. Але я знала, що вона переживає з цього приводу. І що найгірше – я зловтішалася. Яка ж я ще й підлота! Боже, прости мені! Ти ж знаєш, що згодом я це компенсувала і виправляла як вміла.
Від цієї миті я - інша. Тої пихатої і байдужої Любці більше немає. Я зішкребла той бруд зі себе ізраїльською мочалкою, вимилила власними думками і змила душем своєї совісті і сорому. Мій глум тепер стане моїм тріумфом.
- Пані Любо, я приготувала вам чаю з молоком.
«Мені треба побути на самоті!» Хочеться сказати їй щось образливе у відповідь. Натомість я себе опановую.
- Дякую, - мій голос вже не тремтить. – Я зараз прийду.
Лише переривчасте дихання видає мій неспокій.
Про Трипяту я навіть не хочу згадувати. Я назавжди видалила її зі своєї матриці одним легким натисканням кнопки «delete». Все, такий файл був лише віртуальним. Не пам’ятаю, навіть, про що він. Завтра я взагалі забуду, що якась там Дарина коли-небудь існувала.
Завтра, а сьогодні я візьму себе в руки. Почну розчищати місце у серці, що займав цей непотріб Ігорчик. Так радять книги з психології. А ще у них написано, що той хто зрадив вашу віру і кохання - недостойний вас. Авжеж ні! «Я – самая обаятєльная і прівлєкатєльная!» Здається, так радила підвищувати свою самооцінку Сусанна із старого совдепівського фільму. А від себе додам, що я ще й найуважніша і найтурботливіша. Якщо це мені допоможе насправді стати такою.
****************Далі буде***********
