-Ви не чули, що я вам сказала?, - королева Елеонора суворо гримнула на принцес Єву і Марію, - Лягайте спати!
Але ті й не думали слухатися її, і йти до ліжка, тим більше, вони якраз залізли під нього, і звідти дивилися на свою матір, яка на прохання няньки та фрейліни, прийшла допомогти вкласти їх спати.
-Ні!, - подала голос русява Єва.
-Ще ні!, - вторила їй чорнява Марія.
-Ми хочемо послухати казку сіра Трікордана…
-Він вчора розказав дуже цікаву історію…
-І ми хочемо ще!
-І тільки тоді підемо спати!
Королева Елеонора лише зітхнула про себе. Її вчорашній задум з сіром Трікорданом, справдив себе лише на половину – він таки вклав її дочок спати. Сьогодні в палаці це була ледь не головна новина, яку усі передавали з уст в уста, і сам король Густав, особисто подякував йому за турботи.
Але зараз королева перебувала у досить складному становищі. Її доньки не просто заснули вчора стомлені його розповіддю. Їм сподобалася його розповідь, і вони хотіли ще. А це означало, що знову треба просити сіра Трікордана, а це значно ускладнювало становище. Адже королеви не просять двічі. Тим паче – як поставиться сам Трікордан до того, що з нього роблять няньку…
-Сір Трікордан…, - вже спокійнішим тоном, знову спробувала вмовити доньок королева Елеонора, - Дуже стомлений і хоче відпочивати. До того ж, він наш гість, а негоже гостей просити робити щось…
Але малі принцеси не хотіли й слухати будь які відмовки та розбиратися в тонкощах етикету:
-Ми хочемо…
-Інакше не заснемо…
І що тут поробиш! Королева обзирнулася на няньку і фрейліну, помітила їх жалісливі, майже благальні погляди, і зовсім тихо, тихесенько сказала:
-Евеліно, сходіть до покоїв сіра Трікордана, і передайте моє прохання сьогодні знову розважити моїх доньок…
І поцілувавши доньок на ніч, пішла з покоїв, не бажаючи зустріти десь зараз і тут гостя. Розпоряджень на випадок якщо той відмовиться, вона не залишила – королевам не відмовляють, коли вони просять, адже зазвичай вони наказують…
…І ось знову покої принцес, і Єва з Марією чемно сидять на ліжку, і уважно дивляться на сіра Трікордана, який зручно вмостився в кріслі і посміхався своєю м’якою, трішки сумною посмішкою.
-Отже ви знову хочете почути якусь мою історію?
-Т-а-а-к!, - вигукнили дівчатка, чим трішки налякали няньку, яка вже дрімала в своєму кутку.
-І про що ви хочете почути?
-Не знаємо…, - питання їх заскочили не на жарт, бо зазвичай принцеси знають чого хочуть, - А може про драконів?, - несміливо запропонувала Єва.
-А, що саме?, - сір Трікордан хитро глянув на них, - Казку про те, як лицар визволяв прекрасну принцесу від дракона?
-Ні, цю вже ми чули…, - похитала головою Марія.
-А про те, як один дракон допоміг закоханим, ви чули?, - і наперед знаючи, що не чули, він одразу ж продовжив, - Отже слухайте…
Про дракона і закоханих
Люди часто не мають власної думки з приводу тих чи інших речей. Вони кажуть: «Там, за сімома морями, люди живуть краще, і вони щасливіші!», хоч не і не запитували в них самі, чи вони щасливі. Вони вважають, що на сусідній вулиці, живе дуже злий собака, якого треба стерегтися діткам, хоча той невеликий цуцик, лише одного разу гавкав, біжучи за якимось возом. І люди повторюють ці твердження, як істину, навіть не задумуючись, що вони можуть бути хибними.
Одного разу, в одному королівстві, в горах поселився дракон. Звичайно то був злий дракон – хіба ж вони бувають інші? Чи справді він був злим, не знав ніхто, але всі були переконані в цьому. Так само як і були переконані в тому, що йому краще не траплятися на очі, бо він тебе з’їсть, як зазвичай роблять дракони, адже вони так і роблять, правда?
Невідомо, чи дракон знав, що про нього говорять, але він собі жив в якійсь своїй гірській печері, час до часу вилітав звідтіля, дихаючи вогнем, і лякаючи людей нападав на якісь отари, забирав кількох овець і летів назад. На біду, в тому королівстві не було лицарів, які б кинули йому виклик. А може і були, просто боялися – хто його знає!
В тій околиці, де поселився дракон, жив один князь. І мав він сина, якого звали Красимир. То був ще зовсім юний лицар, який марив подвигами і пригодами. І як кожен лицар мав він свою даму серця.
Цією дамою серця буле не князівна, і не принцеса, а звичайна дівчина Мирослава, сирота із сусіднього села. Вона давно втратила батьків, і зараз жила в родичів, і була в них швидше за наймичку. Ніхто не знав, як вони з Красимиром познайомилися, але вони багато часу проводили разом, в полях і лісах, він її катав на коні, рвав їй букети квітів, співав пісні бардів, які знав. То була справжнє, чисте кохання, але…
Але Красимир був княжич, і навіть мови не могло бути, щоб він одружився на простій дівчині Мирославі. Точніше він лише про це і мріяв, але його суворий батько і чути про це не хотів. А одного дня, він сказав Красимиру, що засватав за нього одну з молодших дочок короля.
Ця новина, яка б обрадувала будь кого іншого, Красимира ввергла в розпач. Він знав, що не може перечити батькові, не знав, як сказати про це Мирославі… І зрештою, будучи дуже молодим лицарем, він вирішив, що якщо він піде з цього світу, то всі від цього стане легше. А для цього він вирішив піти просто в пащу дракона – в прямому значенні.
Красимир поїхав в гори, в ту сторону, де мала бути драконова печера, відпустив коня, і майже цілісінький день блукав горами і лісами, прагнучи одного – натрапити на дракона і потрапити йому в зуби. Але час минав, сонце вже сідало, він сходив вже безліч печер і галявин, а на дракона ніде не натрапив. Аж ось, він почув якийсь хрусків і відчув запах паленого. Він пішов на ці звуки та аромати, продерся крізь хащі, і неочікувано навіть для самого себе… побачив на галявині дракона!
Величезного, зеленкуватого кольору, в довжелезним хвостом, витягнутою пащекою, на не менш довгій шиї та крилами, складеними за спиною. Дракон щось пережовував, біля нього було розкидано купи овечих костей, і він зі здивуванням дивився на Красимира, який від страху не міг ні кричати, ні ступити кроку вперед чи назад.
Далі вогнедишний змій ковтнув, те, що жував, і повільно ступаючи наблизився до юнака настільки, що той міг навіть рахувати зуби в його пащі:
-Хто такий?, - діловито поцікавився дракон.
-Крррааасссииимммиирррр, - затинаючись від страху відповів йому хлопець.
-А моє ім’я ти й так не вимовиш, і знати тобі його ні до чого, - повідомив його дракон, - Ти що тут робиш?, - далі спитав він.
-Прийшов, щоб ти мене з’їв, - відповів Красимир, і сам здивувався, як йому вдалося вимовити ці слова.
Дракон здивовано подивився на нього:
-З’їсти? Тебе? Я не буду тебе їсти!
Тепер вже не було меж здивуванню Красимира:
-Чому? Чи ти їж тільки молодих красивих дівчат?
Дракон після цих слів довго щось обмізковував:
-Взагалі-то я полюбляю овець… А якщо обирати між тобою чи дівчиною, то не думаю, що хтось з вас смакуватиме мені більше чи менше, тут вже ти мені повір!, - він видав якісь звуки, які напевно мали означати сміх, - А з чого ти взяв, що я їм молодих і красивих дівчат?
-Ну легенди так кажуть про драконів…
-Легенди… Пхххе!, - дракон позіхнув і ліг на землю, від чого галявина здригнулася, - А чого ти хочеш, щоб я тебе з’їв? Ти сідай, до речі, в ногах правди нема!
І вже за мить, Красимир сидів на траві поруч дракона, і розмовляв з ним, як зі своїм старим приятелем. Коли дракон почув про біду, яка спіткала юнака, його здивуванню не було меж:
-І ти не вигадав ніц розумнішого, ніж шукати мене, щоб я тобою поласував?
-А що мені ще робити?, - сумно схилив голову Краси мир, - Батька не переконаєш, хочеш не хочеш доведеться одружуватися на королівні, а як сказати це Мирославі я не знаю…
-Ех ти – а у ваших легендах навпаки ж здається кажуть, що лицарі маю за своїх дівчат подвиги чинити…
-Так Мирослава ж не в небезпеці!, - далі виправдовувався хлопець, - Якби вона потрапила в небезпеку, я б за неї гори звернув!
-А поки вирішив піти беззбройним на вірну смерть… Хоч красива та твоя Мирослава, - навіщось поцікавився дракон.
-Дуже…, - погляд Красимира одразу ж став замріяним, - Вона висока, струнка, кароока, з довгим і м’яким волоссям, ніжною шкірою…
-Зрозуміло, - підсумував дракон, - Сідай-но мені на шию!, - і помітивши налякане лице Красимира додав, - До замку твого полетимо, не в лісі ж тобі княжичу ночувати!
І справді, дракон швидко заніс його майже до самого замку, а сам полетів в свої гори. На ранок, коли Красимир прокинувся, уся ця пригода із драконом видавалася йому сном, і він уже й не розумів, чи вона мала місце насправді…
А, дракон, наступного дня, знову зробив наліт. Тільки цього разу напав на село в якому жила Мирослава. Спалив кілька копиць, розігнав череду корів, і зрештою надибав кількох людей, які зо страху сховалися в кущах малини, думаючи, що дракон їх не помітить.
-Отже слухайте, - страшним голосом звернувся до них змій, - Набридли мені вівці і уже не смакують! Хочу з’їсти дівчину. Але не будь-яку, а високу, струнку, з карими очима, довгим і м’яким волоссям та ніжною шкірою, ось так! І щоб за дві години стояла вона на цьому самому місці, інакше спалю все село…
Селяни зібралися швидко, скоро порадилися, і зрештою виріши, що нічого робити і треба дівчину дати. А яку ж тоді, хто в них така була, як описав дракон? Мирослава! До всього ще й сирота, ніхто плакати за нею не буде. Так і вирішили її віддати дракону. І як вона не ридала, як не пручалася, її силою відвели на поле і ледь притомну залишили там. Дракон за дві години повернувся, вхопив дівчину і поніс кудись…
Коли почув Красимир, що сталося, його обуренню не було меж! Обманув його дракон, а до всього ще й випитав про Мирославу і так скористався цим, познущався з нього. І вирішив він піти на дракона, щоб помститися йому. Одягнув він лати, взяв меч, осідлав коня і вирушив. Перед виїздом присягнув, що якщо здолає дракона, та встигне врятувати Мирославу, то одружиться саме з нею. Батько благословив його на подвиг і сильно не втримував – ще б пак, це ж яка гордість, син іде на дракона! Навіть якщо не повернеться, це ж все одно – хто в королівстві таким сином похвалиться, га?... meilleur prix cialis france https://www.edsante.net/achat-du-cialis.html cialis 10 prix
Красимир знову довго блукав лісами, поки дістався тієї галявини, де тоді зустрів змія. Він знову лежав на ній, так наче чекав його приходу. І хоч від цілоденної блуканини лісом, у важких як кам’яні брили латах, він був смертельно стомлений, Красимир все ж вихопив меча і з криком «МИРОСЛАВА!!!», побіг на дракона. Коли він трохи наблизився, то вогнедишний змій тільки легенько дихнув полум’ям, і ось уже меч лицаря полетів кудись далеко, а сам хлопець в усіх своїх латах боляче вдарився спиною об дуб, і лежав на землі ледь притомний:
-Цілий?, - спитав дракон, підійшовши до нього, - Встати і ходити можеш, чи доведеться тебе виколупувати з панциря як слимака, га?
У відповідь зі стогонами та прокльонами Мирослав все ж піднявся.
-Ну то чекай мене тут і нікуди не йди!, - наказ дракон і додав, - І не переймайся – хотів би тебе з’їсти, то вже б давно тебе з’їв…
Навіть якби Красимир хотів кудись втікати він би не встиг, бо тільки він зумів скинути із себе ті осоружні лати, то земля вже знову гуділа від кроків дракона.
-Красимире, - почув він зненацька до болю знайомий голос.
І побачив Мирослава, яка щодуху бігла до нього, жива, здорова і радісна. Вони довго стояли, обіймалися, і Красимир казав їй, що вони вже ніколи не розстануться, ніколи…
-Ну ось, дуже радий за вас кгг-гм…, - дракон розчулено (чи це їм здавалося?), - Я трохи вирішив посприяти тому, щоб у вас все було гаразд. Щоб ти вчинив подвиг заради неї…
Красимир і Мирослава довго дякували дракону, а потім ще довше махали йому руками, коли йшли з тієї галявини. А коли вони прийшли, то слава про Краси мира, який визволив свою Мирославу поширилася по усіх усюдах. Він стримав слова, і вони одружилися, жили довго і щасливо, і померли в один день.
А дракон довго потім думав – чому ці люди такі дивні? Вірять в якісь дурні легенди, прагнуть чинити якісь дурні подвиги, замість того, щоб виявляти сміливість і рішучівсть в інших, простіших і не таких небезпечних речах… Цього второпати він не міг ніяк.
Ось так, дракон насправді виявився не таким злим і страшним як його описували, і навіть допоміг закоханим бути разом. Тож часом найпоширеніші і найочевидніші твердження можуть виявитися хибними…
Трікордан замовк, і впав в якусь свою задуму…
-Дякую!, - вивів його з неї голос Марії.
-Так дуже дякуємо, - додала Єва.
-Прошу! Мені приємно!, - посміхнувся їм сір Трікордан.
-Але ви вже мабуть встомлені, - зауважила Єва.
-І хочете спати…, - погодилася Марія.
-Надобраніч принцеси, - сір Трікордан встав з крісла і вклонився їм, - Солодких вам снів!
І м’яко ступаючи, він пішов з їх покоїв, даючи можливість няньці вкласти їх в ліжко…
