Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46998
Рецензій: 91409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Хранитель (завершення)

© Уляна Галич (Консуело), 27-07-2009
Першу частину можна прочитати тут http://gak.com.ua/creatives/1/17029


Вони йшли досить довго, залишивши обидва мотоцикли посеред шляху, хоч Арісто й був проти цієї ідеї. Однак дівчина відмовлялася навідріз їхати без нього, а Яні не захотів залишати їх наодинці. Переважно йшли мовчки. Розвиднилось, але сонце так і не зійшло. Поступово рельєф почав змінюватися. На горизонті з’явилася вервечка пологих пагорбів. Їхні верхівки увінчували якісь незрозумілі конструкції – чи то спостережні вишки, чи водонапірні башти, чи щось інше… Невже тут були іякісь люди? Оксану вже нічого не дивувало. Вона просто чекала, коли завершиться сон.
Арісто прочитав її думки.
– Ти ж добре знаєш, що насправді не спиш.
– Тоді що ми тут робимо? – запитання прозвучало вже риторично.
– Потерпи, скоро про все довідаєшся… – Арісто зловтішався і не приховував цього.
Яні зосереджено супив брови і тихо щось наспівував. Оксанці здалося, що то фрагмент з «Аве, Марія».
Через деякий час вони наблизилися впритул до лінії пагорбів, і Оксанка змогла розібрати, що то були за дивні споруди…Не вежі, не опори лінії електропередачі… Ні. То були гігантські, в декілька ярусів, із примхливо окресленими  контурами… шибениці. Хоч раніше дівчині не доводилось бачити чогось подібного, вона відразу це зрозуміла. Підійшовши іще ближче, Оксанка вже не могла стримати крику огиди й переляку – моторошні знаряддя екзекуцій, здавалося, ожили і рушили їм назустріч… Такий візуальний ефект виникав через те, що їхні балки були густо вкриті чорними птахами, які неквапно вовтузилися навколо дерев’яних остовів. Зрідка яка-небудь птаха ледачкувато здіймалася в повітря, описувала декілька не дуже розмашистих кругів і поверталася на своє місце. Тут не було ніяких чвар, притаманних для такої величезної зграї пернатих, ніяких сутичок за ліпший шматок… Їжі вистачало всім. Трапеза була накрита гостинними господарями, без надмірної ощадливості.
Головна страва меню сьогодні, вельможне панство, –  пікантне рагу з повішельника, пригощайтеся, не гребуйте…
Сотні, або й тисячі  людських трупів, що великими, щедрими гронами теліпалися на поперечинах шибениць, ставали доброю поживою для чорноперих хижаків. Їм навіть не доводилось прикладати зусиль, щоб пошматувати здобич, – клапті прогнилої плоті самі падали додолу, легко відділяючись від кісток. Але найстрашнішим було те, що Оксанці здалося на мить, ніби ці трупи – насправді не мертві. Ніби їхні зіниці не зяють порожнечею, а сповнені болю, гніву, невиплаканих сліз… Вишкірені страшними усмішками муміфіковані обличчя заходилися в агонізуючих зойках, німотно волали про поміч… Або благали прощення.

Коли страшні пагорби залишилися нарешті позаду, Оксанка зітхнула з полегшенням. Проте ненадовго. Випалена спекою земля поступ упалася місцем липкій, смердючій трясовині, в якій кишіли різноманітні плазуни й черви. Дивитися під ноги було просто неможливо. Кілька разів Оксанка послизнулася і неминуче б упала, проте Арісто щоразу легко підхоплював її, не дозволяючи гепнутися в багно.
Проминувши болото, мандрівники нарешті вийшли на брукований каменем широкий тракт.
– Майже кінець, – вдоволено повідомив Яні.
І справді, минуло зовсім небагато часу і просто з темряви, що знов заскочила їх зненацька, вигулькнула величезна, майже монументальна будівля, оточена високим муром. Важкі ковані ворота ледь освітлювалися двома смолоскипами.
– Ключі в тебе? – запитав Яні невпевнено.
– Атож, – коротко кивнув Арісто.
Швидко відімкнувши браму, він впустив супутників на широке подвір’я будинку.
– Нам сюди, – вказав Кароокий на чорний вхід, – Парадним вже кілька сотень років ніхто не користується.
Двері чорного входу відчинилися так само просто. Один за одним вони вступили у вогкий, затхлий коридор, який вивів їх до широкої зали. Вона мала достоту колосальні розміри, а по периметру  були розставлені  вузькі металеві коробки з дірчатими стінками. З них долинали страшні зойки і прокляття, від яких холонула кров. Не зупиняючись, троє супутників миттю промчали жахливою залою… Кілька разів Оксана бачила як у темних кутках, заснованих павутиною, зблискували голодні вогники чиїхось очей…  Десь поряд щось поскрипувало, зітхало, жалібно скімлило…
Зненацька Арісто зупинився.
– Я таки мушу тобі дещо показати перед спуском… Дивись, – Кароокий вказав рукою кудись  вгору.
Там, під склепіннями галереї на ланцюгах висіло багато кліток з грубими прутами… У кожній  з них перебували ув’язнені люди, в основному, жінки. Їхні обличчя були спотворені гримасами болю й страждання, одежа перетворилася на лахміття, брудне, сплутане волосся липкими клубками падало на плечі.
– То учасниці перелюбу, вбивці ненароджених дітей, повії… Проте їхні муки не такі вже й страшні в порівнянні з іншими. А онде – ти, бачиш?
Оксанка мимоволі прослідкувала поглядом туди, куди вказував Арісто, і її зіниці розширились від невимовного жаху.
Так, то справді була вона. У клітці, замкнута, наче небезпечна звірина, з виснаженим скорботним обличчям, трохи, але не набагато старша, ніж зараз…
– Це… пекло? – майже беззвучно запитала-простогнала дівчина.
– Що? Ні, – Арісто весело розсміявся. – Ти не бачила пекла, і не раджу… Це – звичайнісіньке чистилище, серденько… Тут перебувають душі, які не можуть знайти дороги. До того  ж те, що ти бачиш  – то не конечна реальність, а лише одна із її можливих варіацій… ми з тобою в майбутньому, і водночас – у минулому, бо це минуле – тільки наслідок майбутнього, а не його причина, як прийнято вважати.
– Ну все, годі вам базікати, – невдоволено втрутився в бесіду Яні. – Пора діяти.
– Так…пора. Отже, слухай мене уважно. Зараз ти заплющиш очі і лічитимеш до ста. Тільки тоді розплющиш їх, чуєш, тільки коли закінчиш рахувати. Це дуже важливо. Ймовірно ти опинишся в незвичному місці і отримаєш неабиякий шанс – змінити дещо. Але для цього доведеться робити вибір. Обереш правильно, – і в критичній точці стрілки твого годинника підуть у зворотному напрямку. Якщо ж ні… Зусилля наші виявляться марними. Отож, готуйся…
– Що це за маразм? Я не хочу….
– Тебе ніхто не питає – хочеш  чи ні. Ти мусиш це зробити, і зробиш усе правильно,  – Яні дивився на неї з такою любов’ю і теплом, з такою надією, що дівчині стало соромно за колишню неприязнь до нього.
Вона слухняно зажмурилась, глибоко вдихнула і розпочала відлік.

Покинута залізнична станція відгонила пусткою і наслідками технологічного апокаліпсису. Світлофори не працювали, табло, на якому за ліпших часів висвічувалися впереміж температура повітря, час, атмосферна вологість, тепер сумно зяяло вибитим склом, від шлагбаумів зостались самі смугасті цурпалки. І все-таки потяги продовжували рухатись…Вони  мчали трьома різними напрямками з однаковою блискавичною швидкістю.
Хоча, швидше за все, потяг насправді був один, але Оксанка бачила його одночасно в трьох різних вимірах… Так буває часом, коли довго терти око, в яке, приміром, потрапила піщинка, – зір втрачає чітку фіксацію… Так само внутрішній зір Оксанки втратив її. Чи, радше, набув неймовірної здатності бачити крізь простір і час, крізь нашарування різноманітних реальностей…
Як би там не було, потяг мчав. І навіть гадки не мав зупинятися. А просто на його шляху, на залізних рейках лежала дитина. Нерухоме маля, яке от-от мало опинитися під безжальними колесами.
І все-таки дитина була не одна, так само як поїздів насправді було три. Оксанка мала щось робити, аби врятувати дитя… Але котре саме? Часу залишалося тільки на один-єдиний вибір. Невже це і був саме той вибір, про який говорив Арісто? Якщо так, то він справді виходець з пекла… На вигляд діти були приблизно одного віку – років шести-семи, два хлопчики і одна дівчинка. Придивившись уважніше, Оксанка раптом у чорнявому дівчатку впізнала… себе. Блакитне платтячко в  горошок, величезні білі банти… Невже вона має загинути тут, на очах у себе самої? І цікаво – якщо Оксана шестирічна помре в паралельному світі, то чи виживе вона теперішня?
Потім інша здогадка обпекла душу дівчини болісним вогнем. Один із хлопчиків – Ігор.  Вона просто не могла цього знати напевно, проте звідкись все-таки знала… Ігор.  Чоловік, який розбив її серце. Примусив принижуватися, виклянчувати по краплині його прихильність, позбавив її останніх залишків гідності… Можливо, якщо він загине тут і зараз, її душу буде врятовано?
І Оксанка перевела погляд на третю дитину, а третій потяг вже долав останні десятки метрів  до своєї жертви. Останній хлопчик був їй незнайомий. Вона була в цьому переконана. Худеньке тільце, зодягнуте в матроський костюмчик, на голівці – синя кепка. Чиясь дитина, дорожча для когось за всі скарби всесвіту… Вона більше не мала часу обирати.
Оксана щодуху кинулася до третього хлопчика. Ті кілька хвилин, протягом яких вона долала відстань до непритомної дитини на рейках, здавалися їй вічністю. Потяг загрозливо гарчав і дихав розпашілою злістю просто в неї над головою, коли Оксана вхопила хлопчика і різко шарпнула до себе. Мить – і для малого все було б скінчено. А в цей самий момент два інші потяги прогуркотіли, не зупиняючись, повз Оксану…  і зникли в сивій імлистій паволоці, наче фантоми…
Більше не було ані залізниці, ні, – чого вона боялася найбільше – знівечених останків дитячих тіл на розпеченому залізі… Зосталася вона і врятований хлопчик. Він вже не виглядав цілком незнайомим. Щось у його рисах вгадувалося до болю близьке… Майже рідне. Оксанка простягнула руку, аби погладити кучеряву дитячу голівку, з якої спала кепка, ще спробувала всміхнутися і…відчула, як спалах гострого сліпучого болю вириває її з кордонів цієї напівреальності… Повітря в легенях зненацька забракло, вона спробувала вдихнути, закашлялася, щось гаряче бризнуло на груди… Оксана зі спокійним здивуванням ще встигла збагнути, що то її власна кров густим потоком хлинула з горла…
Світ закрутився перед її очима  – вкотре віднедавна, – і погас… Цього разу остаточно.

Він кинувся до неї, та було запізно… Захопившись спостереженнями за внутрішньою боротьбою дівчини, він забув, що насамперед  має стежити за своїм приятелем. І от, всевишній Боже… Такий безглуздий і страшний фінал. Розпач охопив його. Все мало бути не так. Чому?
Він перевів погляд на того, іншого. Срібний кинджал багрянився свіжою кров’ю. Її кров’ю.
– Навіщо ти це зробив, потворо? Ми ж не заради цього стільки пройшли разом?
– Вибач, я не хотів, аби так сталося. В мене були чіткі інструкції. Але ти з самого початку вирішив взяти на себе роль спасителя невинних дів, чи не так? Якби вона тихенько померла там, не впоравшись із вибором, то ніхто нічого й не дізнався б. Батечко не хотів афішувати свою зацікавленість цією справою. Але ж ні… Ця сучка зробила все вірно… Впізнала свого байстрюка… Хто б міг подумати? Минуле – то наслідки майбутнього, правда ж?
Арісто посміхнувся. То була страшна посмішка. Всі демони пекла могли б їй позаздрити. Яні приготувався до оборони. Він знав, що живим звідси пішов би тільки один із них. Якби їм узагалі була дарована така милість – помирати.

Михайлович невдоволено хмурився, спостерігаючи німий відчай Ігоря. Що за дурна лірика в той час, коли добра репутація його кафе зазнала непоправної шкоди.
Ну загнулася якась дурепу від передози, то й що… Однією більше, однією менше, – невелика втрата. Її тіло – не таке вже й суперове, до речі, – вже забрала труповозка, з тих, що успішно маскуються під звичайні карети швидкої допомоги.
Якби так само швидко позбутися клопоту з міліцією… Але ж ні. Міський начальник ментовки помінявся, то ж, як то кажуть, нова мітла… І не бере хабарів, собака. Тепер почнеться тяганина – що за тьолка, хто привів, де наркоту взяла… Блядство.
А ця дурепа, – не могла знайти кращого місця здихати , аніж у туалеті його кафе? На вулицю не могла випхатися, чи що?
Михайлович сердито харкнув масною слиною на новісіньке  килимове покриття підлоги, вистелене зовсім недавно, – непритаманний для нього вчинок, – і вкотре злісно глипнув на приятеля. Ігор наче перебував у якомусь ступорі.
– Та що це з тобою, Горку? Отямся,нарешті. Через якусь соплячку так побиватися, – ти при своєму глузді?
Ігор зненацька підвівся і попрямував до барної стійки.
– Давай нап’ємось, Михайловичу. Я хочу нализатися до срачки, як свиня, бо я, власне, нею і є… Як я міг пропустити, коли вона почала приймати наркотики? Як я міг так поводитися  з нею? Та я ж любив її, Михайловичу, віриш чи ні? Мать його… любив…
Михайлович обачливо промовчав про те, що до цього вечора Оксана, – здається, так її звали, – швидше за все, ніколи не пробувала нічого міцнішого за пару затяжок коноплі, та й то сумнівно… І, звичайно, ніхто не скаже Горку про те, що саме Михайлович дав їй зілля… Жоден з цих уродів не посміє… Знають, – Михайлович зі сльзькоязикими панькатися не звик.
– Можна й випити, як хочеш, – примирливо пробурчав шеф і пішов на кухню, – глянути, що там знайдеться на закуску.

Це ще не кінець…
Це не міг бути кінець. І все-таки історія була завершена.  Вперше за всі століття своєї праці він не зміг…не врятував… не зберіг довірене тіло і душу. Тепер йому не було місця ні на тому світі, ні на цьому. Повний невдаха, нікчема, жалюгідна подоба вищої істоти… Навіть крил справжніх ніколи не мав, аутсайдер…
Зненацька його вирвав із стану глибокої депресії чистий, світлий голос.
– Вставай, ну… вставай, кому кажуть… І не соромно тобі? Отако нажертися до втрати притомності? Молодість вирішив згадати?
У відповідь він тільки промимрив щось малозрозуміле. Зараз йому хотілося одного, – аби йому дали спокій.
– Збирайся. Зараз підемо до шефа на килим. Він розлючений, знаєш?
Янгол-хранитель насилу виліз з-під канапи в дешевому готельному номері,осоловіло втупився в непроханого гостя, потім –  поступово – його погляд став значно осмисленішим, якусь мить він посидів, збираючись зі силами, а потім знову поліз під канапу, – шукати черевики.

Арісто і Яні уникали дивитися одне на одного. В глибині сердець вони знали, що все сталося так, як мало бути. Вони самі були тільки незначними пішаками на великій шахівниці Білих і Чорних. Сивобородий стариган, вдягнений у щось на кшталт римської тоги незрозумілого кольору,суворо глянув спершу на одного, потім на іншого.
– От що, хлопці, ця справа набула вкрай небажаного спрямування. Дивним чином ви спромоглися спаскудити геніальний задум… Ці двоє людей, вони ж просто були створені один для одного. У чоловіка, щоправда, половина генетичного набору вовкулаки… але його краща половина. Це б дало нам неймовірні можливості, враховуючи те, що дівчина – древнього відомського роду… Їхні стосунки мали завершитися народженням дитини. Не просто дитини, а носія колосального енергетичного потенціалу…
Коротко кажучи, план був який, – ви рятуєте дівчину, дівчина рятує хлопчика, хлопчик рятує світ… Ви знаєте, що ця дитина мала винайти ліки від смертоносного штаму, що мутує через двадцять років з вірусу тропічної лихоманки? Поширившись, ця нечисть знищить людство за лічені тижні, якщо її ніхто не зупинить… Я, звичайно, можу випросити позачергове диво, але ж ви знаєте, як зараз із цим сутужно… Людям бракує віри, а вона завжди була чи не єдиним енергетичним джерелом чудотворіння…
Так-от, все мало відбутися саме так, як я запланував. Усе йшло добре, до якогось моменту. Доки один із вас не вирішив згадати своє… так би мовити, соціальне походження. Ви ж мали діяти спільно… Арісто, правду кажучи, ти мене страшенно розчарував… Я гадав, ти значно обачніший і розумніший… А от твої заслуги, Яні,думаю будуть належно винагороджені тими, хто може їх оцінити сповна.
Стариган на хвильку примовк, збираючись з думками. Потім продовжив. Арісто і Яні слухали мовчки, опустивши голови.
– Та все ж я маю деякі важелі впливу. Ми переговорили з Батечком, і він погодився, що таки дечого не врахував… Коли людство буде знищене, йому теж доведеться несолодко…
Тобто ви маєте другий шанс. Аби розв’язати цю проблему, ми зупинилися на ордалії… Бачу здивування у ваших поглядах. Що з того, що цей метод уже давно не використовується? Ефективність його ніхто не відміняв. Будуть перегони на мотоциклах. На полі Голодних кістяків. Заодно й розважимось. Так що готуйтесь.

Імпровізовані арени переповнені. Вболівальники прийшли підтримати своїх друзів, колег, просто прийшли насолодитися красивим видовищем. Ордалія, – хто б міг подумати, що таке й досі можливо? Арісто вже встиг відремонтувати свого Звіра, машина виблискує хромом і оновленою шкіряною оббивкою сидіння. Яні теж не пасе задніх. Обоє –  в темних окулярах, шоломах, однакових чорних шкірянках. Спека не може завадити їм вдягнути однострій своєї банди. Решта братів розриваються між суперниками, не знаючи, кому віддати перевагу. Вперше за всю історію члени однієї банди змагатимуться між собою.
Суперники застигли на старті.
Сивобородий насолоджується естетикою моменту. Лунає постріл, – і вони буквально кидаються вперед, агресивні, сповнені рішучості втерти супернику носа… Двигуни ревуть на повну потужність. Маршрут – поле Голодних Кістяків по периметру. В принципі, зрізати кути ніхто не забороняє, але робити це вкрай небезпечно. Всередині поля, – сипучі піски, в’язка трясовина, бурхливі стрімчаки… І все це заселене найрізноманітнішими монстрами, вигнаними свого часу з Темної сторони. Ці покидьки не визнають жодних правил в принципі, для них важливо тільки одне, – спіймати жертву. Вони навіть не харчуються плоттю, виключно емоційними переживаннями.
Спершу мотоцикли ідуть з однаковою швидкістю, красиво й легко долаючи непростий шлях. Шанси на перемогу практично рівні. Проте невдовзі Арісто починає відчувати щось тривожне. Його Звір, вочевидь, не встиг відновити сили як слід. Щось не так з його гарячим залізним серцем. Воно стугонить і клекоче, а тим часом Яні виривається вперед. Відстань між ними все більша й більша, і Арісто розуміє, що за хвилину вже не зможе наздогнати колишнього друга. Тому він наважується на єдине в його ситуації можливе рішення, – їхати через поле. Там небезпечно,але з його досвідом і знанням місцевості шанси все ж є… Арісто більше не роздумує. Звертає з більш-менш доглянутої дороги, і зникає в гущавині колючого чагарнику.
Тим часом Яні мчить вперед…

Минає близько години. Яні чесно долає майже весь відрізок дороги. Врешті він дозволяє собі озирнутися, але суперника не видно ніде. Серце Яні сповнюється радістю й передчуттям близького тріумфу. Глядачі шаленіють у захваті, вітаючи ймовірного переможця.
І тут, – о Всевишній, – трапляється щось неймовірне… Публіка спершу не може повірити власним очам, а коли до неї доходить, що саме сталося, – впадає у  масовий екстаз.
За кількадесят метрів від фінішу, з отруйних колючих  зарослів, весь обдертий, закривавлений, ледь живий,  на дорозі з’являється Арісто. Звір також втомлений, він уже не мчить, а котиться потихеньку, спроквола, та все одно зрозуміло, що це наближається Переможець. Натовп вітає його захопленими оваціями. Арісто не поспішаючи перетинає лінію фінішу.
Сивобородий стариган підбігає до нього, не приховуючи розчулення і вдячності.
– Мій хлопчику, я знав, що ти можеш це зробити…  – шепоче він Арісто, а потім  на всю долину вголос (а тембр його голосу нагадує славнозвісні ієрихонські труби) оголошує:
– Дорогі гості та друзі! Дозвольте від усього серця привітати переможця сьогоднішніх змагань, почесного Хранителя правого плеча, вічного руйнівника стереотипів, світлого янгола Арісто! Ордалія відбулася, тож нехай здійсниться воля  Господня!
Немає ані блискавиць з ясного неба, ані сонячних затемнень. Нічого такого. Тільки стрілка одного маленького годинника чомусь раптово пішла у зворотному напрямку… Тільки й того.

Стривайте, на чому це я зупинився? А-а, так… Згадав.
Я люблю спостерігати за людьми. Крадькома вивчати їхні рухи, жести, звички, слухати відголоски чужих розмов, ловити відблиски посмішок, адресованих не мені, поглядів, звернених крізь мене…
Гадаєте,в цьому є щось збочене? Може й так. Я ніколи не вважав себе еталоном усіх можливих чеснот. Далебі, це прерогатива інших… гмм… інстанцій. Я тільки спостерігаю. А висновки, що їх іноді роблю – то вже моя інтелектуальна власність, і порушення її  карається законодавством.
Сьогодні ввечері мій пункт спостереження – це затишне невеличке кафе в одному зі старих районів міста. Називається «Добрий самарянин», не чули? Здається, тут має трапитися дещо цікавенне, якщо тільки мене правильно інформували. Останнім часом Ганді заради пляшки абсенту готовий на все, в тому числі і на підлу брехню найдавнішим клієнтам... Оцей Ганді, щоб ви знали, є однією з найобізнаніших гуманоїдних  істот у нашому місті, що дозволяє йому також безкарно залишатися одним із найзасраніших гівнюків. Попри всі його шахрайства ніхто не може дозволити собі втратити такого цінного інформатора.

Я сиджу в найдальшому від входу, затемненому кутку, невидимий практично для всіх. Лише вгодований чорний котяра недовірливо щуриться на мене єдиним жовтим оком. Я чекаю. Сьогодні тут не дуже людно.
Втім, думаю з таким самим успіхом можна сказати, що тут не дуже людно завжди. Потім ви зрозумієте, що я маю на увазі…
Ненав’язливо лунає музика, шумить кондиціонер. За столиком адміністрації зібралася весела чоловіча компанія. Грають в карти, травлять масні жартики, – нічого незвичайного, загалом.
Раптом ніжно тринькають китайські кришталеві дзвіночки над дверима. В кафе заходить парочка, – він, років десь так під сорок, і вона, – не більше двадцяти п’яти. Здається, це саме ті, про кого мені казали.

– Хлопці, знайомтесь, це Оксанка, моя кохана дівчина і…наречена, можливо. Вона ще в роздумах, – високий симпатичний шатен усміхається і злегка підштовхує дівчину до столика.
Я починаю його ненавидіти.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Знаєш непогано.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Надія, 09-08-2009

Фанати "Темної башти" - об'єднуймося)))

© Росткович Олег, 28-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тала Владмирова, 28-07-2009

[Без питань]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 28-07-2009

А темний янгол виявляється не зовсім і темний:)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 28-07-2009

..зір втрачає чітку фіксацію…

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 27-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 22.30997300148 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …