Біла кімната. Яскраве світло поміж хрустких на вигляд віконних рам і ліжко посеред. На вигляд, наче кухня чи стоматологічний кабінет. Все так, якби не коричневе дерев’яне ліжко.
Він солодко потягнувся, не відкриваючи очей й не відриваючи тіла від ліжка. В кімнаті світло і жарко. Його мучила спрага чи звичайний опіслябодунний сушняк, і він просунув свою довгу засмаглу руку під ліжко, намагаючись щось так намацати. Там, під ліжком, два стакани. Один по вінця наповнений водою, а інший – порожній. Як в анекдоті. Врешті-решт йому вдалося намацати одну з склянок і він рвучко перехилив її. Облом. «Здєсь вади нєт».
- Ну, - сказав він спросоння, - значить не хочу пити, - іронічно усміхнувся й гучно гепнувся всім тілом на м’яке простирадло. Але сон, зараза, штука гонорова й вередлива, тому приходить лиш за власним бажанням. Тому він не спить. Повільно протер праве око, мов запацьканий чиїмись дактилоскопічними експертизами монітор, легко ляснув себе долонею по щоці й лише після цієї процедури (тортури? фізкультури?) встав з ліжка й босими ногами почалапав на кухню, де з горем-пополам зготував собі сніданок.
Наступна дія відбувається у ванній. Перед дзеркалом. Десь на кінчику зубної щітки горошина «Colgate Herbal» - якраз достатньо, щоб пройти кастинг на роль Дружебобра в рекламі. Коли він підніс щітку до рота, то помітив, що на його голові немає ані волосини, крім того зауважив, що ноги теж поголені. «Певно, - подумав він, - я тепер плаванням займаюсь, а голову побрив, бо на шапочку грошей шкода.»
Раптово вимкнулося світло. Стало так темно, що його одразу потягнуло на сон і він поліз у ванну замість того, щоб лягти в ліжко.
Десь через три години він прокинувся. На кухні. В сусідів.
- Ти шо, перепив вчора, - з непідробною цікавістю запитав його чоловік, в чиєму домі він прокинувся, - шо в нас заснув?
- Як в вас, - дивується незваний гість, - я в себе ночував. Я ж пам’ятаю, як проснувся в своєму ліжку, як почистив зуби, як помив лисину… Стоп, а де моя лисина?
Він жваво заходився обмацувати голову, але, замість того, щоб вільно дрейфувати по гладко відполірованій поверхні, його пальці лиш заплутались, наче у власному его в розкішних кучерях.
- Шо за нах?
То було єдине,що він спромігся вимовити.
- Да, допився ти, дядьку. «Брасай куріть – ставай на лижи».
- А у вас є лижі?
- Які лижі? Для чого тобі лижі?
- Ти ж тільки шо сказав: «Ставай на лижі».
- Блін, ну я той, - образно – то ж з пісні. Та й літо зараз.
- Літо? А чого, - здивувався гість, - я в зимовій куртці і валянках? Може, я до тебе якраз по лижі і приходив?
- І де б ти на них їздив?
- Тобі шкода лиж?
- Не шкода, але я не бачу в цьому смислу.
- Та так і скажи: «Мені шкода дати тобі лижі».
- Не шкода, але…
- От бачиш – знов «але».
- Та ти задовбав – можеш дослухати, - господар не дуже любив, коли йому перечили в його домі, тому не витримав і останні слова прокричав, - в мене є тільки ди-тя-чі-і!!!
- Давай дитячі, - без жодних емоцій відповів гість.
- Але для чого тобі дитячі, - очі сусіда повнилися кров’ю і вдало гармоніювали з його червоними сімейними трусами, - вони ж наполовину коротші?
- Я так і знав, - із вдаваним розпачем сказав гість, - тобі шкода. Я йду додому. Це виходить, шо я тут цілу ніч протирчав в валянках і зимовій куртці, шоб ти мені зажав дитячі лижі? Так? Я йду. Покидаю тебе самого, шоб ти міг насолоджуватись тим, як люди з сусіднього будинку витріщаються на твої «сімейки».
Він швидко підвівся й попрямував до дверей. Господар дому ж розривався між тим, щоб прикритися від небажаних поглядів зівак із сусіднього будинку й тим, щоб довести своєму гостеві, що він для нього й зірочку з неба готовий дістати. Обрав таки останній варіант.
- Та я, - запинаючись почав він, - та я тобі і останню пару трусів готовий віддати.
- Трусів не треба, - зауважив гість, коли господар вже зловився за резинку на «сімейках», - тільки лижі.
- Лижі – то лижі, - сказав той і вийшов з кімнати, - тільки для чого вони тобі літом, - почулося вже з коридору, - ну для чого?
- Неси лижі. Шо робитиму – сам придумаю.
Десь в другому кінці квартири почувся гуркіт. Певно, хтось відкрив шафу, де стоїть різного роду непотріб і все звідти посипалося.
- Йокелемене, - послідувало одразу після того, як хтось лунко впав додолу.
Через 5 хвилин господар квартири повернувся з парою зелених дитячих лиж в руках і великою гулею на лобі.
- Роги жінка наставила?
- Та, йолкі-палкі, відро з верхнього шкафчика випало. І шо, - роздумував господар, чухраючи потилицю, - воно там робило. Та шо ти всьо в тій куртці сидиш – знімай. В нас тут жарко. Чи ти по нашій квартирі намилився на лижах розсікати?
Гість чемно послухався поради й зняв верхній одяг. Як виявилось, під курткою не було нічого, окрім червоних сімейних трусів.
- Сам в червоних трусах, а з мене сміявся, - вдоволено потер руки господар, а після того підморгнув, - чого розсівся - наливай, - додав він, киваючи у бік пляшки з рідиною жовтогарячого кольору, де самотньо плавав перчик.
- Ого, дівчатка, - в дверях стояла дружина господаря, вона прокинулася від гучного падіння власного мужа й вирішила все перевірити на власні очі, - я вам тут не помішала? Бачу, що у вас вечірка. А-на-на! Дрес-код навіть є – червоні труси, ех, мені піти перевдягнутися, щоб мати право долучитися до вашої компанії чи, може, у вас тут інтім, а я заважаю?
У багатьох жінок зранку часто-густо бувають приступи сарказму та іронії, але це не випадковість. Просто більшість з них вважають, що мають жахливий вигляд і це дуже впливає на їхній настрій, а викид власних негативних емоцій на когось з ближніх сприяє підвищенню тонусу й самооцінки.
Двоє чоловіків як сиділи за столом, так і заклякли – гість завмер з піднятою угору пляшкою.
- Красуні мої – що ви так на мене дивитесь? Може, ще за ручки візьметесь і поцілуєтесь? Якісь ви не багатослівні, - вона забрала пасмо волосся сперед очей, вихопила пляшку з рук сусіда й залпом випила десь чверть вмісту посудини, - нудно з вами – піду я митися.
У ванній зашуміла вода й зачинилися двері.
- Грім-баба, - із захватом промовив гість, - мені б таку!
- Ех, вона моя, - з гордістю й дурнуватою посмішкою відказав господар.
- Повезло тобі – маєш щасливе життя.
- Ой, - чухраючи лоба й невдоволено вишкіривши зуби, мовив сусід, - все добре, якби не Кінець Світу. Знаєш, всім скоро гаплик. До одного, - мимоволі він чомусь перейшов на шепіт.
- А чого, - вловивши змовницький тон, гість теж одразу заговорив тихіше, - інопланетяни нападуть?
- Нє – чорні діри, - дивно викручуючи руки, сказав господар, певно, намагався показати, як ті кляті отвори будуть поглинати все живе, проте ті його дії нагадували те, наче йому в грі «Крокодил» загадали зобразити Чужого в обіймах Сігорні Уівер, - вони всьо з’їдять.
- Та ну? От блін. Живеш собі спокійно, нікого не «трогаєш», а тут бац – і чорні діри. Ну шо то за фігня? Ех, не дали нормально пожити.
В ту ж мить чиїсь руки потягнулися за перцівкою, чиїсь хвацько підставили стаканчики і пішло-поїхало. Господиня нарешті повернулася з ванни. Вся розпашіла, з рушником на голові, завернутим у формі мушлі і тут таке: два зовсім-зовсім п’яних тіла, ледве координуючи рухи в площині табурети-стіл, намагаються перехилити ще «по-стопарику».
- О, при-йшла, - весело і ледь затинаючись, сказав господар, - сідай з нами, - він хитро підморгнув, закидаючи голову назад, - вип’ємо.
- Так, - мовила його дружина, взявши руки в бОки, - за що пили, дівчатка? Ну скільки я тобі разів казала: не вмієш пити – не пий, а ти, лижник, - киваючи до гостя, - чого витріщився – наливай!
Лижник, не довго думаючи, розлив рідину по стаканчиках.
- Ну-у – за Чорні Діри!
- За шо-шо?
- Чорні Діри, - з непідробною впевненістю повторив господар, - а шо – Кінець Світу скоро.
- А-а-а, -з глибоким розумінням серйозності обраної теми, промовила жінка, - то за Чорні Діри!
Дзень. Стук стаканів. Дзень. Вимкнули світло. Дзень. Темно. Дзень-дзень.
«Та скільки вже можна «чокатись», - подумав гість. Дзень. Дзень. Він розплющив одне око, доклавши для цієї дії неймовірних, як йому здалось, зусиль. Виявилось, що він вдома й лежить в своєму ліжку лисий, одягнутий в куртку та валянки, а той жахливий дзенькіт – будильник. Дикий сушняк володарював у його горлі, тому він одразу простягнув руку, щоб зіграти в улюблену лотерею з стаканчиками.
- Шо за нах? Знов пустий. Значить таки не хочу пити.
Але сухість в роті не давала йому спокою і він таки дістав наповнену водою склянку й швидко випив її вміст. Коли горло трохи попустило, то до нього прийшло розуміння, що то була не найбільша проблема на даний час. Тяжкий дядько Бодун великою наковалнею давив йому на голову, що від того тиску хотілося блювати.
- Всьо, більше не буду бухати. Хватить. Хотя, яка, блін, різниця – і так скоро Кінець Світу і нас зіжруть Чорні Діри. В цей момент він відчув якесь глибоке натхнення і пішов… ні – не блювати, а за ручкою та листочком, щоб написати:
Нас колись з’їдять Червоні Діри
Ще й закусять малосольним огірком –
Ми тОму всьОму не ймемо віри,
Потім буде пізно. Всьо путьом!
Одягну червонії ласіни
Й гордо вийду зустрічать кінець,
Та Діра і не помітить зміни:
Ось такий буде для нас Звіздець!
Дописавши останнє слово, він засинає і, поки йому сняться, як сказав би Ю.Позаяк «оголені махи», на кордоні Франції та Швейцарії запускають Великий Адронний Колайдер, щоб перевірити теорію Великого Вибуху. Частина фізиків схиляється до думки, що за такого експерименту може виникнути Чорна Діра, котра поглине Землю…
От тільки чого він написав, що діри будуть червоними? Певно, під колір ласін. До біса фізику! Червоні ласіни рулять!!! ВСЬО ПУТЬОМ!!!
