Олег стояв біля дверей і спостерігав за рухами Поліни: дівчина намагалася одночасно намотати на шию шарф та застібнути пальто.
- Ти нічого не забула?
- Ні.
- Може ще передумаєш?
- Ніколи. - Вона рвучко рвучко підхопила валізу і рішуче відчинила вхідні двері.
- Ліно…
- Я вже сказала: «Ні-ко-ли!»
Дівчисько щосили гримнуло дверима. «Так і без пальців можна колись залишитись…» - подумав Олег, ледь встигнувши прибрати руку з одвірка.
***
Після розлучення з дружиною друзі радили купити пса (бажано агресивної породи), але доля вчинила інакше.
Дівчина сиділа на хідниках, що вели до квартир поверхом вище. Якби вона не завовтузилась, коли Олег уже заходив до своєї квартири, то мабуть не помітив би її. «Знову Гупалюки-молодші бешкетують, певно, батьки на дачу поїхали», - подумав він, поглядаючи на дівчину. Але всі думи відразу вивітрились, коли десь надворі пацанва закричала: «го-о-ол!», і чоловік прожогом кинувся до телевізора.
Час другого тайму збігав до кінця… Пусті бляшанки з-під пива, чіпси в безладді валялися на столику перед телевізором. «Проссссрали матч!» - вилаявся Олег та потягнувся по сигарети. Пачка виявилась пустою - чоловік роздратовано жбурнув її на підлогу і пішов одягатись. За інших обставин він би ніколи не подався дощової осінньої ночі до супермаркету, але після емоційного футбольного перегляду розумів: доки не зробить дві-три затяжки, заснути не зможе.
У коридорі будинку було темно та холодно. Чоловік мимоволі глянув у бік, де сиділа дівчина. «Це ж треба, а вона ще й досі тут…», - здивувався Олег. Він повільно, навпомацки, почав спускатись донизу. У під‘їзді стояла така пронизлива тиша, що, здавалось, найменший звук ладен був перебудити сонний будинок. Вже майже дійшовши до першого поверху, зупинився – йому здалося, що там, наверху, хтось плакав.
Всеньку дорогу, від супермаркету до будинку, приблуда не виходила чоловікові з голови. «Та скільки їх таких... в епоху бомжів, сніду та наркотиків нормальна людина навряд чи могла б сидіти о дванадцятій годині ночі під дверима чужої квартири».
Ось і рідна десятиповерхівка. Пронизливий вітер примусив Олега просто вскочити до під‘їзду. На другому поверсі ледь жевріла підбита лампочка й трохи освітлювала третій - на сходах усе ще сиділа вона.
2
… Потерті джинси, грубий плетений светр (аж просвічувався на ліктях), обидва черевики безсоромно «просили їсти» - одежина не для дів модних глянцевих журналів. Але Поліна і не претендувала на модельну кар‘єру. Так, була колись вдала спроба «засвітитись» на сторінках модного видання. Гонорару, щоправда, не отримала, зате, відпрацювавши перед камерою кілька годин у коротенькій сукні наприкінці жовтня на пляжі Гідропарку, заробила отит…
Вперше, коли три роки тому приїхала до Києва, здавалось, що увесь світ біля її ніг. Але тепер, сидячи на чужій кухні, посинілими від холоду губами присьорбуючи гарячий чай, відчувала себе розчавленою отим столичним яскравим світом.
- Ти - вчителька? – Олег сидів за столом навпроти дівчини і з цікавістю її розглядав.
- Так, майже. Навчаюсь на третьому курсі історичного.
- Ааааа, то це Свиненки до свого синка гувернантку найняли?
Репліка Олега примусила Ліну усміхнутись. Вона здивовано подивилась на чоловіка і трохи непевно промовила:
- Але ж їхнє прізвище Золотаренки…
- Нічого дивного: були Свиненками, а стали Золотаренками. Прізвища продаються та купуються так само як харч, одяг, ювелірні вироби, зрештою, люди. Свиненко старший зараз до міської ради балотується, а там і без нього «свиненків» вистачає. Ось і змінив чоловік прізвище.
Дівчина слухала Олега, а сама з усієї сили боролася і неймовірним, просто нелюдським бажанням сну. Кілька грамів коньяку у розчині чорного чаю просто відмикали її мозок, перетворювали тіло на м‘який пластилін. Оті Свиненки-Золотаренки, до яких приходила двічі на тиждень в образі репетитора з англійської мови для їхнього восьмирічного сина, попросили «посторожувати» квартиру на вихідні дні (пожити у них, доки вони повернуться зі своєї донецької бАтьківщини). Але хіба ж могла Ліна уявити, що доведеться сторожувати у прямому значенні слова… З якихось незрозумілих причин господарі не прийшли у домовлений час, а Поліна просто не мала де ночувати - от і довелось сидіти під дверима помешкання, ніби отой пес на прив‘язі.
- Видно, що ти – не місцева, - якось із притиском сказав Олег, - у гуртожитку живеш?
- Мабуть уже ні. Позавчора відмовилася здавати гроші Стефі на унітази для гуртожитку... – уважно розглядаючи візерунки на чашці, промовила Поліна.
- Тобто?
- «Унітази» - це рейдова операція нашої кастелянші, Стефи, по здиранню грошей зі студентів. Дві-три таких «нездачі» і можна пакувати речі. А! – Ліна махнула рукою, - я вже маю чотири. Вчора мене просто виштовхали в плечі два міліціонери на порозі кімнати.
- Міліція взяла під опіку студентські гуртожитки? – Здивувався Олег.
- Взяла… Стефа віддає у найм наші кімнати за добрі гроші курсантам міліцейської академії. Там своя мафія... А нас виживає з гуртожитку грошовими поборами.
Олег готував тим часом канапки. Вперше за останні чотири роки самотності раптом стало так затишно у пустій та запущеній трьохкімнатній квартирі. Смішною видавалась Поліна: її безколірний светр скидався на картопляний мішок, в якому прорубали таку собі діру для шиї та доточили рукави. Темно-русі коси були недбало зібрані у «хвіст», деякі пасма неслухняно лізли в очі, затуляли обличчя. Тільки великі зелені очиська визирали з-під каскаду волосся, додаючи дівчині певної екстравагантності. «Чимось на Зою схожа, навіть голос подібний», - подумав Олег, згадуючи свою чотирнадцятилітню доньку, з якою він не бачився більше року. Поліна жалілась на Стефу, на Свиненків, казала, що життя – «лайно», і що вся ця суєта таки доведе її до мосту Патона, з якого збирається стрибнути та покінчити зі світом.
«Знову суїцид? – чоловік аналізував ситуацію в силу свого адвокатського досвіду та думав своє, - Та ні… На психічно хвору не схожа. Втома, злість… це мине. Ну що, залишити її? А як же доберман? Адже з клубом домовився про купівлю породистого щеняти. Ох… Вона і пес – це вже занадто. Але стоп! Вигулювати його хто буде?! Звісно, це – рішення. Як пройдоха яка, то вижену. А як нормальна, то нехай прибирає квартиру й готує їсти і…» - Наступну думку Олег задушив у зародку. Поставивши на стіл тарілку з канапками промовив:
- Мені потрібна прибиральниця та кухарка. Якщо згодна, то лишайся жити «за куток»…
3
З нічого, як мовиться, раптом з‘явилося все. Трьохмісячна сучка (з породи доберманів) отримала господаря, Поліна – прекрасне житло, а Олег, як жартували його друзі, «дві сучки відразу». За дивним збігом обставин щеня звали Ліна – так воно значилось і в собачому паспорті. Називати обох, дівчину й цуценя, одним іменем для Олега було якось не гуманно та й не зручно. Адже на ім‘я Ліна відгукувались обидві. Тому Поліна набула звучання Поля, а Ліна лишилась Ліною.
Перші півроку сумісного перебування під одним дахом можна було назвати навіть щасливим. Поля успішно освоїла кухарську грамоту, прибирала квартиру, вигулювала псину, навчалася в університеті і навіть встигла закохатись у свого господаря.
Уже багато років поспіль Олег працював у приватній адвокатській конторі. Справи йшли добре – бандюків у молодій державі дедалі прибувало, отже робота була завжди. Доводилось часто їздити у відрядження й траплялось так, що за увесь тиждень Олег та Поля обмінювались буквально кількома фразами на кшталт «привіт», чи «бувай». Дівчина робила спроби дізнатися, чи має Олег коханку, знайти ну хоча б найменший натяк на те. Але, здавалось, окрім роботи його ніхто і ніщо не цікавило, і на всі провокативні запитання чоловік відповідав жартами, або просто міняв тему розмови.
Ситуація у їхній не зовсім звичній сім‘ї змінилася лише тоді, коли Поліні пощастило вилізти із чисельних студентських підробітків і знайти престижну роботу. Й не стільки вона ту роботу знайшла, скільки однієї прекрасної студентської днини до неї підрулив Вовка з фізмату – похвалився про підвищення у своїй крутій фірмі. А потім, так, ніби між іншим, сказав про вакансію секретарки. Поліна спочатку скривилася, але Вовка тут же додав: «Не боїсь! Сам шеф попросив найти розумну дєвочку, а не сєкрєтутку.»
***
Здійснилось! Поліна і думати забула про існування мосту Патона… Її життя настільки стрімко пішло вгору, що вона не встигала озиратися і згадувати своє злиденне минуле. Пропрацювавши буквально кілька місяців, вона отримала доручення вести кореспонденцію з іноземними фірмами та організовувати важливі прийоми. Її посада секретарки швидко переросла свої скромні обов‘язки, але шеф, Арнольд Соломонович, був щедрим – платнею не ображав.
Поліна не посвячувала Олега у свої приватні справи, тим паче, що він майже ніколи ними і не цікавився. Якщо на початку їхнього життя під одним дахом дівчина ледь чи не обожнювала його, то вже через півроку почуття до Олега зазнали значних деформацій. І справа була не в тому, що дівчина його розлюбила, чи знайшла іншу сердечну замінну, ні. Байдужість, а іноді (як Поліні здавалось) презирство у стосунку до неї були просто нестерпними.
Останньою краплею, що спонукала до кардинальних змін та рішень, став день її народження. Поклавши за сніданком перед Поліною невеличкий паперовий пакунок, не промовивши ні слова, Олег встав з-за столу і буквально за хвилину вийшов з дому. Вона чула, як «нявкнув» автоматичний замок його автівки, як сусідські школярі, ніби табун слоненят, протупотіли по сходинках, як баба Лєра щось кричала у відчинене вікно своїй доньці, як… шалено гупало її серце. Дівчина ніби боялася відкрити згорток. «Ось так, ні слова не сказавши - мовчки… просто взяв і пішов, навіщо?.. я ж нічого не просила…» - думки плутались у неї в голові, а пальці тим часом розмотували подарункову тасьму.
У папері лежала вітальна листівка, на якій було написано: «Дякую, що доглядаєш Ліну! Купи собі, що вважаєш за потрібне», поруч – дві стодоларові банкноти. Поліна скляними очима дивилася на ті банкноти, механічно намотуючи на палець яскраву срібну тасьму. Скавучання Ліни примусило Полю озирнутись:
- Бачиш? На тобі, псино, заробила, - Ліна підійшла до дівчини і поклала свою довгу морду дівчині на коліна. - От тільки… Хто із нас двох є для нього псиною? Я - істота безіменна, на відміну від тебе.
4
До Амстердаму Олег прилетів лише на два дні. Ірина, колишня дружина, пропонувала зупинитися «у них», але йому було незручно вриватися тепер уже у чужу сім‘ю (та й боляче усвідомлювати власну непотрібність).
Увесь перший день вони блукали містом: переходили численні містки, каталися каналами, куштували канапки з маринованою рибою, кидали камінці у море, навіть умудрились потрапити до Королівського музею.
Франк – двометровий голландець – у стосунку до Олега був підкреслено люб‘язним та ввічливим. Було помітно, що дуже хотів догодити своїй дружині Ірен (так він називав Ірину). Успішно виконавши роль гіда, вже біля королівського палацу, він, з награною винуватістю в голосі вибачився, що мусить бігти до власної галереї готувати картини до виставки. Зоя утекла ще раніше – хоч приліт батька і був для неї великою радістю, та пропустити вечірку, яку організовував її френд, дівчина не збиралась.
…Розкішна колекція фламандського живопису, знаменита голландська порцеляна, полотна Гогена – все це нагадувало Олегові яскравий іграшковий калейдоскоп із різнокольоровими скельцями, до середини якого він потрапив за настирливою рекомендацією Франка.
Опинившись з колишньою дружиною тет-а-тет, Олег не те щоб розгубився, але просто не міг дібрати тему для розмови. На всі його спроби хоча б якось налагодити діалог, Ірина або відмовчувалась, або відповідала скупо, з холодком у голосі.
«Таки має рацію голландець, коли називає тебе Ірен… Від Ірини, яку я знав колись, майже нічого не залишилось», - думав Олег, крокуючи за нею. Картини та різний мистецький хлам його ніколи не цікавили. Ось і тепер він слухняно переходив від зали до зали, тримаючи в руках електронного «гіда», навіть не ввімкнувши його.
- Послухай, припини грати дурника і пішли звідси! Врешті – тебе ж ніхто не примушує...
До цієї хвилини Олег навіть не здогадувався, що його тихенька, квола, вічно застуджена Іринка уміє підвищувати голос. Вони навіть розлучились «тихо», без істерик.
- Але ж ми не оглянули й половини експонатів, - Олег намагався говорити якомога переконливіше.
- Половини… Аби, як ти кажеш «оглянути експонати», тут потрібно ходити місяць. Хоч би гіда свого ввімкнув. Не вдавай із себе поціновувала мистецтва, у тебе це кепсько виходило за десять років нашого спільного життя, то що вже казати тепер? – Ірина перевела подих і вже спокійніше додала, - справді, пішли звідси.
«Від непримітної істотки Іринки, із вічною пуховою хустиною на плечах, колишнього працівника музею образотворчого мистецтва, до Ірен – симпатичної цікавої жінки. Ось і маємо еволюцію Дарвіна», - думав Олег, пробираючись крізь численні делегації япошок. Ірина йшла далеко попереду, і він намагався не загубити її у натовпі. Вже на вулиці, коли з мистецтвом було благополучно покінчено, він полегшено зітхнув:
- Я ж хотів як краще… Твій Франк так настирливо рекомендував. Ну не хотілось же бузовіром виглядати, чесне слово. – Олег запнувся на якусь мить, а потім тихо додав, - а ти змінилась... дуже змінилась.
- Тебе дивує, що я досі не вмерла?.. Кого ти сподівався побачити: нещасну, змучену жінку, що посипає голову попелом із-за розлуки з тобою? Я - щаслива з Франком, розумієш? Мені добре з цим чоловіком!
Олег хотів щось сказати у відповідь, але зупинився. Він просто дивився на Ірину. Чотири роки без неї – не найкращі у його житті. Ініціювала розлучення саме вона, так і не вказавши причини. Сказала, що «більше не може з ним жити». І тут ще цей голландець з‘явився. Поскуповував усі її картини. З одного боку навіть добре – в квартирі стало вільніше дихати. А з іншого…
- Скажи, що тобі не вистачало зі мною? Будинок твого голландця сховався би у кишені мого пальта. Та наша квартира у Києві більша за його глиняні руїни сімнадцятого сторіччя! Я не розумію тебе, не розумію.
- Олежику, ти знову про квартири, - лагідно, якось дуже по-давньому, з такою властивій тільки їй інтонацією, промовила жінка, - справа не у квартирах. Мені легко з ним жити. Я працюю, творю, пишу картини… Цей чоловік просто любить мене.
- Та він любить твої картини, не тебе.
- А ти! Їх просто ненавидиш...
- Ненавиджу. Вони і твій музей вкрали десять років життя з тобою.
***
Коли літак нарешті набрав висоту, Олег подивився з ілюмінатора на Амстердам і подумав: «Дешева цукерка у яскравій обгортці. Кому потрібні ваші королівські музеї, якщо туристи летять сюди на запах марихуани та на світло вітрин кварталу «червоних ліхтарів». Люди – надзвичайно примітивні істоти – їм хочеться драйву. Іронько, я просто один із таких пасажирів…»
5
Бориспіль зустрів Олега пронизливим вітром та снігом. Навіть не вірилось, що лишень сьогодні зранку крокував сонячними вулицями у розстібнутому пальті, насолоджувався яскравими клумбами тюльпанів, пив каву на відкритій терасі одного із амстердамських ресторанчиків.
Доки таксист допомагав із валізою, Олег автоматично глянув на вікна своєї квартири. У вітальні та на кухні горіло світло.
Дивно, але впродовж свого закордонного вояжу, Олег не припиняв думати про Поліну. Навіть останню сцену з Іриною сприйняв дуже спокійно. Він поспішав додому, летів не просто до Києва, а так, ніби повертався у свою рідну сім‘ю, яка неодмінно чекає на нього.
Не дочікуючись ліфта, бадьоро збіг сходинками на третій поверх, дістав з валізи кудлате іграшкове цуценя – сувенір для Поліни, куплений в одному з магазинчиків Амстердаму.
Двері були незамкнені – ключ порожньо клацнув, і Олег зайшов до квартири. У передпокої стояла валіза. Ліна стояла біля дверей Поліниної кімнати. Тварина навіть не зареагувала на прихід господаря, чого раніше ніколи не було. За хвилину з‘явилась і господарка валізи.
- Полю, це тобі. – Олег простягнув м‘яку іграшку.
- А це – тобі. – Дівчина поклала у його долоню ключі від квартири.
***
Олег сидів у кріслі й палив, попіл спадав прямо на пальто. За вікном була майже ніч, тьмяне світло від вуличного ліхтаря освітлювало кімнату. Скавчання собаки примусило чоловіка випірнути з власних дум. Він підійшов до Ліни і погладив її. Однак псина не реагувала. Вона стояла на задніх лапах біля вхідних дверей і просилась надвір. Чоловік відчинив двері – Ліна стрілою помчалась донизу.
Дійшовши до першого поверху, коли клапоть вулиці уже виднівся із відчинених дверей під‘їзду, Олег раптом зупинився. На лавці, біля будинку, сиділа Поліна.
