В одному дуже-дуже далекому королівстві жила собі в справжньому-справжнісінькому замку королівська сім’я. Короля звали Густав, його дружину – Елеонора, і були в них дві маленькі дочки-принцеси – Єва і Марія. І були ці дві дочки дуже шубурними дітками, цілісінькими днями гасали по замку, не бажали вчитися і не слухали нікого окрім свої матері – суворої королеви Елеонори. Але й вона не могла з ними справитися, коли ті ввечері не хотіли лягати спати. Жодні казки чи пісні не могли змусити їх заснути, вони бавилися в своїх покоях до пізньої ночі, і лиш втома зморювала їх.
Одного дня в замок прибув чоловік. То був високий чорнявий худорлявий юнак, із сумними очима. Він представився як сір Трікордан, але більше нічого не розповідав посилаючись на обітницю. Король Густав, вірний звичаю гостинності радо прийняв гостя, і запропонував залишатися в своєму замку доти, доки гість захоче. А королева Елеонора, якій гість одразу не сподобався, лише холодно посміхнулася.
Пелена таємничості навколо гостя не розвіялася в подальші дні. Цілі дні він блукав околицями замку, а коли видавався дощовий день, то сидів в замковій бібліотеці. Він був мовчазний під час банкетів і за королівським столом, і дуже мало розповідав про себе. Лише замріяна посмішка не зникала з його уст.
Королеву дратувала така поведінка гостя – дратувала його загадковість, мовчазність, посмішка і весь його вигляд, які вона вважали ознакою зверхності. Але вона знала, що король Густав, буде терпіти його в замку цілу вічність, радше ніж ризикне своєю славою гостинного господаря. А гість перебував при їх дворі вже четвертий тиждень і покидати його вочевидь не збирався.
Але одного разу, за столом, під час рідкісного випадку, коли він говорив, сір Трікордан розповів, що часом пише вірші і оповідання. Всіх здивувало таке заняття, яке не зовсім відповідало шляхетному стану сіра Трікордана, але королеву Елеонору, яка була мудрою жінкою, це наштовхнула на думку, як позбутися гостя. І ось, одного вечора, за вечерею, вона сказала:
-Одна біда, з нашими малими принцесами, - печально сказала королева Елеонора, - Їх енергійність – це подвоєна моя і Його Величності, - Його Величність король Густав при цих слова задоволено посміхнувся.
Вечеря вже закінчилася, і тісна, з огляду на будній день, компанія вельмож, яка складала компанію королівській парі в той вечір, мала нагоду поспілкуватися на різні теми з вінценосними особами. Точніше поспілкуватися на ті теми, які були цікавими самим вінценосним особам.
-А, що вже вкласти їх спати – це, властиво, тринадцятий подвиг Геракла! Жодні казки чи розповіді наших няньок і бардів, не змусять їх заснути… Я вже не знаю, що й робити…, - вона скрушно похитала головою, і майже всі вельможі, які сиділи за столом поспішили прибрати з уст посмішки, підлаштовуючись під настрій Її Величності.
Усі, окрім короля Густава та сіра Трікордана, який сидів в протилежному кінці столу. Він і далі, наче й не чуючи королеву, замріяно посміхався, явно блукаючи думками десь дуже далеко, і розглядав кришталевий бокал, в який було налите рубінового відтінку вино.
-Можливо ви, наш дорогий гостю, сіре Трікордан, спробуєте здійснити цей подвиг, - королева сказала ці слова дуже чітко, ретельно вимовляючи кожне слово, окидаючи замріяного гостя гострим поглядом, - Ви розповідали нам нещодавно, що колись, вам доводилося служити музам.
Сір Трікордан, почувши, що до нього звертаються, відірвав погляд від бокалу, і уважно подивився на королеву Елеонору, чи ти уважно обдумуючи її слова, чи то не почувши, чого від нього вимагають. Пауза трішки затягувалася, і ініціативу в свої руки взяв король:
-Елеоноро, я думаю, що мабуть нашому дорогому гостю, не доцільно витрачати свій талант на дитячі казочки. Мабуть…
-Все гаразд! Я власне думав, що б це розповісти принцесам!, - тепер нічого не могли сказати усі інші присутні, з монархами включно, адже щойно було перебито слова самого короля – страшне порушення етикету…, - Це буде з мого боку дуже мало, щоб віддячити Вашим Величностям за гостинність!, - він піднявся з крісла, і приклавши свою руку до грудей, незграбно поклонився Їх Величностям.
-Що ж, - королева Елеонора вирішила закінчувати з такою ситуацією, - Тоді прийміть нашу вдячність, і нехай фрейліна Евеліна, проводить вас у покої принцес!
Дивлячись як сір Трікордан покидає залу, вона задумано посміхнулася: «Якщо йому не вдасться змусити принцес заснути, то після сьогоднішнього випадку, король вже не буде вигороджувати його перебування тут законами гостинності. І вже тоді точно цей дивак покине наш палац».
Вона подивилася на короля, який вже здавалося забувши, про образу, яку йому щойно нанесли, розповідав щось про своє останнє полювання. Хибна ілюзія: королі не забувають образ. «Якщо все ж йому вдасться приспати принцес… Тоді вирішиться інша проблема.». Вона посміхнулася, задоволена своєю винахідливістю і пригубила бокал з рубінового відтінку вином…
Коли Евеліна відкрила двері в покій принцес, то сір Трікордан побачив як дві малі дівчинки стрибали на ліжку і билися подушками, а їх нянька обхопивши руку головами мовчки сиділа в кутку, навіть не намагаючись їх розборонити. Коли вони побачили, хто зайшов в кімнату, то весело розсміялася, помчали одразу ж до Евеліна, і взявшись за руки, почали вистрибувати навколо неї, при цьому голосно співаючи:
Жила собі фрей-ліна,
Звали Еве-ліна,
Наїлася раз сі-на,
Пішла з рота пі-на…
Обличчя Евеліни набрало такого ж відтінку, як і те вино, яке сір Трікордан щойно мав нагоду пити. Він це помітив, і лише сказав:
-Дякую! Я залишуся з ними, можете іти…, - і не встиг він закінчити ці слова, як фрейліна прожогом вилетіла з покоїв.
В кімнаті залишилися лиш він, принцеси і нянька, яка мовчки в кутку спостерігали за тим, що буде робити новий гість.
-Хто ти такий?, - поцікавилася одна з дівчаток, вища з світло-русявим волоссям і кирпатим носиком.
-Так, і що ти тут робиш?, - спитала інша, трішки нижча, з темним волоссям і веселими оченятами, в яких здавалося витанцьовували чортенята.
-Я сір Трікордан, - м’яко посміхаючись відповів гість, - А як вас звати?
-Я Єва!, - відповіла русявка.
-А я Марія!, - сказала чорнявка, - Так чого ти прийшов?
-Я прийшов вкласти вас спати…
Це мало надзвичайний ефект – обидві дівчинки затарахкотіли майже водночас, і було не розібрати, яка дівчинка, що сказала:
-Ти не вкладеш нас спати…
-Бо ми не хочемо лягати спати…
-Ми підемо спати тоді коли захочемо…
-А якщо ти нас змушуватимеш…
-То наші принци…
-Покарають тебе за це…
Зрештою вони замовкли, і дивилися на гостя, який і далі стояв посміхаючись біля дверей.
-«Наші принци»?, - він здивовано здійняв дуги брів догори, - У вас є свої принци?
І знову дівчатка затарахкотіли, перебиваючи одна одну:
-Є!
-Тобто будуть!
-Обов’язково будуть!
-Адже ми принцеси…
-І вони будуть лицарями…
-І ми на них одружимося!
Коли вони знову замовкли, сір Трікордан тихо розсміявся:
-А хіба ви хочете одружитися на принцах?, - спитав він.
-Так…, - здивована таким дивним запитанням, кивнула своїм кирпатим носиком Єва.
-Ми ж принцеси…, - в очах Марії замість чортенят тепер був подив.
-А ви знаєте…, - таємничим голосом сказав гість, - Що одного разу, в одному царстві, принцеси не захотіли одружуватися на принцах.
На цю новину дівчатка, спочатку не знали, що відповісти…
-Ні, не знаємо…, - тихо сказала Марія.
-Розкажи!, - попросила Єва.
-Бажання принцес – закон, - вклонився сір Трікордан, - Ну тоді сідайте на ліжко, і я вам розповім як це було і, що з того вийшло…
Коли принцеси зручно вмостилися на ліжку, Трікордан взяв крісло і поставивши недалеко від них став розповідати…
В цьому світі багато, що залежить від вподобань. Комусь подобається біле вино, комусь червоне, хтось любить яблука, а інший груші. І вподобання когось одного, бере собі інший, далі ще інший, ще – і зрештою вони стають загальними. А чи вірні ці загальні вподобання і чи варто завжди сліпо їм слідувати… Багато вже про це говорили, кожен дає свої розумні поради, але як то справді бути не скаже ніхто!
Так ось, в одному царстві здавна була традиція. Кожного року, навесні імператор давав в своєму палаці святковий бал. На тому балі, усі молоді і незаміжні принцеси, князівни, графівни, баронесси та інші які були в тому царстві, (а царство було велике і їх було немало), знайомилися з молодими і теж не одруженими принцами і лицарями, і після цього балу оголошували про заручини, а восени. Так повелося здавна і звичаю дотримувалися щороку.
Але одного разу, коли підготовка до чергового балу велася повним ходом, принцеса Христина, дочка імператора сказала:
-А чому ми запрошуємо кожен раз принців та лицарів? Це ж так нууудно!... А може я хочу познайомитися до прикладу, з Буратіно, і одружитися на ньому, га? Тому давайте запросимо його, а не цих принців!
Це почули й інші її подруги, і почали піддакувати їй та погоджуватися з нею. «Навіщо нам ці принци і лицарі? Набридло! Хочемо чогось цікавішого, оригінального!». І хоч як не вмовляли їх батьки, але їх було не переконати. І, зрештою, не запросили жодного принца чи лицаря, а запросили лише різних дивних створінь. А що поробиш – бажання принцес, як я уже говорив, закон!
Для принцеси Христини запросили Буратіно. Запросили сімох гномів з лісу. Запросили Чудовисько, про якого говорили, що він вночі перетворюється на красивого юнака. Лускунчик погодився прибути лише за умови, якщо на балі подадуть грецькі горіхи. Для Кота в чоботях шли нові чоботи, бо в старих не варто було ходити і на смітники, не те, що в палаци. І навіть Робін Гуда запросили, незважаючи на протести палацової варти.
Ближче до балу почали прибувати і принци з лицарями. Але їх не впускали палац, і вони зі здивуванням дізналися про забаганку принцес. Їх здивуванню і обуренню не було кінця, але нічого вони зробити не могли, тому лише стали табором за містом, топлячи свою тугу у вині і співаючи сумних пісень, і чекали чим закінчиться ця всі історія.
І ось настав день балу. В святково прикрашену залу, під звуки прекрасної музики, парами почали заходити гості. Принцеса Христина йшла під руку з Буратіно. Дами гномів, були на дві, а то й на три голови вищі за них. Чудовисько йшло одне, бо всі боялися з ним зараз із ним іти, і чекали опівночі, коли він мав перетворитися на вродливого парубка. Лускунчик крутив головою роззираючись за своїми грецькими горіхами. Нові чоботи Кота в чоботях рипіли так, що глушили музику. А Робін Гуд звертав увагу так не на прекрасні очі своєї дами, як на золото і срібло, яким рясніла зала.
І ось бал розпочався. Пізніше усі визнали, що це був найгірший бал за усю історію балів. Витівка принцес, яка спочатку їх тішила, зрештою не принесла їм жодного задоволення. Буратіно зовсім не вмів танцювати, і лише вихвалявся своїм золотим ключиком. Дами покинули гномів, одразу ж після того як ті сказали їм, що коли вони одружаться, то будуть жити в їх печерах. Вже давно пробило опівніч, а Чудовисько і далі залишалося потворним, і жодних метаморфоз з ним не відбувалося. Лускунчик, в кутку, гриз свої горіхи. Кіт весь час танцював, але свої чоботями топтав ноги, усіх, хто погоджувався з ним на вальс. А Робін Гуд, коли він проходив по залу, дивно побрязкував, наче в нього всередині було золото і срібло. Дивно, але слуги весь час помічали, що то тут, то тма зникають дорогоцінні чаші, тарілки, ножі і навіть підсвічники…
Зрештою, одна за одною, дами покидали, а точніше втікали з балу. Вони вже шкодували за «нууудними» принцами і лицарями, і не розуміли чому проміняли їх на цих диваків. А сама чудернацька компанія, яку вони полишили, гуляла аж до ранку, мабуть навіть рада, що тепер дівчата не обтяжують їх своєю присутністю…
А на ранок, їх усіх попросили покинути палац, що вони із задоволенням зробили. Вони покидали його із хорошим настроєм, весело обговорюючи вчорашній бал і доводячи один одному, що ці принцеси: «Насправді такі нууудні!». Лише Робін Гуд, чомусь покинув палац ще вночі, а в палаці після гулянки не дорахувалися багатьох цінних речей…
Тим часом, за сніданком, принцеси вирішили, що бал треба повторити сьогодні ж! І запросити на нього цього разу принців та лицарів, які стояли табором за містом. Принцеса Христина зуміла вмовити батька погодитися на це, і до принців та лицарів послали гінця.
Коли гонець розповів принцам та лицарям про вчорашній бал, то ті довго сміялися. А коли передав їм запрошення на сьогоднішній бал, то ті обурено загуділи. Спочатку нехтувати ними, а тепер, обпікшись на тих диваках, повертатися до них, яких називали «нууудними»! Ну знаєте…
Але порадившись між собою на одинці, вони передали гінцю, що згодні, але принцеси повинні самі приїхати за ними ввечері, і разом з ними поїхати в палац на бал. Коли той передав це принцесам, ті трохи пообурювалися, але погодилися в кінці кінців.
Надвечір, кавалькада принцес, на чолі з принцесою Христиною на прекрасному гнідому коні, вирушила до табору принців і лицарів. Але диво-дивне – табір був пустий! Коні стояли припнуті, всі шатра були напнуті, але ніде не було ані лицаря, ані принца! І лише в одному шатрі, були жаби. Їх нарахували тридцять штук – рівно стільки було принцес, рівно стільки було і принців та лицарів.
-Це вони, це лицарі і принци перетворилися на цих жаб!, - крикнула гірким голосом принцеса Христина, - Це кара нам, за те, що ми знехтувала ними!
-І тепер нам треба цілувати жаб, щоб ті знову перетворилися на принців та лицарів!, - крикнула інша принцеса з білявим волоссям.
Жаб зібрали докупи і відвезли в палац. Три дні і три ночі, цілували їх принцеси, але даремно - жодна з них і не збиралася перетворюватися на людину. І лише за три дні вони дізналися, що принци наловили тих жаб в сусідньому ставку, залишили їх замість себе, а самі, ображені, покинули табір і принцес, ще й пошили їх у дурні. Того року жодна з принцес не вийшла заміж за принца чи лицаря…
Ось так, прагнення до оригінальності не принесло щастя принцесам. Нехтуючи тим, що вони мали, заради чогось, що було їм чуже, вони не отримали ні того ні іншого. І щасливим з цієї історії вийшов хіба Лускунчик, який досхочу налускався горіхів…
Коли сір Трікордан закінчив, то принцеси Єва і Марія сиділи на ліжку тихенько і з відкритими ротами дивилися на нього, зачудовані дивною казкою. А сір Трікордан ще трохи помовчав, думаючи про щось своє, зрештою обернувся до няньки, яка теж сиділа вражена розповіддю, і сказав:
-Вже пізній час, вкладайте їх спати! На добраніч, ваші високості, - і вклонившись, він пішов з покоїв.
-Надобраніч!, - в унісон відповіли вони.
Коли він вийшов, нянька змогла спокійно вкласти Єву і Марію спати, вперше за дуже довгий час…
