Я люблю спостерігати за людьми. Крадькома вивчати їхні рухи, жести, звички, слухати відголоски чужих розмов, ловити відблиски посмішок, адресованих не мені, поглядів, звернених крізь мене…
Гадаєте,в цьому є щось збочене? Може й так. Я ніколи не вважав себе еталоном усіх можливих чеснот. Далебі, це прерогатива інших… гмм… інстанцій. Я тільки спостерігаю. А висновки, що їх іноді роблю – то вже моя інтелектуальна власність, і порушення її карається законодавством.
Сьогодні ввечері мій пункт спостереження – це затишне невеличке кафе в одному зі старих районів міста. Називається «Добрий самарянин», не чули? Здається, тут має трапитися дещо цікавенне, якщо тільки мене правильно інформували. Останнім часом Ганді заради пляшки абсенту готовий на все, в тому числі і на підлу брехню найдавнішим клієнтам... Оцей Ганді, щоб ви знали, є однією з найобізнаніших гуманоїдних істот у нашому місті, що дозволяє йому також безкарно залишатися одним із найзасраніших гівнюків. Попри всі його шахрайства ніхто не може дозволити собі втратити такого цінного інформатора.
Я сиджу в найдальшому від входу, затемненому кутку, невидимий практично для всіх. Лише вгодований чорний котяра недовірливо щуриться на мене єдиним жовтим оком. Я чекаю. Сьогодні тут не дуже людно.
Втім, думаю з такими самим успіхом можна сказати, що тут не дуже людно завжди. Потім ви зрозумієте, що я маю на увазі…
Ненав’язливо лунає музика, шумить кондиціонер. За столиком адміністрації зібралася весела чоловіча компанія. Грають в карти, травлять масні жартики, – нічого незвичайного, загалом.
Раптом ніжно тринькають китайські кришталеві дзвіночки над дверима. В кафе заходить парочка, – він, років десь так під сорок, і вона, – не більше двадцяти п’яти. Здається, це саме ті, про кого мені казали.
– Хлопці, знайомтесь, це Оксанка, мій друг, товариш і… майже брат. З нею можна говорити про все, – високий симпатичний шатен усміхається і злегка підштовхує дівчину до столика.
Я починаю його ненавидіти.
– Оксанко, це хлопці. Отой здоровань, то Левко, він класно грає на гітарі та знає купу анекдотів, тому ми його й терпимо… Цей от, що нахабно витріщився на твої ніжки, – Семен, він працював у правоохоронних органах, тому дуже допитливий. Оте нещастя сухоребре – то Сашка Макіавеллі, про нього я тобі розповідати не буду, сама все зрозумієш… І, нарешті, наш духовний наставник, гуру і власник цієї забігайлівки – Михайлович. О, мало не забув… Бачиш це пошарпане хвостате створіння, що треться під ногами шефа? То Лаврентій Павлович, віайпі-персона «Доброго самарянина».
– Хто? – перепитує дівчина.
– Берія, котик мій, – Михайлович витягує одноокого монстра з-під столу і гладить по круглій великій голові. Потвора голосно муркоче. Від звуків його голосу в мене за спиною повзуть мурашки.
Чоловіки зацікавлено роздивляються тендітну постать нової пасії приятеля, а вона злегка киває їм на знак вітання. Михайлович – сивочолий, доволі-таки огрядний чолов’яга років шістдесяти на вигляд, – на диво прудко підводиться з-за столу.
– Ну ви й бичвота, пацани. Нема, щоб дівчині крісло запропонувати, поприклеювали задниці та витріщаються… Сідайте, Оксано, до нас… Вони тільки на перший погляд такі селюки, на другий – набагато гірші.
Дівчина ввічливо всміхається Михайловичу і займає звільнене крісло. У ньому легко могли б вмоститися принаймні ще дві такі як вона. Її супутник присовує собі сідало від порожнього столика. Шинкар озирається на барну стійку, за якою наполегливо полірує полотняним рушником пивні бокали непоказний прищавий хлопчисько. Погляду хазяїна, вочевидь, цілком достатньо для налагодження взаєморозуміння між ними. За мить Михайлович вже влаштовує півтори центнери своєї особи у широчезному шкіряному фотелі. Берія розлягається в нього на колінах. Компанія за столиком вмощується тісніше, щоб усім вистачило місця.
Оксана виглядає доволі впевнено, але хіба мене обдуриш? Я помічаю острах і сумнів у її глибокому погляді. Такій дівчині тут робити нічого, це однозначно. Вона, – як прибулець з іншого світу.
Чоловіки за столиком теж це помічають, у них достатньо багатий досвід для цього… Я нутром відчуваю, як вони починають подумки облизуватися на неї…
Карти з ледь чутним шурхотом падають на оксамитову скатертину. Банкує, звісно, Михайлович. Вони грають в очко, щоправда, не на гроші. На «Снікерси», щоб вони їх довіку тільки й жерли… Змовницьки перезираються. Хто-хто, а я знаю, що означає подібне зиркання.
– Хлопці, а може – ну його, те очко? Давайте в покер, га? – починає той, що Макіавеллі.
– Можна, – милостиво погоджується Михайлович.
– На бажання? – з надією в голосі питає Семен.
– Ага, – Макіавеллі, бачу, в них за генератора ідей, – тільки щоб оригінальне щось, а не так, як минулого разу, – кукурікати під столом.
Ігор мовчить. Він узагалі раптово став якийсь неговіркий. Бовдур, не вміє цінувати скарбу, який опинився у нього в руках. І так завжди, мать його…
Михайлович ласо підморгує приятелям.
– А для Горика бажання цього разу буде просте. Вибуває, – і його подруга танцює для нас.
Вибухає вдоволений регіт. Мені цікаво спостерігати реакцію Оксани. Вони сміється з усіма, проте їй вже стало по-справжньому страшно. До неї зненацька доходить розуміння того, де саме вона опинилася. Хвиля паніки котиться від неї, я майже відчуваю її запах. Чекай-но, мала, невдовзі ти ще й не таке почуєш…
Дівчина підводиться.
– Ти куди, Оксанко? – стурбовано питає Ігор.
– Носика припудрити, – вона ще намагається кокетувати.
– Давай-давай,тільки недовго. Ігор ніколи не був гравцем, – начебто жартує Сеня-мєнт і мені хочеться врізати йому в морду.
Вона йде, а п’ятеро бугаїв з абсолютно ідентичними осоловілими виразами облич дивляться їй услід.
– Нічо тьолка, пра? – Макіавеллі не може втримати ентузіазму.
– Ага, – стверджує Семен.
– Ти вже її… тойво? – з непідробною цікавістю питає Левко.
Ігор ствердно киває, та Михайлович знущально регоче.
– Та не дає вона йому, це ж без мікроскопу видно… А хочеш, організуємо все по вищому класу?
– Думаю, не варто, – Ігор озивається байдужим тоном.
– Типу ти її не хочеш? – питає Михайлович.
– Та не дуже. Що ви взагалі в ній знайшли? Симпатична, не більше…
– Чого ж ти її приволік, якщо так? Повечеряти, і все?
– Сам не знаю. Михайловичу... От що – ліпше розкажи, як там справи з тією квартиркою над рампою? Щось вигоріло?
– Та де там… Стара вперлася рогом, – не підпишу нічого, каже. Хочете допомогти – допомагайте як християни. Чув таке? Блядь… В неї, виявляється, племінник є, відвідує її час від часу, ліки приносить. Ну і, по ходу, він – спадкоємець законний.
– Старій недовго лишилось.
– Навіть якщо так, з хлопцем що робити? То вам не дев’яності, народ… Як попадеться якесь нарване чмо в пагонах, не відмиєшся потім… В мене ж легальний бізнес.
– А може його, це, на наркоту підсадити? На голочку? – подає свіжу ідею Макіавеллі.
– А шо, варіант. Потім сам благати буде, за безцінь хату віддасть…
Михайлович зненацька уриває себе на півслові.
– Оксанко, ти вже? Оперативно, – схвально гундосить він.
Мабуть, щось у виразі її обличчя насторожує старого мерзотника, бо Михайлович додає:
– Ти не зважай, ми жартуємо. Правда, хлопці?
– Ага, ми такі. Веселі й дотепні, – моргає Семен.
– Ігорчику, глянь, хто прийшов... – присвистує шеф, – То ж Ларка, пам’ятаєш її? Танцівниця з «Нічного метелика». Йди-но привітайся.
– Та на чорта вона мені здалася, Михайловичу?
– Іди-іди, негарно так з дівчиною поводитися.
Ігор встає і прямує в інший кінець залу, де примостилася веселе дівоче товариство, – всі, як одна, високі, худорляві, в куценьких шортиках чи спідничках. Чоловіка зустрічає радісний гомін. Рудоволоса краля, – очевидно, та сама Ларка, – підводиться йому назустріч, обіймає і присмоктується до нього палким цілунком. Оксана з останніх сил намагається вдати, що поведінка Ігоря її не зачіпає. Михайлович присовується до неї ближче. Я змушений напружити слух, аби розібрати, що він їй каже.
– Ігор – звичайний дурень, Оксаночко. Він просто не здатний оцінити таку дівчину, як ти. Хіба справжній чоловік поводився б так? Глянь, як лиже ту шльондру… Це ж ганьба.
– Мені це байдуже. Ігор – мій друг, не більше.
– Справді? А хтось для отого більшого тобі потрібен?
– А ви що, маєте когось на прикметі? – хай там як, дівчина теж за словом у кишеню не полізе, це відразу помітно.
Михайлович посміхається. Берія вилазить на стіл і уважно дивиться на Оксану. Шинкар витягує з нагрудної кишені пластиковий пакетик з білим порошком.
– Ти як, вживаєш? – з певною надією питає він дівчину.
Вона заперечливо хитає головою.
– Багато втрачаєш, – з показним співчуттям зітхає Михайлович. – Ти просто переслухалася всілякої фігні по ящику. Якщо до цього з розумом підійти, то нічого страшного не станеться. А задоволення – просто колосальне…
Оксана задумливо дивиться на співрозмовника, краєм ока продовжуючи спостерігати, як Ігор фліртує з рудоволосою Ларою. Вона сидить у нього на колінах і годує морозивом з ложечки. Оголені засмаглі стегна набагато стрункіші, аніж в Оксанки… Принаймні дівчина в цьому переконана.
– Знаєш, а від нього ще й худнуть капітально, – кидає додаткову наживку Михайлович, помітивши відтінок заздрості в її очах.
Знічев’я шинкар висипає порошок на стіл, формує з нього доріжку.
Оксана зачаровано дивиться на сильні великі руки Михайловича. Його пальці рухаються швидко й красиво, як самостійні розумні створіння. Хитрі, підступні, бридкі створіння…
Мені стає нестерпно далі дивитися на це. От гнида цей малий педик… Уб’ю. Навіщо він взагалі мене сюди відправив? Встаю, щільніше загортаюся в плащ. Усе, надивився. Високим пронизливим сміхом заливається Ларка в глибині зали, Ігор пестить її круглі плечі.
Прямую до виходу. Ще раз озираюся на адміністраторський столик. За ним – лише Оксанка і Михайлович. Вона всміхається. Я мало не божеволію від злості.
Все скінчено. Мені тут робити нічого.
Зненацька двері кафе відчиняються з гучним ляскотом. Дзвіночків не чути, та воно й не дивно. На порозі виникають дві постаті. Чистий тобі Голівуд, шоб я так жив… От і кавалерія підтягнулася. Тепер мені дійсно слід вшиватися. Не можна, щоб вони мене помітили.
Оксана здригнулася. В кафе запанувала дивна, якась аж моторошна тиша. Всі присутні втупилися у двох незнайомців, силуети яких, наче у древніх вестернах, чітко вимальовувалися на фоні відчинених дверей кафешки. Чоловіки були приблизно однакового зросту й тілобудови, – високі, атлетичні, підтягнуті. Впевненою ходою вони рушили через всю залу прямісінько до столика Михайловича. Оксанці раптом забажалося відповзти кудись подалі, у надійний слабко освітлений закуток, і завмерти там, наче мале перелякане звірятко.
Незнайомці невмолимо наближалися. Тепер вона могла ближче їх роздивитися. Попри всю поверхову подібність, вони були зовсім різними.
Один, трохи молодший з вигляду, мав ясні очі й біляве волосся, пострижене елегантними січеними пасмами різної довжини й розчесане на косий проділ. Вдягнений юнак був у білі полотняні брюки, блакитний джемпер, а поверх нього, – світло-кавового кольору лляний піджак, – прекрасно пошитий і дбайливо підібраний ансамбль, який вдало доповнювався шовковою шийною хустинкою, зав’язаною красивим вузликом. Оксанці цей тип категорично не сподобався, – вона терпіти не могла таких самозакоханих гламурних жевжиків.
Натомість інший заслуговував, на її думку, більше уваги. Погляд, та й весь зовнішній вигляд цього чоловіка просто випромінювали харизму. Кароокий, виголений на лисо, з красивою іспанською борідкою та вусами, – деталь сама по собі суперечлива, та йому вона однозначно личила, – чорна спортивна майка, чорні ж витерті джинси, срібний ланцюжок на шиї – так виглядати міг тільки справжній чоловік. Як не дивно, попри свій переляк, Оксанка вловила всі ці ньюанси за лічені секунди.
– Салют, пацюче, – недбало кинув Кароокий Михайловичу, – ти, бачу, не міняєшся? Знову за своє взявся? – іронічна посмішка скривила його губи.
Михайлович пополотнів, його потрійне підборіддя затрусилося, чоло вкрилося потом. Оксанка й уявити собі не могла, що ця людина може так сильно когось боятися.
– Ааааарісто… я не знаю, про що тти, – від хвилювання шинкар навіть почав затинатися.
– Припини. Ти ж тільки-но намагався згодувати цій дівчинці свою гидоту.
– Ні, ні, ти по… помиляєшся. Вона сама… сама просила…
Оксанка мало не задихнулася від обурення. Старий козел намагався зробити її крайньою… Вочевидь, ці хлопці були чимось на кшталт тутешньої поліції моралі. Дівчина тільки-но зібралася втрутитись у бесіду, як Білявчик перебив свого напарника.
– Арісто, я розумію, в тебе тут багато знайомих і все таке, але в нас обмаль часу.
Потім він артистично розвернувся до залу й голосно мовив:
– Зараз, шановне панство, ми заберемося звідси і ви зможете продовжити свої розваги. Лише попереджаю, – кожен, хто спробує стати нам на заваді, негайно одержить кулю в лоба.
І на доказ своїх слів дістав з-за пояса гарненьку блискучу іграшку тридцять восьмого калібру.
– Арісто вогнепальним не користується, але, думаю, вам це відомо краще за мене. А ти – підеш з нами, – кинув Білявчик Оксанці, навіть не глянувши на неї.
– Арісто, хто це з тобою? Чому він тут розкомандувався? Ця дівчина – з нами… –- Михайлович поступово приходив до тями.
– Цить, пацюче. Яні знає, що каже. Ми забираємо дівку і йдемо.
– Так не годиться… Ми ж про все домовилися з Батечком…
– Не знаю, про що ви з ним домовлялися, та зараз я тут від іншої юрисдикції, – зареготав Кароокий.
– Ти що, – переметнувся до них? Сука… – злісно прошепотів Михайлович.
Блиснув метал, і наступної миті горлянка товстуна виявилася на відстані кількох міліметрів до кривого зазубреного леза, руків’я котрого стискали тонкі, пещені пальці Арісто.
– Ніхто не сміє так казати про мене, зрозумів, кабанчику? Тим більше – ти. Я виконую свою роботу, а ти давно вже мав шкваритися сам знаєш де, якби не наші хлопці…
Михайлович побілів ще більше, його вуста роздратовано сіпнулися.
– Все це так… Але Арісто… ти розумієш, що існують межі, переступати які не має права ніхто, навіть ти... Я дуже ціную твою дружбу, хоч останнім часом ти і відцурався нас... А це негоже, -- кидати своїх, знаєш? Люди можуть не зрозуміти. Краще облишмо це та випиймо по чарці, га? Погоджуйся, поки не пізно...
Атмосфера в залі направду ставала дедалі загрозливішою. Відвідувачі слухали їхню суперечку, затамувавши подихи. Чомусь Оксанці це зовсім не сподобалося.
Арісто вхопив дівчину за руку. Вона майже не тямила, що відбувається. Відчула тільки, що її силоміць кудись волочуть. Підсвідомо почала опиратися напасникам, закричала, заборсалася в лещатах сталевих пальців Кароокого.
– Та вгомони нарешті цю дурепу, Арісто… – прошипів невдоволено Білявчик. – Ситуація виходить з-під контролю.
На мить Оксані здалося, що Кароокий вдарить її. Можливо, саме так він і збирався вчинити… Але вже за секунду вона й сама замовкла і злякано притулилася до нього.
Виходить з-під контролю – то ще було сказано вкрай обережно.
Ситуація набувала катастрофічного характеру. Вочевидь, ці двоє самотніх рейнджерів дуже переоцінили свої сили… Чи недооцінили суперника. Принаймні, у кількісному відношенні.
Щось непевне відбувалося в залі кафе. Відвідувачі якось хижо поглипували на двох чужинців та дівчину поміж ними, перешіптувалися зі зловісними виразами облич, саме повітря, здавалося, пахло небезпекою. Яні багатозначно звів пістолет, але по залу пронісся тільки погано стримуваний сміх.
Оксана відмовлялася вірити тому, що бачила, а може, то й справді їй тільки здавалося… Звичайні, стримано вдягнені городяни, що мирно відпочивали за горнятком кави чи бокалом пива після важкого робочого дня, раптом почали якось змінюватися… Погляди набули фатального, голодного блиску, засвітилися лихим зеленим вогнем… Посмішки ставали дедалі кровожерливішими, зуби, – гострішими й гострішими… Врешті вони перетворилися на криві довжелезні ікла, що випиналися аж на підборіддя.
Оксанка на мить заплющила очі.
– Усе це мені сниться. Це просто поганий сон, зараз я прокинусь, і все буде гаразд, – твердо сказала вона собі.
Коли дівчина розплющила повіки, то виявила, що рум’яні веселі обличчя навколо зникли – то був усього лише грим, який миттєво сповзав і оголював справжню сутність цих істот, – щось таке, чого не можна було уявити здоровим глуздом. Бліді химерні потвори тягнулися жадібними мацаками до втікачів… а те, що вони втікають, стало очевидністю. Арісто підхопив Оксану на руки, Яні кілька разів не прицілюючись вистрілив у натовп монстрів… Хтось розлючено зашипів, звук нагадав котяче сичання… Берія, але також змінений до невпізнання, – люто верещав, з його тіла фонтаном била смердюча сіра рідина… Схоже, то була кров цього створіння, смертельно пораненого Яні.
Дивним чином невеличка затишна зала набула розмірів гігантської галереї. Вони бігли й бігли, стіни загрозливо насувалися на них, ззаду долинали пронизливі верески переслідувачів… Пахло сирістю, застояними стічними водами, гнилою плоттю. Оксану ледь не вирвало просто на майку Арісто, від ганьби порятувало те, що вона майже нічого не їла.
Якась безформна, драглиста туша кинулася їм навперейми. Звідки вона взялася там, попереду, Оксанка так і не зрозуміла… Швидше за все, то була наперед підготовлена засідка. Арісто вивільнив одну руку і блискавично метнув у оте щось один зі срібних кинджалів, закріплених на широкому шкіряному ремені навколо талії. Істота пронизливо завищала, наче недорізане порося, і заходилася качатися по підлозі, розбризкуючи довкола струмені такої ж огидної субстанції, що і Берія перед цим…
Від смороду, що заполонив її легені, Оксані запаморочилося в голові. Світ закрутився у шаленій фарандолі, перед очима замерехтіли рябенькі цяточки, і дівчина втратила свідомість.
Опритомніла вона від звуків гучної музики. Динамічний, жвавий рок-н-рол потужної хвилею бив у вуха… Оксанку заполонило дивовижне відчуття польоту. Вона рухалася вперед з неймовірною швидкістю – якість образи, плями фарб, непевні уривки реальності миготіла перед очима шаленим калейдоскопом.
Запах чужої присутності обірвав ейфорію. Отямившись остаточно, дівчина зрозуміла, що насправді не ширяє в повітрі, а мчить невідомою безлюдною трасою на чомусь величезному і сконструйованому на кшталт раритетного «Харлея-Девідсона», – колись такий був у одного її приятеля… Та розміри просто не піддавалися порівнянню. Висота цього двоколісного монстра напевно, доходила б їй до плечей, а Оксанка не була дюймовочкою. Сильні, треновані руки Арісто впевнено стискали кермо.
Озирнувшись, дівчина помітила, що поряд на такій самій машині мчить Яні. Його біляве волосся лежало так само елегантно, як і завжди, тільки очі набули суворого сконцентрованого виразу.
Оксана напружено намагалася відновити в пам’яті останні події. Ігор, кафе, його друзі… Поява двох незнайомців. Страх... Так, саме страх був останнім, що твердо закарбувалося в її свідомості.
Але зараз, як не дивно, їй зовсім не було страшно. Хіба що…
Було в цій напівбожевільній гонитві щось дивне, щось таке, що не піддавалося логічному поясненню. Так вже складалося, що про логіку цього вечора Оксані доводилось забувати постійно.
Трохи подумавши, вона зрозуміла, що саме її тривожить. Це біляве елегантно вкладене волосся… Вітру не було. Тут не було вітру, хоча вони гнали вперед з карколомною швидкістю. Такого просто не могло бути. Але повітря не рухалося, хоч скільки Оксана не намагалася відчути бодай найслабкіше його коливання.
Музика лунала дедалі гучніше. Пристрасні рвучкі ритми приходили просто з-за обрію, бо нічого схожого на програвач, радіо чи щось подібне Оксана не зауважила. Та і жодна електроніка не могла з такою силою відтворити магічні переливи гітар, скрипок, барабанів, клавішних… Поступово з грайливої, закличної мелодія ставала погрозливою, сповненої особливого темного шарму… Тепер музика набула виразного готичного характеру. Химерні кудлаті примари клубочились обабіч дороги, наповзали нізвідки, від них можна було втікати, але втекти насправді було неможливо…
Довкола швидко сутеніло. Вгорі, начебто на небі, засвітилися рясні червоні та сині вогники, що теоретично мали бути зорями… Втім, пора доби визначенню також не піддавалась.
Оксанка могла б закластися, що протягом їхньої мандрівки бачила, принаймні, три заходи сонця, кожного разу в іншій кольоровій гамі – від класичних золотисто-багряних тонів і до ядучо-зеленуватої палітри… Великі чорні птахи, геть не схожі на круків чи ворон, з очима, переповненими голодним інтелектом, шугали низько над землею, час від часу зачіпаючи голову Оксанки довгими хвостами, а то й кігтистими лапами.
Залізні коні мчали вперед і вперед… Арісто мовчав. Музика зникла, натомість прийшла пронизлива, могильна тиша. Вітер так і не з’явився. Горизонт вияснішав, але то не міг бути світанок. Оксані здалося, що то відблиск заграви. Пожежної заграви. Що могло так яскраво палахкотіти у цій безлюдній місцині, де на сотні метрів довкола не видно було навіть жалюгідного кущика? Тільки пожухла,суха трава і пісок, вкритий численними ланцюжками незвичних слідів. Схоже, істоти, що їх залишили, мали змогу користуватися набагато більше, ніж двома парами лап…
Псевдо-Харлей різко шарпнуло вбік, пролунав жахливий скрегіт гальм, – Арісто ледь устиг зреагувати. З металевого нутра машини сивою цівочкою струменів димок. Вочевидь, вона капітулювала цілком і повністю. Попри усю зовнішню нездоланність.
Вони з Арісто зістрибнули на землю.
Яні теж зупинився.
– Що трапилось?
– Не знаю… Перегрівся, мабуть… Щось усередині. Ти ж знаєш, як тепер сутужно з деталями.
– Ага. – Яні зацікавлено схилився над мотоциклом товариша.
– Що робитимемо?
– Ми мусимо якнайшвидше дістатися туди, за всяку ціну. Або принаймні дехто із нас. Бери дівчину і їдь. Я помалу піду за вами. Потім повернемося з евакуатором, – з тону Арісто неможливо було здогадатися, серйозно він чи жартує.
– Ти певен? Наскільки я пам’ятаю, зосталося вже небагато. Ми могли б…
– Ні, я не маю права затримувати вас. Головне, аби вона дісталася туди ціла й неушкоджена. Потім ти знаєш, що треба робити.
– Гаразд, якщо ти так хочеш. Сідай,– кинув Яні тим самим недбалим тоном, яким раніше – тисячу років назад – звертався до дівчини в кафе.
– Ні. – Оксана не знала, чому заперечувала… Проте знала напевно, що Арісто має залишатися поруч.
– Кароокий піде з нами, куди б ви не збиралися.
– Арісто, вона назвала тебе Карооким. Сміх та й годі, – Яні не зміг приховати свого розчарування.
– Слухайте, для різноманітності може поясните мені, що коїться? Хто ви взагалі такі? Куди ми маємо дістатися якнайшвидше?
– Ого, яка ти допитлива, – іронічно зауважив Арісто. – Але запитувати треба було раніше, до того, як ти вгрузла по самі вуха в цю історію.
– Яку ще історію? Скажеш мені врешті, хто ви?
– Ну добре. Все дуже просто – ми твої хранителі.
– Мої – хто?
– Охоронці, а інколи – то й наглядачі.
– На кого ви працюєте? Що вам треба від мене?
– Ооо, ти не зрозуміла… скажу ще простіше – ми з Потойбіччя. Чи, власне, з Поцьойбіччя,бо саме тут ми зараз знаходимося.
– То ви, – ангели-хранителі? Мої? А я думала, що в людини один ангел…
– Світлий – один. І темний – теж один. Разом – двоє. Чула коли-небудь про ліве і праве плече?
Оксанка кивнула.
– Отож бо й воно.
Дівчина не стала уточняти, котрий із пари білий, а котрий чорний янгол... Все і так було зрозуміло.
