За два дні я успішно завершила прибирання у офісі і домоглася купівлі електрочайника та мікрохвильової печі, щоб можна було щось приготувати на обід, бо ж закладів громадського харчування поруч не було. Так поступово офіс перетворився на більш-менш придатний для праці, та, от біда!, закінчилася праця. Тобто кудись зникли клієнти. Було кілька дзвінків, потім приходив журналіст з міської газети, пропонував послуги в написанні рекламного матеріалу. Воно наче і треба було, але Дід зажав гроші.
То так і сиділи дурнями. Я принесла з дому свій ноутбук, розкладала пасьянси та переписувалася з подругами у асьці, Карлсон різався у якусь стрілялку і час від часу дивився порно, що можна було зрозуміти по його обличчю, яке починало червоніти напруженою і мерехтливою квіткою. Дід грав у якусь мережеву гру, щось там з магами, чудовиськами, обладунками і ковалями. Про хід гри регулярно сповіщав, принаймні про всі успіхи.
Тобто всі були при справі, але у повітрі відчувалася якась нервовість, бо ж всі розуміли, що так довго тривати не може. Гроші спливали і час працював проти нас. То коли дзвонив телефон, хлопці підскакували зі своїх місць і з надією дивилися на мене. Я брала слухавку, вкладала у голос майже любов, але виявлялося, що дарма. То хтось помилився номером, то пропонували послуги, то щось розпитували, обіцяли прийти і не приходили.
- Це ти винна. Ти нам карму попсувала своїм прибиранням! – вкотре почав скиглити Карлсон.
- Ти ж казав, що я - ваша щаслива зірка. – парирую я.
- Не треба було прибирати! Не треба! – повторює Карлсон. – Діма, йди сюди!
Він дратується, що котик увесь час лежить біля мене. Я вже звикла до його безсоромних поглядів і дотиків, хоча час від часу доводилося нагадувати йому межі дозволеного.
- Діма, йду сюди! В мене сосиска є! – зваблює котика Карлсон, але безуспішно. – Не треба було прибиратися! Я казав! – знову заводить він, щоб відволікти уваги від провалу з котиком.
- Слухай, а чого тебе з ментів поперли? – йду я у контратаку, бо він дістав мене вже своїм скигленням.
- По-перше, не з ментів, а з органів. – каже Карлсон повчально. - По-друге, не поперли, а я сам пішов.
- І чого ж?
- Керівництво змінилося. Прийшли такі притирки, що борони Бог. Я і не схотів з такими працювати. – Карлсон сьорбає чай. Я помічаю, як Дід посміхається і розумію, що це, як мінімум, не єдина версія обставин звільнення Карлсона. – Та і взагалі робота важка. Ненормований робочий день, доводиться працювати зі всілякими покидьками. Ну його.
Карлсон робить ще один ковток і починає розповідати про важкі будні правоохоронців. Я спочатку його слухаю, а потім відчуваю, як в мене болить у правій груді. Знову. Рік тому мені вирізали там пухлину. Пощастило, що вона була невелика і знаходилася так, що її можна було дістати, розрізавши сосок. Шрам був майже непомітний на межі. Он у моєї подруги різали по тілу, так шрамина ще той. Невже знову доведеться лягати на операцію? Мій лікар сказав, що можливо обійдеться лікуванням, але можливо доведеться і різати. А ще завів ото своє звичне:
- Боженочко, тобі треба заміж і народжувати. Тоді все буде добре. Вагітність дуже корисна для жінки. Вона омолоджує організм.
Це він мені співав кожного разу, як я приходила на огляд. Я колись не витримала і питаю:
- Рустем Махмудович, а у вас діти є?
- Немає.
- А чого?
- Та хочу пожити вільно.
- А чого ж мене ото переконуєте?
- Ну ти ж жінка, у тебе усе інакше.
- Та що ж інакше, я теж хочу пожити у своє задоволення!
Підвожуся і йду в туалет. Хоч лікар і сказав не щупати грудь, але щупаю її по кілька разів на день. Іноді здається, що відчуваю пухлинку, іноді, що ні. Дивлюся у дзеркало і посміхаюся. Не можна занадто перейматися проблемами. Знімаю зі стінки стільчак, який купила для себе, бо мої колеги примудрялися обходитися без нього. Тільки сідаю до вітру (можна сідати до вітру, чи туди тільки ходять?), коли у двері стукають.
- Божено, телефон. – каже Карлсон.
- Я в туалеті, поговори сам.
- Ні, ти ж секретар!
- Я в туалеті!
- Я принесу телефон!
Оце ще горе! Це ж треба мати такі забобони! Карлсон думає, що я таки приношу успіх, то боїться відповідати сам.
- Приніс.
Я відкриваю двері, він просовує телефон.
- Алло.
- Це агентство? – питає мене різкий і неприємний голос.
- Так, слухаю вас.
- А ви голови чистите? – питає мене той голос. Чоловік у віці, здається знервований.
- Ми чистимо голови? – пошепки питаю у Карлсона, прикривши слухавку долонею.
- Чистимо, чистимо! Ще й як!
- Так, ми цим займаємося.
- Тоді я під’їду. Кажіть адресу. – цей чоловік не говорить, а наче рубить сокирою.
- Вулиця Малокам’янська, будинок 50 дріб один. Наш офіс на другому поверсі, ви побачите табличку.
Навіть не подякував, поклав слухавку і все.
- Що там?
- Та якийсь нервовий дідусь спитав, чи чистимо ми голови.
- Прийде?
- Пообіцяв зайти.
- О, добре, може буде клієнт.
- Бери телефон.
Ще посиділа трохи, потім вийшла. Хлопці сиділи за комп’ютерами, але відчувалося, що чекали клієнта. А мене відразу подумалося, що толку від того клієнта не буде.
- Хтось під’їхав! – Карлсон зірвався з місця і підбіг до вікна.
- Що там? – питає Дід.
- Тю, «Москвич-комбі». – розчаровано зітхає Карлсон.
- Фуфло. – робить висновок Дід.
- Та він ще і з орденами! – аж присвистує Карлсон.
- Хто? «Москвич»? – дивується Дід.
- Клієнт!
Чутно кроки сходами, потім стук у двері. От же бовдур, дзвоник же є!
- Божено, піди, зустрінь.
Йду, відкриваю двері. На порозі стоїть чоловік років десь сімдесяти, у костюмі, на піджаку висить купа медалей та відзнак, на голові бриль. Чоловік дивиться на мене грізно, навіть з деяким презирством.
- Ти хто?
- Хто вам потрібен? – я пропускаю поміж вух його грубість.
- Агентство мені потрібно! – чоловік говорить зухвало, з якимось викликом.
- Тоді проходьте.
- А ти хто? – чоловік недовірливо дивиться на мене.
- Я – секретар. Заходьте.
Він кривиться і таки проходить. Оглядається у офісі, знову кривиться. Думаю, що якщо людина так часто кривиться без усякої видимої причини, то, мабуть, у неї проблеми зі шлунком. А вночі він скрипить зубами.
Чоловік йде до Діда, якого він визнав за головного. Сідає біля столу, уважно дивиться в очі. Дід витримує погляд.
- То чистите голову! – незрозуміло він чи питає, чи стверджує. А може і звинувачує.
- Так, чистимо. – киває Дід. Він тримається впевнено, але помітно, що таки трохи розгубився від цього клієнта.
- Мені треба жінці почистити.
- Жінці? – дивується Дід.
- Жінці! – дратується клієнт. – Жінці! Зовсім здуріла на старість!
- Ну, взагалі то ми працюємо тільки безпосередньо з клієнтами і… - Дід починає пояснювати політику нашої фірми, яка зводиться до того, що ми допомагаємо тільки тим клієнтам, які до нас звертаються, а не всяке там «лікування від алкоголізму без відома п’яниці».
- Що ти верзеш? – перериває Діда клієнт. – Ви працюєте, чи не працюєте!
Ну він і нахаба! Мене аж підкидає від бажання сказати йому щось відповідне, але стримуюся. Виходжу на сходи покурити. Але згадую, що кинула палити. Бо оті неприємності з груддю можуть бути і через тютюн. Ще вчора віддала останню пачку цигарок Карлсону. Він радо узяв, любить халяву.
- Давайте без грубощів. – каже Дід. – Розкажіть, в чому справа.
- А ти мені не вказуй, як говорити! Не вказуй! Я за тебе кров проливав! Кров! – гримить клієнт. Важкий фрукт.
- Добре, добре! – Дід намагається заспокоїти ветерана і повернути його у конструктивне русло.
- Що там добре! Просрали країну! Яка держава була! Увесь світ поважав! Просрали! За копійку продали!
Я обережно прикриваю двері, щоб не чути подальшу маячню. Але ветеран гримить так, що чутно і з-за дверей.
- Тоді ідеш по тій самій Болгарії, а тобі ледь не кланяються, бо ти руський! А зараз що? Плюють на нас, ні в що не ставлять! Просрали країну!
- А яка у вас справа до нас? – Дід все намагається приборкати клієнта.
- Така справа, що зовсім стара моя з глузду з’їхала! У секту пішла! Десятину віддає! Наче у нас гроші зайві є! Ось я, я кров проливав, я Батьківщину захищав, а яка в мене пенсія? Та копійки! Хіба оце так можна?
На поріг виходить і Карлсон, який не всидів за своїм комп’ютером. Киває у бік офісу, проводить пальцем біля шиї. Показує, що Діду зараз непереливки буде.
- То ви хочете, щоб ваша жінка не ходила до секти?
- Так! А то ж пенсію туди носить, у суботу на цілий день уходить! Потім прийде і починає мені за бога розповідати! Який бог? Немає бога! Я – комуніст! Я сорок чотири роки в партії! Який там бог? – кричить клієнт і аж ногами тупотить. – Я льотчиком був, літав у небі, немає там ніякого бога! Це тільки щоб гроші тягнути! Американці вигадали! Натівці довбані! По сектах розтягнути, щоб голови промивати! Сволота!
- Будь-ласка, не кричить, у нас сусіди ж є. – каже Дід.
- Та як не кричати! Коли на старість пошилася у дурні! Ходить в хустинці на ті зібрання, співають там та у долоні плескають, як малахольні якісь! І грошву туди несе і сидить там шиє щось, вона ж в мене кравчиня! Зал царств все відбудовують! Чуєш? Зал царств! Ще потім царя посадять на американських штиках і все! Все просрали! Яка країна була! Яка армія! Та ми б могли увесь світ знести! Всі нас боялися!
- Шановній, ну не кричить, будь-ласка, не кричить. – просить Дід. – Жінкою вашою ми займемося. Почистимо їй голову, щоб до секти більше не ходила.
- Зробите? – питає клієнт. Мабуть, не дуже довіряє.
- Звісно ж, зробимо. – запевняє Дід.
- Це все американці! ЦРУ прокляте! Вони і Союз розвалили і сект тут наплодили! Вони увесь світ хочуть собі під чобіт! Кого переламають, а кого куплять! За копієчку! – кричить ветеран і гупає кулаком по столу, тупає ногами. Ось же завелася людина. – У проституток усю країну перетворили! У проституток! Приходь і купуй! Ніякої честі, ніякої совісті! Онука моя з якимось американцем зустрічається! На двадцять років старший, рябий, як собака, по-нашому двох слів не зв’яже, а вона за ним бігає навшпиньки! Ледь руки не цілує! В Америку їй треба! Власну країну просрали, тепер їм Америку подавай! А їм же цього і треба було! На коліна нас поставити і робити, що хочуть! Американці прокляті!
- Ой же дурень. – каже мені Карлсон і дістає одну з моїх цигарок. Прикурює. Я відвертаюся, щоб зайвий раз не спокушатися.
- Я їй кажу: ти ж онука радянського офіцера! Як ти можеш? А вона тільки посміхається! Каже, що хоче пожити нормально! Ось як вони зробили! Спочатку обібрали нас до нитки, а потім будуть вибирати, кого візьмуть до себе, а кого ні! Гади! Бандити! Ненавиджу! В мене вісімнадцять тисяч було на книжці! Вісімнадцять! Я ж військовий, жінка також працювала, ще й шила на дому. Хотіли купити будиночок десь в Криму і там вже старість зустрічати, а в нас усе забрали! Усе! Повбивав би! Тварі! Холуї американські! Україну вигадали! Блять, самостійні! Тварі продажні! На коліна стали, братів продали! В НАТО лізуть! Бандерівці кляті!
- Я вас розумію, але давайте ближче до справи. – встряє у цей монолог Дід. – Ви можете привести сюди свою жінку?
- Звісно ні! Ви якось на відстані на неї впливайте! На відстані, щоб вона нічого і не знала!
- Добре, будемо на відстані. Це трохи дорожче. Значить так, зараз порахую аванс. – Дід щось замислюється, мабуть, зображує напружену роботу думки. – Так, чотириста гривень, це зі знижкою.
- Чотириста гривень? – перепитує клієнт.
- Так. Чотириста гривень авансу і ще чотириста після успішного виконання. – каже Дід.
Далі тиша, десь на хвилину.
- А що це таке? – чуємо, як здивовано питає Дід.
- Посвідчення учасника бойових дій. – пояснює клієнт.
- І що?
- В мене стовідсоткова пільга.
- Не зрозумів. – Дід, чутно по голосу, трохи розгубився.
- Що там не розуміти? – дратується клієнт. – Я пільговик! Учасник бойових дій, ви мені безкоштовно повинні все зробити!
- Ні, ми ж приватна організація і… - намагається щось пояснити Дід, але його безжально переривають.
- Я кров за всіх проливав! І за приватних і за державних! – кричить клієнт. – Я – ветеран! Маю право! Закон є!
- Ми не можемо надавати послуги безкоштовно!
- В мене пільга! Маю право! Стовідсоткова!
- Ні. – каже Дід.
- Що, «ні»?
- Ми не будемо працювати безплатно. Або ви платити, або діла не буде.
- Ви що, не бачите, що я пільговик?
- Ми приватна організація! – Дід вперше підвищує голос.
- Та ти хто такий! Ти чого на мене кричиш! Я – ветеран! Я кров проливав за тебе, мерзотнику!
- Не лайтеся!
- А ти мені не вказуй, що робити!
- Все, шановний, уходьте краще, ми з вами працювати не будемо.
- Що? Виганяєш? Мене! Учасника бойових дій! Та я тебе запишу! Я скаржитися буду! Я тебе зі світу зживу! Ти чуєш? Я тобі обіцяю! Я тобі зроблю! Думаєш, оце зі мною так можна! Я тобі зроблю!
- Все, виходьте! – каже Дід.
- Тільки доторкнися! Я міліцію викличу! Я тебе в тюрму посаджу! Чуєш? Ти у мене ще пострибаєш! Я тобі зроблю! Думаєш, можна ось так ветерана? Не можна! Я тобі влаштую! Я в прокуратуру піду! До губернатора! На особистий прийом! Щоб вас, гадів таких, закрили тут до біса! Чуєш? Чуєш?
Тут я вже не витримала і зайшла в середину.
- По-перше, вам років сімдесят не більше. Тобто, коли війна йшла, ви якщо і могли щось проливати, але тільки не кров. По-друге, і ми і наші сусіди по офісу свідчитимуть, як ви себе погано поводили. Лаялися, кричали, ображали. До того ж виголошували ганебні думки щодо нашої держави. То або йдіть, або ми викличемо міліція, щоб вас оштрафувала за антидержавні заяви.
- Ти думаєш, я міліції боюся? Думаєш, боюся? Та плював я! Чуєш? Плював! Я кров проливав! Мені вже нічого не страшно! Я за Родину загинути можу! Ось так!
Ми випроваджували цього хріна десь півгодини, потім ще з години сиділи у тиші і приходили до тями.
- Оце ж прийде таке! – зітхнув Карлсон. – Попав би він мені у СІЗО, як б йому показав, як Батьківщини любити.
- Мудак! На халяву захотів! Учасник бойових дій!
- Цікаво, за скільки він посвідчення купив?
- Козел!
- Все, більше ніяких клієнтів на «Москвичі-комбі». – пропонує Карлсон.
- Треба випити. – каже Дід.
Я відмовляюся, то вони зникають удвох. Повертаються через годину, розчервонілі та голосні. Щось там жартують. Коли чуємо, як до офісу під’їхав мотоцикл.
- Мотоциклістів приймаємо? – питаю у хлопців. Вони замислюються. З одного боку скільки можна сидіти без роботи, а з іншого, може той мотоцикліст вже кілька разів без шолому падав на асфальт і нічим не кращий за ветерана.
Кроки сходами, потім дзвінок у двері.
- Ну той що вирішили? – питаю у хлопців.
- Ну, подивимося.
Я йду до дверей. Дивлюся у вічко і з подивом помічаю букет квітів. Відкриваю двері. На порозі стоїть хлопець у шоломі і з букетом.
- Це Агентство ментального захисту?
- Так.
- Мені потрібна Божена Грушко.
- Це я.
- Тоді цей букет для вас. Ось. – він дає мені букет і уходить. Захожу з квітами у офіс.
- Це ще що таке? – дивується Карлсон.
- А де клієнт? – питає Дід.
- То не клієнт був, то кур’єр.
- А що за квіти? – Карлсон проявляє таки дива гальмування.
- Квіти це їй подарували. Що, Боженочко, вже завівся багатий залицяльник? – досить таки отруйно питає Дід.
- Ну це взагалі! Вже у робочий час фліртує! – ображається Карлсон.
Я думаю, куди поставити квіти. Ваз у офісі немає. То доводиться використати невелике пластмасове відерце. Оглядаю букет на предмет якоїсь записки, яка б могла прояснити особу дарувальника. Але жодних зачіпок.
- Чи це ти сама замовила букет, щоб ото повипенжрюватися? - не може заспокоїтися Карлсон.
- Слухай, ти на старість років станеш як отой ветеран, точно тобі кажу. – відповідаю йому.
- Це ж треба ото так понти колотити! Букетиками хвалитися! – все нудить Карлсон. Помічаю, що і Дід насупився. Хлопчики ревнують. Уті-путі! Могли і самі дівчині букетик подарувати, а то працюю тут, як тато Карло і ніякої подяки.
Ставлю чайник, сама думаю, хто б це міг прислати букет. І коли чекати прояви дарувальника. Посміхаюся, аж пританцьовую, бо відчуваю у серці готовність до пригод.
- Ой, ви тільки подивіться на неї! Аж пританцьовує! От вже бабйо! – в серцях каже Карлсон.
- Дорогий, дивися своє порно і не кип’ятись.
Ми ще трохи собачимося, потім Дід каже, що їм треба кудись по справам.
- То я теж піду. – кажу йому.
- Ні, Божено. Ти залишайся, бо ж можуть прийти клієнти.
- Та які там клієнти! – сміюся я.
- Робочий день у нас закінчується о шостій. – відрізає Дід і вони з Карлсоном уходять.
До шести, так до шести. Сповіщаю аською подруг про букет, після чого починається жваве обговорення версій щодо його володаря. Я детально описую букет і подруги кажуть, що прогнози позитивні. Букет дорогий, але не понтовий, а підібраний зі смаком. Людина не відразу послала його з візитівкою, то не поспішає. Значить, це не просто «сунув, вийняв і тікати». Подруги мене вітають, не без деякої заздрості. Тим більше я згадую кілька історій, як знайомства у них починалися з трьох обідраних ромашок. А тут сімнадцять троянд. Різниця є.
Вечір пройшов весело, я все чекала, що проявиться мій квітковий, але не проявився. Через це виникло якесь почуття невдоволеності і спала не дуже добре. Але я знаю, що на цьому не треба фіксуватися, бо буде тільки гірше. Вранці прокинулася, посміхнулася і пішла в душ. Він мені завжди покращував настрій.
Коли приїхала на роботу, то знайшла під дверима офісу двох тьоть років за сорок, фарбовані білявки з високими зачісками і якимись хижими виразами облич. Кого це вони тут чекають? Невже ранні клієнти?
- Це ви з агентства? – строго спитала одна з тьоть.
- Я.
- Ми з управління по захисту прав споживачів. Прийшли перевірити ваше підприємство по скарзі громадянина Шевельова.
- Кого?
- Дівчино, відкривайте двері і давайте документи, ми будемо вас перевіряти! – сказала друга жінка таким тоном, наче слово «перевіряти» означала щось середнє між «катувати» та «вбивати».
- Зараз, я зателефоную моєму керівнику. – сказала я, намагаючись не подавати вигляду, що розгубилася. В мене був деякий досвід перевірок. Якось я працювала на фірмі, що володіла мережею аптек. Одного прекрасного дня до нас увірвався спецпідрозділ міліції і поклав всіх на підлогу. Мене теж. Дуже грубо, повалили і наказали лежати. Ми лежали поки йшов обшук. Точніше, поки йшли переговори. Між начальником міськвідділу міліції і нашим засновником. Там була така ситуація, що начальник тільки-но прибув в Оклунків і не мав житла. Микався, бідолашний, у номері найкращого готелю, який йому оплачували підлеглі, що вимушені були щотижня складатися грошима. Але захотілося пану-міліціонеру отримати свій куток і для цього він вирішив трохи потрусити оклунківський бізнес. Серед перших в черзі до трусіння виявився і наш засновник, який мав по місту аж сім аптек. Щоб його переконати допомогти з житлом, з двох наркоманів узяли свідчення, що вони начебто купували наркотичні засоби в аптеках нашої фірми. Далі була порушена кримінальна справа і в головному офісі почався обшук.
Він тривав чотири години і чотири години ми лежали на підлозі. Потім наш засновник погодився допомогти і міліціянти залишили приміщення. Засновник же викликав мене. Він тхнув переляком. Раніше він був такий успішний і впевнений, любив поговорити про те, що усього досягнув сам і що, він успішний, бо це в нього у крові, бо ж світ поділяється на успішних і лузерів. Тепер він зблід, мовчав і виглядав, як лузер. Щось там завів про важкі часи і командний дух. В перекладі на людський, це означало, що треба щось зробити безплатно. Коли не хочуть платити, то завжди згадують про командний дух.
- То в мене прохання, Боженочко. Ось конверт. Ти не могла б віднести його пану начальнику міськвідділу у готель? – нарешті вимовив засновник.
- Що?
- Він тебе роздивився. Ти йому дуже сподобалася, він наполегливо просив. Сходи, Боженочко, а ми подумаємо, як компенсувати тобі твою працю. Це дуже потрібно для нашої фірми. Інакше вони не злізуть. Будь-ласка, Боженочко.
І тут я обурилася. Ну по-перше, я не проститутка, щоб ходити готельними номерами до всяких високопосадових дядьків. А по-друге, по-друге, цей хер в мундирі, він роздивився мене, коли я лежала на підлозі, склавши руки на потилиці. Ось де він мене роздивився! Я не могла і голови підняти, а той хер мене роздивлявся, а його бійці вимагали, щоб я розсунула ноги і двічі мене обшукували, облапавши з потилиці до п’ят! І оце гівно хотіло, щоб я до нього пішла! Дзуськи! Я відмовилася, а коли засновник почав наполягати, то звільнилася звідти взагалі. Думаю, що засновник знайшов мені якусь заміну, бо неприємності тоді у його компанії завершилися.
Отже, як ви бачите, я мала досвід перевірок, то ці дві хабалки з хижацькими обличчями мене не дуже то налякали.
- Романе Вікторовиче. – я телефонувала Діду. – Тут до нас перевірка прийшла. З управління по захисту прав споживачів.
- Звідки? – таке враження, що Дід ще спить. Я повторюю звідки.
- Що їм треба?
- Вони прийшли по скарзі якого Шевельова.
- А хто це?
- Не знаю.
- Чорт! А попроси їх прийти пізніше.
- Вони наполягають, що хочуть перевіряти тут і зараз.
- Фігня! Ладно, зараз приїду.
- В офіс їх запускати?
- Так, тільки не в комору.
- Добре.
Я завела тьоть у офіс, пригостила чаєм, чим трохи їх пом’якшила. А коли ще і пожертвувала вафлями, то взагалі розтопила їх серця.
- Чого ж ви ветерана образили? – спитала мене одна з перевіряючи. І доповіла, що той Шевельов, це учорашній ветеран, який дотримався слова і поїхав скаржитися. Згідно скарги, ми поводилися з ним нахабно, вимагали грошей, ображали його честь та гідність, дозволяли цинічні висловлювання щодо ветеранів та інших захисників Батьківщини.
Я сказала, що це все правда, тільки правда вивернута навпаки. Тітоньки почали зітхати, що може і так, але ж ветеран, а тут наближається дата початку Великої Вітчизняної, скарги ветеранів на особливому контролі, до того ж закінчується перше півріччя, а в них невиконання плану по штрафах.
Зі мною вони були такими милими квочками, поїли усі вафлі, випили по дві чашки чаю, але коли приїхав Дід, то відразу перетворилися на фурій.
- Де ваша ліцензія? Чому немає кутку споживача? Чи видається гарантія на послуги і скільки складає її термін? Вивіска ваша написана з порушенням мовного законодавства! Треба не агентство, а агенція! Чому поводилися грубо з ветераном? Чому не могли надати пільгу, як учаснику бойових дій? І що взагалі у вас за вид послуг? В якому класифікаторі вони зазначені? Якими підзаконними актами регулюються? Ніякими? Так це ж порушення! Хіба можна вести діяльність, яка нічим не регулюється!
Вони обступили Діда, як мисливські собаки ведмедя, рвали і так і сяк. Я аж пожалкувала, що згодувала їм свої вафлі. Треба було тримати їх на одній воді, а то он бач, скільки енергії.
- А що у вас з пожежною безпекою? Як же все погано! Напишемо службову записку, щоб вас перевірили! А ще вами повинен зайнятися держспоживстандарт! Який мусить перевірити якість ваших послуг! А де касовий апарат? Як ви проводите розрахунки? Де касова книга? Немає? Жах! Тут і податковій є чим зайнятися! А ще ж є мерія, яка перевірить, чому не підтримується благоустрій на прилеглій території. Вона не закріплена за вами? Треба закріпити, ми всі, по мірі сил, повинно прикладатися до наведення порядку в рідному місті!
Вона тараторять і тараторять, коли Дід зненацька піднімає руки. Наче здається. Перевіряючи з подивом дивляться на нього.
- Слухайте. Я щось розхвилювався і мене їсти захотілося. Чи не складете мені компанію? За обідом і продовжимо нашу бесіду. – каже Дід і єлейно посміхається. Взагалі то до обіду ще далеко, але жіночки радо погоджуються.
- Божено, ми поїхали. – каже Дід.
І вони їдуть. Я залишаюся сама. Дзвонить Карлсон, каже, що Дмитро подрався з якимось котом і його треба везти у лікарню.
- Вези, клієнтів поки немає. – кажу я і розповідаю, що щось замість клієнтів то божевільні, то перевіряючи. Чорна смуга.
- Ну нічого, він справиться. – каже Карлсон про Діда.
Я лажу в інтернеті, переписуюся з подругами, коли чую неквапливі кроки на сходах. Вони припиняються, потім знову тривають. Наче людина відпочила і пішла далі. Ще один кур’єр з важким подарунком? Але не чутно було, щоб хтось приїхав. Тоді хто? Дзвінок у двері. Якийсь скромний, непевний. Виходжу, навіть не дивлюся у вічко, відкриваю двері. На порозі стоїть бабуся років так за шістдесят, у кофті одягненій на сірий халат і з прозорою хустиною на голові. В таких хустинах, зазвичай, ходять баптистки.
Бабуся розгублено дивиться на мене, блимає очима. Наче розгубилася.
- Доброго дня. – кажу я їй ласкаво, бо мені її якось жаль.
- Доброго. А ви той, ви оце… - вона лізе у кишеню кофти і дістає звідти шматок газети. На шматку тому обведена олівцем реклама нашого Агентства. – Оце ви?
- Так, це ми, проходьте. – запрошую її, а сама дивуюся, що цій божій кульбабці знадобилося від нас. Син п’є, то хоче, щоб ми йому голову почистили? Треба буде їй якось делікатно відмовити, щоби дарма грошей тут не витрачала. Видно ж бо, що грошей у неї зовсім небагато. – Сідайте. Може чаю?
- Ні, дякую. – їй чомусь ніяково, вона уся зашарилася, дивиться на мене з якоюсь жалюгідною посмішкою.
- Що ви хотіли? – питаю у неї.
Вона аж плечима стинає. Якась геть безпорадна.
- Ви той… - вона кривиться, у неї на очах виступають сльози. – Не треба. Будь-ласка, не треба.
І вона плаче. Вона така маленька і беззахисна, що мені хочеться плакати разом з нею.
- Не треба, будь-ласка. Не треба. – вона сидить, просить мене невідомо про що тихеньким безсилим голосом і плаче. Я трохи гублюся. Не знаю, що робити. Просто дивлюся на бабцю з хвилину, потім відвожу погляд, бо відчуваю, що ось сама розплачуся, а в мене ж макіяж, розпливеться усе.
- Бабусь, ви скажіть, що трапилося. А то я вас не розумію. – кажу я їй.
- Грішна я. Молитися треба. А він каже, що я про Бога забуду, так ви зробите. Не треба. Будь-ласка, не робіть, не слухайте старого дурня. – каже бабця, каже і плаче.
- Ви про що говорите? – я нічого не розумію.
- В мене тільки абортів дванадцять було! Я ж йому казала, що запобігати треба, а він ні яку. То ото і ходила на аборти. А воно ж все то діти були! Діточки! Поки молода була, якось не помічала. А минулого року був в мене інсульт. Відвезли у лікарню, відволали, залишили підкріпити. Лежала я, а поруч жіночка. Вона дали мені журнали почитати. З нашої церкви. А там про гріх, про життя без Бога, про те, що грішників потім чекає. І стало мені страшно, що от життя прожила темне, без світла Божого. Тільки у гріху та у гріху. Як з лікарні вийшли, почала на зібрання ходити. Молитися, Бога славити, просити, щоб простив мені гріхи мої. А старий проти був. Він завжди мене слухати не хотів, тільки кричав. Битися не бив, такого жодного разу не було, а кричав часто. І тут кричав. А вчора прийшов і каже, що так зробить, щоб я про Бога забула. Назавжди. Страшно мені стало. Як же мені можна про Бога забувати, коли скільки в мене гріхів, стільки ще молитися треба! Я його піджак подивилася, знайшла оце і прийшла. Будь-ласка, не робіть цього. Як же мені без Бога? Коли тільки очі закрию, а сором душу їсть. Дванадцять абортів одних! Скільки б людей могло бути! А доньку не захистила, коли старий на неї насипався. Вона в сімнадцять років з дому пішла. Сама жила, потім зв’язалася з поганою компанією і померла. Онуку залишила. Так тепер старий і онуку пилить за американця її. А вона ж просто хоче пожити. Всі люди хочуть. А він нічого не розуміє. Нікого не чує. Тільки сам кричить. Завжди такий був, завжди. Страшний характер. Друзів ніколи не було. І мені життя перехамаркав. Оце помру я, залишиться він сам, нікому не потрібний. І здохне. Бо ж не їсти приготувати, ані попрати, тільки і вміє, що кричати. То не слухайте ви його, не слухайте, не лишайте мене без Бога. Дуже прошу.
Бабця скрізь сльози дивиться на мене. Я спочатку слухаю її розгублено, а потім дещо розумію.
- Це його прізвище Шевельов?
- Ага, його. Будь-ласка, не робіть, що він просить, не можна мені Бога залишитися, гріхів стільки!
- Та ви не хвилюйтеся. Бо він вас обдурив. Ми його замовлення не прийняли і нічого робити не планували. То він просто хвалився перед вами.
- Хвалився?
- Хвалився. Обманював. Нічого такого ми робити не планували і не плануємо, то заспокойтеся і забудьте про це.
- Точно. Доню, ти мене не дуриш.
- Ні, бабусю, правду кажу.
- Доню, не дури мене. Я сама себе обдурила, життя прожила з ним, як у пеклі прокалаталася! Не дури мене, доню.
- Чесно вам кажу, бабуся. Нічого не робили і робити не будемо. Він навіть на нас образився і скаргу написав.
- Ну це він вміє.
- Вміє. А ви не хвилюйтеся.
Бабуся щось сидить, думає. Потім знову плаче.
- Дякую тебедонька. А то злякалася я. Аж серце заболіло. Воно ж в мене слабке. Мені може і жити трохи залишилося, помирати скоро, а воно ж страшно помирати без Бога. Ось я захвилювалася.
- Нічого не бійтеся, все буде добре.
- Дякую тобі, доню, заспокоїла ти мене.
- Немає за що.
Бабуся ще поплакала, потім я її напоїла чаєм і проводила до сходів. Потім подумала, що їй же довго чапати до зупинки. На вулиці спека, а в неї серце слабке. Викликала таксі, заплатила і посадила бабусю, хоч вона і не хотіла спочатку. Але потім розчулилася, поцілувала мене і подякувала.
- Красива ти, доню. І щаслива будеш. В очах у тебе щастя, то будеш, ось подивишся. – с тим і поїхала. Я повернулася до офісу, потім приїхав Карлсон, а Дід приліз вже ближче до вечору. П’яний і злий. Добряче розкрутили його перевіряльниці, а ще сказали, що завтра прийдуть за конвертом.
- І скільки? – питає Карлсон.
- П’ять сотень.
- Нічого собі! От сучки! – Карлсон аж зубами скрегоче. – Може до ВБЕЗу на них написати?
- Дурню, тоді ж ВБЕЗу доведеться платити, а там вже п’ятьма сотнями не відкараскаєшся.
- А що ж робити? Оце так гроші віддавати? – питає Карлсон.
- Найгірше те, що вони ж не попустяться. Регулярно будуть тепер ходити за конвертами. Ще і розпатякують іншим перевіряльникам. – нагадую я хлопцям.
- От блять! Що за життя! – Дід аж плює на підлогу.
- Ну що ти плюєш, а прибирати хто буде? – докірливо питаю.
- Так заманали ж! Всю кров, гади такі вип’ють! Потвори! Ненавиджу! – кричить Дід. – Повбивав би!
- Криком справі не допоможеш. – кажу я.
- А чим допоможеш? – питає Карлсон.
- А якщо вплинути на них?
- Як?
- Та просто! Ми ж Агентство ментального захисту чи ні? – кажу їм. Хлопці не дуже розуміють до чого я веду.
- Ну якщо ми самі себе від якихось двох квочок захистити не можемо, то кому ж тоді допоможемо!
- Ти до чого?
- А до того, що треба їм у голову залізти і викарбувати, щоб до нас не ходили з перевірками! Інакше без трусів залишать. – кажу я.
- Ну, на тебе б без трусів я подивився. – говорить Карлсон. – А ідея непогана. Давай пробивач готувати!
Вони уходять в комору готуватися. Дід просить сходити мене за пивом.
- Яке пиво? Ти ледь на ногах тримаєшся. Працюйте, негри, сонце ще високо!
Вони щось там мантачили аж до ранку, потім повкладалася прямо на підлозі спати. Десь перед обідом прийшли перевіряльниці. Я хлопців розбудила. Дід почав з дамами балакати, а Карлсон з лабораторії на них впливав. Спочатку якось не дуже, бо тітки, послухавши трохи Діда, почали натякати, що годі балакати, де конверт. Щоб їх відволікти, я запропонувала чай. Тьоті почали нервувати, мабуть, щось запідозрили, коли зненацька обидві затремтіли. Так ось потремтіли трохи, а потім заспокоїлися. Тільки погляд у них став якійсь скляний. Підвелися, наче лунатики і пішли, навіть не попрощавшись. Мабуть подіяло, бо більше ми їх не бачили. Ветеран теж не турбував.
