Жека клацнув мишкою, закриваючи відеофайл, і відкинувся на м’яку спинку стільця. Ох завдав думок мій дружбан Ігор, ох завдав! Звісно, я нічим не видав себе, вдав, ніби не вірю йому ні на півстілечка, вважаю це за прикол. Але ж тільки тому, щоб заспокоїти його, щоб він перестав про це думати, відволікся. Ні, те, що він розповідав на повному серйозі – ясно. Став би він ради приколу витягувати мене з дому. Для цього тепер є і-нет, ціла індустрія онлайн-приколів. Чорт, він же, мабуть, нікому крім мене цього не розповідав, довірився мені, як найближчому другу! Хоча з іншого боку – кому таке розповіси? Батькам? Дорослим? Точно подумають – "білочка" в пацана. А я йому вірю. Тобто не те щоб вірю, але неспроста він мені все це виклав. Може це справді якийсь гіпноз? Навіщо? Навіщо насилати на людину якісь жахи? І це братство… Секта якась? Можливо… Як там він казав… "Братство Пітьми". Моторошно звучить. Ой, а може то якісь сатаністи? Хочуть Ігоря до себе затягти. Що вони з ним зроблять? Та ясно, що нічого хорошого… То його ж рятувати треба, а я тут мишкою клацаю!
Жека зітхнув. Тривога закралася в його серце ще тоді, коли він сидів навпроти Ігоря і вислуховував оту неймовірну оповідь. Але що ж робити? Сказав йому, що це, мовляв, мура і нічого страшного. А тепер мучиться. Ні, щось з Ігорком не так, це ясно. Але якщо рятувати – то як рятувати? І від кого? Сатаністи? А може то і не сатаністи. Може готи, це в їхньому стилі – чорні балахони, кладовища, пітьма… Хоча для чого готам такі штуки виробляти? Звичайна субкультура, багато молоді до неї належить.
- Значить так! – твердо сказав Жека сам собі, ляснувши долонею по столу. "Значить так" – повторив він подумки. Що там у Ігоря – я толком не знаю, розказати нікому не можу, але допомогти повинен. Повинен виручити друга? Так. Тому… буду діяти. Робитиму все, щоб він не думав про цю дрянь, пітьму, секту цю, чи що воно таке… Треба його відволікти. Отак, як я це робив сьогодні. Десь висіти разом з ним, до себе запрошувати, збиратися компаніями і лазити десь… Щоб він ні про що таке не думав, а просто радів життю. Тут іще от що… Йому Дашка подобається, а вона на нього – нуль уваги. Ну тобто не нуль, вона взагалі з усіма дружить, позитивна така. Просто не виділяє його, він для неї друг, не більше. А от якби вона була уважніша до нього, то Ігрек зразу забув би про свої темні секти… А я, значить, повинен виступити в ролі такого-собі купідончика, що поєднає їх. Мда, справа для мене незвична, але треба. Треба поговорити з Дашкою, бо діло серйозне. Це тобі не гра онлайн. Тут важлива ініціатива, і зараз ми її проявимо.
Жека клацнув мишкою на значок аськи. Вискочив список контактів. Так, Дашка на місці. Ну що ж, змахни крильцями, купідончику!
* * *
- Здрастуйте, Таню! – прощебетала Даша, перескакуючи поріг Свєтчиної квартири. Таня, красуня з хвилястим каштановим волоссям та світло-синіми очима по-артистичному стримано посміхнулася, пропускаючи гостю. До старшої сестри Свєтки Даша ставилася мало не з побожністю – адже коли тебе мало не щовечора бачать на екрані сотні людей, то це хоч якась, але все ж популярність! Звісно, телеведучі не можуть рівнятися в популярності із зірками музики або кіно, але все-таки… Все-таки це вже щось! Даші, як і практично всім дівчатам її віку, до коліків хотілося стати популярною. А ще краще – здобути світову славу. Але для початку вистачить і популярності. А оскільки Таня вже стала популярною, хоча б серед тих, хто вечорами дивиться телевізор замість того, щоб гуляти під літніми зорями або на крайняк сидіти в неті – Даша дивилася на неї знизу вгору і називала на "ви", хоча Таня навряд чи протестувала б проти дружнього "ти".
Свєта тут же вискочила зі своєї кімнати, і не встигла Даша скинути босоніжки, як опинилася ув обіймах своєї подруги, яка мала звичку після денної розлуки обійматися так люто, ніби рік перед тим не бачилися. Мужньо витримавши екзекуцію обіймами, Даша була відведена до Свєтчиної кімнати, де розпочалася друга фаза випробувань. Не давши подружці розкрити рота, Свєта почала шквальну атаку новинами культурно-музично-дворового характеру. Паралельно вона активно клацала мишкою увімкненого компа, демонструючи музичні новинки і раритети, які їй скинули Марина, Маша, Наташа і ще хтось. Коктейль музики і Свєтчиних пояснень захлеснув Дашу, і вона пильнувала тільки на ту мить, коли Свєта видохнеться, щоб нарешті самій взяти слово. Про себе Даша давно вирішила, що Свєта повинна працювати слідчим – після півгодинного спілкування з нею найкрутіший бандит розколеться. Тим часом майбутній слідчий сенсаційним шепотом повідомила, що у Діми, здається, нарешті з'явилася дівчина, і зробила театральну паузу, звівши очі догори. Даша вхопилася за цю паузу, як потопаючий за тріску.
- Свєт, а мені вчора…
Але в цю мить, ніби навмисне перешкоджаючи Даші, на порозі кімнати постала красуня Таня.
- Дівчата, хочете гарячого шоколаду? – спитала вона уже не з артистичною, а живою посмішкою.
- Хочемо, дуже хочемо! – миттєво зреагувала Свєта. – Супер!
Даші не надто хотілося гарячого шоколаду – вона була щойно з вулиці, нагрітої щедрим червневим сонцем, і надала б перевагу чомусь прохолодному, але проти Свєтки не попреш. Особливо в неї вдома.
Обернувшись до подруги, Свєта раптом знітилася:
- Ой, я все про себе… А як ти? Що нового?
Даша зрозуміла, що все ще сидить з відкритим ротом. Стуливши рота, присунулася ближче до Свєти.
- Свєтік, уяви собі, - голос Даші несамохіть стишувався до шепоту, - вчора ввечері мені в аську стукнув Жека…
- О, невже? – брови Свєти підскочили до білявої гривки. – Він теж? І що? Запрошував кудись?
- Та ні, - Свєтчина вільна інтерпретація подій Дашу подекуди дратувала. – Він казав, що вчора бачився з Ігорем…
- А, ну да, Ігор, - підхопила Свєта. – Він що, через Жеку тебе запрошує? Теж мені!
Даша подумки зітхнула. Вона б попросила Свєту замовкнути, бо збиралася поділитися з нею справді серйозною новиною. Але сказати Свєті: "Замовкни" було все одно що сказати океану: "Висохни".
- Та ніхто нікого не запрошував! Розумієш, Жека сказав, що вони вчора з Ігорем були у "МакДональдсі"…
- У-у, а нас чому не взяли? – Свєта закопилила губи. – І ще живуть поруч! І ще друзі називаються! Я сто літ у "МакДі" не була.
Даша знову зітхнула у душі. Але Свєту можна зрозуміти. Вона, видно, справді давно не була в "МакДональдсі". "Сто літ" в неї означає приблизно два тижні.
- Так от, Ігор вчора наговорив йому якоїсь туфти… - помітивши, що Свєта готова відпустити новий коментар, Даша застережливо виставила руку. – Тільки не перебивай! Ну будь ласочка! Так от, він, ну, Ігор, розповідав щось про якусь секту, "чорне братство" чи щось таке. Розумієш? Ну, і типу ця секту на нього полює. Вона ніби насилала на нього якусь чортівню, він навіть свої глюки описував. Щось таке. Ну, і Жека мене просив… Він сказав, що я подобаюсь Ігорю, і тому просив, щоби я… ну, зустрічалася з ним. Розумієш? (Даша ненавиділа слово-бур’ян "розумієш", але воно постійно вискакувало через хвилювання. Це було прикро. Свєтка хоч і балакуча, але не тупа, щоб перепитувати, чи вона розуміє). Для того, щоб вирвати його з цієї секти, щоб він постійно був зі мною і думав про мене. Ну типу щоб врятувати його, ти розумієш?! – Даша зробила великі очі. Вона підозрювала, що у Свєти вже язик свербить прикласти якесь міркування з приводу "цих пацанів"… І була неабияк здивована, побачивши, що Свєтка потроху пирскає, явно борючись зі сміхом.
- Свєто… ти чого? – здивовано глянула їй в очі Даша.
Тут Свєта перестала себе стримувати, звалилася у куток дивану і почала сміятися так дзвінко, ніби її лоскотали.
- Ох, ці пацани… Ох… Секта, братство, глюки… Ох!.. – вигукувала вона у перервах між смішками.
Запас сміхової енергії у Свєти був чималий – за день вона сміялася стільки, скільки інші сміються за місяць. Довелося чекати, поки заряд вичерпається.
Врешті Свєта відсміялася і навіть підвелася. В її очах ще стрибали смішливі чортики.
- Ох, Дашуня, - вона похитала головою. – І ти в цю маячню повірила?
- Аякже! – Даші від хвилювання забракло повітря. – Адже таке… З цим не жартують! Ти ж пам’ятаєш про "Біле братство"? А раптом це щось таке ж…
- Уй, яка ти наївна, - присвиснула Свєта. – Спустися на землю! Яка секта, який порятунок? Це реальний розвід! Ну посуди сама – Ігор запав на тебе, але освідчитись не наважується. Що він робить? Дуже просто – підмовляє свого дружбана. Зуб даю, що саме Жека вигадав усю цю муть про секту – він любить про різну чортівню потріпатись. Ну і от він підніс тобі все, мовляв, врятуй Ігоря, йому без тебе гайки і все таке. А ти зразу ж повірила, зразу "Ох" і "Ах", рятувати треба! А Ігор в тебе втюрився і банально хоче приворожити. Тому й тисне на жалість, щоб ти, як бойова подруга, кинулася його, нещасненького, рятувати від вселенського зла. А щоб було достовірніше – діє через Жеку, типу сам він нічого не знає, а Жека, як вірний друг, хоче його врятувати і тому залучає тебе до команди порятунку. Доганяєш? Прийом старий, як світ, а ти повелася.
Свєтчина тирада геть усе сплутала в голові у Даші. Не знаючи, що сказати, вона розгублено роззирнулася.
- Що ж робити? – єдине логічно запитання за такої ситуації.
- Нічого! – різко кинула Свєта.
- Як? Зовсім?!
- А що? Тобі потрібен хлопець, який хоче тебе завоювати всякими дурними розказнями про секти та іншу фігню? А сам не здатний освідчитись? – Очі в Свєти загорілися. – Знаєш, що ми зробимо? Випробуємо його почуття! Ти зв’яжешся з Жекою і скажеш йому, що типу да, треба Ігрека рятувати і все таке. А сама – нуль на масу. Якщо ти справді йому подобаєшся – хай пересилить себе і сам вибереться зі своєї секти. І взагалі, хлопець має зробити перший крок. Нащо тобі якась ганчірка, яка ніфіга не може? Я тобі кажу, якщо ти взагалі його ігноруватимеш, то через кілька днів він до тебе на колінах приповзе! Без усяких сект! От побачиш!
Даша лише ошелешено кліпала очима, коли Свєта раптом знову засміялася, зіскочила з дивану, стягнула з нього Дашу за руку і закружила по кімнаті в дикому танці. Заразившись сміхом, Даша сама засміялася на повну, вирішивши, що Свєта цілком права. Хай Ігор складе екзамен зі своїх почуттів. Тоді вона точно знатиме, наскільки потрібна йому. Все правильно! Так ми і вчинимо! Молодець, подружко, дарма, що язиката, але психолог ти класний!
Дівчата розчепили руки і попадали на килим, сміючись. Красуня Таня застигла в дверях з тацею, на якій парували дві чашки шоколаду, здивовано глипаючи на дівчат, що реготали, валяючись на підлозі. Але поступово сміх заразив і Таню – вона засміялася спершу легко, благопристойно, а далі – сильніше, по-дитячому дзвінко й невимушено.
* * *
Внизу екрана на панелі інструментів вискочило віконечко аськи і заблимало оранжевим. Жека глянув – це було повідомлення від Даші.
DarNebes: Женю, ти тут?
Beastkiller: Агась. Привіт.
Ну що?
DarNebes: Ти знаєш, я так багато думала вчора. Навіть погано спала.
Це так страшно… Всі ці секти…
Жень, я думаю, ти правий.
Ігор – мій друг, значить я повинна йому допомогти.
Beastkiller: Ну, слава богу. Молодець, спасибі!:)
Я поговорю з хлопцями, хай теж допоможуть.
Головне – щоб він був з нами.
Щоб відчував, що в нього є друзі. І все пройде.
В ці секти затягують тих, хто самотній, нещасний і все таке.
DarNebes: Тю, хіба Ігор самотній? Він класний, з усіма тусується, його всі люблять.
Beastkiller: Ну, значить, щось у нього не так.
Ці сектанти можуть залазити в підсвідомість. Брр!
DarNebes: Жень, а може це він через мене?
Beastkiller: Не знаю. Але не думаю. І ти не думай.
Просто пофліртуй з ним, позустрічайся.
Щоб він повірив у себе.
І ми разом витягнемо його з цієї гидоти.
DarNebes: Добре, Женю, я все зроблю. Дякую, ти справжній друг!
Beastkiller: І я тобі дуже-дуже дякую!
DarNebes: Цьом, бувай! :*
Beastkiller: І тебе цьом. Пока!
Жека втер лоба і полегшено зітхнув. Як класно все вийшло! Вчора ввечері він, не знаючи з чого почати, такої пурги нагнав в асьці, думав, Даша вирішить, що він по-тупому приколюється. А вона все-таки зрозуміла, серцем відчула, що з Ігорем щось не так. Тепер все в поряді. Коли з ним поруч буде Дашка – то він забуде про всі секти на світі! Чорт, як це я класно придумав з Дашкою! Він мені ще потім дякуватиме, а вчора звіром дивився. Ха! Бачиш, Ігреку, твій дружбан не лише на компі шпилити вміє. До речі, як ти там? Не загребли ще тебе в потойбіччя ці сектанти? Хм, в асці тебе немає. Мобільник ти посіяв. Подзвонити додому? Ага, на телефоні сестра сидить. І коли вже вона наговориться, балаболка малолітня? Потім подзвоню. А взагалі все складається супер. Хай тільки Дашка не гальмує, залізо треба кувати, поки гаряче. Вітаю, купідончику, місію виконано!
Розділ VIII. Хлопець із пітьми
Ігор дивився з вікна у двір, оточений стандартними багатоповерхівками. Вечоріло. Влітку темніє повільно, о дев'ятій вечора ще майже все видно. Але сонячне світло поволі набувало густих медових відтінків. Наближалася ніч – прохолодна, зоряна літня ніч.
Весь цей день Ігор прожив наче в якомусь трансі. Він точно не пам'ятав, чи спав уночі. Почуття позбавленості страху і власної сили викликало ейфорію, сп'янило, як слабоалкогольна "викрутка". Але вранці, коли розсіялася пітьма за вікном, разом з нею розсіявся і перший захват. Що далі? Безстрашність і могутність були дані не просто так – вони явно до чогось спонукали. Йому дадуть впитися власною силою. А що потім? Так, він же член Братства! Братства Пітьми! Ордену темряви, страху, потужнішого за будь-яких сатаністів! Він, Ігор, разом із ними. Отже, його тепер теж боятимуться? Він насилатиме страх на інших, загортатиме їх душі у пітьму… Це було незрозуміло, незбагненно, і від цього ставало страшно. Завжди лякає те, чого не можеш пояснити. Ігор з дитинства боявся пітьми, яку розбурхана уява населяє страшними чудиськами. А тепер… тепер він сам служить Пітьмі.
Майнула якась важлива думка, Ігор вхопився за неї, відчуваючи, що її вкрай важливо додумати, що вона багато що прояснить. Але її враз перебила інша. Чим ти був раніше? Ти зовсім нещодавно навчився долати свій страх. А тепер у тебе є шанс позбутися його навічно! Ти за два кроки від безстрашності, і раптом нюні розпустив? А пам’ятаєш, який ти був ще кілька років тому? Пам’ятаєш власну жалюгідність, зашуганість? Не пам’ятаєш? То дивися!
Ніби з пітьми, що почала згущуватися за вікном, вилетіли чорними довгодзьобими круками спогади – ті спогади, які він був би радий вигнати із пам'яті навічно. Стало боляче і соромно. Ігор стиснув зуби. Перед очима, як кінокадри, замиготіли картинки з минулого.
…- Більш нічого немає?
Троє кремезних притиснули Ігоря до огорожі. Один швидко обмацував його кишені.
- Нє, нема.
- Блін, а чо так мало? Шо, мамочка жлобиться, на морозиво не дає?
Ігор мовчав, дивлячись на них розширеними очима. Троє, всі широкоплечі, з обідраними руками, певно, звиклі до дворових розборок. Ігор би і з одним не впорався.
- Молодець, малий, - просипів явний "босс", з очима неприродно жовтого кольору. – Не обманув. Якби обманув – я б тобі таких люлєй вломив…
Той, що обмацував кишені, раптом зупинив погляд на годиннику Ігоря.
- Хароші часікі, - гмикнув він.
- Сєрий, не гони, - штурхонув його ліктем жовтооокий "босс". – На пачку "Кемела" нам хватить, – і, обернувшись до Ігоря, додав поблажливо, - Всьо, малий, котись отсюдова. І не переживай, бабло є зло. Не поминай лихом. Да, ось тобі на пам'ять.
Рука жовтоокого стрімко піднеслася і різко впала Ігореві на голову. Від болю потемніло в очах, здалося, ніби кістки черепа хруснули. Ігор обхопив голову руками і повільно присів. Вдоволене гиготіння та однозначні репліки поступово віддалялися. Навколо місця удару хвилею розкочувався біль. В очах було гаряче від сліз.
…Ігор стиснув кулак і виставив з нього зігнутий середній палець. Ось так бив жовтоокий. Якщо влучити по маківці – голова розколеться від болю. І біль довго не проходитиме. Перевірено на собі.
…Ігор обережно підняв голову. Він лежав на землі, скулившись, чекаючи нападу, укусу, болю. Великий пес стояв перед ним, нагнувши голову, і погрозливо гарчав. Ігор бачив подвійний ряд гострих жовтих зубів, крізь які виривався рик. Різко тхнуло псиною.
Пом’ятий гевал з розстібнутим коміром і прищавою пикою вдоволено іржав, показуючи рідкі, хтозна коли чищені зуби. Йому було весело. З правої руки звисав поводок.
- Шо, пацан, зляка-а-а-вся? – єхидно протягнув господар зубатого чудовиська. – Ги-и-и, сцикун! Да не бійся, я пожартував. Вставай, Бонапарт тебе не зачепить.
Ігор повільно підвівся. Пес з імператорським ім’ям був аж ніяк не схожий на монарха – брудний, розкошланий, видно, давно немитий. Під стать господарю.
Ігор ступив крок убік. Коліна огидно тремтіли. Пес посунув за ним, продовжуючи гарчати. Ігор ступив крок назад. Потім ще. Розвернувся і побіг. Зі злим гавкотом собацюра рвонув за ним. Ігор тікав відчайдушно – так тікають, рятуючи життя. Нетреновані легені почали пробуксовувати, повітря бракувало, Ігор задихався. Вдих обпікав, як окріп. Спереду замаячила невисока огорожа районного дитсадка. Хлопець з розгону злетів на неї і стрибнув, впавши біля дитсадківської пісочниці. Бонапарт дряпав лапами сітчасту огорожу і надривався від гавкоту. Здається, він дійшов до такого градусу люті, що, прорвавшись за огорожу, миттєво порвав би втікача на дрібні клаптики.
Прищавий, що ледь не лускав зі сміху, спостерігаючи гонитву, лунко свиснув.
- Бонапарт, фу! Облиш цього сцикуна, він уже і так, мабуть, штанці обмочив. Слиш, пацан, а бігаєш ти нічо! Отак тебе поганяти – олімпійським призером будеш! З тебе пиво за тренування!
Ігор не відповів, він важко віддихувався, притиснувши рукою оскаженіле серце. В роті було сухо й пекло, мов від перцю, а в душі стільки люті, що, якби зміг – то сам розірвав би цього прищавого "на британський прапор".
…А той, зовсім уже курйозний випадок, коли я вже місяць займався карате, і до мене в підземному переході підрулив якийсь штрих і почав розводити на гроші. Тоді я вперше показав свою силу – одним прямим ударом пустив йому кров з носа. Але цей гад зразу заволав: "Допоможіть! Вбивають!". Зразу ж намалювались двоє людей у формі (де ж вони раніше були?!), які без зайвих питань скрутили мені руки. Спасибі бабусі, що торгувала насінням – втрутилася, сказала, що той першим до мене причепився. Але поки вона пояснювала-роз’яснювала, цей тип, звісно, випарувався. Чорт, яка невезучка! Вперше дати відсіч тому, хто наїхав на тебе – і щоб так безславно все обернулося!
…Кляті спогади! Це від них він часто не міг заснути до глибокої ночі! Це від них він перевертався з боку на бік під ковдрою, ледь не плачучи від сорому. Це… Але ж тепер я вільний від страху! Я вільний! Безстрашний! Я могутній! О, який я могутній! Я…
Раптом ніби чорна блискавка сяйнула в голові. Ігоря захлеснула чорна хвиля, закружляла, понесла кудись… Куди? В Пітьму. Всередині завирували якісь нурти, руки враз поважчали. Ігор поглянув на свої руки і майже ПОБАЧИВ ту силу – чорну силу, яка клубилася на руках, ніби чорний дим, зрима й незрима водночас. Шалене відчуття сили пронизало з голови до ніг. У вухах стояв гучний шурхіт, все тіло вібрувало, в голові не зосталося жодної думки, лише тьмяним, чадним вогнем горіло одне слово "СИЛА". То ось вона яка, моя сила?! Ось вона! Треба щось робити! Негайно треба щось робити! Мені все дозволено! Ніяких обмежень, ніяких перепон! Я – всемогутній!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Чорна хвиля розбилася, Ігор лежав на підлозі. Поволі шалений нурт всередині затихав. Емоції впадали у звичне русло. Але відчуття сили, темної страшної сили, лишилося. Поволі Ігор підвівся. За вікном уже стемніло. Пітьма. Моя стихія! Моя сила! Тепер я знаю, що робити. Знаю! Я покажу вам всім, хто я насправді! Пождіть, пождіть, ви ще побачите моє істинне лице – лице воїна пітьми, а не жалюгідного боягуза!!!
Біля дверей з кімнати Ігор зупинився. Взявся за ручку. Скільки разів о темній порі доби він застигав перед цими дверми, довго не наважуючись прочинити їх! Йому завжди здавалося, що там, за дверми нерухомо стоїть у темряві страшне чудовисько. Тихо стоїть і чекає, коли він відчинить двері. Ні, не здавалося! Ігор точно знав, що чудовисько було! Воно приходило, тихо стояло за дверима, очікуючи, коли Ігор прочинить їх, і зникало саме в той момент, коли двері відчинялися. Тепер Ігор зрозумів, що це за чудовисько. Це був його страх, втілений ним самим же. Страх вартував під дверима, вичікуючи. Страх, який неможливо описати, неможливо ясно уявити, тому він набував найпотворніших форм. Страх… Ігор стиснув кулаки так сильно, що вони занили. Але ні! Не сьогодні! Я вже один раз переміг страх! Я сьогодні я з ним розправлюся остаточно! Пітьма на моєму боці! Туди, надвір, у Пітьму!
Ігор прочинив двері. За ними нікого не було. Страх злякався і втік. Ігор так пильно вдивлявся у пітьму, що йому здалося, ніби його очі освітлюють дорогу.
* * *
"МакДональдс", цей ресторанчик швидкого харчування, перший за кількістю відвідувачів і кількістю страшилок, розказаних про його страви, вже готувався до спочинку. Робочий день добігав кінця. За касою стояв лише один хлопець із напівзаплющеними очима. На його бейджику було написано "Олег". Олегові зараз понад усе на світі хотілося впасти на диван, накритися й задати хропака години до десятої ранку. Зараз була якраз майже десята вечора. Олег час від часу поринав у дрімоту, і тоді йому здавалося, що він уже вдома, на улюбленому м’якому дивані… І коли він був ладен у це повірити – поверталася невблаганна реальність. Олег вкотре розплющив очі і обдивився зал. Всього троє відвідувачів. Юна парочка неспішно поглинала морозиво (вона – з полуницею, він – шоколадне), а середніх літ моложава дама маленькими ковтками попивала каву, відкушуючи від кексу. Ну давайте вже, дожовуйте, допивайте та йдіть собі! Ох, ці літні робочі дні. В такі дні немає відбою від клієнтів, особливо дітлашні і підлітків. До кас вишиковуються кілометрові черги. Всім хочеться холодної коли, морозива, коктейлів… Ніхто і не думає, що працівники теж люди, які можуть елементарно вимотатися… До того ж етикет: з кожним треба ввічливо, навіть до шмаркачів усяких на "ви" звертатися, кожному казати "дякую"… А тобі самому хоч хтось подякує? Отож. Хіба найменші, в головах яких ще тримаються вбиті дбайливими мамочками правила благопристойності. Але всі ці їхні подяки такі фальшиві, що схожі на завчені уроки. Правда, пару дівчат сьогодні так мило йому посміхнулися… Може, вони ще сюди завітають? Помрій,помрій… Олег зі страждальницьким виразом зиркнув убік. Його колега Ярик чергував біля віконця обслуговування автомобілів. Поруч з ним підпирала стіну Марина. Так, всі явно втомилися за день… Ну, ви іще тут? Скільки можна? Ідіть собі надвір, дихайте свіжим повітрям, зірки рахуйте. Хоч би нікого ще не принесло на мою голову…
Пролунав характерний тихий шум, з яким розчинялися двері. Олег підняв очі і вилаявся про себе. Накаркав, ой накаркав… З вуличної пітьми до зали заходив хлопець років п’ятнадцяти. Ну що він тут забув? Він розуміє, що ми вже маємо зачинятися? Напевне розуміє. Тому він швиденько візьме щось одне – морозива там чи коли, - і щезне. Правда, хлопче?
Хлопець наблизився до каси. Олег втупився і відвідувача невидющими очима. На традиційну ввічливість вже не вистачало пороху. Тим часом хлопець, дивлячись Олегу просто в очі, почав замовляти. Олег машинально вибивав на касі. І чим більше хлопець замовляв, тим більше зростало Олегове здивування, а з ним і роздратування. Чорт, ну куди тобі стільки? Тебе що, компанія гінцем послала? Знайшли час для посиденьок! Молодим організмам вже треба спатки вкладатися. Ну правильно, і все це з собою, все акуратно запакувати… У тебе хоч грошей вистачить? Якщо ні, то я тебе просто придушу. Не вистачало ще щось мінусувати. Ну, все вже? Так, здається все…
Олег назвав суму і заходився розкладати їжу по пакетах, подумки прикладаючи до цього представника "золотої молоді" вкрай неласкаві епітети. Все, нарешті. Забирай, розплачуйся і вали звідси. Чортова робота…
На пластмасовій таці височіли чотири пузаті пакети. Хлопець простяг по них руки… І саме в ту мить, коли пакети опинилися в його руках, вимкнулося світло. Олегу на мить здалося, що то у нього в очах потемніло. Темрява була суцільною, навіть ліхтарі на вулиці раптово погасли. І в цій темряві відчувалося щось зловісне. Гнітюча атмосфера пітьми далася взнаки всім, хто перебував у ресторанчику. Хтось верескнув. Загримів перекинутий стілець. Щось полилося і посипалося. Здається, хтось підсковзнувся і впав. Пролунав стогін. В залі коїлася якась метушня. Схоже, всі хотіли вискочити надвір, але ніхто не міг знайти двері. Люди безладно бігали по залі, наштовхуючись на стіни і одне на одного. Це було так страшно і незрозуміло, що Олег застиг на місці, вчепившись руками у касовий апарат, ніби побоюючись, що його хтось силою відриватиме і воліктиме кудись. Сонливість розчинилась без залишку, Олег був сповнений страху і готовий тікати звідси, з цього страшного содому, але тікати не було куди.
Бог його знає, скільки тривало це божевілля, але скінчилося воно так само раптово, як і почалося. Несподівано увімкнулося світло. Олег на мить примружив очі від несподіванки. Коли ж розплющив їх, то побачив малоприємну картину. Підлога по цей бік кас була засипана картоплею фрі, в кутку валявся гамбургер, що наполовину роз’їхався, ніби його футбольнули. В калюжці темної рідини (Ігор не міг розібрати, чи то кола, чи то кава) сидів Ярик і потирав забите плече. Марина сиділа під стіною навпочіпках (видно, як стояла, притулившись до стіни, так і з’їхала додолу), обхопивши коліна руками, а її розширені очі, сповнені інфернального жаху, були спрямовані кудись у стелю. В залі поміж перекинутих стільців застигла трійця відвідувачів – дивно, невже той гармидер у залі вчинили всього троє людей? Розлита кава – на одному столику, пластикова вазочка із залишками морозива – на іншому. Друга вазочка валялася під столиком. Словом, картина, гідна пензля художника-авангардиста.
Олег напружено намагався відновити нормальний розумовий процес, поки допомагав Ярику звестися на ноги і поки вони удвох відклеювали від стіни Марину, що ніби перебувала у трансі і ніяк не реагувала на зовнішній світ. Розумовий процес таки було відновлено – далися взнаки заняття з аутотренінгу, - але перша чітка думка враз спалахнула тривожним червоним вогнем: хлопець! Той, якого він востаннє бачив перед тим, як вимкнулося світло. Де він? Олег з надією озирнувся, оглянув залу. Нема… В той час як всі безладно метушилися, налякані темрявою, він спокійно полишив ресторан. Прихопивши з собою їжі на кругленьку суму. І де ж тепер його шукати? Стривай, стривай… Як це сталося? Ти поскладав все замовлене у пакети, віддав тому хлопцеві… І саме в ту мить вимкнулося світло! В ту мить, коли хлопець узяв пакети. Ніби на замовлення… А може… Може не "ніби"? Може все це було підлаштовано? Але як? Як йому це вдалося? Ох-х… Олег був зовсім знесилений. Ні, я не детектив. Я навіть детективи не люблю читати. Треба дзвонити "02", хай розбираються… Відчуваю, що до дивану я дістануся ще не скоро…
* * *
Оперативна група прибула на місце події досить швидко. З плутаних описів свідків годі було вивести якусь чітку картину того, що трапилося. Зрозуміло було одне – в ресторані сталося чепе, під час якого хтось під шумок поцупив чималу порцію страв. Тепер варто б дізнатися, чи пов’язане (і якщо пов’язане – то як) раптове вимкнення світла із отим таємничим хлопцем, що ніби виник із пітьми і в ній же розчинився. Якщо це все було підлаштовано, то чому злодій не взяв грошей з каси? Вся денна виручка лишилася на місці, касир це підтвердив. Справді, влаштовувати якісь фокуси з електроенергією лише заради того, аби поїсти на дурняк? Не дуже правдоподібно. І зовсім нелогічно. Відтак, не знайшовши в цьому випадку складу злочину, оперативники від загального вдалися до конкретного – почали опитувати свідків, складаючи словесний портрет загадкового хлопця. Трапляється (і досить часто) що одну й ту саму особу свідки описують по-різному. Цілком природно – одному впало в око одне, іншому – інше… Головне в таких випадках – співставити описи, отримані від різних свідків, для виведення остаточного портрету підозрюваного. Але, коли оперативники почали порівнювати описи хлопця з пітьми, отримані від свідків, вони були приголомшені: ці описи не мали між собою практично нічого спільного!
Касир Олег, який безпосередньо обслуговував хлопця, описав його як кремезного, присадкуватого, повнуватого, з чорним волоссям, короткою стрижкою, світлою шкірою, вдягненого в картату теніску і штани спортивного крою. Марина, що також встигла роздивитися хлопця, зазначила, що він був високим, худим, зі світлим волоссям до пліч, вдягнений у витерті сині джинси й таку ж куртку. Ярик, що чергував біля свого віконця, показав, що майже не бачив хлопця, лише пару разів зиркнув на нього, і єдине, що запам’ятав – дуже сутулі плечі, які він побачив у той момент, коли хлопець скидав рюкзак (ні про поставу, ні про рюкзак більше ніхто зі свідків не згадував). Хлопець і дівчина, що їли морозиво, теж мало порадували: дівчина сказала, що взагалі його не бачила, бо сиділа спиною до кас, зауважила лише велику кількість прищів на обличчі, а хлопець згадав, що той був високим, смаглявим, з довгим темним волоссям, стягненим у хвіст; з одягу зауважив лише камуфляжні штани і берци. Моложава дама взагалі не змогла пригадати жодних деталей його зовнішності, проте щиро здивувалася, що мова йде про хлопця, оскільки, за її словами, це був "мужчина, якому менше тридцяти не даси".
Маючи такі описи однієї і тієї ж особи, оперативники почали схилятися до версії, що мав місце масовий гіпноз. Цілком імовірно, що ніякого вимикання світла не було взагалі. Гіпнотизер невідомого віку і зовнішності викликав у присутніх сильне відчуття страху, і без проблем здійснив пограбування. Абсолютно незрозумілим при цьому залишалося цілком логічне питання – чому предметом уваги грабіжника були не гроші, а всього лише примітивні закуски? Однак відповісти на це питання було нікому. Відтак пошуки таємничого хлопця з пітьми зайшли у глухий кут…
* * *
Примостившись на дитячому майданчику, подалі від світла ліхтаря, Ігор саме завершував пізню трапезу. Страви вже не лізли в горло, і Ігор буквально здійснював насильство над власним шлунком. Нарешті всі фастфуд-ласощі були запхнуті всередину. Ігор сидів, віддуваючись, і блаженствував. Блаженствував не стільки від того, що згамав купу смачнятини, а від своєї всесильності, в якій він сьогодні переконався остаточно. Це ж треба – всього лише одним порухом думки вимкнути світло! Як вони всі казилися, як панікували, як волали! Що, бачили?! Бачили, що я можу?! Втім, нічого вони не бачили, засліплені пітьмою, жахом, невідомістю. І не треба. Не треба їм знати про мене. Я не бажаю ставати сенсацією, потрапляти в якусь програму типу "Паралельного світу". Я бажаю… Чого я бажаю? А-а, яка різниця! З такою силою я можу бажати чого завгодно! Все, що захочу, лежатиме біля моїх ніг! Мене ніхто не зупинить, всі тремтітимуть переді мною! Я кластиму їх на лопатки їхніми ж страхами, збільшуючи їх до пекельних розмірів! Страх, грізний чорний страх віднині – мій ручний звір, ладен за першим словом роздерти на клапті того, хто посміє стати на моєму шляху! О-о, я тільки роблю перші кроки на цьому шляху! А згодом… Що згодом? Не знаю, але згодом щось точно відбудеться. Це я вам обіцяю, ха-ха! Я, брат Пітьми!!!
Ігор важко піднявся з лавки. Так то воно так, але поки краще повернутися додому і поспати. Зараз все одно нічого путящого не надумаю. А от вдень… Ігор рушив вперед. Зазвичай увечері він ходив в обхід, оскільки в темний час доби у дворах стандартних багатоповерхівок можна було зустріти суб’єктів, зустріч з якими навряд чи буде приємною. Але зараз Ігор пішов через двір. Тепер уже боятися нічого. Хай інші мене бояться. А сь і вони, інші…
Прямо на шляху в Ігоря була арка, під якою стояли, притулившись до стіни, двоє. Очевидно, вони якраз і належали до категорії нічних рицарів "ножа і сокири". В принципі, вигляд вони мали не агресивний. Очевидно, вони вже добряче навантажились чимось міцним, а можливо й викурили щось… Іншим разом Ігор би пішов кружним шляхом – береженого Бог береже. Але тепер він рушив просто на цих двох – гордовитою ходою, засунувши руки до кишень. Хлопці під аркою, з виду явні гопніки, можливо, просто не помітили б Ігоря, оскільки перебували зараз в тому стані, який серед молоді називається "кайфом". Кайфуючи, вони мало уваги звертали на події зовнішнього світу. Ігор міг тихенько прошмигнути поряд… Але він хотів не цього. Він прагнув, аби його помітили. Тому, відкашлявшись після шейку, затягнув на ходу:
Ти не одна,
Я не один.
Мій телефон – 911.
Ігор уже був під аркою. Світло ліхтаря до половини проникало сюди, вихоплюючи брудні стіни, обмальовані багатьма балончиками з фарбою. Праворуч від себе Ігор побачив сентенцію: "У верблюда два горба, бо життя – це боротьба". Незважаючи на рішучість моменту, Ігор посміхнувся. Так, боротьба. Ну що, поборемось?
Двоє кайфуючих зліва від нього. Так, вони звернули на нього увагу. Він зумів повернути їх з сьомого неба кайфу на грішну землю.
- Сиш, пацан… - просипів один з них, високий, кістлявий, і рушив до Ігоря. Другий лишився стояти непорушно – чи реакція загальмувала, чи просто ліньки було ворухнутися.
Ігор спокійно вийняв з кишені праву руку і, ніби диригент, легко змахнув нею. Пасинок ночі, що вже був наблизився до цього дивного пацана, раптом відчув, що кайф погано пожартував із ним – земля щезла з-під ніг. Наступної миті він відчув, що летить. Тіло, ослаблене спиртним, травою та іншою гидотою, легко відірвалося від землі, стрімко розігналося, набираючи висоту – і нічного хулігана впечатало в стіну майже під склепінням арки. Протримавшись там якусь долю секунди, тіло грюкнулось донизу – прямо в сміття, розкидане попід стінами, і застигло. Кореш першого здивовано вирячив очі. Як це? Чому? Адже Скелет навіть не встиг наблизитись до цього пацана. Чим це він його? Однак Біляшу, вірному корешу Скелета, недовго довелося дивуватися. Трохи розчепіривши вказівний і середній пальці, Ігор повернув їх за годинниковою стрілкою. В сонячне сплетіння Біляша раптово вдарив біль, який все посилювався, ніби хтось вкручував у тіло гострий штопор. Біляш зігнувся, випустив пивну пляшку і схопився руками за груди. Очі Ігоря сяйнули. Він дивився на скулену постать супротивника, який знемагав від раптового нападу болю. Супротивник уже переможений, але бій слід завершити красиво. Ігор підійняв пивну пляшку, що не розбилася від падіння, хлюпнув з неї залишки на стіну, підійшов до зігнутого гопніка, взяв пляшку зручніше і, широко розмахнувшись, з силою вперіщив нею по бритій потилиці. Пляшка з тріском розбилася. На потилиці лишилися сліди піни. Супротивник м’яко завалився на бік, продовжуючи притискати руки до грудей. У Ігоря від захвату перехопило подих. Оце круто! Це крутіше ніж у кіно! Так, це моє кіно! Я режисер і виконавець головної ролі! Боже, як класно! В інші часи і близько не підійшов би до цих явних покидьків, а тепер вони корчаться біля моїх ніг! О-о, яке блаженство! Яке солодке відчуття! Те ж саме, певно, відчуває полководець, оглядаючи поле битви, укрите тілами ворожих воїнів…
Але Ігор швидко спохопився. Подумаєш, пляшкою по довбешці... Тьху! Дрібниця, peace of cake! Та з такою силою я зможу… Я зможу… Я зможу все!!!
Він уже збирався іти, коли зненацька його погляд за щось зачепився. Долі валялася розбита пляшка – "розочка", з якої тамував спрагу нерозважливий гопнік. Ігор зробив над нею пару кругових рухів долонею. Тепер все. Навіть не глянувши наостанок на побитих ним людей, Ігор сунув руки до кишень і пірнув у пітьму.
