Її ще в дрібному дитинстві стали називали “маленькою танцерочкою”. Ще з того часу, як у наймолодшої маминої сестри було весілля, Юлька вперше пам’ятає себе “на сцені”.. У старому сільському клубі витинали нехитрі музики, а чорняве трирічне дівчатко видерлося на простий дерев’яний поміст і забавляло усіх своїми жвавими викрутасами, викликаючи теплі посмішки на обличчях сільських бабусь, молодиць, поважних чоловіків. Її ще довго згадувало ціле село.
У першому класі навіть питання не виникало – звичайно, треба записатися на танцювальний гурток. Скільки тоді керівників змінилося на ньому – і класичний балет пробували ставити, і народні танці, і сучасні, і естрадні, й зарубіжні.
Найбільше Юльці подобався Володимир Павлович. Він любив танець по-справжньому, любив людину в гармонії руху. Окрилено усміхався і завжди підбадьорював: ”Де ж ваші усмішки, дівчатка? Чого такі сумні? Ви ж такі гарні, усміхніться!” І сам був таким натхненно летючим, таким гарним і радісним! Умів запалити усіх, передати свій порив – і вони тоді найкраще виступали. На різних районних святах, у клубі, у школі, на конкурсах. Саме він навчив їх прямо тримати спину, зберігати красиву осанку, тримати голівку – так і звертався до дівчаток – тримайте голівку! – так, наче корона була на кожній із них.
Дай Вам Бог здоров’я за науку! Юлька після Володимира Павловича не сприймала інших викладачів. Диско, яке прийшло в тодішню моду, не визнавало пряменьких спин. Трудно себе шукала. “ Ти – як дошка, не гнешся! – пояснила їй просто і прямо сусідка-старшокласниця. –Через це тебе хлопці в школі на вечорах не запрошують!”
То був найважчий урок – навчитися гнутися. І вона стала мінятися.
От зараз у неї танці – хоч хто позаздрить! Коло свекрухи – хитромудре танго – два кроки вперед – крок назад:
– А що Ви хотіли? Вареників наліпити? Ні? Так я зараз, миттю!
Хоч у відповідь – ціла злива звинувачень:
– А ти що, не могла здогадатись сама? Чи ж я маю тебе годувати? І ціле сімейство??
– Звичайно, ні! Просто я думала, що тяжко Вам цілий день серіали дивитись...
І – “па-де-де” – на кухню, до прання, до побілки, до ремонтів. А пост біля телевізора свекруха твердо і впевнено тримала сама.
Коло дитини – вальсом, деколи чардашем або полечкою. А деколи і запальна арагонська хота починалася із нестримним нарощуванням суто іспанських ритмів і темпераменту.
Що ж стосується чоловіка – той визнавав тільки “польку з ґудзом”, наліво і направо. Причому з напрямком ніколи не можна було догодити. Просто любив “відірватися” у командування над “бабами”.
... І тільки коли несподівано закохалась – до повного свого здивування, клопоту і тривоги – як таке з нею могло трапитись? – тільки тоді згадала давні сцени з балету “Жізель” – їй вдалося відірватися від землі і полинути в небо – на кілька коротких миттєвостей – понад буднями. Понад собою. Просто вернути в душу ту гармонію, яка була в ній закладена з самого дитинства, з народження. Просто стати собою.
Наступні кухонні репетиції повертали на землю, підкидали нові темпи і ускладнювали навантаження. Але відродилась основа, суть її єства – гармонія із світом.
І ставало сил жити в усіх амплуа танцювального гуртка по імені – ЖИТТЯ.
