Все закінчується зимового ранку, коли грає RHCP і падає грубий сніг. Не варто очікувати бризків крові й шматків плоті. Вони будуть, обов’язково, а, якщо й ні, то завжди можна взяти до рук пензля й домалювати їх там, де вам бракує.
Minor Thing, 160 кбіт/с й срібні навушники (ну, на вигляд, мов 525-ої проби, але насправді то лиш пофарбований дріт). Venice Queen, тих ж 160 кбіт/с, але в голосі чути хрип і тремтіння. І божевілля. Це кінець. Тепер буде крапка і більше нічого, проте так лиш в звичайних історіях. Музика, то лиш супровід, щоб не було так скучно. Жодних підтекстів, жодних натяків. Жодних тіней. Жодних тіней, бо в повній темряві про це не може бути й мови. Середина. Ми знаємо, що в тій кімнаті є ніж і двоє невідомих. Якби це була школа, то ми б неодмінно позначили їх Х та, відповідно, У. Хай так і буде. Є ніж і є жага плоті. Кохання? Ненависть? Секс? Вбивство? Все до болю банально, що аж не хочеться в це вірити. Покидаємо цю кімнату й просто ідемо. По-англійськи. Вітер, як злодій заповзає за пазуху, шнирить по кишенях , певно, в пошуках цигарок, щоб закурити та подумати про щось дуже інтимне. Проблеми бувають у всіх, тому вітер часто так робить, доцмулює майже всі недопалки за людьми. Якось намагався навіть кинути це діло якраз перед Різдвом, але й тиждень не протримався. Шкода…
Місто повільно залазить у ніч, ніби не має на те зовсім сили. Від цього стає якось так зле, як ніколи до того. Вперше. Нема що сказати й ще цей присмак жовчі на язиці. І сови. В тім місті їх багато. Ті сови щось знають і щось сторожать, але, курва, від кого? Вони голосно угукають, роблячи колір ночі якимось ситнішим, якимось незакінченим. Можна взяти листок й намалювати їм груповий портрет, але вони нібельмеса не розуміють в супрематизмі. Хоча ідея все одно цікава. Наївна. По-дитячому наївна.
Slow Cheetah. Бачили коли-небудь жовте небо? Якщо ні, то варто взяти жовту фарбу й помалювати нею вдома стелю. Всі ми трохи божевільні, але не у всіх є вдома жовта стеля. Ви будете прокидатися зранку й перше, що побачите в новому дні, буде ваша найкраща в житті картина. А під вікном сидітимуть сови. Сидітимуть сови і пізньої ночі заглядатимуть вам до хати, щоб розгледіти між дрібних сутінків настільної лампи таку незвичайну жовту стелю. Вони теж ніколи не бачили неба такого кольору, але їм вистачає розуму не вчитися малювати. Та стеля – то ваша спільна таємниця, ваша солодка змова. Можете не переживати – сови про це нікому не розкажуть. І вже під ранок ті сови закриють очі і заснуть, бо зимового ранку падає грубий сніг і грає RHCP. Це і є початок. А і Я, A & Z, бо все, що має початок – повинне мати й кінець. Не в цьому випадку, правда. Наша історія безконечна. Не ми її починали й не нам її закінчувати. І скільки б років не минуло там, за кадром, гратиме RHCP і падатиме, так-так, грубий сніг.
Дехто досі чекає крові – так ось : на кухні (в темній кімнаті) вимкнули світло, коли хтось готував гуску під яблуками для святкового столу. Ось вам і кров, і шматки плоті, соковиті й зі скоринкою. Все достоту банально, що аж не хочеться в це вірити. І так багато почуттів переповнює тіло, але важко зрозуміти від чого. Важко зрозуміти чому.
