Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новелістика

Рік сорок шостий. Голод (новели із циклу "Циганюра")

© Тетяна Мельник , 23-07-2009
Я добре запам‘ятав післявоєнний рік. Може тому, що на першому в моєму житті уроці вчителька назвала нас, шістьох сільських першокласників, дітьми миру та щастя.

Що таке мир – я уже розумів, а от про щастя у мене не було жодного уявлення. Запитати у вчительки стидався, а вдома і без моїх запитань була постійна колотнеча та сварки. Однак оте «щастя», ніби набридливий остюк, не давало спокою. Іноді воно ввижалось у вигляді різнокольорових льодяників, які колись бачив на гніванському базарі, чи то білого хліба, що пекла мама на свята. Але, будучи хлопцем кмітливим, рішуче відкидав свої видіння, адже які там можуть бути льодяники, коли вчителька не раз на уроках говорила про щасливе майбутнє, до якого веде нас партія на чолі з вождем та учителем, товаришем Сталіним. Останні сумніви щодо льодяників розвіяв наш сусіда, дядько Степан. Якось, зайшовши до нас уже під мухою, закричав на все горло: «Я, мєжду прочім, одногодка товаріща Сталіна! У мене медаль єсть – я Берлін брав!» Ніколи не бачив, аби той дядько Степан їв льодяники, зате не раз спостерігав, як приходив за тютюном до мого батька. Одного дня я сказав собі: «Щастя – це коли вдосталь хліба (та будь-якого!) й коли у нашому сільмазі з‘являться цигарки на радість усім сільським дядькам». І тільки десь там, далеко-далеко, на самому денці моєї дитячої душі жевріла мрія про різнокольорові прозорі півники, яких мені навіть не доводилось куштувати.

Але щастя до нашого села забарилось. Вірніше, його просто вкрали, вивезли прямо у нас з-під носа вінницькі конвоїри.

***
Сорок шостого року був такий щедрий урожай, що навіть наша баба припинила виймати зі скрині свої одіяння «на смерть» та провітрювати їх на старій груші. За роки війни вона тільки і робила, що пророчила нам усім кінець світу (артистизму їй не бракувало і вона з особливою інтонацією декламувала уривки із Євангелія про Страшний Суд). Але післявоєнне пожвавлення та небувалий урожай дуже вплинули на бабине світосприйняття. Вона з особливим запалом бралася поратися біля господарства, навіть припинила сваритися з мамою. Моє виховання повністю упало на її плечі, бо батьки поверталися з колгоспу аж опівночі. Мирний настрій, на який налаштувалася наша баба, благодатно вплинув не лише на тимчасове відкладення Страшного Cуду, але й на наші з нею стосунки. Вона раптом припинила звертати увагу на мою збитошну натуру, а іноді частувала білим хлібом, який мама колись пекла тільки на великі празники, а тепер - майже до кожної святої неділі.

Якоїсь ночі прокинувся від підозрілого шарудіння. А спав я біля стіни, що межувала з господарчою коморою. Прислухавшись, зрозумів, що все дійство відбувається саме там і, тихесенько, навшпиньки, вийшов у сіни.
Двері до комори були причинені – я зазирнув до середини. Мерехтливе світло свічки скупо освітлювало кімнату, але широку татову спину впізнав відразу. Батько сидів на долівці біля мішка зі збіжжям.

-Чого тобі, шибенику! – Він різко обернувся і я перелякано відсахнувся від дверей.
- Та мені того… надвір тре…
- Як тре, то йди, а за спиною у мене не стій, чуєш?! – Сердито відказав батько і штовхнув рукою двері.

Іржава клямка клацнула прямо перед носом. Прожогом кинувся з хати, хоч насправді на той двір мені зовсім не було нужди бігти. Вранці, навіть не поснідавши, подався до школи. Дуже боявся зустрічі з батьком: нічого особливого ніби і не сталось, але оте нічне збіжжя зловіще стояло у мене перед очима. Та вечір перекреслив усі мої страхи - батько повернувся з роботи у доброму гуморі. Після вечері він, посадивши мене на шию, прогнав «на коні» так, що мама аж у долоні сплеснула, а баба кричала на все горло «погубиш дитину!» Я сміявся так голосно, що кури від лементу подалися аж ген за ворота.

Удосвіта чужі голоси розбудили мене. У хаті була якась незрозуміла метушня, мама суворо наказала одягатись та бігти на вигін. Добре діло одягатись, коли є у що… А у нас із татом були одні чоботи на двох. По правді, у тата було їх двійко. Одні – старі, геть дірчасті, а інші – трохи новіші, без дір. Ото хто з нас перший встигне схопити взувачку, той і носить. Але того ранку мені було не до чобіт. Ледь встигнувши сяк-так одягнутись, до хати влетіли троє конвоїрів й почали перекидати хату. З переляку я чкурнув босоніж надвір. Вигін від інею був аж білий, але мені то було байдуже. Вибравшись аж на самий вершечок високої могили, втупив очі в наше подвір‘я.

«Невже знову війна? – Від такої думки мене аж кинуло в піт. – Але ж одягнені, як «наші», ні-ні, то не німці, то точно наші!» Я бачив, як один із «наших» у фуражці та довгій шинелі штовхнув у плечі бабу, як потім вишкірився на тата.
Що вони шукали у нашій вбогій сільській хаті, я зрозумів тільки тоді, коли солдати винесли з хати мішок пшениці та кілька невеличких мішечків різного збіжжя. Вигребли все. Навіть те, що тато лишав на посів.
Жінки тікали з подвір‘їв та бігли до вигону. Хто заламував руки і голосив, ніби за покійником, хто, звертаючись до високої могили, просив зглянутись та захистити. Я сидів на самому вершечку козацького кургану і плакав. Мені було холодно, ноги аж посиніли. Додому йти не хотілось. Поволі поплентався до шкільного двору.
Вчителька прийшла лише наприкінці першого уроку. Коли Гаєвська зайшла до класу, ми її навіть спочатку і не впізнали: темну сукню та туфлі на низеньких підборах замінили груба куфайка та гумові чоботи. Вона намагалася говорити спокійно, проте голос помітно тремтів, а очі від сліз були червоні та запухлі. Після другого уроку вона вивела усіх на шкільне подвір‘я і замкнула двері. Ми спроквола подались додому.

***
Різдво було невеселим. Навіть за війни мама з бабою примудрялись сяк-так приготуватись до празників. Але зима сорок сьомого відрубала усі святкові веселощі. Наша кутя була найбіднішою із найбагатших. Та ми, дітлахи, раділи найскромнішим наїдкам на святковому столі, бо навіть зайвий кусень черствого хліба був небувалою розкішшю.
Із розмов у родині я вже здогадався, що татові вдалося приховати від конвоїрів мішок пшениці (тільки згодом остаточно зрозумів, чому батько вночі клопотався отим збіжжям). Приховувати щось від представників радянської влади було заборонено і розцінювалось це як найтяжчий злочин. Розстріл на місці – такий був вирок тим, хто відмовлявся добровільно віддавати харч до державної «скарбниці». Але тато не боявся. На його шиї було трійко дітей, дружина, мати…


Голод

Іноді діти на уроках непритомніли, але до школи намагалися ходити всі. Не те щоб ми були дуже свідомі свого учнівського обов‘язку, просто Гаєвська час-від-часу підгодовувала нас. На перерві ставила чайник і наливала у металеві чашки окріп. А на денці кожної чашки була дрібнюсінька грудочка жовтого цукру. Що то був за напій… Солоду майже не відчувалось, але сама присутність цукру в чашці додавала нашим голодним повоєнним будням дрібку радості та сили.

З арифметикою у мене були чи не найкращі результати у класі. Мою здатність запам‘ятовувати цифри, прокручувати складні комбінації в голові, вчителька завжди хвалила і ставила найвищі оцінки. Але ота схильність, певно, була продиктована обставинами. Мої спомини з дитинства міцно прикуті до якихось дат, цифр, що знаменували певні події. Найперша знакова цифра для мене стала «сорок три». Ввечері, перед образами, мама навіть не молилась, а часто повторювала «боже-боже… який він пекельний, цей сорок третій… і як же вони у тій блокаді виживуть… ще й від Семена жодної звістки…»

Про блокаду Лєнінграду я дізнався набагато раніше, ніж довелося читати у підручниках з історії. Моя тітка, Євдокія Мусіївна Худа, а мамина рідна сестра, жила у колишній столиці російської імперії, тобто у перейменованому більшовиками Лєнінграді. Вже після війни, у сорок шостому, вона приїздила до нас на гостину зі своєю донькою, чимало розповідала про блокаду.

Пам‘ятаю, як отримали першу звістку від них по закінченню війни. Мама плакала від радості. А на початку літа вони приїхали до села. Ми вже відгодовували їх чим могли. Той харч, який мама раніш возила на продаж до вінницького ринку, тепер зоставався вдома і ми всі розкошували молоком, сиром, навіть грудка масла перепадала до обіду.
Із розповідей тітки Дуні багато чого позабувалось, хоч був я допитливим малим і частенько пхав свого носа у дорослі справи. Та одна розмова назавжди закарбувалась у моїй пам‘яті.

***
- Я, Надю, тепер кожного вечора, як лягаю спати, читаю «Отченаш» і окремо дякую жидівському богові.
- І яка з тебе жидівка, як і близько такого сім‘я в нашому роду ніколи не було! І не молилась ти ніколи. Все з мене глузувала, як мамині образи у своїй світлиці порозвішувала. Ти ж у нас городська, а я – забита сільська баба…
- А, сестро! – Явдоха махнула рукою і продовжила. – Смерті однаковісінько за ким приходити. Та й людина перед її обличчям ніби личину з себе стягує.

Тішку, кота нашого, варила вночі. Так всі робили у нашій комуналці. Хоч сусіди про все здогадувались, та робили вигляд, що ніби нічого… А що ж робити, Надю?! Дитина від голоду почала пухнути. А Тішка так і норовив мені в ногу вчепитися та м‘яса увірвати. Та де воно те м‘ясо на мені? Як шкура та сухі кістки. Ото я зарубала його. Слава тобі господи, що в селі родилась та була всього навчена. Бо, знаєш, моя сусідка, Ангеліна Олександрівна, якогось там навіть знатного роду була, а не те що зарубати, навіть з‘їсти не могла свого пуделя. Мені те вариво у каструльці принесла. А я, нічого, з‘їла і малу свою ним згодувала. Хлібні карточки нам давали, та не завжди вистачало хліба. Я у госпіталі працювала. От поки з роботи вирвусь та в чергу стану, вистою на морозі кілька годин, а черга на мені вривається і хліба нема! … додому йти та на голодну дитиночку свою дивитися…

А от Хом‘яченко, сусіда мій поверхом нижче, справно харчі додому носив. Навіть двійко солдатиків до нього згодом приставили, як своє їдло до квартири стягував (остерігався, певно, що сусіди пограбують з голодухи). Та де там! Коли машина його, було, загуркоче під будинком, то так всі по квартирах і сидимо, щоб на очі йому не навернутись. Чекістом був. Наводки на людей робив. Отож і боялись, щоб чого ворожого на обличчях наших не побачив (але… що він там міг побачити? хіба що голодні очі). Якось бігла на роботу о п‘ятій ранку, а тут – він зі своїми солдатиками, пакунок з харчами поперед себе несе. Як гукне до мене: «Як жізь, землячко?!» Аж ноги віднялись мені. Щось таке йому відказала, а сама з місяць спати не могла: все ввижалось, як по мою душу ідуть солдатики Хом‘яченка.

Ну, а про жидівського бога, то я таке тобі, Надю, розкажу. Хочеш смійся, а хочеш – ні, а у паспорті я значусь як Євдокія Моісєєвна. Ось як розтлумачили нашого з тобою батька Мусія. Нема такого імені в російській мові. Так ось. Працював у нашому госпіталі один жидок, Давид Семенович. Але насправді був він зовсім не Семеновичем, а Соломоновичем. То вже він по секрету розказав, що після революції документи змінив (ніби сильно отой «соломонович» по партійній лінії йому просуватись заважав). А в мене, Надю, дитина на очах від голоду помирає… Та ніхто нікому не жалівся. Бо ті діти мерли, як мухи. У кожного в сім‘ї своє горе було.

Я таки одного разу не витримала, зачинилася в ординаторській та навзрид. Це саме нічне чергування було. Хтось постукав. Сяк-так заспокоїлась, відчинила. Стоїть цей Соломонович. Я давай щось йому казати: мол міцно заснула, не чула, що хтось стукав… А він простягає пакуночок і каже: «на, Моісєєвна, тут вам на місяць з дитиною вистачить». Замотані у жовту газету були бляшанка консерви, трохи хліба й крупа. Ми то розтягнули з Даринкою аж на два місяці і протримались до весни. Ось на тому пакунку і вижили. Вже після блокади, коли отримала від тебе, Надю, посилку, то спірвала її і до госпіталю принесла. Кажу: «Соломоновичу, спасибі, що не дали пропасти голодною смертю. Оце сестра з України прислала – віддячити хочу. У вас же у самого трійко діточок!» Він дуже дякував. Потім зізнався, що совість його замучила. Він, бачиш, від імені свого батька відмовився. А я собі жила моісєєвною, хоч і не жидівка. Таке в житті буває, сестро. Бог – милосердний. А який він там: наш чи жидівський значення не має, коли людина на півдорозі до смерті.

***
Наше село якось протрималось до нового урожаю, хоч поодинокі випадки голодної смерті були.
У кого чоловіки після війни повернулись, тим сім‘ям було трохи легше. Жінки лаштували сякий-такий одяг, а господарі то все везли до Західної України і вимінювали на збіжжя та харч. Так і наш тато їздив. Вже як весна прийшла, то мама з молодої кропиви та лободи юшку варила. А ще пам‘ятаю, як тітка Федося збирала у нас на гноївці збабчені запліснявілі огірки, які мама навесні з діжки повикидала. Жінка їх повизбирувала усі до одненького собі в пелену і, заточуючись, пішла городами додому.


--------------------------------------------------------------------------------

  
Copyright © 2008, Захід-Схід  Designed by Aleksey Dobrushin  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Mefa Misochka, 05-12-2009

Пригадала...

© Tamara Shevchenko, 19-08-2009

навіяло старі спогади...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© і.дем., 15-08-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 25-07-2009

Пазли...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 24-07-2009

Меморі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Консуело, 24-07-2009

Вкотре переконуюсь,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 24-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 24-07-2009

Світлини лихоліття

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 23-07-2009

Після прочитаного...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 23-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83339905738831 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …