Вони стояли у підніжжя гори і дивилися на неї зі змішаними почуттями.
«Коли гора не йде до Магомета…» - міркувала Ларка. «…а вона в принципі не може нікуди йти, бо не має ніг і взагалі ходити не навчена - то Магомет мусить сам іти до гори.» Це вона і збиралася робити, навантажена парою нових лиж, рішуча у своєму бажанні навчитися нарешті на них їздити. І нехай минулої ночі відбувалася чергова дівоча гулянка з танцями та алкоголем, сон після якої тривав лише кілька годин. І нехай в голові паморочилося, і в роті було страшенно сухо – ця гора видавалася Ларці хорошим початком.
«Розумний в гору не піде – розумний гору обійде,» - думала Єва переминаючись із ноги на ногу. На ній були теплі лижні штани і взуття на хутрі, але їздити вона не збиралася, та і не вміла. Окрім легкого похмільного синдрому, ніщо не псувало Євин настрій. Гірка пустувала, підйомник іще не працював. Ранок вихідного дня, лижники іще не зібралися – та й спуск в околицях Рахова не можна було назвати однією з «гарячих» лижних точок Закарпаття. А дівчатам довелося встати раненько, аби під’їхати на машині з доброзичливим колегою, який направлявся до Рахова у справах. Ось він довіз їх, вивантажив у підніжжя спуску - і тільки й сліду.
Кіра скептично оцінила гірку: «Малувато буде», - подумала вона невдоволено. Поряд височіли сміливіші підйоми, і Кіра покладала на них більші сподівання. Вона їздила ще з раннього дитинства, тому чекала відкриття сезону з нетерпінням. Головний біль аж ніяк не применшував Кіриного бажання політати униз із рахівських схилів. І все-таки вчора вони надто багато всього намішали: і вино, і коньяк, і пиво…
Фактично ув’язнені в провінційному містечку, куди їх закинула робота – перша у житті і тому неймовірно цікава і важлива – дівчата мусили шукати собі хоча б якихось розваг. Про яке-небудь культурне життя в Малому Корівчині годі було й мріяти, то доводилося рятуватися підручними засобами і на максимум використовувати вбогі можливості розвіятися. Вони вже знали і перепробували усі в околиці більярдні, бари, ресторани, кальянні, караоке-бари.
Навіть диско-клуб один знайшли у Рахові, на своє превелике здивування, де і в атмосфері, і у виборі музики містилося мінімум провінційності. Згаданий клуб, напевно, завдячував цим своєму власнику – худорлявому хлопчині на ім’я Паша, який тривалий час прожив за кордоном. Доволі швидко колишній рахівський кінотеатр став місцем паломництва і місцевих, і заїжджих тусовщиків. Саме про Пашу зараз розмірковувала Єва. Вона відчувала гостру необхідність постійно бути кимось захопленою (слово «закохана» звучало надто голосно), і цього разу жертвою став саме Паша.
Так, саме жертвою – Єва, якщо хотіла чогось, то завжди добивалася бажаного. Питання, чи справді вона цього хотіла, ставила собі неодноразово. «От буду собі жити в провінції,народжу діточок, опікуватимусь клубом разом із Пашою. Досить освічений хлопчина, ввічливий. І характер у нього спокійний». І тут же усвідомлювала, що дурницями мається: жителька великого міста, кар’єристка з постійними закордонними відрядженнями, Єва знала, що не зможе витримати монотонності маленького містечка.
Зате Єві цікаво було грати в театр, днями роздумувати над вечірнім ансамблем для походу в клуб, пускати Паші бісики і десятки разів за вечір крутитися просто перед його носом. Характерним закарпатським носом, із яким дівчата, пирскаючи зі сміху, частенько проводили пікантні аналогії. Ах, Паша… Чим іще займати свою закосичену голову у двадцять із гаком літ? Єві хотілося, аби швидше настав клубний вечір, а до коліжанок на лижню вона приєдналася від нічого робити і, звісно, із солідарності.
За рік роботи в Закарпатті ці троє дівчат стали нерозлийвода, часто залишалися на вихідні в містечку, адже п’ятигодинні переїзди машиною до рідного міста двічі на тиждень висмоктували чимало енергії.
Дуже різні, коліжанки знайшли між собою чимало спільного, хоча в університеті спілкувалися не так тісно. В одну студентську групу потрапили з різних місць: Єва із одного зі спальних районів Львова, Ларка з Волинської області і Кіра з півдня України – із самого Маріуполя.
Багато з їх звичок потерпіли значної трансформації підчас перебування в глушині: дівчата перейшли на зручні взуття та одяг, такі «що не шкода», бо вимащувалося і нищилося все в постійних переїздах та у близькості до виробництва. У їх вжиток ввійшло навіть визначення «Корівчин-стайл», яке стосувалося поношеного одягу і черевиків на міцній підошві. Чим тільки не пожертвуєш заради кар’єрного розвитку. На той час студентам без досвіду знайти роботу поза Макдональдсом чи супермаркетами не вдавалося, тому дівчата з радістю вхопилися за можливість поїхати працювати в іноземній компанії в іншу область.
Довелося звикати до деякого дискомфорту в умовах проживання та переїзду, хоча компанія відповідала і за те, і за інше, у провінції багато речей від компанії не залежали. Та й панькатися з якимись студентками заклопотаним іноземцям не надто хотілося. Дівчата усе більше розуміли химерний місцевий діалект і ставали менш чутливими до «екстремальних» умов свого місця перебування.
-Коньячку би грам так п’ятдесят… - мрійливо протягнула Єва, переминаючись із ноги на ногу. Стояти на місці було холодно.
-Що ти, якого коньячку? Мені ще на лижі ставати! – перелякалася Ларка, махнувши на неї рукою.
-Ну стати, то ти завжди станеш…а от чи поїдеш, то ще питання – підморгнула Єва. Усі троє засміялися. Їм справді не завадило би зігрітися, а на гірці зверху виднівся якийсь заклад, подібний на кафе чи бар. Біля нього стояв великий дерев’яний стіл під навісом.
-От від гарячого вина я б зараз не відмовилася, - сказала Кіра. – Може, спробуємо видертися нагору і взнати, що там є?
-Ліпше, ніж отак стояти і мерзнути – сказала Єва. На цьому всі погодилися.
Дівчата полізли нагору, Кіра і Ларка - тягнучи за собою величенькі чохли, у яких крім лиж іще лежали «модельні туфельки», як їх охрестила нелижниця-Єва – масивні лижні черевики. Дівчина швидко випередила подруг і уже танцювала на вершині імпровізований танок команди підтримки, які так часто фігурують в американських кінофільмах.
-Вгору, вниз – раз два три! Крок-стрибок! Раз-два-три! – вигукувала вона зі смішною міною на обличчі., стрибаючи і вимахуючи руками в різні боки. Коліжанки наближалися до верху гірки повільніше і час від часу зупинялися, бо їх душив сміх від цього видовища. Нарешті усі троє воз’єдналися біля дерев’яного столу, одначе господаря чи господині видно не було, і двері бару були зачинені.
-Може постукати? - Несміливо запропонувала Ларка. Вона починала замерзати в легкому лижному костюмі – і вона не хотіла, аби до нервозності перед першим спуском на лижах ще додався стукіт зубів від холоду.
-Чом би й ні? Давайте! – Єві найменше посміхалася можливість перемерзнути і фліртувати з молодими привабливими лижниками, будучи схожою на Діда Мороза з червоним носом. Не для того вона так старанно підбирала кольори – руді замшеві чобітки, такого ж кольору шапочка і вишивка на куртці…Лижні штани – швидше для того, аби не замерзнути, а не для активного спорту. Хоча подейкували, що на цьому спуску є і прокат санок. «А що? Пригадаю дитинство,» - посміхнулася Єва про себе.
Вони стукали в двері кілька разів, але жодного звуку із середини чутно не було. Зненацька вікно старої хати, яка стояла поруч бару, відчинилося, і з нього показалося поморщене обличчя бабці у теплій картатій хустці. Вона деякий час підозріло роздивлялася горе-лижниць, а тоді голосно спитала:
-Агой, чички (дівчата), што ся стало? Што туй глядаєти?
-Та от стукаємо, хочемо чогось гарячого випити, – відповіла Кіра. – Не знаєте, коли вони відкриваються?
-Йой, но Йван туй бар маї, го ни є ще. Пак поранок, й на лижви іще не йдут… - відказала баба. – Штось мало змерзле? – додала стурбовано.
-Та не мало, а багато вже змерзли. – розсміялася Єва, а за нею і решта дівчат. «Мало» у закарпатській говірці не несло особливого змістового навантаження.
-Ану подьте до меї хижі (хати)! Пак чекати ще два часи (дві години).
Дівчата переглянулися, а й справді – що було втрачати. Сонце ще не вилізло з-за горба, мороз нестерпно кусав лице і заповзав під одяг. Та й учорашня вечірка давала про себе знати – тіло прагнуло відпочинку і компенсації за вкрадені години сну.
«Потягнула ж оце нелегка…Заритися б зараз у кокон,» –подумала Ларка. «В кокон» на сленгові подруг означало: загорнутися в ковдру з усіх сторін, лежати в ліжку пластом і сопіти. Напевно, думки у всіх трьох зараз приблизно збігалися: вони мріяли про горня із чимсь гарячим і про теплий куток. Тому скоренько видерлися дерев’яними сходами до дверей хати, де на порозі їх чекала усміхнена баба.
-Подьте, подьте до хижі…- заметушилася вона. – ачей, змерзле, ги питята (як курчата)!
Ларці та Єві довелося трохи пригнутися аби не вдаритися головою об верх одвірка. Стеля в хаті виявилася незвично низькою, навіть для Єви, яка звикла до львівських «хрущівок». Посеред кімнати стояв усміхнений дідуган у кошлатому светрі і чоботях, у які були заправлені вовняні штани – звісно ж, бабин дід. Вони з бабою обоє були досить низенького росту, імовірно, вищої стелі і не потребували.
-Ай, таки файни чічки! - відзначив дід бійко, вельми задоволений таким приємним товариством. Його веселі темні очі виблискували незгасною юністю, і він із цікавістю розглядав дівчат.
- Бируєти (хіба можете) таки тєжки нести?– обурився дід і кинувся забирати лижі в Ларки та Кіри.
У невеличкій кімнаті стояв старий невизначеного кольору диван, а коло нього облуплена пічка. Над диваном висіла дещо вицвіла ікона в дерев’яній рамці, а на стіні поряд із пічкою - плакат із фотографією Ющенка з великим написом «ТАК!». Помаранчева революція, яка цієї зими сколихнула всю країну, дійшла і до цих країв.
«Єдність народу – то все таки велика сила,» - подумала Кіра. Навіть у її рідному Маріуполі, здавалося би, проросійському, все більше людей чіпляли помаранчеві стрічки на одяг та на машини. Помаранчевий став кольором надії для українців.
Дівчата, дещо зніяковілі, посідали на лаві, одна біля одної, а баба заходилася поратися побіля стола. За хвилину на квітчастій цераті з’явилися різні домашні сальцесони з ковбасами, горіхове «тісто» (пиріг) і якась каламутна рідина у пляшці з-під «Вишні на коньяку».
-Лигайти махом (ковтайте вже) , зогрієтесі мало, - частувала їх баба.
-Та ні, дякуємо…ми не будемо пити.. – намагалася протестувати за всіх Ларка, але баба грізно глянула на неї, і довелося замовчати.
«Оце так похмелимося перед спуском,» - аж сіпнулася від думки Кіра.
«Ах як я зараз поїду…вниз» - Ларка у тихій істериці крутила скляночку у довгих пальцях.
«Була не була!» -а Єва, як завжди, весело сприйняла несподіваний поворот подій і з цікавістю запитала господарів:
-Ви тут самі живете?
-Айно (так)! Пак дітваки повиросле, пішли на галамани (куди очі дивляться), у вароши (в місто).
-А багато дітей у вас? – долучилася Кіра з ротом повним рулету.
-Вельо (багато), – посміхнулася баба – Осім.
-Ого! – вихопилося в Єви, ще б пак – вона слабо уявляла собі, як у неї буде колись хоча б одна дитина. А тут восьмеро – на тобі, це вже майже футбольна команда.
-Но галиба (халепа), електрики не било взимів, - втрутився дід, посміхаючись на весь рот і демонструючи металеві коронки з обох боків. – Што іще чинить?
Дівчата пирснули зі сміху. І справді, затишна атмосфера хатини сприяла хорошому настрою. «Паленка» - перцівка домашнього виробництва – хоч на смак була не дуже, але потрохи зігріла їх, і вони перестали тремтіти.
Єва тільки-но помітила жмутки розмаїтого зілля, які були нанизані на мотузок, протягнений попід стелею хати. Баба, наче спіймавши погляд дівчини, таємниче посміхнулася їй, і Єві здалося, що стара їй хитро підморгнула. Але дівчина швидко відігнала від себе цю думку: мало чого не привидиться після похмільної скляночки.
-Пак ви уткіль будети? - спитався дід, хвацько підкручуючи вуса. «Оце так плейбой місцевого масштабу», - подумала Кіра. «Але ж очі у нього: пильні, блискучі, здається – он, бісики нам пускає…Певно, і по околицям дітей чимало наробив – не вірю, що тільки восьмеро.»
-З Корівчина. – відказала чемно, як завжди, Ларка. - Працюємо там, на заводі.
-Ну ми самі не з Корівчина! – обурилася Єва. – А зі Львова. Тут тільки працюємо.
-А што у Львови робити ни є? – здивувалися баба з дідом.
-Та є, - сумно пробурчала Єва. – Але ми ще вчимося, і без диплома і досвіду ніхто не бере.
Дід і баба скрушно похитали головами. Баба зашаруділа чимсь у кишені латаного фартуха. Тут у Кіри мобільний озвався останнім дискотечним хітом.
-То, певно, Женька! – зраділа вона. Женька, Кірин хлопець обіцявся подолати машиною відстань аж до Львова, аби провести час із коханою дівчиною. Вони зустрічалися понад два роки, і справа йшла до весілля, але Женька не дуже схвалював Кірине добровільне «заслання» у Закарпаття.
-Так, їдь до центру… а там наліво і до спуску – ти його побачиш…так, чекаємо…цілую..па – Кіра виглядала задоволеною.
-Ви, чічки, ци вже дружили сі (одружилися) ? – спитала баба до слова, прижмуривши очі.
-Нііі… - протягнули дівчата хором. – Зарано ще…
-Ни є зарано. – поставила діагноз баба, а потім додала весело: - Коби дав Господи вам добрих ґазді (чоловіків)!
За те й підняли склянки. Дівчата синхронно подумали про себе, що, з них, напевне, вистачить.
-Ну все, ми вам дякуємо, - вирішила взяти ініціативу у свої руки Кіра. Якщо гостина йтиме такими темпами, вона ризикує не зробити сьогодні жодного спуску. А як же хотілося випробувати нарешті новенькі блискучі лижі, на які пішло дві майже повні місячні зарплатні.
А от Єві не дуже хотілося витягати своє розімліле тільце на мороз. Проте, вона примусила себе думати про мужніх лижників, які будуть мати змогу милуватися її струнким силуетом на фоні закарпатських пейзажів.
Баба з дідом пробували протестувати, одначе розуміли, що їхні намагання втримати дівчат будуть марними. Лише наполягли, аби ті лишили в хаті черевики та чохли, щоб не тягатися з ними по горі.
Єва першою збігла по скрипучим дерев’яним сходам униз і підставила обличчя ранковому сонцю. Воно якраз вилізло з-за гір, де спало собі між деревами, і тепер посміхалося усім мільйоном сонячних променів. Засніжені гори навколо виглядали, наче білі велети, покликані оберігати спокій мешканців цих країв. Сніг виблискував так, ніби хтось розсипав повсюди крихітні уламки кришталю чи коштовного каміння, і сліпив очі. Наче мурашки, гірку заповняли лижники у яскравих костюмах і кумедних шапочках: і дорослі, і малі, і місцеві, і на вигляд явно нетутешні.
Раптом Єва помітила знайому худорляву постать, і не повірила очам. Паша? Хіба він їздить на лижах? Оце так збіг. Одначе, Єва одразу скривилася, помітивши поряд із хлопцем маленького зросту чорняву дівчинку в кокетливому жовтому комбінезончику. Дівчинка буквально висла на шиї у Паші, і щось йому ніжно щебетала.
«Як би не так!» - розізлилася Єва, і її обличчя одразу набуло войовничого вигляду. Так просто вона не здасться, нехай це курча не розраховує на легку перемогу. Вона рішуче покрокувала до парочки і привіталася, мило посміхаючись. Дівчинці явно не сподобалося, що Паша радісно відповів на Євине привітання, і навіть забув представити її як свою супутницю.
-Ходімо, може, вип’ємо гарячого вина? – запропонувала Єва, навмисне звертаючись виключно до Паші. І він, як заворожений, попрямував услід за нею до бару на відкритому повітрі, де уже розливали напої охочим. Чорнявка була настільки спантеличена, що застигла на місці і навіть не намагалася їх наздогнати.
-Що ти тут робиш? – запитав Паша у Єви, коли вони вже сиділи на широкій дерев’яній лаві і пили темну гарячу рідину з цитриною з пластикових склянок. – У тебе дуже гарні очі, до речі. – додав він, пильно вдивляючись їй в обличчя. – Раніше я цього не помічав.
-То все тьмяне клубне освітлення. – відказала Єва, сміючись. – Я тут з дівчатами: пам’ятаєш Кіру і Ларису? Вони на лижі приїхали, а я за компанію. - Несподівана Пашина увага їй лестила, і взагалі ця зустріч стала приємною несподіванкою. Його легкий закарпатський акцент приємно лоскотав Єві вухо і здавався навіть трохи сексуальним. Дівчинка у комбінезончику жовтою плямкою майоріла за сотню метрів від них. Вона присіла навпочіпки і ніби скрутилася в клубочок. Єва здалося, що плечі дівчини здригаються, і їй стало чомусь до різі в животі шкода чорнявку.
-Дівчина, з якою ти приїхав – це твоя подруга? – спитала вона Пашу.
-А, ця… - незадоволено махнув рукою Паша. – Однокласниця, недавно повернулась до Рахова. Ми з нею в школі зустрічалася – оце вона і придумала, що в нас все може знову скластись. Причепилася, як кліщ. – додав спересердя.
Єву наче по вуху різонула остання фраза. Раніше вона ніколи не була жалісливою до своїх суперниць, але таке зневажливе ставлення Паші до давньої подруги її неприємно вразило.
-Не соромно так говорити про своє перше кохання? – спитала вона його. Паша подивився на неї спантеличено, наче десь там, усередині в нього зависла комп’ютерна система. Він не знав, що відповісти на такий закид. Дівчинка в жовтому комбінезоні справді плакала, витираючи носа паперовим носовичком – Єва була в цьому впевнена.
-Ти краще піди і спитай, як вона. Негарно так – приїхав із нею, а тепер лишив її і сидиш зі мною балакаєш. – відказала Єва строго. Їй справді дуже подобався Паша, і її тягнуло до нього. Крім того, тепер вона інтуїтивно відчувала, що симпатія є взаємною. Та Єві не хотілося перемоги такою ціною.
-Дуже мені треба з нею панькатися! – обурився Паша, знизавши плечима. – Мені більше подобається бути тут, біля тебе. – Він зробив спробу взяти Єву за руку, але вона підскочила і рішуче відказала: - Ти привіз сюди цю дівчину? Ти дав їй надію, що ваші стосунки можуть відновитись – а я чомусь у цьому впевнена. Отже, будь ласка, візьми на себе відповідальність, герою…
Єві нелегко далися ці слова, одначе, здавалося, щось її підштовхувало до цього. І вона була переконана у своїй правоті. Ще більше дівчина упевнилася, коли побачила, як відреагувала маленька чорнявка, коли Паша понуро побрів до неї. Вона миттю повеселішала і чи не затанцювала навколо хлопця, який за мить уже сам не виглядав роздратованим.
Єва мимоволі глянула у бік старої хати, і їй здалося, що з вікна їй знову підморгнула баба. У якомусь незрозумілому піднесенні дівчина попростувала до пункту прокату спорядження, де вибрала собі невеликі сани. З правого боку від лижного спуском пролягла доріжка для санчат, і катання обіцяло стати захоплюючим атракціоном.
Тим часом Кіра готувалася вдягти нові лижі, аби зробити пробний спуск на маленькій гірці для початківців, поки не приїхав Женька. Модні лижі престижної марки «Саломон», на які Кіра так довго відкладала гроші, відмовляючи собі в новому одязі чи розвагах, виглядали, як справжня мрія. Яскраво-рожеві з крупними чорним квітами, вони чудово пасували під Кірин лижний костюм.
Дівчина уже готувалася до спуску, як звернула увагу на сцену, яка відбувалася за кілька кроків від неї. Невисока жінка років сорока з гарним, засмаглим обличчям, про щось сперечалася із власником пункту прокату. Її тонкі пальці, щедро унизані золотими перстенцями, посиніли від морозу, але жінка активно допомагала собі у розмові жестикуляцією.
-Як це у вас немає більше лиж?
-Та ни є, паніко! Йой, де ж возьму? Пак розебрали! – знизав плечима власник прокату. Він надто не переймався, що клієнт залишиться незадоволеним – його прокат був єдиним на гірці, тому вибір перед лижниками не стояв.
-Що сталося у вас? – співчутливо запитала Кіра, підійшовши ближче.
-А, це все моє щастя… - скрушно похитала головою жінка. А тоді провадила далі, помітивши непідробний інтерес у Кіриних карих очах. – Я, власне, уже років із десять не стояла на лижах. А колись щосезону - з друзями в гори, не могла зими дочекатися… Після того, як вийшла заміж, довелося забути про захоплення. Та й у Ірані, куди я переїхала до чоловіка, на лижах не поїздиш. – усміхнулася вона гірко. – І ось, нарешті, чоловікові випала нагода їхати в Закарпаття у бізнесі. Ледве вмовила, аби завіз мене сюди по дорозі і залишив на кілька годин… А тут – будь ласка: черевики є, а лижі розібрали.
Кірі аж подих перехопило. Оце справді халепа, отримати таку можливість майнути вниз із гірки, переганяючи вітер, після багаторічної перерви…і таке розчарування! Справді, оце так не щастить. Кіра ще раз глянула на свої блискучі рожеві «саломони».
-Беріть мої, - вихопилося в неї. Спочатку Кіра не зрозуміла, як це сталося, одначе вдруге повторила вже осмислено. – Візьміть мої лижі, будь ласка.
Їй не дуже хотілося віддавати свою новеньку блискучу мрію незнайомій жінці, одначе захоплення в очах незнайомки стало неоціненною компенсацією. І жаль, наче рукою зняло.
-Ви впевнені? – перепитала жінка, не вірячи в таке небачене благородство. – Але ж вони зовсім нові! Ви, напевне, жодного разу ще на них не спускалися…
-Так, нові. – посміхнулася Кіра. – Але мені не шкода. І я впевнена. Крім того, ми однакові на зріст, і це якраз ваш розмір.
-Дякую! Тисячу разів дякую! – незнайомка у захваті обійняла Кіру, як рідну. – Я вам обов’язково заплачу за оренду… - почала було вона, але Кіра навіть слухати не хотіла.
-Їздіть на здоров’я – відказала вона. – Я гулятиму внизу, біля гірки, то зустрінемося там.
І з легким серцем Кіра почимчикувала до хатини, аби поки що перезутися в чобітки з лижних черевиків. Баба чомусь не здивувалася її раптовому поверненню, налила трав’яного чаю у велике горня і погладила по голові.
-Сей рік зима мусить бути добрі, вельо сніга… – проказала вона змовницьким тоном. – Бізунь (Справді), я знам, што повідам.
Кірі чомусь і на думку не спадало сумніватися у бабиних словах.
Новачкам на лижних спусках доводиться несолодко. Особливо допікає те відчуття, коли ти незграбно стоїш у лижних черевиках на дитячій гірці, а повз тебе, наче метеори, пролітають малята літ п’яти – причому подекуди навіть без лижних палок. До того з вершини гірка видається зовсім не такою низькою, як із підніжжя. Стоїш і думаєш: їхати чи не їхати? І взагалі навіщо я тут і що роблю? У Ларкиній голові, трохи затьмареній похмільною бабиною чарочкою, ці думки крутилися і сплутувалися у клубок, наче той, якими так люблять бавитися кошенята.
На вершині крутилися кілька солідного вигляду молодиків із червоними бейджиками з написом «Інструктор». Вони так і вишукували очима безпорадну клієнтуру, до якої, без сумніву, належала і Ларка. Вона якраз намагалася вдягнути другу лижу, коли раптово поїхала вниз по схилу на одній. Причому задом.
-ААА!!! – слабким голосом зарепетувала Ларка, аж відчула, що ззаду її схопили сильні руки. Дівчина зі змішаними почуттями – і переляку, і вдячності – обернулася і побачила знайоме кругле обличчя.
-Звідки я вас знаю? – спитала вона спантеличено.
-Так я ж, Вадим! – щокатий хлопець у шкіряній кепці розплився в усмішці - Бармен із кальянної. В Корівчині! Не пам’ятаєш?
«Ой, ще й як пам’ятаю,» - подумала нажахана Ларка. У кальянній вони бували щотижня веселою компанією, до якої долучалася місцева молодь із адміністрації заводу. Минулого разу, дівчачу трійку імовірно запам’ятали усі відвідувачі закладу, особливо за нетверезим виконанням «Зеленоокого таксі» у караоке.
-Еее..здається, пригадую, - обізвалася вона нарешті. – Дякую, що спіймав. – Ларці хотілося швидше забратися під крило когось із інструкторів, аби не згадувати про сором у кальянній. Вона спробувала звільнитися із мужніх рук свого рятівника, і заточившись впала просто в пухнастий замет.
«Як же тут класно….Отут я і лежатиму,» - подумала Ларка в тихій істериці. «Не рухайте мене ніхто…» Одначе, у програму курсів підготовки барменів, читання думок, на жаль, не було включене. Тому Вадим одним рвучким рухом знову поставив її на ноги, безжально зруйнувавши ідилію.
-Ще раз дякую, - похнюплено промимрила Ларка. – Я певно піду, попрошу когось із тих дядьків-інструкторів, аби зайнялися моєю бідою. – Їй не терпілося здихатися несподіваного кавалера, який бачив її у такому неприйнятному вигляді. Окрім того, його фізіономія не вселяла Ларці довіри.
-Ти що не вмієш їздити? Так я ж тебе навчу! – Вадим неймовірно зрадів такій нагоді. Шкіряна куртка одягнена поверх фіолетового вицвілого комбінезону додавала йому особливого гротеску, від нього несло дешевими цигарками і одеколоном класу «Шипр».
«Оце мені тільки бракувало такого вчителя,» - думки метушилися в Ларкиній головій, як комашня. «Тоді пряма дорога з першого в житті спуску в медпункт. З переломом. Мама просто збожеволіє від радості.»
Але рішуче відшити Вадима вона чомусь не наважувалася.
-Дивися! От ти не можеш лижі вчепити, - заходився енергійно пояснювати Вадим. – Так стаєш лицем до схилу, скраєчку. І в отій одній лижі їдеш задом уперед. А коли застібаєш другу лижу, їдеш назад. Ну спробуй!
В Ларки затрусилися коліна, вона слабо уявляла, як це буде відбуватися. Легке сп’яніння після бабиного частування трохи розслабляло тіло, але мозок шалено стукав у черепній коробці, наче вогняна куля.
-Боїшся? – стривожився Вадим. – Так я тебе навчу дві основні штуки! Якщо вивчиш ці дві, то потім тобі нічого не буде страшно. – А в оце Ларка не вірила анітрішечки.
-Це дуже просто, - намагався заспокоїти її новоспечений «гуру». «Отак, звичайно, простіше не буває!» - зіронізувала про себе дівчина.
Вадим продовжував:
- Коліна мають бути зігнуті, а тілом ти керуєш тільки рухами у стегнах. Завжди треба нахилятися, як береза на вітрі…
«Ох яке яскраве порівняння, але у мене більше шансів, покотитися вниз, як колода…» - округлила блакитні очі перестрашена Ларка.
Протягом кількох годин вона намагалася втілити на практиці цю «похмуру теорію», як її подумки охрестила. Так само подумки після кожного падіння рахувала синці, які ризикували з’явитися у неї на ногах і на тих самих стегнах, що теоретично повинні були керувати рухами…Після другого десятку Ларка збилася з ліку. Навіть навчитися правильно падати – вкрай важливе вміння на думку Вадима – виявилося не такою легкою справою. Зате наловчилася вправно защіпати лижі.
Коли вони взяли невелику паузу – а Вадим виявився досить розуміючим і дбайливим учителем, і Ларкина повага до нього зростала щохвилини – дівчина спитала: - А ти, напевно уже давно катаєшся, що так гарно у всьому розбираєшся?
-Давненько! – просвітлів Вадим. – Років із дванадцяти, а інструктором уже роки три. – Ларка прикусила язик. «Казала ж мама, не суди книгу по обкладинці,» - пригадала присоромлено. Дід, який курив люльку на сходах, помахав їй рукою. Ларка потерла вкриті синцями стегна і посміхнулася. Звісно ж, Вадим не узяв і копійки за інструктаж, наполягаючи, що з друзів грошей не бере.
Коли увечері вони забирали свої манатки із гостинної хатини, Кіра тихцем залишила купюру у п’ятдесят гривень – останню, що в неї була при собі – під пляшкою з-під вишні на коньяку, що далі стояла на столі. Опісля вони тепло подякували приязним господарям та побігли до машини, у якій їх уже чекав Женька.
Ларкині ноги ледве несли її, і підсковзнувшись, вона впала долілиць і на пузі поїхала вниз.
-ААА!!! – заволала вона, та вже не налякано, а радше весело, несучись зі схилу. Єва з Кірою ледве не вмліли зі сміху. Хоча Єва раділа менше, адже їй довелося тягти за собою з гори чохол із Ларкиними лижами. Завантажуючи у машину лижі, на яких Кіра все-таки встигла поїздити добрих півдня, вона подумала, як усе таки не щастить іранцям, які позбавлені у своїй країні таких незрівнянних розваг.
Коли машина рушала, дівчата майже прикипіли очима до старої хати, у віконці якої тулилися два старечі обличчя - і кожна із них думала про своє. Шукаючи паперові серветки, Кіра полізла до кишені куртки – і раптом знайшла там ту саму купюру в п’ятдесят гривень, яку – як вона могла заприсягнутися – лишила на столі у хатині.
…Через два роки, коли Кіра народжувала їх із Женькою першу дитину і надсадно кричала від болю при переймах, до кімнати зайшов сивий лікар. На мить Кірі здалося, що це обличчя і блискучі веселі очі вона уже десь бачила.
-Вшитко буди добрі, чічко…Ни пудь ся,.. – примовляв старий тихо, і Кіру раптом відпустив біль. За хвилину маленьке рожеве тільце, яке кричало на цілі легені, поклали їй на груди, і Кіра розплакалася. Сивий лікар хвацько підкрутив вуса.
…Євин наречений, з яким вони були разом понад рік, нарешті вирішив познайомити її зі своїми батьками. Єва панічно боялася майбутньої свекрухи, наслухавшись оповідей знайомих і подруг про ексцеси із їхнього прикрого досвіду. Коли вони з Михасем зайшли до хати, Єві здалося, що вона впізнає і жмутки зілля розвішані під стелею, і латаний фартух, об який витирала руки ще молода і гарна жінка з довгою русявою косою. І посмішку, якою ця жінка усміхалася їй крізь сльози.
-Агой, дітваки меї, як ся маєте? - привіталася вона. І одразу заметушилася: – Ачей змерзле! Подіть туй…
…Коли Ларка з чоловіком відкрили нарешті омріяну фірму з проектування будівництва, на перших порах їх справи йшли зовсім кепсько. І от нарешті, нагодився крупний клієнт, власник кількох виробничих підприємств. Ларка готувала промову три дні перед тим, а вночі перед зустріччю зривалася кілька разів, аби перевірити, чи чоловіків костюм у порядку і чи добре випрасувана її блакитна сукня.
«Акули бізнесу» виявилися парою старшого віку, родом із Закарпаття. Дізнавшись, що Ларка провела там кілька років, поважна пані у чорно-білому костюмі «Прада» спитала, де саме. І коли почула про Малий Корівчин, багатозначно подивилася на чоловіка. Він кивнув головою і посміхнувся – показавши з обох боків дивні, як на його рівень достатку, металеві коронки. Після півгодинних переговорів контракт було підписано.
…Коли Ларка задзвонила Вадимові, з яким вона по-справжньому потоваришувала після того інструктажу на рахівському спуску, раптом запитала:
-Ти не знаєш, чи живі ще ті старі, які жили в старій хаті на вершині гірки? Баба з дідом…
-У старій хаті? – здивувався Вадим. –В такій великій дерев’яній, що від часу почорніла? Так там ніхто уже давно не живе. Років зо двадцять.
