Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Клітка для ангелів

© Уляна Галич (Консуело), 22-07-2009
– Маришко, покаж-но мі реньке… – владно промовив Стахо.
Голос батька був спокійним, поки-що спокійним залишався і вираз його обличчя, але цей спокій нагадував десятирічній дівчинці темні грозові хмари, звідки будь-якої миті може вдарити блискавиця. Коли він переходив на польську, це завжди віщувало недобре.
Маришка слухняно простягнула вперед обидві руки. Чоловік схилився над рожевими дитячими долоньками, передчасно загрубілими від нелегкої домашньої праці. Якийсь час пильно їх обдивлявся, не доторкаючись. Вочевидь, того, що його цікавило, Стахо не завважив, бо недовірливо скосив погляд на бліде змарніле личко доньки.
– Юж знов била в пивниці?
Маришка заперечно похитала головою. Вона знала, – якщо батько зараз помітить бодай тінь сумніву в її очах, то знову покарає. Цього разу, напевно, набагато суворіше, аніж минулого тижня. Може, навіть заборонить їй читати оті пошарпані, давні книжки в грубих палітурках, що стосами припадають пилом на горищі… Тому дитина, набравшись хоробрості, твердо глянула у вічі Стахо. Десь під ребрами підступно замлоїло, та все ж вона не відступила.
Сьогодні Щезник поводився дуже пильно і був обережним. Він знав, що інакше втратить єдиного друга, якого тут мав. Маришка пояснила йому все настільки дохідливо, як змогла. Він, здається, зрозумів. Хоча зі Щезником ніколи не можна було вгадати наперед. Надто вже неприборкана вдача була у нього…

Немолодий, кремезний, загрозливої зовнішності та запальної вдачі мольфар, – так його називали місцеві, – Стахо заіграшки міг прочитати думки будь-якої людини. Так, будь-якої… Окрім власної дочки. Маришка була сильнішою за батька, хоча й не знала про це. Вона багато чого успадкувала від покійної матері, виросла справжнім дитям цієї напівдикої землі, цих гір, вкритих столітніми смереками, цього високого неба, в той час як Стахо завжди залишався приймаком. Не можна сказати, щоб це почуття відчуженості не гнітило чоловіка. Проте він з усіх сил намагався подолати його. Стільки літ покладено на це… стільки праці, часу і сил віддано… Хіба ж Стахо не допомагав безкорисливо всім, хто про це прохав, не гоїв рани, не привертав гулящих чоловіків до родин, хіба не допомагав віднайти загублені речі, не відлякував нечисту силу від їхніх домівок, не пособляв невпокоєним душам померлих знаходити шлях уперед, в інший світ? Так, усе це він робив. Але цього завжди було замало. Всіх його зусиль було замало… Тепер всі його надії були пов’язані з Маришкою. Дочка росла навдивовижу розумною, здібною, допитливою дитиною. Колись вона перетвориться у велику віщунку й знахарку, може, навіть навчиться накладати закляття повороту… Стахо не був позбавлений честолюбства і мріяв про славу… Як не для себе, то хоча б для своєї дитини.
Війна обірвала звичний плин їхнього розміреного життя, пройшлася чорною косовицею по щонайкращих нивах, забрала так багато, що, здавалося, для нових днів не зосталося вже нічого. Проте, – вижили. Гори знову врятували їх, як рятували десятки прадідівських поколінь до них. Та потім сталося дещо набагато гірше. Замість одного ворога з’явився інший. Він прийшов забрати не тільки їхні життя, а й душі, саму суть їхнього існування, прийшов, аби вирвати серце у гір… і по дорозі йому світили червоні зорі…
А коли всі нарешті збагнули, що вільний народ намагаються перетворити на кріпаків, горяни піднялися зі зброєю в руках. Стахо бачив печать неминучості на їхніх чолах, бачив сотні й тисячі свіжих могил, які лише чекали свого часу… Та хіба ж він міг їм завадити? Йому залишалося тільки варити цілющі зілля, шепотіти молитви та сподіватися, що сліди повстанців не виведуть одного разу ворожу зграю хортів прямісінько до його скромної оселі.

– Стахо, ми прийшли переночувати. Це бійці Калина та Вихор, Левченка ти знаєш… – смаглявий сивочолий командир повстанського загону «Чорні сови» виглядав змученим до краю. Так само, як і молоді люди, що прийшли разом із ним. Вдягнені в якесь незрозуміле лахміття, наполовину босі, вони скидалися радше на волоцюг з широкої дороги, аніж на вояків і борців за ідею… Але Стахо знав, що зовнішність оманлива, а під брудним дрантям б’ються гарячі серця.
– Твої бійці, Устиме, ляжуть в стодолі. Зараз будемо вечеряти, Маришка зварила токан. Ще десь і сливовиці трохи має бути… А потім я би хтів ще побалакати об дечім з тобою.
Стахо не знав справжніх імен людей, котрі час від часу знаходили притулок у його домі. Для нього існували тільки їхні псевдо... Та й ті мольфар намагався не запам’ятовувати. То була не його війна, хоча Стахо й жив на цій землі. Батьківщина його знаходилась на захід за горами, власне, не так уже й далеко, а в той же час у зовсім іншому світі… Там життя здавалося простішим і легшим, аніж в цьому суворому краї, люди були відкритішими, богомільними, сумирними… Ненажерлива сарана багряною хмарою доповзала вже й туди, але Стахо знав, що там усе буде інакше… Часом йому снилися нові часи, ліпші часи, які неодмінно настануть… Тоді чоловік жалів, що йому не доведеться побачити їх. Хіба от Маришка… Хоч би вона пожила як людина, а не подібно до звірини, ховаючись по норах…

Коли хлопці повечеряли та пішли влаштовувати нічліг у стодолі, Устим зі Стахо закурили і якийсь час сиділи мовчки, думаючи кожен про своє, а водночас, – про одне й те ж саме.
– Як у тебе справи, Стахо? – обережно почав бесіду командир. –-Щось виходить?
Стахо мимоволі скривився. Йому було соромно зізнаватися у невдачі, але брехати він би не зважився.
– Поки що ні, Устиме… Я не можу ніц вдіятиз тим чортовим виродком… Пекельне поріддя,що ти зробиш…
Співрозмовником наче сіпнуло. Стахо міг би закластися, що Устим ледь не перехрестився при його словах… Щось схоже на злостиве вдоволення ворухнулося в його душі. Нехай знають, з чим вони мають справу… Атож. Кинули цей тягар на плечі Стахо, а самі… бач, які тонкошкірі…
– Ти ж казав, що зможеш… Казав, що…
– Сам знаю, що казав. Та я тоді не знав, що воно таке уперте й лихе трафиться на мою голову…
– Але ж ти спробуєш іще, правда? – в очах виснаженої, та все ще нескореної людини світилася напівбожевільна надія… На що вони сподівалися, коли прийшли до Стахо? Невже повірили, що знайдуть надійного союзника на Темному боці? Там ніколи не дотримувалися обіцянок, і мольфар намагався попередити їх про це. Марно. То була саме та, остання соломинка,  і вони вчепилися в неї з усім відчаєм і шаленством потопельника.

Він спав. Мабуть, досить довго, бо коли прокинувся, надворі вже зійшов повний місяць і розсипав химерні візерунки тіней попід стінами будинку, що став його в’язницею. Звісно,він цього бачити не міг, зате відчував гостро, аж до болю. Величезний, завбільшки з молочне теля, чорний пес підвівся з кам’яної долівки й випростав граційне, налите м’язами тіло, лапа за лапою. Струсив зі себе залишки млявої дрімоти і невдоволено глипнув на шпарину місячного сяйва, що пробивалося крізь крихітне заґратоване віконечко майже під самісінькою стелею глибокого зимного льоху.
Йому стало трохи себе шкода, але сьогодні він мусив поводитися тихо. Він знав, що невдовзі до нього прийде дівчинка і, можливо, принесе щось смачненьке… Вона була доброю до нього посеред цього пекла, як тривало день у день хтозна вже скільки часу… Маришка, – так її звали тут, але він подумки називав її Блідим Янгелям… Вона й справді була на них подібна, на ангелів, – така сама легкість, повітряність, щирість… Те саме сяйво у погляді, теплий лагідний голос… Йому не раз доводилось бачити їх і чути… Щоправда, рано чи пізно всі вони переставали посміхатись і починали волати про допомогу… Та про це думати йому не хотілося. То була всього лише робота, яку хтось та й мусив виконувати… Так вже сталося, що цей жереб випав на нього…

Десь нагорі, в будинку рипнули двері. Рипнули тихо-тихо, майже нечутно для людського вуха, але Щезник без будь-яких зусиль вловив знайомий звук. Потім маленькі босі ноженята зашаруділи дерев’яною підлогою, через сіни, скрипнули ще одні двері, зачинилися, звук обережних кроків по сходах, поворот ключа у замку, і врешті тендітна постать прошмигнула в підземелля, майже невидима, закутана в темну одежину, нечутна, тінь у світі тіней… Щезник радо блимнув очима їй назустріч. Колись червоні вогники в глибині його мерехтливих зіниць лякали малу, та зараз вона вже звикла  і навчилася не зважати на кривавий блиск у очах свого друга.
Маришка підійшла ближче і просунула руку крізь грубе пруття кованої клітки.
– Ось, я принесла тобі трохи цукру. Вибач, більше нічого не було. Сьогодні в нас ночують таткові приятелі, вони виїли все, що я приготувала, навіть те, що мало зостатись на снідання… Не залишилось навіть зайвої шкуринки хліба…
Щезник легенько, самими кінчиками смертельно гострих ікол вихопив з дитячої долоньки пожовклу, залежалу каничку… Він чесно намагався не торкатись язиком її теплої, ніжної шкіри. Слина Щезника мала дивовижні властивості, які дозволяли легко її виявити, – вона пахла то сіркою, то мигдалем чи перцевою м’ятою, могла заживляти найстрашніші рани, а іноді перетворювалася на отруйну кислоту… і на додачу світилась у темряві… Для Стахо не помітити її сліди на руках дочки було просто неможливо. Вперше, коли це сталося, батько не став карати дівчинку за непослух, хоча їй суворо заборонялося спускатись у підвал. Мольфар вирішив було використати їхню дружбу на власну користь… Та цей задум зазнав повного і нищівного краху. Маришка обожнювала батька, проте їй не подобалося, що він уже декілька тижнів мучить бідолашного песика, тримає його на хлібі й воді та не випускає надвір погуляти.

Прокравшись якось у випадково відчинений льох, Маришка побачила прекрасну, величну тварину, замкнену в металевій коробці… Вона сміливо підійшла і заговорила до собаки, хоча та за розмірами мало не переважала дівчинку. Тоді вона й назвала пса Щезником. Йому таке ім’я сподобалося, хоча насправді він не мав нічого спільного з цим добродушним, трохи пустотливим лісовим душком… Власне, він уже й сам не знав, ким був насправді… Маришка бачила милого чорного собаку, можливо, трохи завеликого, проте цілком симпатичного… конаючі янголи проклинали стоголового крилатого змія, що дихав полум’ям… іноді він виповзав на морське узбережжя пасмами молочного туману… іноді, – був шаленим піщаним буревієм, а часом – перетворювався на прекрасну, звабливу жінку з бурштиновими очима… Він був древнім, ледь чи не вічним… Жив у тисячах світів і носив сотні тисяч імен… Був таким підступним, хижим і обережним, що удостоївся носити титул князя… Та це не врятувало його від пастки, досить примітивно влаштованої старим мольфаром… Більше того, він припустився банальної, дурної помилки при першому ж шансі вирватися звідси… Коли дівчинка погладила його по голові, Щезник не втримався і лизнув шершавим гарячим язиком її ласкаву долоньку. Хтозна, що спонукало його так вчинити. Вдячність? Розчулення?
Старечий маразм? Адже знав, що небезпечно видавати секрет їхньої дружби.
Щезник не міг зізнатися перед самим собою в тому, що полюбив це прекрасне людське дитя. Якби ж він міг вирватися на волю… Та древня клітка, викувана з освяченого в Єрусалимі черленого срібла, замовлена трьома найстрашнішими закляттями перешкоди, міцно тримала його. Стахо все ще не покинув надії приборкати норовливого в’язня. Методи, які він при цьому використовував, були не просто страшними. Вони були жахливими… Стахо не знав милосердя, коли йшлося про виконання своїх обіцянок. Мольфар знав, що грається з вогнем. З пекельними вогнем… Та навіть у найстрашнішому сні не могло йому привидітись, хто насправді ув’язнений в пивниці під будинком. Але якби знав… щоб він тоді зробив? Спробував знищити? Відпустив? Ні… мольфар не наважився б повернути свободу одному із смертоносних вершників…

Щезник доїдав цукор, а Маришка вдоволено спостерігала за ним.
– Я знаю, що ти насправді зовсім не пес, – зненацька по-змовницькому тихо прошепотіла вона.
Щезник мимоволі здригнувся.
– Ти ж розумієш усе, що я кажу, – дівчинка пильно глянула собаці у вічі.
Той не втримався і опустив погляд.
– Собака не розуміє слів. Думаєш, я цього не знаю? О, вона може відчувати, це так… Відгукується, коли її кличуть. Але вона ніколи б не зрозуміла, що їй не можна лизати мені руки… Неньо каже, що твоя слина небезпечна. Що ти можеш завдати мені кривди. Але я йому не вірю. Він чогось хоче від тебе… Так?
Щезник злегка кивнув головою на знак згоди.
– Він хоче, аби ти допоміг їм… Його друзям… Їм зараз дуже важко. Вони мусять ховатися і вбивати інших людей. Я не зовсім розумію, для чого вони це роблять, але татко говорить, що так треба… Ти можеш їм допомогти?
Великий чорний пес рвучко відвернувся від Маришки. Легка подоба іронічної посмішки скривила його пащеку.
– Ти не можеш… чи не хочеш? Скажи мені… Якщо ти допоможеш їм, тоді татко тебе відпустить…
– Ні.
Голос пролунав твердо і владно, хоча пес не видав жодного звуку. Голос був у голові Маришки, – хрипкуватий, не схожий на голос людини і водночас такий людський…
– Я не допомагатиму їм. Я не можу підкоритися волі жодного з Адамових синів, зрозумій…
– Але ж ти… ти можеш загинути тут, померти від голоду… батько може вбити тебе…
– Ти не дозволиш, аби це сталося.
– Татко не послухає мене.
– Ти можеш змусити його слухати.
– Я?
– Ти це знаєш, хіба ні? Ти набагато сильніша за свого невдаху-таточка, Бліде Янголя… Ти можеш подолати його, коли захочеш…
– Замовкни, замовкни… Я тебе не чую, – сльози бризнули з очей дівчинки, вона затулила вуха руками, але голос продовжував наполягати:
– Не дозволяй йому так поводитись зі собою… Ти можеш його подолати. Можеш…
Маришка притьмом кинулася геть із пивниці, спіткнулася на вогких, ослизлих кам’яних приступцях, впала, боляче обідравши коліна… Щезник спостерігав за її квапливою втечею наполовину роздратовано, наполовину вдоволено… Насіння було кинуте в землю, залишалося чекати, поки воно проросте…

Нічні постояльці зникли так само раптово, як і з’явилися. Зосталася хіба що купа немитого посуду. Маришка прокинулася вдосвіта, як завше, прошепотіла коротеньку молитву, нашвидкуруч вмилася й заплела волосся. Татко ще спав, а вона мала принести води з гірського джерела, аби приготувати сніданок. Іншої води пити було не можна. Неньо так сказав, і Маришка йому вірила. Йти доводилося довго, близько години в один бік, та ще й плутаним лісовим путівцем, але Маришка добре знала дорогу і не боялася заблукати. Босі ноги збивали крижану росу з придорожньої трави, важкі дубові цебра впивалися залізними дужками в долоні…
Дівчинка нічого цього не помічала. Вона думала над нічними відвідинами Щезника і тим, що вона почула від нього… Чи, може, все це їй тільки примарилося? Як можна почути голос, якого насправді не існує?
Але ж татко вміє читати чужі думки… І виганяти злих духів… І гоїти рани… То, може, вона, Маришка, вміє слухати? І ті книжки… Вони належали покійній мамусі… Правду кажучи, матері дівчинка майже не пам’ятала. Хіба що її похорон. Красива молода жінка в ошатній, оббитій чорним шовком труні… На шиї – щедро намотані в декілька разків  коштовні червоні коралі, прикрашені золотими дукачами. Тільки ці спогади мала Маришка. І ще книги.
Дівчинка насолоджувалася запахом маминих пальців, що дбайливо зберегли для неї пожовклі сторінки… читала древні манускрипти і новіші видання, зовсім не замислюючись, що вона й читати ніколи не вчилася…
Маришці стало шкода бідного Щезника, який, напевно, так само, як і вона, ніколи не знав своєї матері… Цуценята швидко стають самостійними.
– Але Щезник, – не пес, – нагадала вона собі. Сосни обабіч стежки глузливо перешіптувалися з вітром, наче їм було щось відомо…
– Я не знаю, хто він насправді, і не хочу знати, – повідомила дівчинка соснам. Але вони їй не повірили. Чомусь…

Час за нелегкими роздумами спливав непомітно. Зворотна дорога забирала його  зазвичай значно більше, бо йти з таким тягарем було дуже важко. Дівчинці доводилось підносити кожне цебро по черзі на невелику відстань, потім повертатися за іншим… І так, – босоніж по корінняччі, по гострому камінні, по колючій глиці…
Сьогодні вона чомусь затрималася значно сильніше, аніж завжди. Захекана, змучена Маришка опинилася на останньому повороті дороги перед домівкою аж тоді, коли сонце вже добряче підбилося вгору.
– Татко буде лаяти, – знічено подумала дитина.
І тут щось вкрай дивне силоміць повернуло її в реальність. Щось… моторошне і загрозливе. Спершу Маришка помітила густі клубки чорного диму, що піднімалися в ранкове чисте небо саме над їхнім будинком. Потім, – відчула в горлі важкий, дратівливо-пекучий присмак… Страх зненацька заполонив ціле її маленьке серце. Забувши про воду, про свою втому, про можливе невдоволення батька, навіть про покарання за невиконану роботу, дівчинка з останніх сил кинулася бігти. Вона мчала як навіжена, не розбираючи шляху в себе під ногами, кілька разів падала, стрімко підводилась і знову бігла… Бігла, не піднімаючи очей. Маришка боялася того, що могла побачити.
Коли вона дісталася дому, вогонь охопив уже цілу споруду, аж до веселого верткого півника на даху, який вказував напрямок вітру і вмів співати пісень… Розпач і страшний біль пронизали ціле єство дитини. Сліз не було. Зосталося тільки скорботне спустошення.
– Татко, де татко? – зринула в мозку панічна думка.
Перед очима Маришки виразно виплив жахливий образ, – батько в охопленій вогнем кімнаті, прив’язаний до власного ліжка… Майже задушений, побитий, весь у крові… чорний від попелу і сажі… однак ще живий… Вона мала його врятувати.
І тут перед її очима зринула інша картинка, – заповнений ядучим димом, замкнений льох, а точніше, – пастка, з якої немає виходу. Щезник у кутку клітки. Він сидить незворушно, спокійно, наче чогось чекає. Чогось… або когось.

Не залишаючи собі часу для вагань, Маришка кинулася в палаючий будинок. Дівчинка не знала, яким чином їй вдалося дістатися батькової спальні неушкодженою. Маришка навіть не звернула уваги на те, що жодна іскорка не торкнулася до неї.
Батько був там. Все було саме так, як вона побачила…
– Марисю, донечко, ти жива… Я думав, що вони… Вони прийшли вдосвіта, я ще спав… Вистежили Устима і його хлопців. Допитували мене годину, катували, а потім підпалили дім… Ну чого ти стоїш, як вкопана? Розв’яжи мене,хутчіш…
Маришка кинулася до батька. Вузли на його руках і ногах були надто тугими… Дитині було не під силу розплутати їх. Вона гарячково озирнулася довкола в пошуках ножа… або чогось іншого, достатньо гострого, щоби перетяти грубі мотузки…
Стахо ковтнув смердючого диму і закашлявся. Хрипке, надсадне гарчання виривалося з його грудей…
– Ну чого ти так довго… Я зараз знепритомнію… Нікудишне, дурне дівча, та ворушись ти там, – знайоме невдоволення в батьковому голосі вже проривалося назовні. Дівчинка завмерла біля  старого, як його називали, цісарського креденсу…
– Таточку, я хочу тебе щось запитати… – голос Маришки зненацька якось подорослішав. – Як померла мама?
– Що? Про що ти говориш, Маришко? Розв’яжи мене, хутко! Кому кажу… – Стахо кричав на дитину, втрачаючи самоконтроль .
Маришка тільки сумно всміхнулася. Вона нарешті побачила все. І багато чого стало на свої місця.
– Мої руки! Вони палають! Маришко! – Стахо волав, ошалілий від болю і паніки.
– Так, твої руки… В мами на шиї… Сині, багряні сліди пальців, сяк-так замасковані разками доброго намиста… Твої руки… на мені…Таточку… на мені! Як ти міг! Як ти міг!
Маришка раптово підбігла до постелі, що вже почала тліти. Стахо відчув спалах надії, але вона так само блискавично згасла. Донька зірвала з його шиї металевий ланцюжок з маленькою в’язанкою ключів. От і все.
– Ти більше не торкнешся до мене, таточку! Ніколи…
– Маришко, донечко! Що ти таке кажеш! Благаю, не треба! – полум’я спалахнуло з новою, страшною силою, охопило простерту на ліжку, безпомічну постать…
Маришка не стала чекати, що  станеться далі. Коли Стахо затіпався в останніх конвульсіях, вона вже відчиняла двері срібної клітки срібним маленьким ключем…
Щезник все так само незворушно сидів у кутку. Він чекав на неї, на своє Бліде Янголя. Чекав і посміхався... Він так її любив… Все тільки починалося.









Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анізія, 06-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Тибель, 23-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 23-07-2009

Янголи і демони

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Любов Лібуркіна, 22-07-2009

Найсильніша річ, на мою думку,

© Наталка Ліщинська, 22-07-2009

Найсильніша річ, на мою думку,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-07-2009

Найбільш загадковою...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 22-07-2009

Невимовна краса

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 22-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Росткович Олег, 22-07-2009

Захоплює дух!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юлія-Ванда Мусаковська, 22-07-2009

Український горор

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 22-07-2009

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 22-07-2009

Слів нема, одні знаки окликів!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдана, 22-07-2009

Читання на ніч

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 22-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42192101478577 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …