Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2574
Творів: 46740
Рецензій: 91128

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Казки Старої Сосни. Пластиковий козак

© Василь Тибель, 22-07-2009
   Недалеко від Старої Сосни, в чагарниках, біля високого лісу Хтось викопав яму. Можливо, той Хтось брав пісок для будівництва, чи може підсипав ґрунт на дорогу, а коли все вибрав, то так і лишив. Спочатку туди стікалась уся дощова вода з лугу, утворюючи чималий ставок, на потіху пуголовкам, водяним жукам і водомірам. Та з середини літа вода висихала, від гарячого липневого сонця. Тоді через потріскане дно водойми витикались тоненькі паростки осоки. Але знову з’явився той Хтось, він узяв торбу із сміттям і вкинув її до ями. Інший помітив це і приніс туди своє сміття, а потім почали возити: возами, машинами -  так і утворився тут, на узліссі, смітник. Тепер сипали не тільки в яму, а й навкруги. Часом вітер-жартівник , який любить усіх зачіпати, пролітаючи над цим, не дуже красивим місцем, підхоплював розкидані поліетиленові пакетики, паперові аркуші і розносив їх навкруги, чіпляв на кущі, дерева і навіть кількома «прикрасив» сосну. Та вона не захотіла таких «нарядів» і струсила пакети з голок, сердито посваривши вітра старечими гілками. Сосна була дуже невдоволена сусідством із смітником. За весь свій довгий вік такого неподобства вона не пам’ятала. Стара не розуміла, як можна  так поводились з довкіллям.
    
   А тим часом на звалищі теж вирувало життя. Сюди інколи забігали приблудні собаки, злітались зграї ворон. А одного разу на смітник, разом із різним непотребом викинули великого пластикового Козака. В середині він був зовсім порожній, а лобата голова мала закривку, ніби невелика скринька. На іншій купі, недалеко від нього, лежало гумове Поросятко з відкушеною ногою.  Воно лежало тут давно. Дощі вимили йому боки і воно, було б як нове, якби не облізла фарба на щоках і згадувана вже неприємність з ногою.
- От добре, тепер мені буде не так самотньо, - вимовило воно взрівши нову іграшку.
- Я не можу тут жити! Це випадковість. Я був улюбленцем малечі, вартовим усіх їхніх іграшок. В мене, в середину під закривку, на ніч  складали усі маленькі цяцьки, і я до ранку стеріг їх біля ліжечка дітей.
- Я, мабуть, теж би сховалось у тобі?
- Е ні, я охороняв тільки нові, цілі і дорогі іграшки.
- Вибачте, пане! Я не знало, що ви такого поважного роду. Ви мабуть забули куди потрапили і давненько не дивились на себе в дзеркало. – Поросятко скорчило чванливу гримасу, дражнячи Козака.
  І тут Козак повернувся, поглянув у шматочок розбитого темного скла, що відбивало полудневе сонце і побачив там своє відображення - він вжахнувся.
-   Невже це я? Фарба на щоках облущена, шаровари облізлі, а позолота, якою колись була вкрита шабля, лишилась тільки в кількох місцях. Господи, я ж схожий на порваний лантух! Але мене обов’язково знайде господар і полагодить. Це все випадковість, вони по недогляду мене вкинули в сміття, – спробував втішити себе Козак.
-  Так, так! Я теж чекало цілих два роки, поки зовсім не вигоріло на сонці, а страшна Щуриха відкусила мені ногу. Вибач, друже, нам залишилось на цьому смітнику вікувати. Хіба, може якась добра людина, збере нас разом із сміттям і відвезе на переробку. Якщо нам поталанить, то зроблять із нас паливні брикети.
-  Я не хочу бути брикетом!  Я Козак, я повинен, якщо вмерти - то в бою!
-  Рахуй, що твій бій уже скінчився.
Облізлий пластиковий козак, хоча і був дуже мужній – заплакав.
- Не плач, - втішало його Поросятко. - Тепер ми вдвох, а уявляєш, як мені було страшно і сумно самому на цьому смітнику, особливо вночі, коли приходила ота страшна, жахлива Щуриха.
І  тоді Козаку стало соромно за свої сльози. Як це він, такий великий,  зі зброєю і закривкою на голові плаче, а Поросятко не рюмсає, а втішає його, колишнього охоронця всіх іграшок. Він витер сльози, видряпавсь із-під шматка картону і скотився вниз до нового друга.
-   Ну що ж, тоді давай будемо дружити, тобто триматися купи.
-  А хіба в нас є вибір? – весело підморгнуло йому Поросятко. – Разом і ждати буде веселіше, а може і дійсно наші господарі спохватяться і почнуть нас шукати.
     Та дні минали за днями, але ніхто їх і не думав шукати. Лише інколи під’їжджала підвода і дядько вкрадки висипав нову порцію сміття.

Якось уночі  з’явилась вона – бридка, облізла, стара Щуриха. В сутінках, шматки облізлої рудої шерсті, що звисали з боків потвори, наводили жах на наших друзів. Поросятко затремтіло і всім своїм гумовим тільцем прижалось до Козака.
- Сховаймося за цією купою, може вона не помітить нас, – прошепотіло перелякане Поросятко.
- А чому ми повинні ховатись? – не второпав Козак.
- Це ж в-в-вона – жахлива к-к-корол-л-лева смітника. Це вона замалим мене не з’їла і відгризла мені ногу, – продовжувало шептати, заїкаючись від страху Поросятко.
- Е ні, я не буду ховатись! Я не дозволю щоб хтось, навіть королева, знущалась із мого друга. – Він був дуже сміливим і відважним козаком, тому безстрашно виступив наперед.
- О, нове сміття!  Треба спробувати, чи їстівне воно? – Дві жарини злих очей метнулись із темряви і стали прямо перед Козаком. Щуриха розкрила свою пащеку із гострюзними зубами. Мить і вона вхопила б за горло нашого сміливця. Проте Козак не став чекати нападу, а  вихопив шаблю і, змахнувши нею, відсік довгі бридкі вуса Щурихи, біля самісінького носа. Від цього вона стала ще потворнішою.
- То ти ще огризатися? Отримуй!  - Нападниця збила з ніг нашого героя і хижі зуби вп’ялись йому в бік.
- Зовсім не смачний. - Виплюнула Щуриха шматок пластика, відкушеного із  обладунків Козака. Поросятко спробувало вступитись за друга, пожбуривши в потвору  жменю сміття .
– А, і ти тут смачненьке! Тобою то я поласую, хоча ти не справжнє, та їсти можна. – Хижа почвара повернулась до Поросятка, що тремтіло під роздертим паперовим ящиком. Здавалося його вже нічого не зможе врятувати.
Але пластиковий воїн використав дарований йому перепочинок, звівся на ноги і вколов шаблею Щуриху прямо в облізлий бік . Та скрикнула від болю і відсахнулась. Вона не чекала такого відчайдушного спротиву, тому поспішно подерлась по сміттю наверх.
- Чекайте, я ще повернусь! – зло пригрозила бридка істота кігтястою лапою і зникла в темряві.

Поросятко не  зналось із радощів, воно стрибало навколо Козака, як гумовий м’ячик.
- Ну ти і молодець! Прогнав стару посмітюху!
- І ти був героєм. Дякую, що дав мені хвилину, а то роздерла б мене стара відьма на шматки. Та не радій так завчасно, в нас попереду ще не одна битва. А ти казало, що мої бої скінчились. Але якщо ми будемо разом нас вона не здолає.

Щуриха ще кілька разів намагалась підступно напасти на друзів, та вони завжди були напоготові. Поросятко першим подавало сигнал, а наш відважний рицар,  розмахуючи шаблею, сміло кидався на королеву смітника, навіть не підпускаючи на свою територію.
Тоді  Щуриха вирішила хитрістю перемогти друзів. Одного разу вона завітала до них вдень. Стара була усміхнена і привітна.
- Ви знаєте, я вирішила чого це нам ворогувати. Давайте жити мирно. Смітник великий, хай це буде ваше місце, а мені поживи хватить і в іншій кучі. Я на вас не серджусь.
Поросятко зраділо і готове було уже пробачити злій Щурисі все - навіть відгризену ніжку, та Козак зупинив його.
- Я не вірю в добрі наміри ворогів. Чого це ти стала така добра?
- Я ненавиджу людей. Вони колись вигнали мене із свого хліва, навіть намагались проколоти мене вилами. Ось сліди. - Вона показала страшний вилинялий бік із шрамом посередині. – Але тепер вони самі вирили собі могилу, зробивши цей смітник. Тепер я маю вдосталь поживи, тепер я зможу тут виростити своє військо і ми підемо на людей війною. Вас вони теж, підло зрадивши, викинули сюди, на цей смердючий смітник, тому ви теж повинні ненавидіти людей.
- Ні, це не правда, вони прийдуть і заберуть нас звідси, - якось невпевнено вимовив Козак.
- Ги, ги! Він ще надіється! Аякже надійся! Вони навіть природу, яка є їхньою домівкою, їх годує, зодягає і ту нищать. Подивіться, що вони зробили із цим узліссям! І ще називають себе царями природи. Вони не мають право на життя.
- Серед людей є і добрі!
- Добрі – це ті що тебе викинули. Ха-ха! В мене для тебе пропозиція: я поселю до тебе в середину, під закривку своїх дітей, ти захищатимеш їх від ворон і собак, а коли вони виростуть і стануть справжніми воїнами, я зроблю тебе генералом і ми підемо війною на людей. Можливо і твого дружка теж візьмемо. Ми загриземо їх і їхню худобу, принесемо в їхні домівки хвороби. І тоді запануємо ми – гризуни.  Люди самі винні, створивши такі смітники навколо себе, вони відкрили скриньку Пандори. Тому хай тепер нарікають на себе. - В королеви смітника, від люті, аж світилися очі. – Я поведу своє військо і знищу їх усіх!
- Цього не буде! Я  ніколи не стану на твою сторону, а боротимусь до останнього подиху за людей.  Буду робити все, щоб твій злий рід не розплодився на цьому смітнику, -  Козак вихопив шаблюку і наставив на Щуриху.
- З-з-забирайся геть! – пропищало тоненьким  голосом  Поросятко, хоча воно і стояло за широкою спиною друга, та страх бринів в його голосі.
- Тоді начувайтесь! Я зітру вас із лиця землі. Ви здохнете в цій гнилій ямі. – Щуриха повернулась, зло клацнула зубами і зникла в глибині смітника.
- Тепер ми повинні бути дуже пильними, вона задумала лиху справу і тільки ми можемо її зупинити. – Козак стояв, притискаючи однією рукою до себе друга, іншою він міцно стискав свою вірну шаблю.

  Вночі над лісом розігралась гроза, мутні потоки звідусіль понеслись до ями. Козаку було дуже страшно, темряву розтинали блискавки і гримів грім. Вода збиралась звідусюди, але зупинилась біля штучного насипу із сміття, що слугував за дамбу і не пускав стрімкий потік далі.
- Хоч би не прорвало, а то тоді вся вода разом із сміттям піде на поля. І цьому забрудненню не буде кінця, - Козак стурбовано позирав на каламутну воду, що зібралась за смітником. І раптом він побачив лиховісну тінь, що вовтузилась на дамбі.
- Це ж Щуриха. Вона хоче затопити нас і увесь смітник. Ми повинні їй зашкодити! –
Вони разом із Поросятком подерлись вгору на дамбу.  Тут вони побачили, як через проритий Щурихою в насипу рівчак, вода із шумом вдиралась до смітника, підхоплюючи на своєму шляху різний непотріб.
Козак із другом кинулись засипати рів, та було вже  надто пізно, гребля не витримувала тиску. Вода пінилась, неслась на смітник, а далі розносила сміття на поле. Брудний потік  бурлив, нісся потоком, змітаючи все на своєму шляху. Коли  Козак побачив, що не може нічим уже зарадити, то сміло вскочив у чималу канаву і перекрив її своїм тілом. Його зразу ж заповнило брудною водою майже під саме горло і стрімко понесло в сторону смітника. Наш вояка із силою відштовхнув від себе старого порваного капця, що не давав йому виринути на поверхню. Недалеко від нього захлиналось водою Поросятко, його змило великою хвилею, що неслась через рівчак.  Козак кинувся рятувати друга. Каламуть вривалась йому в пробитий бік, загрожуючи будь-коли втопити сміливця, та він мужньо тримався і плив на поклик.
Вода через дірку в нозі повністю затопила Поросятко і воно тонуло, відчайдушно чіпляючись за плавуче сміття. Козак  спробував підплисти ближче до друга, але в цей час подув сильний вітер, друзів понесло в сторону і Козак вдарився об цеглину, що стирчала посеред канави. Закривка злетіла із голови і швидко потонула. Зникло під водою і Поросятко.  Козак із останніх зусиль підштовхнув ту цеглину до середини потоку і так перекрив тік води. Залишилось врятувати друга. Він пірнув, вхопив Поросятко за поперек і підняв із дна. Сили вже покидали його, та Козак не зважав, він плив до берега тягнучи за собою друга.
Коли знесилений  він відчув ногами твердий ґрунт, тоді штовхнув Поросятко на сухе, а сам знепритомнів.
  А зранку, як тільки наш хоробрий воїн  розплющив очі, над ним, зло посміхаючись, стояла Щуриха. Козака  майже всього засмоктало мулом. Щуриха зігнулась над ним і стала гребти, засипаючи брудом безстрашного воїна.
- Тобі кінець, дурний захиснику людей! Треба було тоді мене послухати, то може я б тебе не зразу загризла. Ги-ги-ги!
Козак хотів вивільнитись, та липка багнюка скувала його рухи.
- «Ось і скінчив я свій бій! – майнула остання думка. Козак сміливо глянув у небесну височінь. Там високо вгорі пливли баранці білосніжних хмарок, десь під небом заливався жайворонок. А на узліссі, недалеко від синього лісу, струшувала із своїх гілок сріблясті краплі вчорашнього дощу Стара Сосна.  -   Я  уже ніколи не побачу цього прекрасного світу.»
Як не хотілось помирати нашому герою, та він був готовий мужньо зустріти свою долю.

- Ану геть звідси, гидка потворо! – До лісу прямував дідусь, він йшов зранку по гриби,  та  випадково повернув до Старої Сосни і тут він побачив смітник. Ще більше дідусь здивувався, коли помітив, як потворна тварюка загрібає землею купку старих іграшок, майже заповнених болотом.
- Що це ти собі задумала? Ану залиш їх! – Він нагнувсь і підняв суху гілку. Коли Щуриха побачила зброю в руках дідуся, то прожогом кинулась навтіки.
- До чого люди стали бездушними, лише одним днем живуть. Як же можна так природу занехаяти? – Похитав він головою, поглянувши на смітник. І тут дідусь підійшов до присипаного багнюкою Козака.
- А ти чого тут? – Підняв він затопленого водою воїна. - Нікому ти не потрібний як і я. Викинули як відпрацьований матеріал. - Дідусь вилив брудну  воду із іграшки.
- А ти справжній герой, воював із тим страховиськом. Он яка рана на грудях. Поставлю тебе в саду. З тебе вийде непогана ваза для моєї бегонії, от тільки підкрашу і дірку на грудях залатаю. Не гоже тобі тут пропадати.  -  Старий поклав Козака до своєї торбинки і зібрався іти, та йому видалось, що іграшковий козак заворушився в торбині.
- Так, звичайно, - посміхнувся сам до себе дідусь. - Я  ж про твого друга забув. І для нього в саду знайдемо містечко. А про це неподобство обов’язково напишу в газету. –  Він ще раз оглянувся на смітник.

Іграшковий пластиковий козак, полагоджений і підфарбований не йнявся  з радощів – він стояв на самому видному місті, посеред квітучого саду, а з його чуба звисали кетяги квітучої бегонії. Недалеко від нього із-під голубого ялівця визирало рожевощоке Поросятко і весело йому підморгувало.
А про смітник. Скоро після публікації,  туди, до старої сосни під’їхав здоровенний бульдозер і загорнув весь непотріб у яму. За літо те місце заросло буйною зеленню і Щуриха змушена була податися далеко, далеко  за ліс, до міського звалища.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Що за казкою...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 26-07-2009

Хоч моралі в казочці забагато,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-07-2009

Вітання з Полтави!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тетяна Виноградова, 22-07-2009

Таких персонажів ще не було

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 22-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 22-07-2009

Повчально і щиро:)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Дара К., 22-07-2009

А про це неподобство обов’язково напишу в газету

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 22-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93220996856689 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …