Вони часто запитують, нащо вдягати костюм в отаку спеку. Тим більше, що ти старий і серце і важко. Ти, Петровичу, не кажучи нічого, даєш найповнішу відповідь. І зараз цей піджак, ці штани, цей затягнутий галстук минають футболки з написами, яких зовсім не розумієш.
Блукаєш в овочевому відділі, шукаючи якоїсь мами огірки за два двадцять…
А вчора внук питав тебе про значок і в когось попадали помідори. Присідаєш, щоб допомогти позбирати цій дівчинці, цій Лєні з бейджиком продавця, її товар. Так от, вчора внук питав тебе про значок. Треба купити тих паличок. Кукурудзяних. З зайцями.
Коли онук підійшов, а зараз вже можна сказати – підступно підкрався, до тебе на балконі, ти випікався на сонці разом з усіма тими вазонками. Дружина їх обожнює, ти – ненавидиш. Така от гармонія.
Він підкрався о четверті сорок вісім за київським часом, щоб раптом так, не кажучи нічого наперед, запитати – що то за голова, яку дід носить на костюмі. Він питав про голову Леніна, яка зараз дивиться під ноги, адже темний піджак, що хочеться і не хочеться скинути водночас, мнеться біля Лєни з її помідорами з твоїми руками з цим бидланом навколо.
І тоді, о четвертій сорок вісім за київським та й мінським часом, ти, Петровичу, зрозумів, що цей сопляк, до якого у тебе ніколи не було прив`язаності, цей сопляк, який вилупився у світ, ставлячи ще одну галочку в твоєму житті – сопляк не твій. Це не твоя кров. І навіть якщо завтра хтось терміново та негайно у Києві проведе аналізи ДНК і вони на дев’яносто девять девять девять девять девять – покажуть, що він – дійсно твій внук – ти, Петровичу радше вхопишся за одну мільярдну, щоб не погодитися з цим. І ці помідори, ця Лєна, цей базар – вже також не твої. Вони - бур`ян, який росте на трупі рідного світу.
Учора ти бачив як падають на бруківку пелюстки ромашок.
А твоя стара біжить у під’їзд з букетом в руках.
Бо ти, Петровичу, тримаєш за руку цього сопляка над прірвою в три поверхи. А він, сучий син, плаче, він, зараза, мочиться на клумби і вулицю, що до речі, давай відверто, вже також не твоя.
Стара грюкає в двері - ромашки розкидані у під`їзді. Ти був готовий його пустити.
Так. Звісно. Малого ти не впустив, стара випрала його штани, в сім`ї народилась ще одна таємниця.
І зараз, тобі б баночку майонезу та кефіру. Твого кефіру, а не їх.
Але його немає. Так само як і немає всього у чому ти жив. І ти, Петровичу, думаєш, серйозно так думаєш, як прекрасно було б, побачити справжнього радянського офіцера, повішеного на міському ліхтарі червоною тканиною.
Відчуваєш гниль цього життя. Капіталісти жеруть твою батьківщину. Ти сохнеш разом з вазонками і колись перетворишся на сухофрукт. І що найсмішніше, так це те, що ти навіть знаєш на якому саме ліхтарі має повіситися офіцер, щоб показати усьому світу, до біса красиво так показати усьому чужому до памперсів світу, феєрверк в ім`я Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Йому вісім, а він навіть не знає про Леніна.
Клятий емемденс.
Капітуляція неможлива.
