− Нарешті здихались!
Тула нервово відліплює від себе мокре листя, що поприставало. На голові в неї збите у вороняче гніздо волосся, а по бокам сиротинцями стирчать скручені бубликом дві кіски. Вона задирає голову і кричить:
− Кате, ти ще довго там сидітимеш? Злізай вже!
− Злізаю, − крекоче Кат з дерева і вже вкотре за цей довгий вечір починає спуск. Руки та ноги від довгого сидіння в нього заклякли. Він промахується, ставлячи ногу поза гілкою і стрімко падає вниз. Його падіння супроводжується акомпанементом тріску гілок, та стривоженим шелестом листя.
Гепнувшись на п'яту точку, він швиденько підхоплюється, наче нічого не сталося. І скоромовкою торохкотить, щоб грізна Тула не помітила його ганебного падіння.
− Бач, який я швидкий! Мить − і вже на землі! Ми, Лісничі дуже прудко вміємо лазити по деревам! Як справжнісінькі обізяни! − хихотить до Тули, а сам тривожно переминається з ноги на ногу. На одній нозі в нього порвана сандалета, на другій трохи подерта несвіжа шкарпетка.
− Туло, а ти тут мою сандалю не бачила?
− Закинули твою сандалю, − шипить Тула, − отой Бананан і закинув.
− А як я тепер, без неї…
− Чого ти рознюнявся, чого рознюнявсся? Без сандалі він! На мені тут хто тільки не гоцався, а я що?
− Що?
− Мовчу, я, ось що! Мовчу! Тільки всередині роздмухую чорну лють, яка проллється дощовими чорними стрілами страшної помсти...
Її голос стає все нижчим, і схожим на гарчання Мухтара. В кінці вона аж харчить, показуючи, яка страшна. Та простодушний Лісничий, що відсидів собі на дереві і боки і сідниці не розуміє цього тонкого нюансу. Він схвильовано питає:
− Тулочко, ти чимось вдавилася? − і турботливо гепає її п'ястуком по спині.
Від несподіванки Тула знову валиться на землю, якраз у те місце, де справив велику нужду Мухтар. Ці м'які, гарно сформовані фекалії здорової собаки приводять її до тями не гірш за нашатир і вона прудко схоплюється на ноги. Тепер обличчя її вкрите товстим шаром собачих відходів У темряві видно лише як блищать її очі.
− Це ти для маскіровки, да? − шепоче в захваті Лісничий Кат, − Яка ти розумна, Туло! Зараз я і собі…
Він помацки находить решту і старанно розмазує по обличчю.
− Ось так, щоб страшніше було, − бурмоче задоволено, − я ще на шию трохи поляпаю…я бачив, Шварцнеггер так робив.
Тула, що вже зібралась відтирати бруд, передумує, − хай вважає що це так і потрібно. Слова Лісничого про розум зігрівають їй душу.
− Слухай мене уважно, − відтираючи від рота зайве маскування каже вона, − ми будемо шкодити їм скрізь, де тільки можна. Ми дикі та нестримні!
− Еге ж! − підтакує Кат, − тільки б мені щось на ноги…
− З цим розберемося! − Тула напружена, що аж тремтить, − рушаймо до корпусів! Вперед!
Вперед! − у захваті кричить Кат і вимахує закаляканою рукою, наче нагайкою, виписуючи кола, навкруг голови.
− Дівчата, ви це чуєте? − тихенько шепоче Агнеса.
− Наче хтось у вікно намагається залізти… − відгукується теж тихенько Богдана.
− По-моєму, це непрохані гості, − Кицька тінню опиняється біля вікна і зливається зі шторами.
У віконному отворі з'являється голова, за нею тулуб. Завмерлим в очікуванні дівчатам вже видно, як незнайомець закидує ногу на підвіконня, потім другу Він збирається тихо зістрибнути з підвіконня…
І тут йому на тім'я опускається трикілограмова гантелька Кицьки.
− Грх… − незнайомець м'яко валиться на підлогу.
Спалахує світло. Біля вимикача із нажаханими очима стоїть Богдана Бліда Агнеса сидить у ліжку і закусює одіяло, тримаючи його у руках. Вона нагадує зненацька застукану сором'язливу одаліску, що втекла з гарему.
− Хто це? − пискає вона випускаючи одіяло з зубів.
Кицька нахиляється над незнайомцем.
− Не знаю… хтось чужий… чорний…
− Негр? − сполохано підплигує Агнеса.
− Ага, літературний, − пирхає Богдана.
− Гей, − Кицька ногою обережно штовхає тіло, − прокидайтесь, чоловіче!
Богдана підходе і теж роздивляється лежачого.
− Якийсь він замордований. Наче тільки від Мордатенька…
Замордований розплющує очі.
− Ти хто? − питає у нього Кицька.
− Йййааякат! − вигукує Кат істерично.
− Що –що? − перепитує Кицька.
− Ййакаат!
− Мабуть він щось хоче сказати і гикає, − здогадується Агнеса,
− до нас у Кагарлик колись приїжджав іноземець, з Еміратів, шукав собі наречену. Теж чорнявий, правда трохи посвітліший від цього. Знайшов собі кралю, посватав, а на заручинах випив сто грам і напала на нього гикавка. Так він теж белькотів: «Я гикат, я гикат, плиз, прошу глас». А сват не зрозумів, та як зарядить йому у глаз. Зірвалось весілля. А я так хотіла погуляти!
Агнеса зітхає.
− Так цьому може теж в глаз зарядити, − похмуро каже Кицька, − гей, ти, гикавий, у глаз хочеш?
Кат заперечливо крутить головою
− Тоді вставай, придурок і поясни, що ти тут робиш.
Кат безгучно розтуляє рота.
− Ти що, з дуба впав? − питає в нього Богдана.
−Йаак, як ви здогадались? , вражено белькоче Кат, витріщаючись на Богдану.
− Дівчата, дивіться, він же у одних шкарпетках, − скрикує Богдана, − Ти чого у одних шкарпетках?
− Яз завжди тільки одну пару надіваю, − затуркано пояснює Кат.
− Та він мабуть бомж, а не негор, ви що, дівчата, не чуєте, як від нього тхне?
Агні морщить носика і знову затуляється одіялом.
І тут нічну тишу прорізує собачий гавкіт, до якого приєднується Ванін крик:
− Злодії! Крадуть! Бандуру крадуть!
Щось б'ється об стіну і чути, як глухо вібрують струни музичного інструменту.
Дівчата озираються на двері.
− У Вані гітару поцупили, чи що, − округлює очі Агнеса.
− А ну, визирнемо, тільки спочатку оцього фрукта…
Кицька обертається до Ката, але його вже катма. Богдана біжить, висовується з вікна, та навкруги лише темрява.
− Ну і хрін з ним, − плює Богдана в слід Кату і зачиняє вікно.
Розхристаний Ваня двома руками міцно тримає бандуру. Усі збуджені, навіть Мухтар. Він бігає широкими колами по кімнаті висолопив язика.
− Кляті злодії, ледь не поцупили мого струмента!
Ваня любовно гладить бандуру, наче матір, що намагається заспокоїти сполохану дитину.
− Добре, Мухтар тривогу підняв, а то б шукав я зараз вітру в полі!
Ваня глибоко видихує.
Мухтар, почувши своє ім'я сідає і з готовністю голосно гавкає.
− Розумний, розумний пес, − чухає його за вухами Михайло, а сам світиться від щастя. Його пес − герой.
− Чесне слово, я б йому медаль дав за пильність! І грамоту! − палко продовжує Ваня.
А кущі недалеко від готелю шелестять і знову звідти лунає жалібне:
− Туло, Туло!
Виходить набурмосена Тула. Маскування де не де пообпадало, і її обличчя нагадує напів-розібраний пазл.
− Тут я!
З кущів виходить тремтячий Лісничий Кат.
− Туло, вони на мене накинулись! − жаліється він, − Вони мене катували!
Він за звичкою переминається з ноги на ногу.
Тула ковзає по ним поглядом і бачить, що вони взуті у рожеві капці з кокетливими білими бомбонами.
− А це в тебе звідки?
Вона тицяє замурзаним пальцем на капці.
Кат розпливається в усмішці.
− Трофей…В останню мить вспів хапонути. Гарні ж еге?
Він виставляє одну ногу поперед себе на п'ятку і милується надбанням.
− І такі тепленькі…
− Ну, хоч щось вдалось, − Тула шмигає носом.
− Але цього замало! За-ма-ло! Тому…
Вона зловісно замовкує
− Що, Туло?
− Тому ми викликаємо Орлика!
