1.
Цей будинок зсередини світився легковловимою величчю. Незважаючи на те, що ця велич вся була у павутинні, припала тонкою завісою пилюки, вона відразу привертала увагу будь-кого, хто заходив у цей старезний дім. Посеред кімнати, що, здавалося, зовсім випадково прихистила під своєю занизькою стелею сам предмет величі, стояло піаніно.
– Поглянь – це диво, така краса! Подивись на ці вигини. Навіть язик не повертається називати його «піаніно». Яке ж це піаніно? Назва – просто сміх у порівнянні з його благородством, вона зовсім йому не підходить!
– Якщо тобі подобається, думаю Іринці також припаде до душі, – погодився з дружиною чоловік. – Отже, домовились, – остаточно повідомив він господарям будинку і вже в минулому власникам музичного інструменту. – Беремо!
2.
Маленькі пальчики, як ніколи до цього, швидко і точно бігали чорно-білими сходинками клавіатури. Музика, яку вони вивільняли з попереднього інструменту здавалась тепер чимось недоладним, абсолютно протилежним до цієї.
Зараз навіть безликі гами, які зазвичай виконуються, щоб розігрівати руки, підготовувати їх до гри, відпрацьовувати техніку, розливалися мелодійними струмочками при кожному натисканні невмілих пальців дівчинки.
Етюд весело стрибав на стакато, неначе на скакалці й гримів соковитими акордами. Навіть ліва рука, яка раніше не слухалась, грала все правильно: ані помилочки, жодних непотрібних пауз.
А коли дівчинка перегорнула нотну сторінку, зазвучала мелодійна п’єса. Ще ніколи виконавиці не вдавалось передати усю глибину, всі видимі і невидимі, ледь вловимі голоси. Раніше вони просто вимушено мовчали, або, зірвавшись на крик, починали хрипіти. Тепер же вони рясно проростали із кожної насінники дотику її рук. Досі заширокі для тендітних пальців інтервали звучали половинчасто, але цього разу якась невідома сила допомагала дівочим рукам.
Дівчинка так заглибилась у своє виконання, що нічого не помічала навколо. Тільки після того, як вона закрила блискучу дерев’яну кришку, її очі зустрілись із незнайомим їй поглядом. Вузькі чорні зіниці уважно її вивчали, але в них не було жодного подиву – лише цікавість, хоча до цього моменту кіт також був зосереджений тільки на тому, що вона грала.
– Мамо, хіба в тебе немає алергії на котів? – крикнула Іра в сусідню кімнату.
– Доню, чому ти питаєш? Ти ж чудово знаєш, що є. Навіть не намагайся мене вмовити купити кошеня.
– Та я й не збиралась. Звідки тоді в нас цей обідраний котисько взявся? Невже його батько десь підібрав. Щось на нього не схоже…
– Який ще кіт? – і мати підійшла ближче. – Фу-у, такий гидкий та облізлий. Але десь я вже його бачила, от тільки не пригадаю де.
3.
Здається, від минулої величі ані сліду: навіть стеля прогнулася там, де ще тиждень тому стояло піаніно. Старі тепер сиділи в обшарпаних кріслах біля маленького віконечка. Спека зморила їхні сухорляві неслухняні тіла і схилила сизі голови під тягарем денного сну.
Антон Іванович постукав у двері, хоча й зайшов уже до хати – так треба.
Сон змінився декораціями реальності – і зовсім немолоде подружжя прокинулось.
– Хто тут? – пролунало з дальнього крісла. – Маріє, хтось прийшов?
– Добридень, ви нам із дружиною продали інструмент музичний, та, як виявилось і ось цього волоцюгу, – чоловік показав на коробку з котом.
– Це не наш, - відказала сивочола жінка і похитала головою.
– Про що він каже, Маріє? Нічого не розумію.
– Дід зовсім сліпим став – не дивуйтесь, та й я недобачаю, – ніби виправдовуючись, повідомила стара. – Може й цього приблуду не помітила. То кажете, що він у хаті був?
– Так, ми коли з жінкою додому йшли, він нас поглядом проводжав зі свого кутка.
– Їй богу, не знаю, відколи він у нас жити став. Був схожий на нього, та хіба ж коти так довго живуть? Років шістдесят тому, ще донька з ним наша, Олеся, бавилась. А як грати сяде за піаніно, так той сіроманець вуха настроїть і вловлює кожен звук. Зверху вмоститься, щоб поближче – так і муркотить від задоволення. Одним словом, музичний кіт був
– Хороший, хороший котяра був, Мурчик наш, – підтримав дід.
– А як поїхала Леся до чоловіка в сусіднє місто жити, то кіт кудись пропав. Видно без музики в нас нецікаво, – сміється жінка.
– Ага, от було добре! Весело так. Тепер дочка рідко до нас приїздить – робота, каже, присісти ніколи, але інколи навідується до батьків. От минулого разу була, то сказала, щоб продали ми нашу музику: «Сама не граю вже, а дітей Бог не дав, щоби вчитися могли. Так стоїть без діла – а так гроші будуть. Хоч і невеликі, але вам на ліки вистачить».
– Ну не знаю, як там і що, але кіт не мій. Віддаю хазяям. Бувайте здорові.
Антон Іванович поспіхом вийшов з цієї халупи. Йому вже набридло стояти, пригнувши голову. На яку тиснула занизька стеля. До того ж самі ці люди викликали у чоловіка непереборну відразу. Якісь пусті балачки про доньку цих безпомічних старих, про котів шістдесятирічної давності. В нього і без них проблем вистачає, а тут ще й чужі нав’язують. Хочеться поговорити – говоріть, але між собою, я тут ні до чого. Забрали назад свого лишайного – і до побачення!
Він ще трохи посперечався подумки сам із собою, потім сплюнув на асфальт всі свої невдоволення і занурився у мовчанку.
4.
– Я тобі вже казала, любий, що він прийшов навіть раніше за тебе, – повторювала дружина. – Не встигла я зітхнути з полегшенням, як ця потвора залізла у вікно. Тепер ходжу з хустинкою. Його шерсть – вона всюди, хай їй грець! Он, сидить в кутку, чортисько таке, – вона голосно чхнула і зашморгала носом.
Антон Іванович зиркнув на ненависного кота, що в того могли мурашки побігти по шкірі. Насправді ж мурашки, тобто блохи, вже стрибали на бездоганно випрасуваних брюках..
5.
Кожен день, тільки-но дівчинка сідала грати, кіт невідомо звідки з’являвся і лягав на піаніно послухати, що ж вона цього разу буде виконувати.
Чого тільки не робили Іринині батьки, щоб старий сірий котяра залишив їх у спокої: виганяли його, били, вивозили за місто, а тварина усе-одно знаходила дорогу назад.
Іра також не любила кота, хоча спочатку він їй здався зовсім непоганим, адже у неї ніколи не було домашнього улюбленця. Але батько дуже лаявся, коли вона захотіла його взяти на руки. Мати весь час чхала від його шерсті, що злазила з тварини цілими жмутками. Алергія робила маму якоюсь злою, тому вона весь час змушувала дівчинку протирати піаніно дезінфікуючим розчином, щоб не підхопити щось від проклятого кота.
6.
У цей день кіт, як завжди вмостився на піаніно. Іра була невдоволена тим, що на уроці у неї знову нічого не виходило. Те, що вдома здавалося найпростішим, у класі ставало надзвичайно складним. Шкільний інструмент, здавалося, був проти неї, пальці заплутувались, грали якусь нісенітницю, неначе також вступили у змову.
Вдома – все по-іншому. Динаміка, ноти, паузи – все витримано; де треба – педаль, де треба – уповільнення. Дівчинка грала так віртуозно, що кіт, який до цього часу лежав, примруживши очі, підвівся. Іра прочитала захват у його очах. Вона продовжувала підкоряти високі ноти, вправно володіла басами.
Ірина вже уявляла себе на великій сцені за чорним блискучим роялем перед тисячами слухачів зі всього світу. Вона грає надзвичайно майстерно, її техніці заздрять усі піаністи. Її ім’я таке ж відоме, як ім’я Моцарта чи Бетховена. Вона грає для всіх і кожного, жодне серце не лишає вона байдужим, жодні очі не можуть втриматись від сліз, жодні руки не залишаються на колінах, вони нестримно аплодують. Весь зал аплодує стоячи, коли вона закінчує грати. Вигуки «браво», квіти…багато квітів, подарунки від шанувальників…
На мить вона уявила, що цей кіт – її перший справжній шанувальник, він дійсно розуміє її талант. Але це лише на мить. Вона розплющила очі і побачила перед собою ту ж саму жахливу потвору.
Лівий його бік його зовсім подертий, на спині величезною плямою був наліплений лишай, вуха заїдені мухами до крові, кутки очей запалені. Але найогиднішим був котячий хвіст, поламаний у кількох місцях, і лише де-не-де його дріт прикривало щось на зразок пуху.
7.
– Нарешті все буде як раніше, – з невимовною радістю в голосі сказала дружина Антону Івановичу.
Той тільки хмикнув і пішов на кухню. Остання подія не викликала в нього радості. Почуття полегшення – безумовно, але радість затьмарювали укуси тієї тварюки крізь старий полотняний мішок (вона, видно, зовсім не збиралась топитися). Дивно, що зуби в кота виявились такі гострі, до того ж ніким не вибиті. Тільки зараз Антон Іванович задумався над тим, як цей котяра досі міг жити з такою купою болячок за умов, що його всі били і ненавиділи. Невідомо, де він ночував, адже з’являвся у них лише коли Іра грала. До того ж його ніхто не годував, принаймні у цьому будинку.
Чоловік зробив собі чаю і зловив себе на думці, що він думає про якогось мерзенного кота, який останній місяць свого життя лиш те й робив, що усім дошкуляв. «Тільки думки на нього дарма витрачаю», – майнуло в голові Антона Івановича.
Вечір був на диво спокійний. Вся сім’я зібралась разом. Ніхто не згадував кота, нікому з них він не був потрібний, хіба що Ірині, щоб потішити самолюбство.
– Зіграй щось, доню – ми з татом хочемо тебе послухати.
Дівчинка підійшла до інструменту, але кришка не піддавалась. Іра спробувала іще раз, ще один. Навіть Ірин батько заледве зміг її підняти.
– Що це? – здивувалась мама. – Якась пліснява, а ось тут, неначе прогнило.
– Трохи вогке, зараз витру, – а ви сідайте: зараз буде концерт.
Руки почали грати, пальці побігли по клавішах, але у відповідь на їх стукіт чулась тільки тиша. Іра ніби стояла перед дверима, які ніхто не відмикав. Нікого. Анізвуку. Неначе там, у цьому будинку хтось помер.
Зсередини він повністю прогнив, ніби його затопило. Його труби – усі до єдиної металеві струни інструменту заіржавіли. Піаніно, що колись виспівувало найскладніші арії своїм оксамитовим голосом, в одну мить стало німим. Там таки хтось помер…
