Так добре притулитись морд ягою, а краще всією головою до віконця в маршрутці. Тоді так ніжно, холера, цокотять зуби, мов поїзд на колії. Захотілось відкрити віконце в маршрутці якомога ширше, ніби свою душу і вдихати свіже повітря на повні груди. Відкрив, але чомусь всі в салоні голосно ображалися матом. Чого б це? Ну і шо, шо -30° і шо сніг вже завалив півсалону маршрутки – не їм приходилось відхукувати, примерзлу щоку від вікна, спрямовуючи тепле повітря долонею!!! А зуби все ж весело цокотіли. В ритм “QUEENiвському” “The Kind of Magic”…
Ніколи не сідайте спиною до підйому на ескалаторі на “Вокзальній” в час пік. Потім – дуже боляче, бляха-муха
Якщо розлити на “клаву” чай, то вона потім не працює...:|
Коли весною у всіх авітаміноз і близьке відчуття сесії, коли наступає в той час така моральна сірість, наче восени, то так весело кидати з вікна гуртожитку паперові літачки всім до ніг і пускати мильні бульбашки, а потім самому вискочити з вікна на першім поверсі із криком: “I’m giant soap bubble”. Всі здивовано крутять пальцем біля скроні, але, мимоволі, усміхаються. Від того стає так тепло. Стає ближче до літа... ))))))))))))))))
Якщо граєш сам з собою в шахи на роздягання, то в кінці неодмінно роздягаєшся сам...:о
Коли восени з твого улюбленого дерева опало все листя, крім одного-єдиного листочка і ти хочеш дочекатися тієї миті, коли він полетить в невідану даль, то так можна простояти сім годин під проливним дощем і нічогісінько не дочекатися. Але, як тільки відвести погляд і остаточно вирішити, що йдеш додому, бо вже, холера, ніч, то, обернувшись назад, щоб попрощатися з тим одиноким листком, його точно вже там не буде. І фіг я стояв стільки часу? :р
Якщо розлити на ту ж саму клавіатуру чай вдруге, то їй вже то по-цимбалах. Зате приємно як. Така собі локальна боротьба з інформаційними технологіями!
Я завжди дякую продавцям, щоб у них не купував. Мені всі кажуть: “Ідіоте, це вони тобі мають дякувати, шо ти в них шось та й купив, а не ти їм”. Але я не погоджуюсь. Коли дякуєш людині за щось – вона теж тобі дякує, не всі, звісно. Ті, кому ти дякуєш, відчувають свою потрібність і їм стає легше на душі й усмішка виникає в них на обличчі. І завтра вони теж всім будуть дякувати, а колись твоє ж “дякую” долетить до тебе, подолавши, перед тим, моря й океани, а, може, просто маленьку річку неподалік від твого дому, але тобі від того менш приємно не буде. А буде тепло на душі!!!!!!!)))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))
