Василь ходив по обійстю, ходив як неприкаяний. На до чого руки не лежали: ні до землі, ні до хати. Ондечки шмат стіни обсипався, було б підтинькувати, та біс з нею, з тою стіною…
Як поїхала жінка на заробітки, то й Василь наче сам не свій став. Уже й розмовляти вголос почав наодинці, по двору тупцяючи, аж курей розполохав. А свині, навпаки, притихли, дослухаючись до незрозумілого бурмотіння. Не звикла ще домашня живність до того, що якийсь живий привид подвір’ям тиняється та все щось бубонить собі під носа.
Ось і зараз Василь стовбичив під хлівом та мляво перебирав слівця з майже свіжої «пісні».
- І чого поїхала?.. Чи ми тут з голоду здихали, чи недоїдали, чи голяка раком на грядках стояли? Ні, поїхала… Та де там – втекла! Гроші вона заробить… Прислала, правда, один раз пару американських папірців, щоби дітей до школи хоч пристойно спорядив. Та вже з півроку як ні слуху, ні духу…
Оце тобі зарібки… Не відомо, чи й повернеться вже звідти. З таким життям ліпше б уже жінку в гробу побачити. То взяв би та поховав, пожурився та й перестав, а так…
Вона там ще й бахура собі запросто підчепить. А чом би й ні?! Кріпуча, мові танк, усього за тридцять, ще може й народити, приведе на світ з двійко чорнопикеньких байстрят, ото вже, мабуть, аж тоді заспокоїться.
Стариків вона поїхала доглядати… Знаємо ми тих дідуганів; йому пора ящик клепати, а він собі ще кобилку підшуковує. Та й шукати не треба – самі приїжджають. Бери та користайся.
А ці жінки… Аби лише підвернувся який-небудь з пухкеньким гаманом у кишені, то навіть і не подивляться, що він синій аж чорний, і ріжки з патлів стирчать, і хвіст теліпається.
Ой, Галю, Галю, що ж ти робиш?..
Василь запустив руки в скуйовдженого чуба так, ніби хотів видерти його з голови разом з отими пекучими думками, які дошкуляли йому тепер щоднини.
- Видно, бог таки обділив жінок розумом. Ну от що вона там згадуватиме, під отими платанами бродячи та з залізної вежі вниз харкаючи. Піввіку добрих у селі прожила; і ліс тобі мов рідний, і річка, і кожна стежка знайома… Ні, не можу я цього втовкти собі в мізки.
Неспроста оце вони так роз`їздилися, ці кляті хвойди! Точно є якийсь дефект у їхніх макітрах. Бо як це можна дітей до пуття, до повноліття не довести, все кинути і щезнути, мов ніколи тут і не родилася.
Ну, припустимо, обрид тобі чоловік… А діти?! А могили батьківські?! Справді, треба бути вбогим на голову, щоб отак чинити. Та чи вона одна… Он по телевізору що показують – стидно дивитися.
Запахло порохом у чорта на болоті, то ці розпусниці враз згадали, що в них є десь ненька Україна, яка завжди прихистить, зігріє і нагодує. «Українські громадяни евакуйовані на Батьківщину», - перекривляє Василь диктора теленовин.
- Які громадяни? Сліпому ж видно, що то не громадяни, а все громадяночки шпацирують з трапа літака, ще й потомство кольоровеньке за собою тягнуть. Я б на їх місці згорів од сорому. А вони лише чорні окуляри нап’ялили, та й по-всьому.
І моїй таке встругнути – раз плюнути. З неї станеться… Поїхала Галька Бортничиха, а повернеться вже така собі Галя Абу Захрін… Тоді точно з села тікай, бо свої ж жити не дадуть, кпинитимуть із тебе до самісінької смерті. Ще й у надгробок пальцем тикатимуть: це, мовляв, лежить той бідолаха, що в нього жінка потурчена… Тьху!
Скреготнувши зубами, Василь дещо змінив хід думок, полишивши трохи в стороні болючу тему.
- Чи я свого часу не мотався по тих заробітках? Усю Крайню Північ об’їздив… За Полярним колом був. І з білими ведмедями, як кажуть, наче оце з коровою, розмовляв. Сам «лапу смоктав», усе додому тягнув. І їздив, і заробляв… А де вони, ті гроші? Були та загули… Хіба їх настарчиш на ввесь вік? А зараз сиджу, бо нема вже тої колишньої охоти пертися світ за очі. Не те що декому… Сиджу, і нічого, з голоду не пухну…
Раптом Василь стрепенувся, ніби пробудившись із страшного сну.
- От дурна голова! Дітвора скоро з школи прибіжить, а я ще й пічки не розпалив та каші не поставив…
Пішов.
